"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Леонід ПЕРВОМАЙСЬКИЙ
(1908-1973)

Одна зоря горить над морем
в передвечірній синій млі,
а хвиля шепче: ми поборем!
І падає до ніг землі.

Нема ні обрію, ні краю
безодні й далі голубій.
І тільки хвиля, тільки грає,
і тільки піниться прибій.

І над одгулами прибою,
у барвінковій вишині
йдуть хмари темною юрбою,
суворо-димні і сумні.

І вже гойдається колиска,
вже шторм виходить на моря,
і тільки в хмарах тьмяно блиска,
не погасаючи, зоря.

Ідуть вітри, встає стіною
й на скелі падає вода,
І шторм проходить стороною,
не залишаючи й сліда.

Лиш рвуться вдаль за вітром скорим
Кущі і трави на землі.
Одна зоря горить над морем
в передвечірній синій млі.
1936

***

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
при березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
лежать сліди тисячолітніх злив.
Тут готська дівчина при березі стояла,
чекаючи з-за моря кораблів.

Гроза росла. Купали гострі крила
столітні чайки в голубій воді.
І тільки ми й каміння постаріли,
а небо й хвилі вічно молоді.

Але й для нас за обрієм звичайним
Встає такої юності димок,
що ми, як дві безсмертні білі чайки,
назустріч їй і шторму летимо.

До змісту "Наче з арфи золотої..."