САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

СЕВАСТОПОЛЬ У КВІТНІ 1992 РОКУ

Бригада Гагіна піднімає Андріївські стяги • Війна двох президентів • Хто наказав МПК-116 протестувати? • “Командую флотом” — Борис Кожин • Державний прапор України над Історичним бульваром!

У міськраді тими днями група, яку очолював заступник Голови Верховної Ради України В. Дурдинець, зустрілася з В. Чернавiним та командуванням Чорноморського флоту. Перша група зачитала заяву Президії Верховної Ради України із закликом до населення Криму та військовослужбовців Чорноморського флоту зберігати спокій, не піддаватися впливові протизаконних заяв з боку командування Військово-Морського Флоту СНД та окремих керівників Російської Федерації. Потім було зачитано указ Президента України “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, де йшлося про формування Військово-Морських Сил України на базі Чорноморського флоту, дислокованого в Україні. Друга сторона відповіла заявою Військової ради ЧФ. На цьому й розійшлися. Вийшло так, що одні попросили віддати флот, а другі не погодилися.
Потім члени української делегації відправилися в трудові колективи міста з роз’ясненнями документів та завдань, які ставить Україна в будівництві Збройних Сил.
Того ж дня командувач Чорноморського флоту віддав наказ підняти Андріївські прапори на кораблях. Моряки бригади капітана 1-го рангу Д. Гагiна всю ніч шили Андріївські прапори. Вранці 8 квітня о 8 годині 30 білих полотнищ із синіми смугами було піднято в цьому з’єднанні. На інших кораблях підняли, як завжди, прапори колишнього ВМФ СРСР.
Спроба підняти Андріївські прапори в дивізії надводних кораблів могла мати незворотні наслідки. Так, група військовослужбовців гвардійського великого протичовнового корабля “Красный Крым”, а також група моряків сторожового корабля “Безукоризненный” відверто заявили, що після підняття Андріївського прапора вони залишать кораблі й підуть служити у ВМС України. Черговий сторожового корабля “Ладный” капітан 3-го рангу Колесниченко також заявив, що піднімати Андріївський прапор не буде. Тоді команду піднімати Андріївські прапори відмінили, але в бригаді аварійно-рятувальних суден так і залишились піднятими Андріївські.
Я непогано знав багатьох командирів та помічників командирів з роботи з особовим складом цього з’єднання. Більшість із них — за національністю українці. Прикро було за таких українців. Значно пізніше я помітив таку парадоксальну тенденцію: командири-українці на Чорноморському флоті часто були найзавзятішими душителями всього українського, безжалісно розправлялися зі своїми земляками, які склали присягу. Але про це пізніше.
Адмірал Касатонов, звичайно ж, не приймав рішення про підняття Андріївських прапорів самостійно. 7 квітня 1992 року вийшов Указ Президента Російської Федерації “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту”. Указ вимагав від Мiнiстерства закордонних справ РФ спільно з Мiнiстерством оборони “негайно почати переговори з Україною з метою визначити умови базування кораблів та суден ЧФ в портах України та передання частини їх до складу Збройних Сил України” (“Флаг Родины”, 10 квітня 1992 р.). Указ зобов’язував підняти на кораблях і суднах ЧФ російські Андріївський прапор і вимпел.
У ті дні сталася ще одна подія, що не залишилася непоміченою на флоті, але небагато хто тоді знав справжні причини та обставини того, що сталося.
5 квітня о 3 годині 30 хвилин оперативний черговий Чорноморського флоту одержав незвичайну телеграму. Її надіслав помічник командира малого протичовнового корабля (МПК) старший лейтенант О. Комiсаров. Мені пощастило тоді записати її дослівно. В ній говорилося: “Ми вимагаємо від голів держав СНД якнайшвидшого вирішення питання про долю Чорноморського флоту і на знак протесту проти початого поділу флоту до вирішення питання політичними засобами, МПК-116 переходить на рейд міста Севастополя. Екіпаж МПК-116 виступає за єдність Чорноморського флоту в складі СНД. Прошу мій вихід до рейду головної бази Чорноморського флоту вважати протестом проти невизначеного статусу Чорноморського флоту...“
Цей корабель був представлений як незборима цитадель третьої оборони Севастополя, а сам Комiсаров — чорноморським Саблiним. Але ж цей вчинок міг стати трагедією для всього екіпажу. Старший лейтенант, що не мав допуску до управління кораблем, без жодного корабельного офіцера та мічмана вночі самовільно зняв корабель з якоря і вивів з Донузлава (поблизу Євпаторії) на Севастопольський рейд.
