"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

Валер'ян ПОЛІЩУК
(1897-1942)

Із циклу "ДЕТАЛІ ВІЧНОЇ ДОРОГИ"

ПРИВІТ

Здоров, незнаний брате мій,
Здорово, море!
Ізнов авто баский
Перемотнув мене через холодні гори,
Де твоє серце б'ється і говоре
Моїм ярким думкам,
Моїм чуттям напорним.
Тепер ось закамарок мозку таємничий
Всім досвідом уперто-героїчним,
Де сконцентроване палке палахкотіння
Думок людини,
В мені загоготів піснями нині,
Од вітру днів аж захитав, мов свічка.
І я стремлю сюди,
Де скель кольчуга вічна
Міцними шишками озброїла тебе.
Автомобіль реве - вступає в ліс,
Несе мене, у клітці клопоту
замучену маленьку пташку.
Вступили у пожовклий ліс.
А ліс одразу привітання
Долонями листків заляскав
Людському розуму - моторові з огнів,
Що рве пісок і пил
І аж па перевал одразу
В одну годину гойно підступив.
Внизу срібляні черв'яки
Річок полізли,
Внизу, як ласиця,
Рудий потягся ліс,
Внизу по круглих схилах
Кривавий осіняю міцною,
Ритмічний виноград.
А мій авто
Тугими шинами коліс
Тупоче понад кручами по скелях,
І обрії веселі
Розкрива
Його міцна залізна голова.
Так розгортають вінця серця
Любовника густі, п'янючії слова.
Тепер не ліс, а море
Нам оплесками сипле,
І море - брат мені -
Обійми теплі шле,
Підводить тяжку грудь
До рідних поцілунків,
Мохнатим чубом вал
Скидає шапку лунко,
Немов важкий залізний шлем,
І брязкає, аж гул ступа на берег ковкий,
Вуркоче галька без числа,-
Моя ж душа вітрилами знеслась,
Танцює з вихорем
На золотих підковках.
І десь тріпочуть вогкії чуття,
Мов віється одежа легка з шовку,
Немов кульбабині шапки
Кудись летять,
Летять.
9.Х 1924
Гурзуф, вілла "Буюрнус"

ТИСК

В нутрі верстовому гори
На частки каменя - безумний тиск об'ємів.
Такий пекельний тиск невпинно -
Немов довічная образа
Здушила серце
І не одпустить, не простить мільйони літ.
Коли то час упертим свідруванням
Прориється та скине цю вагу?
Чи, може, людство хутче шлях свій
Проложить тут для токів ярих,
Порушивши той злет молекулярний?
А на горі вітри плазують черевом холодним,
А на горі туман бавовну мочить,
Аж хлюпає та бубнами рокоче
По урвиськах стрілчастих
Дикая вода.
Гряде доба,
Розвіє час той,
Бурунні завороти в камінних терлах
Перетворять енергію у хліб,
Прогудуть динамів жерла
Солодку вість, що кров не затіка.
Ідіть-но швидше людству
Слідами днів умерлих,
Нові, нові віка!
9.Х 1924, Гурзуф

МАСИ
(Шторм)

Ось заревла громада
Синьо-бурих турів -
Морських валів.
Запінені морди вискакують поверх із табуна,
Пройдуться понад спинами
І знову
Рогами стерні рвуть,
Десь риють і ревуть під землею,
Немов над кров'ю бугаї.
Вони викликують когось на бій...
Уже наблизились до скелі...
Ось раптом першії загони
Підскочили і грюкнули міцними черепами,
Хвостами білими мотнувши,-
Тоді рої комет,
Засніжених комет морської піни
Зірвалися з-під тих ударів.
Прозорий пил димком униз погнув хвости -
Хвости засніжених комет.
І вже нові підриви потрясають воду.
Мов динамітний газ
Підносить тіло вод -
Мікронний порох сіється по хвилях,
І аж синявий дим пішов солоним кроком
Обмацувать шкалюбини тих скель:
Розвідує, чи там глибокі рани,
Куди разити має свіжий вал,
Куди його прислати, нацюкнути.
Коли ось гребені
Згорають - шапки білі -
Мохнатими краями вовнянок,
Щоб вибухи вдаряли
В старий сльозоточивий камінь,
І аж одкотом поперечним хвилі
Знов перехрещують свій гнів з прибоєм.
Мов у борні з тиранами
Нова поразка -
Одні упали вниз,
А других кине вверх
Під проразливим ляском,
Удвічі вище людська помста.
Бо помстою підсилена
Кипить червона злоба,
І б'є народний гнів
Тиранство з лоба:
Впаде чи їх зітре,
Але комусь не жить!
І гляньте -
Ідол вже лежить
З розбитим носом і розтятим ротом,
А ген до сонячних висот
Вже маса цілить дальші кроки -
В прийдешні роки
Крові ярий сок.
11.Х 1924
Гурзуф, вілла "Буюрнус"

ГУРЗУФ

Блакитно-сизий Аюдаг
Угрузнув в море зеленаве -
Не то вилазить бегемот
З води повільно, тяжким рухом.
А зверху валками
Бредуть хмарки,
Черкаючи його обвислу спину.
Ген на горі загорілось,
Ген яйла запалала.
Дикі скелі ступнями,
Наче у храмі Ваала,
Вже виростають під хмари,
І сонце, сховавшись на захід,
Запалює косма туманів:
Пала верховина гори,
Мов жертовник Агні.
То найвищий майданчик
Того ассірійського храму.
Він терасами скель,
Мов важкими ступнями,
Сходить у мідяне море.
На ньому палав жертовний огонь, .
Щоб хмарний сизий дим полинув аж над море.
Горби розмитих лупаків,
Немов сколопендри велетенські,
Полізли, вигинаючись, наверх.
І тільки кипариси гострим гребенем
Чорніють коло краю схилу,
Межуючи холодним нерухомим ритмом
Цю сутичку завзятих двох стихій.
Тут між дерев заглохнув дім
Старою панською моделлю,-
Тут бігав Пушкін молодий,
Мов радісний в лугах метелик.
На скелях плащ його лежав,
А вітер кучерявив чоло,
Яке в Раєвської Марії
Палало на колінах кволих,
І день широкий біг
Блакитним колом
У морі грайному чуття.
А теплий вал
І серце мив, і гравій,
І що вурчало м'якше,
Ніхто б і не сказав.
Тепер сюди сини Вкраїни
Й татари, щирі східним серцем,
Зійшлися в білий "Буюрнус"
Мінятися музичними думками,
Мов теплий вітер обернувсь
Із моря ласки і братерства.
А дні були,
Коли запеклі предки
Вирізували села,
Дівчат в полон в'язали,
І ненависті труйне жало,
В козацьке тіло в'ївшися, ятрилось.
В Бахчисарай красуні слобожанські
Ішли в ясир намистом жалів;
На піках кров пеклася яра,
Щоб друга кров єднала раси
В гаремі тоскному дівчат.
Тепер кінцевую печать
Поставили робочі сили
На підземеллях ненависних днів.
І бачу: мирний пастушок
Під унісонні звиви звуків
В ритмічному гудінні бубна
Пасе невидимих ягнят
У танці щирому, як сонце.
А скільки в ньому крові
Моїх чорнявих предків?
І почуваю - брат:
Він мені брат -
Братерством новим.
30.Х 1924
Гурзуф, вілла "Буюрнус"

МЕРТВА БРИЖА

Суходіл і море: дві сили
Язиком жирним через камінь
Вода, мов віл, облизує шумливий берег,
У рот втягає гальку, гравій,
Жере, хрумтить,
Аж вибухи одрижкою в далекій канонаді
Десь крутять жорна каменів.
І знов, і знов язиком - баговіння,
Тягучим - водорослі хилить.
Запінилася паща хвилі,
Рот шумовинням скаженіє.
Брудно-зелені завороти зносять
Фонтани зельтерської вверх,
Коли повітря вчавить між валами
Своєю гривою той віл сапатий.
Розкочує за гнівом глум,
Аж хвиля дико вгору скаче,
А вал за валом їсть,
Гарчить, глодає
Гранітів сірих тощу кість.
І, закривавлена рожевим тоном,
Ще мусить піняво мигтіть
Розбита слина вод солоних.
А з висоти -
Гаряче сонце,
Тихе небо,-
Не зачечеркне кипарис.
Нависла спека,
Дише ліс,
І хмарка довга, наче лебідь,
Стоїть задумано без сліз.
1924, Алупка

ПРИБІЙ НА МОРІ

У піни долоні в сметані,
Що яро за скелі хватають,
І кожна секунда - повстання,
І кожна мить - бунт.
Хвилі вискибують сонце,
Грають тими скибками,
Кидають, розбивають об камінь,
В цурпалки порцеляни і кришталю.
А сонце все вище та вище,
Огнем все гарячішим дише
Та вниз,
В порцелянові бризки, вліта.
І, мов задимлені літа,
Прибоєм ритмів,
Гнівним строєм
Ідуть у бій рої за роєм...
На шлемах біле пір'я піни
Яриться в жаркому кипінні.
Іде за валом вал.
В кольчугах синій блиск сховав
Солону смерть.
Під гомін злоби
Аж піт стікає скелям з лоба.
Іде скажений бій
Водяних лютих змій.
9.УІІІ 1924, Алупка

НА МОРІ

Два кола синявих на всесвіт.
Одно зітхав в вечір, друге снить,
І тонка срібна нить
Спускається од зір в безодню моря.
Бубоче унизу двигун залізним ритмом,
Та десь плюскоче крок води.
Ось понад море сходить молодик...
В моїх зіньках зібрався центр всесвітній
В оцій перловій скриньці
Двох антиподних кіл,
Бо я живу, дивлюсь, творю думками.
Мій пароплав пересува той центр,
Як світовий губчастий камінь,
Що все вбирав і стяга.
І радіусом з мене місячна тропа
Пішла під обрій через море -
Вона також пересувається,
Бо я пливу.
11.VIII 1924, Алупка

ГОРА КІШКА

Неначе срібне молоко,
У затоці вечірнє море.
Гора тихенько до берега підлізла,
Котяче вухо - вгору.
Поміж лопатками пригнула шию.
А морду ткнула в молоко,
Понюхала та й хлебче.
Тепер ні лапами, ані хвостом ні шерхне.
На жовтому цитроні неба
Гумово-темним силуетом
Застигла та гора, мов справжня кішка.
Під подихами бризу
З гір сходить вечір.
Швиденько мерхнуть кроки по воді
Узгірних пахощів соснових,
Напружуються легені диханням новим
Під ковку в серці молодім.
1924, Алупка

ДЕТАЛІ КРИМСЬКИХ КРАЄВИДІВ

III
Хвиля, як гадина,
Вигинає спину,
І голову підносить із шипінням.
А потім - враз -
В'їдається в пісок і гравій,
Аж запихається на повну пащу,
Аж хруск і шершавня,
Мов гуси шаркотять.

Хребти слонів полізли догори.
Зігнуті спини мамонтів та інших велетнів
од предвавіку.
Ступні і ребра - міць дика -
Угрузли до черев у землю.
Все зупинилось,
Закам'яніло.
А сіро-бура шкіра
Вапняків
Уже й сосновим лісом поросла.
Прийшла громада на водопій до моря,
Побачила - і в рухах заніміла.
Той лобом проти моря став,
Той боком -
У гори обернулись.
А може, од солоної води - перепились?

І синя, синя, аж до болю синя
Емаль у планові гарячім потекла:
У вічі, в вуха, в мозок
Лізе, пливе, в'їдається -

Нема борону.
А сонце золоту корону
Несе по ній, хоч ноги припіка.
Проходить вітер
У жовтих чобітках,
Збирав листя в кошик
І несе на море:
Осінь.

VII
Туман, наознак зіпхнутий,
Руками скинув
І падає під кручу.
А потім, наче дідуган,
Понабирав в'язок соломи,
Терміття нав'язав,
Вчепив торби -
І потягнув поволі
Знов догори на гори.
Подряпався на гребінь,
Вчепився руками,
А бороду сіду волочить по землі.
Як вилізе, то буде дощ.
IX
Округ місяця павутиння гілок
Круглий ятір будує:
Хочеться рибкою поплисти туди
І впійматись.
Сторожить кипарис кам'янеє чоло -
І ні слова.
Небо, як мати з дитям, на сон зібралось.
Попід місяцем море мерехтить,
Мов чуття загадкове.
Тиша, тиша.
Зацвів для мене терен знов
В кутку забутому зимою,
Де сине небо проколов
Завмерлий кипарис стрімкою головою.
24.ХІ 1923, Ялта

ІЗ ЦИКЛУ "ПОДИХ МОРЯ"

СХІД СОНЦЯ З МОРЯ

Зажевріла в горнилі накрайсвітнім
Вузенька смужка металу на воді,
Немов ідея з підземелля гніту
Свідомо просочилася кривавим потом.
А потім - більшав та жевріє,-
Горить!..
Крицевий обруч небокраю,
Що землю смертно затискає,
Уже розплавився в одному місці.
Ідея ширшає, пала!
Зайнявся верх - і хмари в позолоті.
Уже горить земля,
А промені навпроти,
Мов стріли вогневі,
Летять у всі кінці.
Ось вибухом вогню
Заграва вирвалася з моря:
То сходить сонце у країні горя,
І тільки збоку сірий біль
По хвилях плеще ще звідтіль.

ГРА ВАЛІВ

Човни сполохані в затоці б'ються,
Злітаючи в яри з горбів бурхливих хвиль,-
І вже горби ті сунуться на берег,
Уже каміння здвигують у громі.
Од того склянії гальгамбри піни
Перебудовуються на ясні хороми
Побитих брязкотом кришталів.
Тут сонце ложить світлий перелив
Своїх широких ласк і теплих брів.
Будови водяні все падають донизу,
То знов здимаються в зелених перегонах моря,
Лютують сказом і киплять.
І кожна приголомшена їх п'ядь
Здвигає буруни і хляне у знемозі...
На млистій водяній дорозі
Прозора райдуга по гребенях стриба,
Немов прив'язана до огира раба
Красою осіянною волочиться по кручах,
І рок її несе
Сліпий та неминучий,
Куди - не знає сам, проте несе.
їй страх заповнив глиб очей
І затопив їх береги біль,-
Нема рятунку: де не глянь -
Скрізь безоглядно мчить погибель.
Летить, ступаючи по плюскоті, прелютий вал,
Підривом підлітав в небо синє,
Наскочивши на гострий опір скель;
Склепіння водяні повітрям розривав.
Аж у задиханих завоях
Злітають дуті бомбляхи води,
Що, падаючи, лопаються в пил космічний -
Він все заповнив, наче гул.
Як сизі привиди, стовпи блукають
Тієї матової пилюги.
І, розкотившись, кожен вал
Зірве, рознявши пащу піни,
Як вісткою з безодень світу,
Водяним холодом дихне,
Солоний запах у вихорцях закружить
І в гальці градом закипить.
Так сонячнії сили дужі,
Перетопившись тиском вітровим,
Аж тут відгомоном потужним
Здіймають сизий мокрий дим.

ЗВУКИ ПРИБОЮ

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,-
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах,
Мов сотні решет підсівають ячмінь,
Мов град по блясі, вихорем оддертій.
Фиркав вал, ухопивши повітря,
Мордою в піні скажено лютує,
Землю рогами дере.
Білу рощину млинців
Розливає море по пляжу -
Гнівно шкварчить його сковородка масна.
Звуки галопом несе аж під парк
Тяжкий рокот прибою.
Дерева одбивають луною
Попелясті жмути того шуму.
їх говірка сипко у листі лящить,
Наче вітер розбуркує шелест,-
А тополя й листком не чечеркне.
Безупинно на берег ідуть буруни.
Спотикаються вали на задиханий поспіх.
Піна біла сміється й рида.
Все гуде та рокоче їх дика гряда
І далеко по гальці
Розстеля бліду постіль.

ПІНА

Запінені вали метушаться і підбігають
До чола спітнілих скель.
Піна на вітрі -
Мов цікава біла гуска
Витягав довгу шию з зеленої хвилі уверх:
Хоче заглянуть на скелю,
Потім, побачивши, враз
Здіймається з криком на крила
І з широким розмахом білого галасу
Перелітає.

ПЕРЕМОГА

Кривулькою вогневою,
Мов біг електроіскри,
Чи захололим рухом блискавки німої
Зажеврівся од схованого сонця
Край невидимої в заграві хмари.
Півні, мабуть, із переляку
Так переконуюче вкрик співають
Привіт до сяйва смілих парусів.
Рішучий світла лет
Розворушив,
Поруйнував туманів купи,
Що нагромадились на морі в далині.
Ускочив Геліоса бик в перловий купіль -
І бризки піняві огнями йдуть
На бездоганну моря путь,
Що стелиться під Аюдаг зелено-сірим горем.
В жалю зітхає море
І не знає міри,
Щоб поховати власний ранній біль,
Бо хвилі плещуть звідусіль
На смілі сонячні заміри.
Та недарма.
Благання з днів старої віри
Не підіймуть вже ночі голосів.
Співає сяйво перемогу,
Прославши полум'ям дорогу
Од нас у дальній, зрілий край
Через непевний моря плай.

ВІТРИЛО

Косе вітрило в далі моря
З рішучо загнутим кінцем -
Пером білястої якоїсь риби,
Все йде, одкинувшись назад,
Понад завзятим ритмом хвилі.
А то немов розкинуте крило
Якогось, демона чудного,
Що з льоту в море занурив
І тоне там у судорогах смертних,
Тільки воно отерплим рухом
Ще сіпається над прибоєм.
Так у баюрі втоплений метелик
Ще намагається крихке підвести тільце,
Ще тріпається й воду розгортає
Та б'є поверхню змученим крилом.

ТИХИЙ ПРИБІЙ

Прибій розлогих хвиль у морі голубім
Круг каменів мотав кокони із піни.
Три білі кокони, м'які і кучеряві,
Округ почвар камінних посірілих,
Що куклитись до місця приросли
На тому свіжому блакитному листові:
Затока моря листом шелестить.
Я збоку ген над берегом упертим
Орел, привішений до неба, весь затих;
То замотав вверх забутими в повітрі крилами,
То висить знов, чекаючи чогось.

КОЛІР МОРЯ

Сьогодні море, мов льонний лан в цвіту,
Під вітром тихим і лагідним
Бриніло вогкою блакиттю
В далекий смутний небокрай.

ЗАПИТИ СИНА

- Тату, скажи,
Чи то правда, що зорі вмиваються в морі?
Ось глянь: щойно зірка вийшла з морської купелі.
Певно, од того й край моря світлів,
Що зоряні мілини в ньому зостались?!
Бачиш? Он сяєво моря світиться тихо,
Мов світлячок, що під кущиком гасне.
Тату, там, певно,
Ціле рядно світлячків?
- Ні, сину,
То світло Чумацького Шляху,
Що ген через небо, як дим, переп'явся,
Глянуло в моря дзеркальні глибини
Та й засвітило його - тихо ковзнувши,
Відбилось у ньому,
А промені кинуло в очка твої.
- Тату,
А онде у темряві чорній,
Що причаїлась у нашій затоці,
Там, де мис Плака тяжкою мордою,
Наче пущисько з проваленим носом,
Зорі у морі виловлює вічно,-
Певно, то він їх так чавкав смачно,
Що аж - прислухайся - чути до нас?
То він так дише і чхає, правда?
- Ні, то дельфіни проходять по верху,
Ловлять повітря за подихом тяжким
І знову пірнають під воду...
- Е-е, ти не цікаво розказуєш, тату,
Все ти береш і мені розбиваєш.
Видно, ти зовсім нічого не знаєш
І казки про зорі складати не в силі.
- Сину мій славний,
Не мчися за примхою,
Правда зерниста - буйніша за казку.
Дійсність і мрію метку вигрівав:
Казка над правдою - опар над морем.

До змісту "Наче з арфи золотої..."