"Наче з арфи золотої..."
Українські письменники про Крим

ОСТАП ВИШНЯ
(1889-1956)

КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!
Воно, сонце кримське, з-поза Ай-Петрі зубчастого...
Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши у кришталево чистих хвилях своїх, її вимиває, синяву оту її виполіскує і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає,- тоді сонце!
Воно до Ай-Петрі підкрадається тихо-тихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто-неоковирній його голові! - та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу... Тікає...
А Ай-Петрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею,- а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки - ф-ф-у! - і лисий старий Ай-Петрі... Жоднісінького тоді клаптика біло-туманової на нім вовни!
А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!
І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях...
Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує...
А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший... Він мовчить...
Хай, мовляв, малеча порегочеться...
І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить "півня" на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел...
І тоді море - голубо-срібний степ, з білими і синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, з тими дорогами "морські ластівки" вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми... Тоді співає Крим...
А сонце вище... А сонце ще вище.
Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...
І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...
А воно вище!.. А воно ще вище!
І все живе гониться за ним... Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче...
І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам...
А воно вище! А воно ще вище!
І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки...
І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої...
Гарячі соки ті...
І від тепла того родить природа швидше... на очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи... Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки.., і тільки кизил твердий і мертвий. Кизил - "шайтанова ягода".
"...Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки на деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися.
І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати яке-небудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.
Ті просять те, ті - те. Просить і шайтан.
- Надумав, шайтане? - спитав аллах.
- Надумав,- примруживши хитре око, сказав нечистий.
- Що ж ти вибрав?
- Кизил.
- Кизил? Чому кизил?!
- Так, - не хотів сказати правди шайтан.
- Гаразд, бери собі кизил,- усміхнувся аллах.
І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим із усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода - дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче од усіх, бо він найперший.
Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе потилицю шайтан, лютує…
- Та дозрівай скоріше!
Не зріє кизил.
Почав шайтан дути на ягоду: як полум'я, червоний зробився кизил, але, як і раніше,- твердий і кислий.
- Ну як же твій кизил? - глузують люди.
Плюнув з серця шайтан - почорнів кизил...
- Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!
Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана.
Проґавив, мовляв, шайтан!
Шайтан розлютувався і помстився на людях... Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, як минулої, і, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю вдвічі більше тепла.
Зраділи люди, що такий урожай, - не зрозуміли шайтанового підвоху.
А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.
Від того часу - ознака: коли врожай на кизил - буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, не кинув мститися по людях за глузування з нього..."1
Бере все живе в сонця огонь його золотий і живиться ним...
А воно щедре... Воно, як казковий богатир, як той огонь всією своєю істотою... і сміється...

І людей сонце кримське не цурається...
Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малок ні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує...
І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче... Зате з необачних глузує... І іноді навіть жорстоко.
Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив… Підкрадеться, пестить потроху, ніжить, заколисує... І той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, носа, з шиї шкіру... Смугами здирає. Зразу ніжить, а тім червоною фарбою криє, а потім пузирить, а потім білує...
І кається тоді неуважна людина, і сикає, і ахає, охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.
А воно сміється!
Кримське сонце золоте!

ПО КАМБАЛУ!

Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала - це риба. Ловиться вона в Чорнім морі. Ловиться далеченько від берега, - так верстов за сім-вісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибкою-султанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. "По камбалу", отже, значить,-по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти...
- О другій годині їдемо! Приходьте!
Прийшов, звичайно.
"Гетьман" уже готовий.
"Гетьман" -ялик так зветься...
Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з "солодкою" водою, а Васька одягає на кочета весла.
- Стрибайте!
Стриб! - і в ялику...
Хайалі бере керму... Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода... Хайалі - це капітан на "Гетьмані". Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця... Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде... Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки... Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового... Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!
А Юнус... Юнус чорний... У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світло-карі очі... Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:
- Не страшно?
Зекир'я? Зекир'я - старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученого цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає йому обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'я старий одкидае тоді до борта голову - і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї - плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить...
А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами... У нього на грудях витатуйоване кермове колесо з двома прапорами. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня. Васька розписаний увесь... Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з "матір'ю", але він ще "зельоний", і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику... Всі сидять на своїх місцях і про щось думають...
- Віра!
Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!).
Вийшли з бухти. - Парус!
І миттю Васька й Юнус біля вітрила... І миттю вітрило тріпоче вгорі!
- Віра в море!
Летить "Гетьман", хвилі перескакуючи...
Рипить вітрило... Мугиче щось Юнус, крекче 3екир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка...
- Он буйок!
Васька перший побачив.
- Де?
- Он-он-он! Не бачите?
- Не бачу!
Всі побачили, а я не бачу...
Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, й захлюпують...
- Майнар, Васька!
Момент - і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле... Кілька вдарів веслами - і буйок уже в ялику... Буйок - оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч "пужалном", а на "пужалні" невеличкий прапорець... Це знак, де стоять гаки... Він (буйок) па котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.
Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки.., Початок і кінець гаків. Гаки на дні морському.
Перемет наш має 750 штук гаків, прив'язаних на невеличких шнурках до довгого шнура на півтора-два приблизно сажні один від одного.
Тягнеться, отже, цей перемет на 3-4 верстви в морі...
Вихопивши буйок у човен, Васька швидко-швидко витягає камінь... Тягне його хвилин з 5-10, бо витягти камінь треба з 50-80-сажневої глибини...
Аж ось - камінь у човні.
Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, підіймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об'їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі... Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола... Таким чином, гаки в тому кошикові лягають "гвинтом" од низу й до верху.
Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво... "Як по писаному"... Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен…
Зекир'я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що "йде" на гаку.
Ось затріпотів шнур і заборсався по борту...
- Кіт! - кидає Хайалі...
- Нічого не видко,- кажу...
- Кіт! Я знаю!
За кілька часу справді щось б'ється, бачу, на шнурі, силкуючись вирватись. Р-р-раз! - І в човні.
"Морський кіт". Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський, Я не знаю, як він по-вченому зветься, а по-нашому, по чорноморсько-рибальському, це "кіт".
"Кіт" - це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б'є ними... Його рибалки не люблять... Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває... Аршинів зо два.
...А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись... Він знає!.. Він у морі все знає.
Плюсь! - і вже тріпоче камбала на дні в човні...
...І так гак за гаком, крок за кроком - 750 гаків...
І тільки в Хайалі з уст коротке:
- Ач! Ач!
Це Юнусові.
- Вперед! Човен попхни!
Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу...
- Береговий!
Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й згадав про "матір".
- Буде робота!
- Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!
І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали а море один за одним наживлені гаки!
- Віра! Віра!
А вже з берега шум чути... І зарябіло під берегом... А біля нас море тихе-тихе...
- Чого ви? - питаю.
- Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер!
Треба на веслах... Вітрилом не можна! Можна б іще "лівірувать", але грузу нема на ялику - перекидатиме.
- Віра! Віра!
Встигли-таки гаки кинуть.
І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженіло,- святителі ви мої!
"Гетьмана" тріскою кидає...
Баська, Юпус і Зекир'я на веслах... Хайалі на кермі...
- Віра, Васька! Віра...
У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир'я мокрий, Юнус підкусує губи...
А море сказилося! Воно якось люто накидається на "Гетьмана". Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує з-заду й кида носом у якусь піняву яму...
Потім скакає збоку, б'є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною водою...
- Віра, Васька! Віра!..
І Васька, і Юнус, і Зекир'я аж стогнуть...
А човен на місці!
Тоді підстрибує Хайалі до мене:
- Керму просто на берег! Держіть міцно!
Сам уже поруч старого Зекир'ї:
- Віра! Віра!
А "Гетьман" тремтить, а "Гетьман" падає грудьми на хвилі...
- Керму кріпше!
"Кріпше"?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?! Держу, аж очі рогом лізуть!
- Віра! Віра!
Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження! Раптом - тихо...
Як із'явивсь, так і вщух береговий... Ось був, ось нема!
- Не вір морю! - кидає Юнус...
І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з червоних облич...
А на дні в ялику широко роззявляє пащі й ліниво б'є хвостом камбала...
...Не вір морю! - це правда... Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає... І коли - так само ніхто не знає...
А воно велике, те море! І глибоке!
І коли воно сказиться, то, незважаючи на все ваше лицарство, невважаючи па те, що вам довірили керму в такий відповідальний момент, невважаючи на вашу грамотність і свідомість,- беріть все-таки з собою закріпительного!
Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!

До змісту "Наче з арфи золотої..."