МПК був у складі 17-ї бригади ОВРу, в якій майже сімдесят відсотків особового складу присягнуло народові України. Комiсарова не було серед них. Тому всі законні вимоги до нього командування бригади щодо організації служби на кораблі сприймав як пригноблення і тиск на себе.
Героїв не судять. Тому Комiсаров прийшов до Севастополя героєм. Адмірал Касатонов лише по-батьківському покартав офіцера. Того ж дня мені, разом з моїми знайомими журналістами з “Комсомолки”, довелося зустрітися з Комiсаровим. Хотілося з перших вуст узнати всі обставини того, що сталося, зрозуміти справжні мотиви.
Спочатку Комiсаров говорив штампованими фразами типу: “переслідували за непокірність”, “чинили тиск”, “прийняв рішення самостійно за власним переконанням” тощо. Після невеликого застілля, під час якого він помітно підпив, кинув випадкову фразу: “Та хіба такі рішення самостійно приймають... За це тюрма...“ Після цих слів він нібито на мить протверезився, широко розплющив очі, намагався побачити мою реакцію. А ще через мить узяв пляшку, налив вина і за одним духом випив. Що мучило його тоді, я так і не дізнався. Розмовляти того вечора з Комiсаровим було марно, і я швидко залишив компанію, а наступного дня взнав, що цей старший лейтенант ніч провів у комендатурі. Вранці за наказом адмірала Касатонова “героя” випустили й відправили для остаточного протверезіння на корабель.
Конфліктна ситуація 9 квітня досягла свого апогею. Того дня Борис Єльцин і Леонiд Кравчук зв’язувалися по телефону двічі. Було досягнуто домовленості про припинення дій їхніх указів щодо Чорноморського флоту. Згідно з цією домовленістю, мала утворитися депутатська комісія двох держав для врегулювання спірних питань з належності флоту. Тимчасово було припинено формування управлінських структур майбутніх ВМС. Однак раніше в ВМС України вже відбулося перше призначення на посаду. 6 квітня Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено контр-адмірала Бориса Кожина, якого адмірал Касатонов одразу ж усунув з посади командира Кримської військово-морської бази “за внесення розколу та національної ворожнечі у військові колективи, спробу захвату бази і приведення офіцерів до присяги на вірність Україні”.
До цього на флоті вже протягом двох останніх місяців ходили чутки про пошук нового командувача ЧФ, якого мало призначити керівництво України. Називалися різні адмірали, і з різних флотів. Серед кандидатур були й ті, кого добре знали на флоті, хто користувався повагою та авторитетом. Відомо, що міністр оборони України та його найближчі помічники розмовляли на цю тему з віце-адміралом Олійником та контр-адмiралом Риженком з Тихоокеанського флоту, з контр-адміралом Кравченком з Балтійського, контр-адміралами Манченком і Чернишковим з ЧФ.
У цьому переліку, на жаль, на той час не було ще одного адмірала. Значно пізніше, коли постало питання про формування єдиного командування, його запросили, і українська сторона запропонувала кандидатуру адмірала на посаду першого заступника командуючого ЧФ на перехідний період. Але об’єднаного командування так і не було. Тому відкликаного з запасу адмірала довелося, на жаль, звільнити знову в запас. Це дуже прикро, бо цим віце-адміралом був Микола Гаврилович Клiтний. На Чорноморському флоті його добре знали як досвідченого моряка, високого рівня фахівця, умілого керівника. Мені були відомі переконання багатьох штабних офіцерів ЧФ, які в розмовах зі мною запитували: чому не запросили Миколу Гавриловича командувати українським флотом, адже за ним пішли б офіцери?
Військова кар’єра Миколи Клiтного складалася успішно. В 21 рік він — лейтенант, випускник ВВМУ ім. Фрунзе. Уся дальша служба Клiтного була пов’язана з підводним флотом на Балтиці та на Тихому океані. 1972 року він закінчив академію Генерального штабу. Перед ним відкривався шлях на вершину службових сходів — командування флотом. Це особлива, золота стрічка в біографії військового моряка. Спершу він став начальником штабу ЧФ, потім першим заступником командувача... Але тоталiтарна система мала свої критерії відбору: військовий відділ ЦК вирішував, чого ти вартий. І межа Клiтного визначилась. Партія рекомендувала на посаду командувача ЧФ іншого адмірала. В запас Микола Гаврилович пішов з посади військового радника в Болгарії.
Коли знадобилися його талант і знання, він знову опинився на службі в молодої української держави. При вирішенні багатьох питань, пов’язаних з організацією будівництва ВМС України, його знання і досвід відіграли значну роль.
Призначення ж Бориса Кожина було несподіваним. Багато офіцерів на флоті добре знали адмірала і поставилися до такого призначення з iронією. Мені, як журналістові газети Чорноморського флоту “Флаг Родины” не раз доводилося зустрічатися з Борисом Борисовичем. Зовні він був досить приємний, підтягнутий, високий зростом, з правильними рисами обличчя. Витонченість і особливу франтуватість йому додавала тонка лінія коротко підстрижених вусиків. Він був уважним і старався бути педантичним. Такі, як він, гадалося тоді, мабуть, подобаються жінкам. Мені багато розповідали про службу Кожина, але ось як контр-адмірал розповів про себе сам на першій прес-конференції:
“Народився 1944 року. Я — громадянин України. На Чорноморський флот прибув після закінчення училища імені Фрунзе. Починав помічником командира на малому протичовновому кораблі. Через півроку здав залік на допуск до самостійного управління кораблем. Потім був призначений помічником командира на сторожовий корабель. У 1970—71 роках — вищі офіцерські класи в Ленiнграді, після яких я став командиром сторожового корабля. П’ять років — дальні походи, бойова служба в Середземному морі, в Атлантиці. В неповні тридцять років став начальником штабу з’єднання кораблів. Навчання у Військово-Морськiй академії. Потім був командиром бригади ОВРу, далі служба в штабі військово-морської бази, начальник штабу, командир Кримської військово-морської бази”.
Тоді, на першій прес-конференції, так хотілося вірити Кожину, адже відчувалося, що він, мабуть, як ніколи, говорив у ті хвилини щиро: “Служба у Військово-Морських Силах України буде радісною... Хочу, щоб знав кожний матрос, мічман, офіцер, що моє завдання — створити умови для виняткової служби, щоб ми не знеславлювали себе лайкою, незрозумілими погрозами, а щоб наша служба була цивілізованою, красивою і приємною”.
Ці слова, незважаючи на його невдало кинуту фразу, що він “кулак Президента на морі”, викликали зліт емоцій. Вірилося скоріше не йому, а в ту нову Україну, в якій буде дійсно так. Тоді я жалкував, що сидів не поряд з Кожиним, хоча не було ще ні ВМС, ні місця, куди можна було б прийти і за всіма правилами в урочистій обстановці скласти присягу народові України. 10 квітня 1992 року Борис Кожин відіслав міністрові оборони України першу телеграму про вступ на посаду. Були там і такі рядки: “Затверджено тимчасову структуру організаційної групи чисельністю 60 осіб. Зараз працює 16”.
Серед тих, хто входив в орггрупу, були контр-адмірал Борис Кожин, капітани 1-го рангу Євген Лупаков, Анатолій Данилов і Василь Бойко, капітани 2-го рангу Юрій Шалит, Володимир Шишов, Костянтин Iванко, Леонiд Третяк, Iгор Мироненко, Микола Годлівський, Владас Трумпікас, Валентин Сутула, Сергій Шатний, Євген Корнилов і Анатолій Прилищ, полковник Володимир Iндило й підполковник Iван Шульга, капітани 3-го рангу Олександр Пляшечников, Мирослав Мамчак, Олег Ніколаєв, Михайло Кот, Володимир Ященко, Сергій Просяник, Віктор Палій і Геннадій Ситников, майори Вiталій Рожманов, Олександр Дерновий і В’ячеслав Устименко, старші лейтенанти Андрій Iльєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко та лейтенант Андрій Науменко.
Тими квітневими днями багато хто задавався запитанням: як нормальним шляхом, без взаємних докорів з командуванням ЧФ, цивiлiзовано перейти в створювані ВМС України? Але механізму так і не було ще вироблено. Лише через звільнення в запас, переслідування з боку адмірала Касатонова тощо. Це зупиняло людей, більшість чекала політичного рішення і сподівалася, що два президенти днями домовляться з усіх питань. Але дедалі ставало зрозуміліше, що цей процес може затягнутися на невизначений строк. І люди, знаючи, що можуть стати черговими жертвами репресивних заходів Касатонова, все одно робили свій вибір на користь Україні.
7 квітня 37 військових штабу Кримської військово-морської бази склали присягу на вірність народові України. До присяги можна було привести всю базу, і більшість, майже 80 відсотків, людей були готові до цього. Треба було тільки очолити цей процес. Збори, що планувалися на 7 квітня, мали стати початком загального складання присяги базою. Але контр-адмірал Борис Кожин цього дня поїхав до Севастополя. Люди дзвонили з Чорноморського, інших місць, намагаючись скоординувати свої дії зі штабом, але ясностi так і не було. Деякі офіцери штабу, бачачи неорганiзованість, махнули на все рукою й розійшлися. Тільки завдяки iніціативній групі, до якої увійшли капітан 2-го рангу Євген Корнилов та капітани 3-го рангу Мирослав Мамчак і Михайло Кот, 37 офіцерів усе ж присягнули. 8, 9 та 10 квітня тривало складання присяги в приміщеннi селищної Ради офіцерами та мічманами дивізії морських десантних сил, 3-ї бригади пошуково-рятувальних суден, а також військовослужбовцями Кримської ВМБ.
Сприятливий момент для приведення до присяги особового складу всієї бази було проґавлено. Не вистачало тільки команди Кожина про приведення до присяги людей. Потім звалилися всі біди на тих, хто був готовий тоді служити Україні.
Звістка про цю подію швидко облетіла флот. Адмірал Касатонов добре розумів, що Москва таке може не пробачити, адже по суті командування ЧФ втрачало управління і контроль. І тоді Касатонов, звичайно, не без узгодження зі своїм московським керівництвом, пішов ва-банк.
Наступного дня жителі селища Донузлав, де розміщувався штаб, рано-вранці побачили у вікно бронетранспортери й танки, дула яких було спрямовано в вікна будівель. Штаб захопили військовослужбовці Євпаторійського полку берегової оборони ЧФ та висадженого десанту з дивізіону ракетних катерів Чорноморського флоту. Жодного з тих, хто склав присягу, на територію штабу не було допущено.
Проте, пам’ятаю, мене вразило не це. В голові постійно крутилося одне й те саме запитання: чому керівництво штабу на чолі з контр-адміралом Борисом Кожиним не вжило рішучих дій по охороні території, не вжило низки заходів на самий крайній випадок, знаючи, що Касатонов це так не залишить? Хотілося тоді знайти хоча б які-небудь виправдання їхньої бездіяльності, але не виходило.
Це був серйозний прорахунок, який зламав долі десяткам офіцерів та мічманів. Тому що всі вони вимушені були, розлучаючись з родинами й залишаючи їх здебільшого без житла, перебиратися в заново організований штаб у Севастополі. Інші, хто склали присягу й залишилися, з часом через обставини не витримували тиску з боку нового командування і змушені були звільнитися в запас, а дехто й відмовився від присяги, щоб залишитися в черзі на квартиру, не бути позбавленими можливості водити дитину в дитячий садок тощо. Не всі витримали випробування.
З одного боку, хотілося звинуватити їх у слабкості, навіть у зраді, а з другого — виникали запитання: чому держава, а в даному разі Міністерство оборони України, не змогла практично захистити цих людей, чому кинула на “виживання” тих, хто повірив у нову, незалежну Україну? І інше: хіба не зрозуміло було тим людям, що за все треба боротися, якщо хочеш досягнути бажаної мрії?
Не можна було виправдати дії і контр-адмірала Бориса Кожина, на якого сподівалися, вважаючи, що доброю основою для ВМС може стати Кримська військово-морська база. Це був серйозний прорахунок тих, хто робив ставку на Кожина й запропонував йому таку посаду.
Подібні помилки, а іноді й просто бездіяльність, дорого коштували: люди на флоті добре бачили, хто приходить до керівництва українського флоту, який тільки зароджувався. Багато хто на ЧФ, бажаючи служити Україні, не прийшли тільки тому, що не бачили особистостей, за якими можна було піти і яким вірити. Виявилося, що навіть найкраща ідея може не захопити людей, якщо її не очолять справжні лідери. Не досить бути самому патрiотом, а при всіх своїх помилках Борис Кожин був патрiотом України, треба уміти повести за собою людей, навернути їх у свою віру. А йому, на жаль, повірили небагато хто. Та й не тільки йому.
З перших днів створення орггрупи виконуючим обов’язки помічника командувача ВМС України по роботі з особовим складом став капітан 1-го рангу Анатолій Данилов, який був довіреною особою Леонiда Кравчука на Чорноморському флоті під час кампанії по виборах Президента України.
Анатолiя Данилова добре знали на флоті. Думки про нього були найрізноманітніші. Одні говорили про його невтомну “комсомольську” енергію та душевні якості, інші відзивалися досить несхвально, відзначаючи в його роботі показуху, ненатуральність, за якими не стояли конкретні справи. Останніх, мабуть, було більше, бо під знамена Анатолiя Петровича колишні полiтпрацівники ЧФ не пішли, відверто заявляючи, що з Даниловим служити не бажають. І все ж цей офіцер був перший, хто очолив, хоч і неофіційно, бо не був призначений на посаду, загін вихователів ВМС. Йому не можна було дорікати в небажанні працювати, створювати український флот. Він, як і Кожин, перший прийняв на себе всю силу психологічного удару, який був направлений проти всіх тих, хто починав будівництво ВМС. Зроблене ним гідне поваги за всіх помилок, а іноді і просто невміння органiзувати діло.
Проте Борис Кожин і Анатолій Данилов — це були ще не всі Військово-Морські Сили, і люди поповнювали ВМС з вірою в Україну, в її майбутнє.
9 квітня понад дві третини офіцерського складу і сто відсотків решти військовослужбовців загону розвідуправлiння ЧФ, розміщених на острові Майському в Миколаївськiй області, де командиром був капітан 1-го рангу А. Карпенко, склали присягу на вірність народові України. Це були професіональні диверсанти. Вели розмiнування в Анголі, Ємені, Ефiопiї... Брали участь у пошуково-підйомних роботах на теплоході “Адмирал Нахимов”, що затонув поблизу Новоросійська.
7 квітня над будинком на Історичному бульварі в Севастополі замайорів Державний прапор України. Цього дня командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов надіслав телеграму (№46/103/2230) Головкому ВМФ СНД адміралові Володимирові Чернавiну, в якій просив дозволу на застосування зброї. Наступного дня Чернавiн телеграфував (№423/50): “Дозволяю за потребою”. Пізніше українська сторона призначила розслідування за даним фактом, але довести справу до кінця через низку політичних обставин не вдалося.
Встановив Державний прапор України над будинком тимчасового штабу майор Геннадій Варицький. Група офіцерів, які прибули з ІІІ з’їзду Спілки офіцерів України, що відбувався в Києві 4—5 квітня, розгорнула штаб ВМС. За день до підняття прапора вже було органiзовано чергування. Капітан 1-го рангу Євген Лупаков мав мандат про те, що він є представником Міністерства оборони України на ЧФ. В розпорядження групи офіцерів було виділено засоби зв’язку, зокрема і космічного. Серед тих, хто першими забезпечував зв’язок у ВМС України, були капітан 1-го рангу Василь Бойко, капітани 2-го рангу Леонiд Третяк і Сергій Бонь та мічмани Михайло Мік і Валентин Олійник.
8 квітня вийшла Директива міністра оборони України №8 “Про формування Військово-Морських Сил України”. В ній генерал-полковник Костянтин Морозов вимагав з 8 квітня 1992 року на базі частин і з’єднань Чорноморського флоту, що базуються на території України, почати формування Військово-Морських Сил України зі штабом у Севастополі.
Головному штабові Збройних Сил України наказувалося з 8 квітня 1992 року забезпечити управління силами Чорноморського флоту, які базуються на території України. Ставилося також завдання створити оперативну групу на базі штабу Чорноморського флоту, при цьому не допускати виконання сигналів і команд, що надходять із Головного штабу ВМФ та від командування ОЗС СНД.
Заступникам міністра оборони по озброєнню і тилу та начальникові Фінансового управління МО України необхідно було вжити заходів щодо всебічного забезпечення матеріально-технічними та грошовими коштами сил флоту. Начальникові Управління кадрів Мiнiстерства оборони України потрібно було підібрати адміралів і офiцерів, здатних очолити роботу по створюванню Військово-Морських Сил України.
