САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

РEПРEСІЇ ПО-КАСАТОНОВСЬКОМУ

“Сигнальщик” піднімає Прапор України • Комендант Звєрєв та його команда • Касатонов штурмує комендатуру • Тральщик БТ-126 під дамокловим мечем • СКР-112: служу народові України! • Погоня на межі війни • “Славутич” — первісток ВМС

Попри те, що до завершення переговорів Сторони погодились утримуватися від односторонніх дій, командування ЧФ і далі переслідувало тих, хто присягнув Україні. Люди стали соціально не захищеними.
Рішенням командувача всіх, хто склав присягу, замість того, щоб природно перевести до орггрупи ВМС України, яка тоді формувалася, звільняли в запас за “дискредитацію військового звання”, “за скороченням” тощо. Звичайно, їх водночас знімали з черги на одержання житла. Тих, хто присягнув Україні, по-під руки виводили з частини, навіть не даючи змоги забрати особисті речі. Перепустки вилучали, а на контрольно-перепускних пунктах частини вивішували списки офіцерів та мічманів, яких заборонено було впускати на територію.
Один із таких списків я сам бачив. Серед невгодних значилися контр-адмірал Борис Кожин, капітани 2-го рангу Iгор Мироненко, Валентин Сутула, Олег Ніколаєв, Анатолій Прилищ і Владас Трумпікас, капітани 3-го рангу Віктор Палій і Мирослав Мамчак, майор Олександр Дерновий та інші.
Інколи люди втрачали терпець і кидалися до різних iнстанцій керівництва України, до командування ВМС з проханням захистити їхні соціальні права. Так, військовослужбовці 17-ї бригади ОВРу, які склали присягу на вірність народові України ще в січні, звернулися з листом до Верховної Ради України та до парламенту Росії, до голів делегацій на переговорах з приводу Чорноморського флоту. 23 офіцери, 12 мічманів і 20 матросів повідомляли, що до них “застосовують репресивні заходи у вигляді залякування, шантажу, звільнення з посади... “ Вони вимагали поновити всіх на попередніх посадах, а також поставили ультиматум: у разі знехтування їхніх вимог та провадження неправомірних дій стосовно військовослужбовців їхнього з’єднання вони змушені будуть “вдатися до надзвичайних заходів та з 20 травня 1992 року оголосити голодування”.
Репресії, що їх запровадило командування ЧФ, спричиняли обурення офіцерів, зокрема й на Чорноморському флоті. У тих, хто хотів і далі служити в Збройних Силах України, це бажання зникало. Люди побоювалися, що їх викинуть з частини, звільнять у запас, що вони пройдуть усі терни Касатонова. Втім, незважаючи на гоніння, офіцери та мічмани ЧФ робили свій вибір.
Особовий склад розворушився, адже сподівання, що тема флоту залагодиться в Дагомисі, були марні, люди втомилися від невизначеностi. До того ж Україна в Дагомисі свідомо поступилася в питаннях поділу флоту.
28 червня 1992 року особовий склад морського тральщика “Сигнальщик” 68-ї бригади охорони водного району Кримської військово-морської бази урочисто склав військову присягу на вірність народові України. На кораблі підняли Державний прапор України. Екіпаж у своїй заяві висловився “проти дій командирів окремих частин Чорноморського флоту, якими вони порушували права та свободи громадян України, примушували людей присягати на вірність СНД”. Військовослужбовці оголосили, що їхні вчинки не підриватимуть бойової готовності корабля. Екіпаж, “що став під прапор України, докладе усіх зусиль, щоб боронити водні кордони”. Але прапор під потужним тиском командування бригади довелося спустити.
Наступного дня командира “Сигнальщика” капітана 3-го рангу Теймура Сулейманова командування бригади на корабель не пустило.
О 10 годині ранку Т. Сулейманова та його заступника з роботи з особовим складом капітан-лейтенанта В. Лещенка на екстрене засідання Військової ради супроводив комбриг капітан 2-го рангу В. Цаплiн. Там і було учинено розправу. Їх усунули з посад із дальшим звільненням у запас. Екіпаж тральщика зразу ж розформували. Склали списки тих, кого необхідно звільнити в запас. Серед них виявилися й Леонiд Рябовий та Олексій Наколюжний, які вартували прапор на кораблі. Багато хто з офіцерів та мічманів “Сигнальщика” згодом проходили службу вже в складі ВМС України.
Прибулих представників Міністерства оборони та ВМС на територію частини не пустили. Запізно, 1 липня, вийшов наказ міністра оборони України №112 про занесення морського тральщика до складу ВМС України. З екіпажем натоді розквиталися. Тому пункт у наказі про визнання недійсними наказів та розпоряджень Касатонова щодо звільнень посадових осіб від службових обов’язків та вказівка командувачеві ВМС стосовно організації бойового управління корабля були вже даремні.
Та не біда, люди все одно присягали Україні.
2 липня 1992 року особовий склад артилерійського полку та протитанкового батальйону дивізії берегової оборони ЧФ приніс присягу на вірність народові України. В своєму зверненні до військовослужбовців Чорноморського флоту вони назвали “профанацією, що флот належить стратегічним військам та відстоює інтереси Співдружності”. В частинах, ішлося в документі, “ведеться інтенсивна ідеологічна обробка військовослужбовців в антиукраїнському дусі, чиниться моральний та психологічний тиск, а офіційні посадові особи відкрито підтримують РРК і формують думку, що ЧФ був і повинен залишитися російським, а Крим — відірваним від України”.
Будучи неспроможним стримати масовий перехід військовослужбовців ЧФ до складу ВМС України, Касатонов вдався до тиранії. Пішла в хід сила, надто щодо тих, хто ставав під присягу. Тільки дивом не пролилася кров і не почалися бойові дії.
9 липня особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону (95%) склав присягу на вірність народові України.
Разом із комендантом підполковником Володимиром Звєрєвим присягу принесли майор Сергій Паников, капітан Сергій Булуктаєв, старші лейтенанти Василь Тихий, Iван Добротiн і Роман Черемисінов, лейтенант Олександр Куршинський, старші мічмани Микола Рудь і Олексій Малишев.
Законність присягання засвідчив військовий прокурор гарнізону. Військовий комендант підполковник Володимир Звєрєв доповів про цей факт, а також про готовність керувати гарнізонною службою з урахуванням вказівок першого заступника командувача ЧФ віце-адмірала Віталія Ларiонова як начальника гарнізону. Але Ларiонов відповів на це погрозами, що на таких знайдеться сила, а офіцерів позвільняють з посад.
Враховуючи прохання особового складу комендатури й те, що присяжним військовослужбовцям загрожує розправа, — це вже було в інших частинах — Міністерство оборони України 9 липня своїм наказом №120 занесло його до складу українських Збройних Сил.
Сам підполковник Володимир Звєрєв та його підлеглі й далі виконували свої обов’язки. Підпорядкування командувачу ВМС України як начальникові гарнізону не спричинило змін і порушень у виконанні патрульної та караульної служб у гарнiзоні.
Щоб запобігти ймовірним інцидентам та провокаціям стосовно військовослужбовців комендатури, командувач ВМС України віддав розпорядження про надання їм додаткової охорони. Щоправда, її одразу ж зняли після красномовних запевнень командувача ЧФ, що людей з комендатури не чіпатимуть. Проте Касатонов не дотримав своєї обіцянки. 10 липня о 23 годині військовослужбовці десантно-штурмового батальйону бригади морської піхоти дали волю рукам і викинули службовців комендатури з їхньої території. При цьому захопили штатну зброю комендатури й навіть особистими речами матросів та офіцерів не погребували. В приміщенні військової комендатури від ВМС України залишилися тільки комендант підполковник Володимир Звєрєв та полковник Володимир Iндило, які на знак протесту оголосили голодування.
Невдовзі полковника Iндила, заламавши руки, вивели з приміщення. Після того Звєрєв, усвідомлюючи безглуздість свого перебування, сам залишив комендатуру.
