"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА
(1889-1938)

ІЗ ЦИКЛУ "МОРЕ"

І
Ніде ні човна, ні вітрила,-
лиш хмар верблюжі табуни,
чаїні гостророгі крила
та білопінні буруни.
Мій човен у блакитнім крузі:
далеко в море однесло.
Прозорі плавають медузи,
зітхає золоте весло.
І легко-легко дишуть груди,
а очі сонце п'ють і п'ють...
Внизу - чайки, вгорі - верблюди,
а гомону землі не чуть.

II
На пляжі
Лежу нерухомо, як камінь.
Пісок - гарячий черінь,
а сонце жалить голками і
прискає золотом в синь.
Позаду гора. Веранда.
Кошлатить вітрець течії.
За молом біліє шаланда,
і хвилі гойдають її.
ІІІ
Солоний вітер подув із моря,
напнув вітрило і щоглу гне.
Шумливі хвилі із вітром спорять,
човна гойдають, несуть мене.
Стемніли хвилі, і баранцями укривсь
широкий морський Простір.
Он біла чайка летить над нами -
і прямо в море, у самий вир!
1927

ВЕДМІДЬ-ГОРА

У легендах стародавніх
справедливості немає.
Леся Українка
За років прадідних, де нині круто
здіймається у небо Аюдаг,
стояло місто. Назву вже забуто.

Утіх солодких, радощів, розваг
зазнали в ньому можновладні люди,
такі потужні, як і сам аллах.

Вони вели там перед, і усюди
про них гриміла слава гомінка,
про їх багатства, дорогі споруди.

Палаци та мечеті їх рука
воздвигла на високім узбережжі,
і морем зграя кораблів прудка

везла туди срібло, тонкі мережі,
і самоцвіти, й пишні килими,
і білий мармур - будувати вежі.

Розкішні бенкети під гук сурми,
серед троянд, серед лілей пахучих,
пісні та сміх ошатної юрми
щоночі там лунали: слів жагучих
лилось медове джерело із уст,
що прагнули цілунків нестерпучих.

А на світанні було чути хруст
у тьмяних гротах, жадібні зітхання
і шелести легких шовкових хуст.

Але ці п'яні оргії до рання,
веселі ігрища, і учти, й спів,
і все пусте безжурне панування

були як горб на спині злидарів,
що їх трудом живилася громада
вельможних та розпутних гультяїв.

Не раз у кметських грудях тліла зрада
і помсти поверталося жало,
та в бідарів була одна завада:

з наказу ханського юнацтво йшло
охоронять на півночі кордони,
ненаське ж військо місто стерегло.

У мідь закуті збройні легіони
напоготові раз у раз були,
щоби повстанські нищити загони.

На них тримався лад, що завели
татарські беки,- і гуртом до муру
на страту йшли повстанці, як воли,

а з ватажків живих здирали шкуру,
палили на повільному огні
або, на роги настромивши туру,

пускали вниз з яйли - і цілі дні
знущалися жорстоко й мордували,
аж кат жахавсь на муки їх страшні.

І знов володарі спокійно спали,
лилося знову дороге вино,
бряжчали цитри і гули кімвали:

лаврове руно рвали, і воно
вінчало чоло переможців владних,
а шафірове море, як давно,

несло їм свіжу прохолоду,- жадних
не знали ці правителі турбот
серед веселощів, забав принадних.

А люд стогнав під тягарем робот,
і пухли з голоду маленькі діти,
розтулюючи жадібно свій рот,

мов риба без води, коли із сіті
її на берег кине чоловік,
де їй уже недовго животіти.

Минали дні, ішов за роком рік,
і ось (легенда так оповідає)
аллах учув стогнання недорік.

І враз, як небо грозове, безкрає,
вже креше перуни його чоло,
і голос, наче грім страшний, лунає:

"О бейнамази прокляті, ви - зло:
ви лиш шайтанову чинили волю:
брехня й ненависть - це для вас живло.

Неситі хижаки, про злую долю
ви не подумали заздалегідь,
що бродить он по сіверкому полю.

Чекайте: прийде з півночі ведмідь -
він витопче й пожре ваш рід лукавий",-
гнівливо в небі продзвеніла мідь.

І вмить піднявся вихор кучерявий,
злетів угору сніговим стовпом,
і гомін, стоголосий та лунавий,

побіг далеко бором, а кругом ревли,
як вовча зграя, хуртовини,
рвучи на шмаття хмаровий шолом.

Здригнулись сонні крижані рівнини.
Налитий кров'ю місяць-недобір
дививсь понуро на мутні долини.

Із пралісу на південь вибіг звір,
такий великий, що ні оден в світі
його не подолав би богатир.

Як гірські пасма, соснами укриті,
горбатів волохатий його кряж;
мов башти - ноги, зморшками пориті;

на них двигтіли м'язи: голова ж
була як груба, велетенська скеля,
де розмістилася б і валка маж.

Ведмідь скакав, і снігова пустеля
від скоків тих стогнала і гула,
і коливалася небесна стеля.

Ведмідь скакав, і хмарами пливла
під сонцем персть, вибивана ногами,
на сотні миль простягтись, як мітла.

Ведмідь скакав над селами й містами,
і тільки порох залишавсь од них,
страшні провалля та криваві плями.

І чоловік, і звір, і птах притих,
зачувши тисячопудові кроки
ведмежих ніг, незграбних і важких.

Під ними лід ломився, і потоки
виходили з обмерзлих берегів:
столітні сосни і дуби високі

трощило на гамуз, і до морів
котився шум стоустою луною,
немов ревучий ураган летів.

Усюди ніс він смерть. За ним рікою
червона кров лилася й білий сніг
забагрювала, як на полі бою.

Коли ж на південь велетень прибіг
і доскакав до брам високих міста,
де рабовласницький свистав батіг,

де пісня, як веселка промениста,
переливалась в зелені садів,
що бігли вниз, немов разки намиста;

коли розкрив він пащу й заревів
і з лютістю, неначе навіжений,
накинувся на місто дукарів,-

тоді народ, почувши рев шалений,
і з жаху похоловши, став тікать,
щоб не пожер його ведмідь скажений.

Та вже було запізно: звір, як тать,
набіг і витоптав усе ногами -
ніхто не встиг і немовлят сховать.

І, обезглуздівши, той люд з нестями
плигав у море і топився в нім,
прощаючись навіки з берегами,

де радість і журба пливли, як дим,
а потім все змішалося в руїні,
і друг упав із недругом своїм.

Загинули і винні, і безвинні,
і ті, що катували, й жертви їх;
багаті й бідні в спільній домовині

лягли спочити: перші від утіх,
а другі від наруг, знущань і праці,-
у крові потонули правда й гріх.

Поруйнувавши і чішме, й палаци,
і м'яса людського наївшись там,
ведмідь знайшов в сусідньому байраці

крутий узвіз, спустивсь до моря сам,
напивсь, ввійшов по черево у воду
і плавать став, немов гіпопотам.

Змішалась кров з водою, і до споду
заколихалася морська глибінь,
на мить відкривши таємничу вроду

А на горі, що поринала в синь,
чорніло місто в поросі і димі,
і вже вечірня чорнокрила тінь

на нього падала, і невидимі
ставали поруйновані пустки,
що вдень буяли звуками живими.

Аллах ведмедя помахом руки
у камінь обернув, щоби потомні
проклін його затямили віки

і заповіти берегли незломні,-
а звіра кам'яна стягла кора,
скувавши рухи мляві, непритомні,

і зветься відтоді: Ведмідь-Гора.

1929

До змісту "Наче з арфи золотої..."