Незабаром група офіцерів, що створила основу майбутніх ВМС, перебралася в колишню школу прапорщиків, де також було органiзовано чергування. Першим черговим тоді заступив капітан 2-го рангу Володимир Шишов.
Ці квітневі й травневі дні були особливо важкі. Можна б назвати чимало помилок, які було допущено вже на початку формування ВМС, але було і залишиться головне — ці люди на чолі з Кожиним були першими, і тільки завдяки їм було закладено основну цеглину у фундамент майбутньої будови — ВМС України. Ці люди завжди будуть викликати в мене повагу, і вони цього заслуговують. Хоча, якщо не сказати гірку правду про ті найскладніші місяці становлення, про нерозумність окремих офіцерів та помилки самого адмірала Кожина, це означатиме прикрасити те, що відбувалося, не зрозуміти, чому в таких муках народжувались ВМС, приректи тих, хто прийшов і прийде, на повторення подібних помилок.
Перша шеренга, з якої утворилася орггрупа на чолі з Кожиним, прийняла на себе всі удари. Багато кого з офіцерів Касатонов звільнив за, як написали в моїй особистій справі, “дискредитацію військового звання”. Це було, звичайно, правове порушення. Вже з 2 квітня 1992 року набрав чинності протокол, де було визначено порядок переведення (відрядження) з Об’єднаних Збройних Сил СНД в Україну і назад. Там у статті 7 чітко сказано: “Сторони, що домовляються, не допустять ніякого тиску на військовослужбовців, які заявили про бажання перевестися з Об’єднаних Збройних Сил Співдружності у Збройні Сили України і навпаки, а також обмеження в правах і свободах зазначених військовослужбовців”.
Ким нас, тих, хто склав присягу Україні, тоді тільки не називали: і “бандерівцями”, і “клятвовідступниками”, і “присягонасильниками”, “що продалися за сало”... Всі ці характеристики методично втовкмачувалися, і досить вдало, у свідомість севастопольців і всіх кримчан.
Після того, як вийшов указ про будівництво ВМС України, мені одного дня довелося зустрітися з капітан-лейтенантом Миколою Гуком, який тоді служив у Міністерстві оборони України. В січні 1992 року за те, що присягнув на вірність народові України та за пропагандистську діяльність його було звільнено з посади командуванням ЧФ. Тоді, в квітні, я й вручив йому вже підготовлене Положення про прес-центр Військово-Морських Сил України. 15 травня 1992 року було підписано наказ міністра оборони України про заснування у Військово-Морських Силах України прес-центру. Цим же наказом було створено редакцію газети та філіал друкарні Міністерства оборони. Микола Гук був одним із перших офіцерів, хто відстоював державні позиції України в Севастополі. Як відповідальний секретар газети “Вымпел” ЧФ, він видав два номери газети українською мовою. Втретє йому цього зробити не дали.
Я часто замислювався тоді: чому нас не сприйняли в Севастополі? Вимальовувалися десятки причин, але одна з головних — суто життєва. Був Чорноморський флот, йому 210 років, і майже кожен другий севастополець з ним пов’язаний. Це було звично, і люди просто не знали, що буде з ними та їхніми сім’ями, якщо ЧФ стане українським, до того ж Україна сама заявила, що такий великий флот їй не потрібен.
Крім того, багато російських, та й кримські засоби масової інформації залякували кримчан та севастопольців українiзацією. А якщо врахувати, що понад 60 відсотків на півострові — це росіяни, то це, зрозуміло, не могло не викликати протесту.
Але найголовніша причина того, чому ми не були їм до вподоби, полягала в різкому погіршенні життєвого рівня в Україні. Люди, природно, почали тягнутися туди, де, на їхню думку, краще, тобто в Росiю, хоча там ішли майже такі самі процеси, але зовні виглядало все значно краще... Звідси брали початок усі біди та невирішеність проблеми ЧФ і вагання навіть українців у момент вибору: йти до ВМС чи не йти. Не все, звичайно, тоді визначали гроші (на ЧФ грошове забезпечення було в 2,5 рази вище, ніж у ВМС), але недооцінювати цю проблему було неможливо, і вона часто була вирішальною під час вибору офіцерами та мічманами подальшого місця служби.
Тому на флоті дуже уважно слідкували за переговорними процесами України та Росії стосовно проблеми ЧФ, яку тоді вже важко було розглядати без врахування тих процесів, що йшли на півострові. Обидві сторони готувалися до переговорів в Одесі.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни