"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Микола ТЕРЕЩЕНКО
(1898 - 1966)

МОРЕ

Свіжіє вітер,
вітер полівів.
Війнула воля!
...Ще тільки скеля гола,
ще декілька ступнів, -
і там,
і там якраз,
де обірвались гори, -
враз
море...
О як чарує нас воно!
Не переїхати човном
його простору,
не взять у шори
берегам
його бурхливу веремію,
і не зрівнятись небесам
до синяви його стихії...
О як чарує нас воно !
Пограє, -
й спить спокійним сном,
розлігшися, безкрає,
і тільки хвилями спросоння -
хлюп,
закинувши на берег
сивий чуб.
І знову спить.
А через мить
на цілі гони
гонять
вітрогони...
І раптом хмари
грають у фанфари!
Море
... рушило на гори.
Яке страшне в цей час воно!
коли вирує дно
і щось говорить,
коли я пізнаю
всю зненависть твою,
о море!
Не має меж твій гнів,
гнів хвиль голодних,
супроти білих берегів
і царств підводних.
В цей час подібне ти
до лав робочих, - немов допомогти їм хочеш.
І там, де їхня кров
зі скель стікає,
ти знов і знов,
безкрає,
збираєшся на штурм, каміннями вергаєш.
Постій,
давай на мур
насильства і одчаю
хлюпнем тепер удвох,
людина і стихія:
самі ми -
цар і бог,
самі ми -
вічна дія.

1925.

ЧАЙКА

Дивлюся спраглими очима
на синє море.
А звідтіль
огнями бризкає ясними
рожеве шумовиння хвиль.

І щось говорить.
Прислухаюся,
і чую враз знайомий крик,
що рветься чайкою з одчаю
на безгоміння скель німих:
"Киги-киги!"

І ось водою
блискучим маревом проплив
чаїний ключ попід горою,
немов загін яких човнів.

І серце стало.
Пригадало,
в минуле кинуло гачок.
І тут історія писала
моїх дідів суворий крок!

І тут, як я, вони ловили
очима синю далину
і на човнах чаїнокрилих
глибоку клали борозну.

Такими ж чайками ходили
вони у Кафу визволять
сліпих невільників з могили
галер турецьких.

А назад,
замість додому, завертали
у Варну, Царгород, Сіноп.
І не змовкали самопали
"гультяїв, варварів, нероб!"

Аж поки визволених сиріт
чайки ключами не везли
у рідний, український ірій,
де степ, і люлька, і воли.

Буяла кров у синіх жилах,
коли у чайках через вир
летіли козаки на хвилях
морським валам наперекір.

Невже без компаса, без гасла
історія моїх дідів?
Та тільки кров у них не гасла,
кипіла для майбутніх днів.

Та тільки чайка проквиляла
над кожним трупом у боях,
і темну воду розрізала
на мстивий запорозький шлях.

О друже-чайко, ти єдина
їм завжди спільниця була !
Дивлюсь у даль....
А думка лине
туди, де історична мла.

І там, замислений, витаю.
А з моря знов чаїний крик,
що б'ється хвилею з одчаю
на безгоміння скель німих.

1925.

До змісту "Наче з арфи золотої..."