САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

СТАТУС СЕВАСТОПОЛЯ: АНАТОМІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПРОВОКАЦІЇ

Ідеї севастопольців народжуються в Москві • Сфабриковані документи для російських депутатів • Указ щодо Севастополя 1948 року втратив чинність • Морпіхи ЧФ у “боях” за 110-у поліклініку • Штаб ЧФ — ініціатор антиукраїнських мітингів

Організаційні, фінансові та суто побутові труднощі були не єдиними чинниками, що впливали на настрій військовослужбовців ВМС. Багато значила психологічна атмосфера. Мусування теми будівництва українського флоту і питання про російський статус Севастополя, ставило під сумнів потребу присутності штабу ВМС у місті.
Проблеми Чорноморського флоту і статусу Севастополя були взаємопов’язані й мали політичний характер. Лідери найрадикальніших політичних організацій та об’єднань у Севастополі, які усвідомили, що проблему півострова не розв’язати, бо Крим залишатиметься в складі України, взяли за ідею розвести Севастополь і Крим як дві окремі адмiнiстративно-територіальні одиниці з різними статусами. Зробивши це, залишалося б лише надати Севастополю російського статусу. На це й було спрямовано всі зусилля команди Касатонова і тих громадських організацій, які його підтримували і працювали як єдине ціле. Вдавалися до ошукування, підтасовування фактів, фальсифікації та провокування — нічим не гребували. Цю кухню в одній із своїх публікацій добре розкрив народний депутат України Богдан Горинь.
В основу боротьби за Севастополь було взято Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року “Про відокремлення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарчий центр”. У ній, зокрема, записано: “Відокремити місто Севастополь у самостійний адміністративно-господарчий центр зі своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування”. Цей пункт і став свого роду заіржавілою зброєю, яка мусила вистрілити за нових умов.
Спершу націонал-патрiоти надіслали до Москви запит, щоб узнати, чи скасовано даний указ. 25 вересня 1992 року до Севастополя надійшла відповідь завідувача юридичного відділу Верховної Ради Російської Федерації Р. М. Цивелєва, що “даний указ під час передачі 1954 року Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР не було визнано таким, що втратив силу, і до цього часу його не скасовано” (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 28).
На підставі цього документа один із лідерів РРК у Севастополі О. Круглов не без консультацій із Москви заходився створювати міський комітет Фронту національного порятунку, який став по суті філіалом російського. Цей комітет об’єднав активістів чотирьох організацій, дуже схожих за своїми програмами, а саме: “Товариства захисту прав людини”, “Російських народних зборів”, “Екології та життя” і “Клубу виборців”.
Приїхавши до Москви на конгрес Фронту національного порятунку, О. Круглов зустрівся з низкою впливових російських полiтиків, насамперед з С. Бабурiним, який ніколи не приховував своїх антиукраїнських позицій. Їхня суть ось у цьому його висловлюванні: “Або Україна знову возз’єднається з Росією, або — війна” (“Известия”, 27 травня 1992 р.). Є. Пудовкiн під час зустрічі з О. Кругловим пообіцяв запросити севастопольців на черговий, сьомий з’їзд народних депутатів РРФСР і дав завдання готуватися. Круглов був покірно слухняний.
У Севастополі його команда зорганізувала мітинги. Хоч вони й були малолюдні, проте “Останкiно” завжди називало їх “багатотисячними”. В центрі уваги постійно стояло питання про статус Севастополя та про місто як головну базу єдиного неподільного російського Чорноморського флоту.
Щоб розв’язати цю проблему, Круглов залучив, за дозволом адмірала Касатонова, й керівний склад ЧФ. 23 листопада на зборах штабу, в яких узяв участь і Круглов, було ухвалено рішення звернутися до Верховної Ради Російської Федерації з проханням розглянути питання про статус Севастополя. На те, що флот діяв у купі з Фронтом національного порятунку, вказують і свідчення самого Круглова. На запитання одного з кореспондентів, чи вважає він можливим “утягувати” в орбіту своїх дій Чорноморський флот, той відповів: “Так, вважаємо можливим... офіцери флоту це усвідомлюють і, якщо треба, готові розв’язувати політичні питання” (“Остров Крым”, №16, 28 листопада 1992 р.).
Привезений до Москви матеріал мав солідний вигляд: рішення міських мітингів, офіцерських зборів на Чорноморському флоті, вирізки з газет... Це була добра пожива для депутатської братiї — групи в справах Криму, Севастополя та Чорноморського флоту, що утворилася в Комітеті з міжнародних справ та зовнішньополітичних зв’язків ВР РФ. Після вивчення “папірців” постав висновок: коли севастопольці благають, значить, питання про статус треба виносити на порядок денний. Не вистачало головного документа — своєрідного “звернення від народу”.