Вже пізніше виявилося, як готували захоплення комендатури і що чинив Касатонов.
На момент захоплення всі частини бригади морської піхоти було приведено до повної бойової готовності. Особовому складові роздали панцерники та боєприпаси до штатної зброї. Головком ВМФ адмiрал Володимир Чернавiн того ж дня надіслав Касатонову шифротелеграму: “Дії схвалюються — порушників мораторiю з комендатури забрати. Наказ міністра оборони України не виконувати... Попередьте Кожина, щоб не бавився з озброєними людьми, тому що в разі нападу буде застосовано зброю на знищення бандитів”.
Командувач флоту адмірал І. Касатонов увечері о 22 годині зібрав по тривозі командирів з’єднань і частин на iнструктаж. Розказав, як треба “працювати” з проукраїнськи налаштованими офіцерами, щоб не допустити всіляких там присяг. Давав накази, що робити з тими, хто вже склав присягу. Неоголошена війна тривала.
Репресивну машину відтак було запущено. Взяти хоч би Кримську військово-морську базу. Під орудою начальника штабу цієї бази капітана 1-го рангу Євгена Орлова тут заходилися доводити, що кораблі 17-ї бригади небоєздатні. І все тому, що особовий склад її ще в січні став під присягу Україні. Злісно звинуватили й зняли з посади командира БТ-126 (базового тральщика) капітан-лейтенанта О. Гребенюка, буцімто він допустив спад бойової готовності екіпажу. Втім, корабель за підсумками зимового періоду навчання зайняв перше місце в з’єднанні й був нагороджений перехідним кубком.
Звинувачення доходили до абсурду. Помічникові командира корабля старшому лейтенантові Теймуразу Лордкiпанiдзе приписали український націоналізм(!) і звільнили за “невідповідність займаній посаді”.
Командування бази створило на БТ-126 нестерпні для служби умови. Отож 15 членів екіпажу базового тральщика полишили корабель і прибули в розташування організаційної групи Військово-Морських Сил України. Серед них: старший лейтенант Теймураз Лордкiпанiдзе, мічман Роман Твердовський, старші матроси Сергій Єсин, Леонiд Кашиця і Юрій Тартаковський, матроси Андрій Чорний і Вiталій Мороз.
Таким способом командуванню ЧФ вдавалося викурювати з флоту небажаних військових. На їхні посади призначали проросійськи налаштованих офіцерів, які надалі ставали ланками єдиного ланцюга репресивного апарату Касатонова.
В ті важкі дні перших кроків ВМС України я часто міркував: чому все ж більшість офіцерів не стали на бік України, не принесли присяги, не перейшли до ВМС? Причин було чимало, про них я вже згадував. Але щораз, коли зустрічався зі своїми колишніми товаришами по службі на ЧФ (за десять років, перебуваючи на кораблях та в частинах, плаваючи в Середземному морі, познайомився з багатьма), то все більше переконувався, що тоді на заваді стояла ота, як не дивно, обов’язковість складання присяги. Тобто, деякі офіцери хотіли б і далі служити у ВМС за контрактом, а пізніше може й принесли б присягу. Який був вихід?
Один, що мимоволі напрошувався тоді, полягав у самому порядку приймання на службу в українські Збройні Сили. Те, що присяга має бути, не викликало сумніву. І ті, хто свідомо вирішив присягнути Україні, зрозуміло, повинні були те робити. Іншим же, хто ще не визрів, проте зобов’язувався на професійному рівні виконувати свої функціональні обов’язки, також слід було дати змогу служити у ВМС України — лише за контрактом.
Чи треба було ставити людину отак відверто перед вибором, коли вона ще не втямила його суті. Склавши примусово присягу, вона не служитиме краще й не любитиме України більше. Безглуздість такого підходу, коли призначення на посаду військовослужбовця залежало від його членства в КПРС, ми вже спізнали. Що сталося з такою партією, відомо. Помилки минулого, на жаль, не далися взнаки.
Тим, хто поки що не був готовий принести присягу, треба було дати можливість служити у ВМС, адже серед них було чимало блискучих фахівців, досвідчених організаторів, шанованих у колективах командирів. Багатьох із них я знав.
Схожа ситуація в історії вже була під час формування Червоної Армії, коли до неї приймали військових фахівців з колишньої царської армії. Вони служили не гірше, а часто й краще за тих, хто присягав. Такий підхід, як показала історія, за тих обставин був слушним. Влітку 1992 року, з огляду на те, як складалися обставини на Чорноморському флоті, в Криму, цілком можна було б увести для офіцерів контрактну службу. Такий компроміс міг би діяти 2-3 роки чи на час формування ВМС України. При цьому той, хто підписав контракт, мав би користуватися всіма пільгами, що існували в Збройних Силах України.
І все ж чому деякі офіцери не хотіли скласти присяги? Це питання мене тоді особливо цікавило. І ось що з’ясувалося. Багато хто все ж чекав політичного рішення і сподівався, що стануться зміни і флот залишиться єдиним. Дехто в Збройних Силах не мав поняття про ухвалені закони. Чимало було й тих, чиї родичі жили в Росії. А коли ситуація між двома державами напружена, присягання загострило б стосунки з родичами — міркували вони. Заляканих так званою українiзацією також вистачало. Вони побоювалися, що перевагу під час призначення на посаду віддаватимуть українцям і тим, хто знає українську мову. Цей острах тоді не був безпідставний. Хоча той факт, що в апараті Міністерства оборони України 75 відсотків, а в офіцерському корпусі Збройних Сил — 57 відсотків — були росіяни, мав би погасити їхні тремтіння. В орггрупі ВМС керівні посади тоді займали здебільшого також росіяни.
На одній з нарад, де були присутні представники Управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України, яку тоді очолював генерал-майор Володимир Мулява, я висловив свої пропозиції, щоб ввести контрактну систему для чорноморців. Одначе це сприйняли вкрай негативно, представники з Мiноборони звинуватили мене тоді в хибному розумінні чіткої державної політики. А контр-адмірал Кожин після цього випадку відверто запитав мене:
— Ти кому служиш? На кого працюєш?..
Це страшенно образило мене, бо працював я тоді з ранку до пізнього вечора, майже без вихідних.
І попри все, я написав матеріал, де виклав пропозиції стосовно введення контрактної системи на перехідний період. Коли до штабу приїхав генерал-лейтенант Анатолій Лопата, тодішній заступник міністра оборони України, я показав йому свої начерки. Він уважно прочитав, після чого пожвавішав:
— Пропозиції добрі, над ними варто подумати. Зі схожою проблемою ми зіткнулися і в Болградськiй десантній дивізії. Там чимало офіцерів хотіли б і далі служити за контрактом...
Те, що ця проблема була на часі, підтверджував ще один факт. Через старих чорноморських друзів до мене потрапила постанова делегатських офіцерських зборів флоту. В одному з пунктів було записано: “У зв’язку з тим, що складання присяги, як показали останні події на флоті, не сприяє стабiлiзацiї обстановки, підриває довіру серед офіцерів, мічманів і прапорщиків, звернутися до Верховної Ради України з проханням внести доповнення до статті 20 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, аби офіцери, мічмани та прапорщики проходили службу в Збройних Силах України за контрактом”.
Я не знаю, на якому рівні пізніше порушували тему контрактної служби офіцерів ЧФ, але систему цю так і не запровадили. Добрий шанс принадити досвідчених офіцерів флоту на службу в ВМС, а, може, і розв’язати вузол чорноморських проблем, як на мене, було втрачено. Ці фахівці так і залишилися на Чорноморському флоті в очікуванні сприятливіших часів. Попри всі негаразди кількість тих, хто робив свій вибір на користь України, росла. До особового складу військової комендатури Севастопольського гарнізону, що приніс присягу, приєдналися військовослужбовці військової комендатури Качинського гарнізону, яку очолював комендант підполковник Микола Рожок. Відпрацьована вже тоді система “виламування рук” діяла швидко: за наказом командувача Військово-Повітряних Сил Чорноморського флоту генерал-лейтенанта М. Фадєєва тих, хто став під присягу, усунули з посад і силоміць викинули з приміщення. Такі невдачі повторювались, а переговорний процес ані з місця.
16 липня в Севастополі завершився перший етап переговорів експертних груп України і Російської Федерації, де йшлося про втілення домовленостей, досягнутих у Дагомисі. Російська сторона запропонувала тоді поділити флот у такому відсотковому відношенні: 60 — Росiї, 40 — Україні. Українська сторона, розглядаючи ЧФ як частку колишнього флоту СРСР, заявила про своє право володіти з’єднаннями, дислокованими в портах України. Вона претендувала на дуже малу частину флоту колишнього Союзу порівняно з тим внеском, який зробила в його будівництво. Різні були думки і на предмет того, як ділити флот. Україна пропонувала ділити тільки кораблі й не чіпати інфраструктури, тому що вона є територіальною приналежністю держави. Російська сторона наполягала на поділі флоту з урахуванням інфраструктури. В результаті — роз’їхалися ні з чим.
Розуміючи, що найближчим часом ніяких рішень про флот не буде, попри всілякі утиски з боку командування ЧФ, все нові й нові підрозділи складали присягу на вірність народові України. Це, зрозуміло, не давало спати московському керівництву. На флот летіли нові вказівки про стримування “українiзації” в з’єднаннях та частинах. Адмірал І. Касатонов надто дбав про те, щоб на флоті присягали тільки СНД. Це суперечило ухваленому в Дагомисі рішенню, що військовослужбовці “приносять присягу державі, громадянами якої вони є”. (Угода між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Стаття 15, 23 червня 1992 р.) За вказівкою командувача заходилися діяти його споборники, вдаючись до фальсифікації, погроз та обдурювання.
Командири школи водолазів приховали від новобранців, що взагалі існує на світі присяга Україні, й усіх їх змусили складати присягу СНД. Таким облудним способом змушували присягати СНД молоде поповнення на великому протичовновому кораблі “Керчь”, протичовновому крейсері “Москва”, на сторожових кораблях “Пылкий” і “Разительный”.
Не пустили до бригади морської піхоти і тих матросів, які присягнули Україні по закінченні учбового загону.
Касатонов, як розповідали офіцери штабу, скаженів. Він шукав яких завгодно шляхів, аби лиш зупинити процес присягання Україні.
Чимдалі адмірал усе більше спирався на координаційну раду офіцерських зборів флоту, яка спочатку була незалежна, займалася лише соціальними питаннями, а потім узялася й за політику. Так народилося її звернення до президентів Росії та України. В ньому була пропозиція якнайшвидше визначити статус флоту. Постав свого роду й ультиматум, у якому Рада залишала за собою право “запропонувати командувачеві ЧФ привести флот у повну бойову готовність, нейтралiзувати військовослужбовців..., що сприяють розколові військових колективів за національною ознакою, підняти на кораблях Андріївський прапор, заглибитися в політичну боротьбу за проведення загальнокримського референдуму” (“Крымская правда”, 9 липня 1992 р.).
Водночас із цією заявою в частинах посилився тиск на тих, хто склав присягу Україні.
21 липня о 8 годині 56 хвилин сторожовий корабель, яким командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, вийшов із бухти Донузлава (Євпаторія) Кримської військово-морської бази, підняв Державний прапор України і взяв курс на Одесу. На кораблі перебував і колишній начальник штабу бригади капітан 2-го рангу М. Жибарєв, який приніс присягу Україні раніше й був знятий з посади. Свої дії колектив аргументував просто: далі проходити службу за постійного приниження з боку командування бригади та флоту — неможливо.
Таке рішення екіпажу було несподіваним для керівництва. 21 липня о 9 годині під час ранкової доповіді командувачеві ВМС я був свідком, як старший помічник оперативного після короткої телефонної розмови відрапортував командувачеві:
— СКР-112 підняв Державний прапор України, взяв курс на Одесу.
Звістка застала Кожина також зненацька. Нараду перервали. Із штабу ЧФ запрошували на переговори. Поїхали капітан 1-го рангу Євген Лупаков і я.
На командному пункті нас зустріли як ворогів. Кожен із штабістів намагався вставити гаряче словечко в iстеричну промову свого начальника капітана 1-го рангу Ю. Нічика. “Зрадники”, “розкольники”, “перевертні” — чого тільки не говорили. Хтось навіть зажадав заарештувати нас на місці.
Капітанові 1-го рангу Євгену Лупакову наказали передати на СКР-112 вимогу, щоб корабель вертав назад. Лупаков диктував своє: “Прямувати наміченим курсом в Одесу”. Телеграфістка настукувала щось зовсім інше. Обман було розкрито. Євген Олександрович, людина зовні спокійна, тоді дуже обурився, гримнув дверима. За ним почули команду: “Затримати”. Щоправда, тоді нам пощастило вибратися із штабу цілими-здоровими.
Вже згодом я побував на сторожовому кораблі у Настенка й узнав про всі подробиці тієї справи.
Тож перед тим, як корабель вирушив до Одеси, з займаних посад, як полiтично неблагонадійних, було знято начальника штабу бригади капітана 2-го рангу Миколу Жибарєва, заступника командира бригади капітана 2-го рангу Юрія Тарабукiна і помічника командира дивізіону капітан-лейтенанта Василя Горобця. Від командира СКР-112 капітан-лейтенанта Сергія Настенка зажадали рапорту про звільнення в запас. Офіцерам, які присягнули народові Україні, вже не надавали чергових звань. “Ненадійних” викреслювали із списків на отримання житла. Чаша терпіння переповнилась. Коли виходили з затоки в море, команду підняти Державний прапор України виконав командир відділення сигнальщиків старшина 2-ї статті Анатолій Палашов, який був призваний з Ялти.
З командного пункту Кримської військово-морської бази вже летіли накази. Корабель на повітряній подушці МДК-184 мав перекрити бонові ворота. Та дарма. Сторожовик вийшов у море. Тоді за ним організували погоню. Групі переслідування, до складу якої увійшли малий протичовновий корабель (МПК-93), малий десантний корабель (МДК-184) та ракетний катер (РК-260), наказали затримати і не пустити сторожовика до Одеси.
МДК-184 чотири рази відкривав вогонь по курсу СКР-112, з ракетного катера також по курсу скидалися швартови, щоб вивести з ладу рульовий пристрій сторожовика.
В повітря було піднято два літаки ЧФ Б-12. З флотського командного пункту їм надійшла команда почати iмiтацію торпедної атаки СКР-112. Розуміючи, що це провокація, командир ланки літаків попросив повторити команду і ввімкнув магнітофон. Повтору не надійшло.
Найнебезпечніша ситуація під час переслідування утворилася, коли СКР “Разительный” з приспущеним правим якорем подав назад, щоб вивести з ладу гвинти та рульовий пристрій СКР-112. Група захвату стояла в нього на баці й чекала команди.
Збагнувши критичність ситуації, в Одеському військовому окрузі заворушилися. В повітря підняли винищувач СУ-27. Встигли й українські прикордонники. Сторожовик пришвартувався в Одесі й невдовзі наказом міністра оборони України його було включено до складу ВМС.
Адмірал І. Касатонов назвав цей перехід злочинним. Тоді як старшого лейтенанта Комiсарова, що викрав корабель з того ж Донузлава, зробили чи не національним героєм Росії, коли він прибув до Севастополя. Льотчиків, що викрали шість винищувачів з України і перегнали їх до Росії, там зустріли з почестями. А екіпаж, що вийшов із свого українського порту й прослідував у свій же український порт, оголосили злодіями.
Через два дні відбулася прес-конференція. Я попросив Касатонова прокоментувати свої звинувачення. Адмірал роздратувався, але нічого, ясна річ, не сказав.
Командувач флоту вибухнув цілою низкою протестів та заяв, у яких звинуватив у тому, що сталося, Мiнiстерство оборони України та командування ВМС України. Якраз саме цю причетність не було доведено. Та за тієї ситуації, коли керівництво обох держав не могло розв’язати проблеми флоту і люди опинялися поза законом, Міністерство оборони все ж надавало допомогу. Злочинно було б не втручатися. Шкода лишень, що така допомога надходила дуже рідко і невпевнено.
Ще одна помилка полягала в нехтуванні наказу Президента України про нагальність сформувати ВМС України. Цей процес було заморожено. В Києві ще сподівалися, що Чорноморський флот стане весь українським, і з ВМС не треба поспішати. А люди й далі складали присягу й поповнювали орггрупу. По кілька місяців вони перебували в невіданні, не мали конкретних посад, тому що не було затверджено штати. Це істотно гальмувало процес формування ВМС. Офіцери та мічмани з ЧФ не хотіли переходити до орггрупи, бо не знали, які посади їх ждуть.
Хто і чому створив таку ситуацію, ми не знали. Підозри та здогади були найрізноманітніші. Подейкували навіть, що це шкідництво проросійськи настроєних генералів.
Першою, хто пробував зрушити питання про створення Військово-Морских Сил, була Спілка офіцерів України (СОУ). Вона пройшла найскладніший шлях становлення. Зареєстровану в жовтні 1991 року Міністерством юстицiї, СОУ було дозволено на всій територiї України. Проте севастопольська організація в повний голос заявити про себе не могла. Командування флоту під орудою адмірала Касатонова заявило, що СОУ — націоналістична організація, яка за основну мету вважає створити Збройні Сили на національному ґрунті, що Спілка офіцерів — прототип УПА та бандерівщини. На другий з’їзд СОУ “підпільники” знову ж таки від’їжджали нелегально.
Спілка офіцерів України намагалася потрапити на офіцерські збори гарнізону, які збирав адмірал Касатонов. Але перед членами СОУ зачинили двері, хоч делегатів на збори було виділено.
З утворенням ВМС постали організації в частинах, на кораблях, виконавчі комітети — на базах. Такі зміни були потрібнi, позаяк до СОУ зверталося все більше і більше людей. Офіцери розуміли, що треба визначатися. Багато людей приходило з різними скаргами та проханнями надати допомогу в соціальних і правових питаннях.
Довгий час організацію не хотіли реєструвати. Голова СОУ капітан 3-го рангу Олександр Пляшечников спробував зареєструвати Спілку офіцерів у місцевому УВС, але йому відмовили, посилаючись на закон про громадські організації, підписаний ще в колишньому СРСР. Однак цій організації судилося жити.
Серцевину Спілки офіцерів ВМС України утворили капітани 1-го рангу Євген Лупаков і Володимир Шишов, полковник Григорій Гордієвський, підполковник Валерій Костюк, майори Вiталій Рожманов, Анатолій Капинос, Володимир Холодюк, Василь Касюк, Зіновій Пахольчук, Геннадій Варицький, капітани 3-го рангу Геннадій Ситников, Володимир Ященко, Анатолій Кукленко, Вадим Махно, капітан-лейтенант Ігор Тенюх та інші. Вони і стали активними творцями свого українського флоту. Працювали насправді в підпіллі. У вересні 1991 року в Севастополі сфондували філіал СОУ. Основу групи склали Ігор Тенюх, майор Володимир Холодюк, капітан-лейтенант Микола Гук. Члени цієї організації таємно приїздили до Києва на з’їзд Спілки офiцерів.
Подорож на ІІІ З’їзд, що відбувся на початку квітня 1992 року, стала вирішальною у створенні національних Військово-Морських Сил. Капітанові 1-го рангу Є. Лупакову, капітанам 2-го рангу В. Шишову, М. Тихонову і Ю. Шалиту, полковникові В. Iндило, капiтанові 3-го рангу О. Клюєву, майору В. Рожманову, старшому лейтенанту М. Рудю та іншим офіцерам пощастило за підтримки народного депутата С. Хмари зустрітися з заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.
Заслухавши розповідь офіцерів про ситуацію в Севастополі та на ЧФ, Василь Дурдинець, до речі, згодом його назвали хрещеним батьком ВМС України, запросив міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова. Йшлося про конкретні етапи формування ВМС України. Погляди на те, звідкіля починати, розійшлися. Одні пропонували — з Донузлава. О. Пляшечников, В. Iндило, Є. Лупаков і В. Рожманов наполягали на тому, щоб штаб майбутнього флоту містився у Севастополі. Час підтвердив правильність цієї позиції.
Народний депутат Степан Хмара разом з двома депутатами підготував проект документа про передавання флоту адміралом Касатоновим контр-адміралові Кожину. Проте підписати одразу ж у Президента не вдалося. Леонід Кравчук був у від’їзді. Тоді С. Хмара, влаштувавшись у приймальні Президента, прочекав на нього до ранку і не пішов, доки не підписав документ. Але здійснити таку передачу так і не вдалося.
Вартий уваги і такий факт. На III з’їзд СОУ приїхала група офіцерів Каспійської флотилії та Каспійського Вищого військово-морського училища ім. С. М. Кірова, які створили свою СОУ діаспори ще восени 1991 року в Баку. Ці офіцери бажали служити народові України.
3 квітня вони разом з іншими українцями, які прибули з Закавказького військового округу, на майдані Незалежності склали присягу. Групу очолював капітан 2-го рангу Сергій Близнюков. Серед присягнувших в той день були капітани 2-го Юрій Поліщук і Михайло Граник, капітани 3-го рангу Іван Шаблинський, Володимир Ульянов, Олександр Шликов, Ігор Векшин, Михайло Марченко, Олександр Звєрєв, Віктор Хижняк, Олександр Мисак та інші.
Місце для штабу українського флоту також визначилося. У заяві від 14 липня 1992 року Спілка офіцерів запропонувала створити штаб Військово-Морських Сил України в Севастополі з усіма відповідними структурами управління та забезпечення. У разі позитивного рішення щодо поділу Чорноморського флоту це дало б змогу оперативно управляти частинами та кораблями. Ухвалили також не чекати поділу ЧФ, а створювати ВМС України на базі щойно збудованих кораблів та суден. А кораблі тим часом будувалися.
28 липня в Миколаєві на кораблі управління “Славутич”, спорудженому об’єднанням “Чорноморський суднобудівний завод”, підняли Державний прапор України. Це був перший корабель, збудований для Військово-Морських Сил України. За давньою морською традицією, на жаль, знехтуваною в радянські часи, відправили молебінь-обряд освячення прапора та корабля. Першим командиром цього корабля став капітан 3-го рангу Валерій Мандич, начальником соціально-психологічної служби — заступник командира корабля капітан 3-го рангу Юрій Гаврилов. Після випробувань “Славутич” причалив до постійного місця приписки — Севастополя.
Таке поступове розміщування ВМС України в Севастополі, звичайно ж, не влаштовувало деяких керівників у Росії. Після невдалого iніцiювання кримського референдуму російські полiтики перекинули свої зусилля на Севастополь. До міста приїздить група так званих спостерігачів, очолювана депутатом Верховної Ради РФ Є. Пудовкiним, і від імені російського парламенту оголошує про наміри змінити статус Севастополя. Пудовкiн запевнив, що “повзучу українiзацію провести в Севастополі... не вдасться”, “це славнозвісне місто було, є і буде базою російського флоту... Тому Україні слід подумати про нове місце дислокації для своїх кораблів” (“Флаг Родины”, 23 липня 1992 р.).
Ця заява була ні чим іншим як закликом переглянути кордони. Далі в Севастополі, не без підтримки Москви, зокрема лідерів деяких фракцій у парламенті Росії, розгорнули кампанію за надання Севастополю російського статусу. Найбільше сподівань у цій політиці покладали на флот, якому належало стати основним важелем тиску на Україну. Це ще більше загострило українсько-російські відносини. А події, пов’язані з СКР-112, прискорили зустріч між двома президентами.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни