"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Євген ПЛУЖНИК
(1898-1938)

* *
*

Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба ж не всі ми - єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух - і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик - кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка -
Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
[1933]

* *
*

Вечоріє. Мла стає на морі...
Тихше б'ється хвиля в береги...
Гаснуть звуки. В їх безладнім хорі
Ще чутніша тиша навкруги.

О провіснице німої ночі,
В присмерковій явлена добі!
Хто з живих до тебе не охочий.
Подих вічний чуючи в тобі?

Ринь же, звуки гасячи вечірні,
На принишклу землю звідтіля,
Де в безодні вічності безмірній
Світотвору тиша вигримля!
[1933]

* *
*

Ніч... а човен - як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
[1933]

* *
*

Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора*. Пінява й крута
Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний
баркас,-

Тоді глибінь підводиться на пас,
І серцю в грудях холодно і тісно!
І очі прагнуть знову хоч на мить
Того орла узріти тінь знайому...
О мудрокрилий! Він летить
Додому.
[1933]

· Бора - сильний північний вітер

До змісту "Наче з арфи золотої..."