А оскільки вертатися до Севастополя не було сенсу, О. Круглов сам зготував таку фальшивку. Кому спаде на думку перевіряти, від “народу” вона чи ні. За добу він упорядкував 2000 комплектів із 15 документів. Щоб питання це не випало з порядку денного, московсько-кримська команда вирішила заручитися підтримкою фракцій. У текст “обхідного листа” свідомо заклали дезінформацію. “Документ”, зокрема, сповіщав, що “з 1948 року в Криму існували дві цілком самостійні адміністративно-територіальні одиниці, які мають рівний статус: Кримська область і місто Севастополь. Під час передачі у 1954 році Кримської області зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 року про Севастополь не було визнано як такий, що втратив силу, і Севастополь залишився у складі РРФСР” (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 35).
Під цією цидулкою підписалося 16 координаторів фракцій. Показали її й першим особам Росії. Є. Пудовкiн не робив таємниці з цієї бесіди, зміст якої переказав О. Круглов: “Президент відреагував так: не вмішуйте мене в це діло. Без мене.“ (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 35).
Розмова зі спікером парламенту була довша. Якщо вірити О. Круглову, то Є. Пудовкiну вдалося переконати Р. Хасбулатова внести питання на порядок денний. На сумнів спікера парламенту: “Севастополь — це війна з Україною” Пудовкiн відповів: “Може, навпаки: буде позиція — буде компроміс?” (“Слава Севастополя”, 30 грудня 1992 р.).
Переконати вдалося не тільки Р. Хасбулатова. Cфабрикованим “документам” повірили депутати. Сьомий з’їзд народних депутатів РРСФР доручив сесії Верховної Ради Російської Федерації переглянути статус українського міста Севастополя.
Дізнавшись про рішення з’їзду, Президія ВР України ухвалила 9 грудня 1992 року заяву, в якій висловила протест з приводу втручання у внутрішні справи нашої держави, порушення принципів ОБСЄ та Статуту ООН щодо територіальної цілісності й недоторканності кордонів. Заяву надіслали в усі міжнародні iнстанцiї.
Що ж насправді стоїть за “аргументами” та “документами” московсько-севастопольських провокаторів? Як розв’язувалося питання про Крим і Севастополь у п’ятдесятих роках?
Крим увійшов до складу України на підставі постанов Президії Верховної Ради Російської Федерації та Президії Верховної Ради України. Потім Конституції РФ та України затвердили ці рішення. Сорок років ні в кого не поставало запитань про незаконність ухвал. І лише після розпаду СРСР деякі російські полiтики, нудьгуючи за колишнім Союзом, надумали собі, що Президія ВР РФ не мала права ухвалювати рішення про передачу Криму Україні, буцімто ця дія була неконституційна. Забувається при цьому, що після рішення Президії ВР РФ Верховні Ради Російської Федерації, України і навіть ВР СРСР конституційно підтвердили передачу Криму до складу УРСР. Крим перейшов до України згідно з чинними тоді законами.
Що до Севастополя та Указу Президії ВР РРФСР від 1948 року і постанови Ради Міністрів РРФСР від 1948 року, то навряд чи треба доводити, що Основний закон держави — Конституція — має більшу чинність, аніж раніше ухвалені постанови Президії ВР. Новоухвалена Конституція РРФСР за 1978 рік у статті 71 називає усього два міста республіканського підпорядкування в складі РРФСР — Москву і Ленiнград. Зате статус Кримської області та Севастополя визначено у 77-й статті Конституції Української РСР, де записано, що “містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь”.
Можна простежити і як здійснювалося фінансування Севастополя та Криму. У Законі про державний бюджет Української Радянської Соціалістичної Республіки на 1954 рік читаємо: “Затвердити бюджети місцевих Рад на 1954 рік у таких сумах (тис. крб.): м. Київ — 585 722; м. Севастополь — 116 595; Кримська область — 434 823 (“Відомості Верховної Ради УРСР”, 5 серпня 1954 р., п. 4, с. 105). В тому ж Законі про державний бюджет РРФСР від 1959 року в переліку автономних республік, країв, областей та міст Москви і Ленiнграда немає ні Севастополя, ні Кримської області (“Ведомости Верховного Совета РСФСР”, 1959 р., п. 1, с. 2). Тобто з 1954 року і донині Севастополь фінансується з бюджету України, а не Російської Федерації.
Про навмисну фальсифікацію “документів”, запропонованих депутатам, свідчить іще один факт. Коли О. Круглов подав Голові ВР РФ Р. Хасбулатову запит відповісти, чи відмінено статус Севастополя, наданий йому 1948 року, з таким самим запитом він звернувся і до уряду Російської Федерації. Цей факт ніколи, ніде не згадувався, а головне: в глибокій таємниці залишалася надіслана відповідь. Але документ такого значення не буває в одному примірнику. Його хотілося б навести повністю: “Відповідно до Вашого запиту, що надійшов з Апарату Уряду Російської Федерації, повідомляю, що постанова Ради Міністрів РРФСР від 29 жовтня 1948 року номер 1082 “Питання міста Севастополя” визнана постановою, яка втратила чинність через постанову Ради Міністрів РРФСР від 25 квітня 1968 року номер 264 “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень уряду РРФСР з питань державного планування” (“Розбудова Держави”, 1993 р., №6, с.24). Під текстом відповіді, надісланої Міністерством юстицiї РРФСР 5 жовтня 1992 року, стоїть підпис начальника Управління систематизації законодавства Хованського М. А.
На підтвердження правдивостi цієї відповіді О. Круглову було надіслано ксерокопiю постанови Ради Міністрів РРФСР від 25 квітня 1968 року за номером 264 “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень уряду РРФСР з питань державного планування”.
Ось так О. Круглов обдурив не тільки тих, хто протягом кількох місяців слухав його на мітингах, читав інтерв’ю в газетах, а й 793 депутатів російського парламенту. Ошуканими були й чорноморці. І ця облуда зробила своє діло: сотні тих офіцерів та мічманів, хто ще плекав надію пов’язати свою долю зі службою у ВМС України, так і не ввійшли у наші лави. Люди почали знову чекати, адже зі зміною статусу Севастополя, як гадали вони, ВМС доведеться піти з міста. Залишати свої оселі, знімати сім’ї.
Адмірал Касатонов, зрозуміло, був задоволений таким рішенням з’їзду. Цим акордом закінчилося його перебування в Севастополі і командування флотом. 8 грудня він полетів у Москву приймати посаду першого заступника Головнокомандувача ВМФ Росії. Таке призначення говорило саме за себе. Проте цікавий і такий факт, що оцінює діяльність комфлоту. Після виступу Є. Пудовкiна на VІІ з’їзді Р. Хасбулатов сказав: “Я вважаю так, що, якби не було Касатонова там, то сьогодні сперечатися з Україною не було б про що. Вже давно флот перейшов би” (Бюлетень VII з’їзду Народних депутатів РРФСР, №9).
З від’їздом адмірала Касатонова до Москви запанувала тимчасова тиша. У багатьох, хто волів проводити свою службу в ВМС України, зродилася надія, що тепер перехід буде безболісний та цивілізований і ті, хто присягне Україні, не будуть “клятвовідступниками”, “зрадниками” тощо.
31 грудня на вірність народові України принесли присягу 736-й санітарно-епiдемiологічний загін, яким командував підполковник медичної служби В. М. Байбуз, 755-й відділ тилу ЧФ в Одесі капітана 2-го рангу В. М. Орлова, 2 січня 1993 року — офіцери 110-ї поліклініки ЧФ, частина офіцерів управління медслужби ЧФ та інші.
Історія з лікарями медичних закладів, як і з екіпажами, що склали українську присягу, повторилася. Спершу більшість офіцерів управління медичної служби ЧФ, 110-ї поліклініки, 32-ї військово-лікарської комісії та двох санітарно-епiдемiологічних загонів написали рапорти міністрові оборони України з проханням зарахувати їх до складу Збройних Сил України. Після цього вони присягнули на вірність народові України і далі виконували свої функціональні обов’язки, доки з’ясовувалося рішення про переведення. Та коли офіцери узнали, що їх звільнять із посад, вони змушені були звернутися по допомогу до командування ВМС України.
Знімали з посад, а то й звільняли в запас тих, хто склав присягу, чи не щодня. Тому командування ВМС України спробувало зробити все, щоб запобігти беззаконню. В поліклініку відрядили комісію, яка мала б прийняти медустанову. Такий крок був вимушений. Командування ЧФ на це відреагувало традиційно. От як про це доповідав у своїй телеграмі контр-адмірал Б. Кожин міністрові оборони України: “10 січня роботу комісії з приймання медустанови було зірвано взводом морської піхоти, діями якого керували віце-адмірали В. Ларiонов і П. Святашов та контр-адмірал Б. Богданов. Членів комісії та частину офіцерів, які стали під присягу на вірність народові України, силами військовослужбовців морської піхоти на очах у хворих та медперсоналу вигнано за межі 110-ї поліклініки”.
Наказом віце-адмірала В. Ларiонова, який тоді виконував обов’язки комфлоту, одразу ж було усунено з посад заступника начальника поліклініки підполковника медслужби В. Костюка, начальника терапевтичного відділу підполковника медслужби М. Шигарiна, начальника психiатричного кабінету майора медслужби М. Тихонова та інших.
Як і під час захоплення військової комендатури, знову вдалися до кулаків морських піхотинців. У ніч на 21 січня 1993 року провокаційні дії морпіхів лише дивом не закінчилися трагедією.
Група військовиків ЧФ, очолювана старшим лейтенантом В. Клименком, під виглядом навчань учинила збройний напад на один із дивізіонів протиповітряної оборони України в Севастополі. Ця група пробралася на територію частини, захопила помічника чергового на КПП, вчинила стрілянину із стрілецької зброї холостими патронами, застосувала й вибухові пакети. Уникнути збройної сутички вдалося тільки завдяки розсудливим і зваженим діям чергового по дивізіону.
Коли начальника берегових військ ЧФ генерал-майора В. Романенка попросили роз’яснити ситуацію, той неохоче кинув:
— Та що там розбиратися, заблукали вони через неосвіченість свою в темряві.
Факти підтвердили згодом, що то була справжнісінька провокація, і Романенко злукавив. До речі, коротка довідка про нього.
Генерал “засвітився” своїми активними діями в купці гекачепiстів. Тепер уже достеменно відомо, що Романенко брав участь у нараді путчистів у Бельбеку 18 серпня 1991 року і особисто керував захопленням аеродрому ППО на Бельбеці. Його підлеглі перекрили бронетехнікою злітну смугу і готові були знищити літак, яким начебто мав прилетіти Б. Єльцин на допомогу Михайлові Горбачову, блокованому у Форосі. Коли узнали, що це буде О. Руцькой, мерщій відігнали техніку і прибрали бійців особового складу. Сам же Романенко приєднався до шеренги тих, хто зустрічав літак.
Пізніше ще про один факт повідали колишній начальник розвідки, який служив у Романенка, а потім продовжував службу у ВМС, підполковник І. Шульга і його офіцери. Вони розповіли, як Романенко, погрожуючи розстрілом, вимагав від них учинити низку програмних вибухів та арештів у разі, якщо путч матиме успішну розв’язку.
Але вернімося до 21 січня 1993 року. Цього ж таки дня, після нападу на дивізіон ППО, делегатські офіцерські збори ЧФ зажадали від президентів України та Росії зберегти єдиний Чорноморський флот з головною базою в Севастополі і негайно вивести з міста штаб ВМС України. В разі нехтування цією вимогою делегати залишали за собою право розв’язати порушені питання засобами, які були в арсеналі офіцерських зборів.
Цей політичний ультиматум потягнув за собою, як і попереднього разу, низку мітингів — Республіканського руху Криму, Фронту національного порятунку, забороненого в Росії, та проросійського товариства “Єдність”. Усі вимоги офіцерських зборів, підтримані багатолюдними мітингами, гучномовно проголошували на площі міста. В підготовці таких політичних вистав активну участь брало командування Чорноморського флоту, яке виділило звукопідсилювальну спецмашину, призначену для бойових завдань.
Після одного з таких мітингів редактор газети “Флот України” капітан 1-го рангу Ю. Тимощук зателефонував начальникові управління зв’язку ЧФ капітанові 1-го рангу З. Ляпiну. Той підтвердив, що таку машину вони виписували, коли один із активістів РРК полковник авіації О. Мельников показав документ, підписаний контр-адміралом О. Пєнкiним з готовою візою. Там містилася пропозиція Пєнкiна допомогти діячам РРК, ФНП озвучувати мітинг. Що й було зроблено.
Важко сказати, які обставини змусили Олександра Олександровича Пєнкiна накласти візу. З цим офіцером я як кореспондент флотської газети познайомився ще в мої лейтенантськi роки, коли він уже був начальником полiтвідділу 30-ї дивізії надводних кораблів. Враження були найприємніші, і власне не тільки у мене. Його шанували за ділові й суто людські риси. Я не раз зустрічався з ним, коли поставали проблеми ЧФ. Він намагався не робити гострих політичних заяв для преси, волів залишатися непомітним. Тоді ще ходили чутки, що такі його “небійцівськi” риси дратували Касатонова. Але час минав, адмірал крок за кроком втягувався в політику. Це був ще один приклад, як політика проти власного бажання ставала повсякденною діяльністю багатьох офіцерів флоту, які згодом ставали її ж заручниками.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни