САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

НАКАЗАНО ВИЖИТИ

27 кораблів та суден стали українськими • Адмірал Кравченко: присутність ВМС України у Севастополі протиприродна • Здати Севастополь — обрати Єльцина • В планах — ”зачистка” нашої території

27 березня 1996 року на 17 кораблях та суднах з 27 прийнятих від колишньої Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту, що перейшли відповідно до домовленостей українській стороні, урочисто було піднято Прапор Військово-Морських Сил України. В церемонії взяли участь командування українського флоту, шефи військових моряків з міст, чиї найменування недавно одержали кораблі сформованого тут Південного морського району, громадськість селища Новоозерного та численні гості.
До складу українських ВМС увійшли десантні кораблі на повітряній подушці “Горлiвка”, “Краматорськ” і “Артемiвськ”, малі протичовнові кораблі “Ужгород” і “Хмельницький”, базові тральщики “Мелiтополь” і “Марiуполь”, рейдовий тральщик “Генiчеськ” та кораблі управління “Івано-Франкiвськ” і “Чернiвцi”. Південний морський район очолював досвідчений офіцер, справжній моряк капітан 1-го рангу Борис Рекуц, який один з перших брав участь у розбудові українського флоту.
На прес-конференції, що відбулася з цього приводу, командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний заявив, що Україна як морська держава буде мати гідний її військово-морський флот, що складатиметься з майже 150 кораблів та суден різних класів. Взагалі внаслідок поділу ЧФ до складу ВМС повинні увійти 3 сторожові кораблі, 8 малих протичовнових кораблів, 3 десантні кораблі на повітряній подушці, 2 великі десантні кораблі, 1 середній десантний корабель, 3 підводні човни, 7 ракетних катерів та 8 тральщиків.
Цього ж дня Державний прапор України було піднято і над адміністративною будівлею селища Новоозерного.
Наступного дня після цієї події, 28 березня, в Тисовці (Львівська область) у ході спільного засідання колегій міністерств оборони двох країн зустрілися міністри оборони України і Росії Валерій Шмаров і Павло Грачов. Під час зустрічі вони мали підписати план-графік передавання кораблів та об’єктів у Севастополі. Українським ВМС належало прийняти 54 корабля та судна і майже 70 об’єктів інфраструктури. Проте документ так і не було підписано. Керівники військових відомств дійшли згоди, що остаточно вирішити проблему ЧФ можуть досягнути прем’єр-міністри двох країн, бо проблема базування є передусім політичною. Тому було підписано тільки план-графік передавання до складу Збройних Сил України об’єктів, озброєння, техніки і майна ЧФ, що містяться поза Севастополем. Сторони також домовилися, що до повного політичного вирішення питання базування флоту командування ЧФ та ВМС України повинні будуть відпрацювати тимчасовий план базування кораблів двох флотів у Севастополі. Планувалося також 1 червня 1996 року на українських кораблях урочисто підняти прапор ВМС України, а на російських — Андріївський прапор. Проте цьому не судилося збутися.
Окрім того, у Тисовці позиції сторін з питання базування залишилися незмінними. Російська сторона продовжувала наполягати на виведенні всіх частин українських ВМС із Севастополя. А українська сторона принципово стояла на розміщенні частини кораблів ВМС України в двох севастопольських бухтах.
Невирішеність цього питання знову зумовила відкладення візиту Президента Росії до Києва, який було намічено на 4—5 квітня.
Перекреслено було й усі наміри відпрацювати тимчасовий план базування кораблів двох флотів у Севастополі. Увесь процес було зупинено телеграмою міністра оборони Російської Федерації Павла Грачова. Знову приймання об’єктів і кораблів у Севастополі відсувалося на невизначений час.
Ситуацією, що склалася, не забарилися скористатися активісти так званого російського національного віча. Депутат кримського парламенту Олександр Круглов на одному з мітингів закликав жителів міста до боротьби за поновлення єдиної неподільної Росії-iмперії та до готовності досягти цього будь-якою ціною, зокрема й зброєю, а Росія, за його словами, тільки допоможе позбутися бандерівців.
У період такої невирішеностi з цілою низкою політичних заяв несподівано для нас виступив командувач Чорноморського флоту. 30 квітня, на зустрічі з журналістами, він дав усім зрозуміти, що питання перебування українських ВМС уже вирішено, і все буде так, як визначено в Сочi — два флоти базуються окремо. На думку Кравченка, присутність штабу ВМС України в Севастополі “недоцільна і ненормальна”.
Бажання не нове, вже десятки разів на різних рівнях як політики Росії, так і сепаратисти в Криму та Севастополі намагалися організувати кампанію вигнання нас із міста. Чи була це тоді політична гра, що забезпечить перемогу на виборах Борисові Єльцину, ми не знали. Залишалося тільки вірити, що другої “Масандри” не буде. Хоч до нас надходила найрізноманітніша інформація. Зокрема, що в Євпаторії вже звільнено один із корпусів військового санаторію під майбутній штаб, і ВМС не сьогодні-завтра почнуть переселятися. Не буду лукавити — ця інформація, безперечно, непокоїла нас. Насторожували й інші факти, пов’язані з реформуванням наших Військово-Морських Сил. Від колишньої авіації ВМС залишилася третина, що отримала назву морської авіаносної групи. Два полки передали Військово-Повітряним Силам країни. Севастопольський військово-морський інститут, який раніше входив до структури ВМС, було підпорядковано Управлінню військової освіти Міністерства оборони. Зовсім несподіваною була директива міністра оборони про передання управління окремої бригади морської піхоти та одного з двох окремих батальйонів морської піхоти ВМС національній гвардії. Ситуація складалася важка. Замість 40 тисяч особового складу, що передбачалися раніше, український флот було урізано до 15 тисяч. Через таку реорганізацію раніше гостра проблема дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, з урахуванням того, що на одну третину скорочувався штаб, майже повністю відпала.
Ми, звичайно, розуміли, що Україна перебуває в найскрутнішій економічній ситуації, в якій будівництво ВМС було майже неможливе. На 1996 рік нам виділили тільки половину з мінімуму необхідних коштів, при чому майже чотири п’ятих мало піти на грошове забезпечення військовослужбовців. Звичайно ж, на розвиток флоту грошей не залишалося, бо частина коштів виділялася на продовольче та речове забезпечення.
Під час наших реорганiзацій продовжувались і реорганізації Чорноморського флоту, про які вже звільнений з посади адмірал Балтiн сказав: “Берегової оборони немає, систему спостереження зруйновано на 100 відсотків, систему управління — на 70 відсотків, систему тилового забезпечення — на 72 відсотки... Систему розвідки зруйновано. З решти сил сьогодні неможливо скомплектувати оперативне угруповання. Немає тактичних ударних груп. Такий флот тепер дійсно не потрібен.“ (“Независимое военное обозрение”, №6, 1996 р.).
У нас становище було ще гіршим. До всіх труднощів додалася ще одна — три місяці нам не виплачували грошове забезпечення, затримували й інші виплати. І це незважаючи на те, що 4 квітня 1996 року на державному рівні було ухвалено рішення про пріоритетне фінансове забезпечення Військово-Морських Сил України, як зазначалося, виходячи з політичного значення будівництва їх і завершення поділу Чорноморського флоту.
Однак, незважаючи ні на що, навіть при таких обставинах становлення наше продовжувалось. У ті дні можна було з певністю сказати, що, якби не шефська допомога, флотові загрожувала б загибель. Допомагали практично всі регіони України. Крим тільки за перший квартал 1996 року перерахував українському флотові близько 20 тисяч доларів. Харків майже стільки ж. Крім того, харьків’яни відрядили три ремонтні бригади для ремонту великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський”. Дніпропетровці відремонтували сорок електродвигунів різних кораблів, а завод імені Ленiна направив на український флот найнеобхідніші інструменти та прилади для обслуговування електромеханічної частини кораблів. Чернiгів забезпечив технічну підготовку підшефного малого протичовнового корабля “Чернiгiв” до спільних навчань з 17 до 20 квітня. Морські маневри відбувалися під назвою “Шторм-96”. Під час навчань, які проводилися в рамках військового співробітництва, було відпрацьовано спільні дії в боротьбі з підводними човнами противника. Похід українського корабля очолив заступник командувача Військово-Морських Сил України контр-адмірал Олексій Риженко.
Продовжувались, як і раніше, в минулі роки, візити кораблів інших держав у порти України.
З 20 до 23 квітня в порт Одеса здійснив діловий захід есмінець Військово-Морських Сил Нiдерландів “Ван Амстел”. З 15 до 18 квітня відбувся діловий захід у порт Одеса есмінця ВМС США “Артура У. Редфорда”. Очолив похід капітан 1-го рангу Річард Т. Голдкрафт.
З 21 до 24 травня з офіційним візитом в Україну прибув командувач об’єднаних ВМС НАТО в Південній Європі адмірал Марiо Анджелі. Під час свого перебування він заявив, що український флот є сучасним флотом, який працює над тим, щоб досягнути успіху в майбутньому. Це була висока оцінка адмірала. Головною метою його перебування було поглибити взаємодію між флотами НАТО та України в рамках програми “Партнерство заради миру”. Згідно з цією програмою, українським ВМС, за твердженням адмірала, могла бути надана допомога у підготовці фахівців для флоту, навчанні передового досвіду організації дій у морі. Крім того, могли бути відпрацьовані спільно питання рятувальних операцій у морі, боротьби з мiнами, завдання протиповітряної оборони.
Мені разом з журналістами довелося висвітлювати перебування натівського адмірала в Севастополі, коли він зустрічався з заступником міністра оборони України — командувачем ВМС України віце-адміралом Володимиром Безкоровайним, начальником штабу — першим заступником командувача ВМС України контр-адміралом Миколою Костровим, відвідував сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. Слухаючи його, мимоволі ставив собі запитання: чому таких пропозицій не надходило, всупереч усякій логіці, від ВМФ Росії, командування ЧФ? Своїм, м’яко кажучи, iгноруванням російська сторона відштовхувала нас від себе і змушувала робити вибір на користь тих, хто пропонував нам допомогу. Все здавалося ненормальним, але це було так. Неоголошена війна в наших стосунках, яка, здавалося, вже була згасла, тепер знову розгорялася напередодні виборів президента Росії, що мали відбутися 16 червня 1996 року.
Чим більше наближалася ця дата, тим сильніше загострювалась обстановка довкола флоту й Севастополя. Севастопольську карту вже в котре вирішили розіграти російські політики. Знову нам пропонували “увійти в становище”, коли без рішення щодо флоту Борис Єльцин неспроможний прийти на вибори. Повернутися з Києва після підписання широкомасштабного договору між двома країнами Єльцин хотів лише на білому коні, інша масть не годилася. Тому в кінці травня до Києва спішно приїхав прем’єр-міністр Росії Віктор Черномирдiн. Однак вийти з глухого кута стосовно флоту не вдалося.
Позиції російської та української сторін щодо базування двох флотів, визначення поняття головної бази російського ЧФ залишалися цілком протилежними.
Росія, як і раніше, наполягала на тому, щоб із Севастополя було виведено Військово-Морськi Сили України і щоб залишився в ньому тільки російський Чорноморський флот, щоб у договорі було зафіксовано, що Севастополь є головною базою російського ЧФ.
Україна ж знову підтвердила, що українські ВМС будуть базуватися в Севастополі. Це — її суверенне право, і українська сторона не може піти ні на які поступки задля задоволення вимог Росії.
Не було жодного сумніву в тому, що проблему базування ЧФ штучно зробили каменем спотикання між двома державами певні сили Росії, особливо загостривши її напередодні президентських виборів. Російським націонал-патрiотам і комунiстам, а також багатьом з близького оточення Б. Єльцина дуже була вигідна невизначеність, що склалася у відносинах з Україною.
Якби Б. Єльцин за таких умов пішов на підписання широкомасштабного договору з Україною, значна частина військового електорату була б на виборах для нього втраченою.
Серед усіх засобів на підтримку свого iмiджу перемога над упертою Україною в проблемі ЧФ була б, мабуть, найвагомішою для Єльцина. Але вже ніщо, навіть спроби старшого брата викручувати руки молодшому братові за допомогою газового важеля, не допомагало.
І Президент, і інші державні та політичні діячі РФ, звичайно ж, були не настільки наївними та юридично неграмотними, щоб не розуміти неприйнятність для України їхніх вимог у проблемі ЧФ. Спроба Росії диктувати Україні, де їй розташовувати на своїй території свої Військово-Морськi Сили, є в політичному розумінні не що інше, як образа її національної гідності, брутальне втручання в її внутрішні справи, фактичне заперечення її державного суверенітету.
Було зрозуміло, що, крім суто оборонного значення, присутність ВМС, навіть символічна, в Севастополі мала для України, як і ЧФ — для Росії, велике політичне значення. Заберися з Севастополя український флот — і можна було б упевнено прогнозувати, що Севастополь може стати фактично російським містом, про що вже давно мріяли і не приховували цього і націонал-патрiоти РФ, і кримські сепаратисти. Одне слово, Росію цілком задовольняла така ситуація не тільки у військово-політичному, а й в економічному плані. Адже платежі ЧФ в бюджет міста, України, про які говорило командування ЧФ, були краплиною в морі, в порівнянні з тим, скільки довелося б платити за оренду.
А для України така ситуація з усіх поглядів була надто невигідною. В політичному плані базування на її території іноземного флоту не було зумовлено ніякими договорами, негативно позначалося на її міжнародному iмiджі як позаблокової держави. У військовому розумінні наявність ЧФ зміцнювала сепаратистськi сили, створювала потенційну небезпеку територіальній цілісності, державному суверенітетові України, можливому втягненню її в будь-які військові конфлікти, розв’язані РФ.
У фінансово-економічному сенсі така ситуація могла завдати Україні великих збитків. Не тільки з кожним роком, місяцем, а навіть і з кожним днем зволікання остаточного поділу Чорноморського флоту українська п’ятдесятивідсоткова частка різко зменшувалася внаслідок розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей на ЧФ, приведення в непридатність бойової техніки, устатковання тощо. Надії на те, що все буде враховано й поділено відповідно до наявності на серпень 1992 року, як передбачено Сочинськими угодами, ставали все iлюзорнішими. Це наочно показав уже перший етап поділу ЧФ. Ніякої інвентаризації фактично не було. Ділили лише те, що залишилося в наявності на даний час.
Постійно зростала заборгованість Чорноморського флоту комунальним службам Севастополя. Через базування ЧФ у багатомiльярдні суми виливалися збитки в зв’язку з втраченими можливостями Севастополя як історико-культурного центру розвивати туризм та залучати інвестиційні вклади зарубіжних ділових кіл.
Але російських полiтиків, а військових діячів і поготів, це мало хвилювало, у них були свої плани. Багато хто з воєначальників, серед них і командувач ЧФ Віктор Кравченко, видавали бажане за дійсне, постійно заявляючи, що Севастополь був, є і буде головною базою Чорноморського флоту. І тільки ЧФ має право базуватися в ньому, але ні в якому разі не ВМС України.
Оскільки ніякий дипломатичний та економічний тиск на Україну не допомагав, то в запасі російських адміралів та генералів були радикальніші плани, і вони не соромилися їх висловлювати. Дуже амбіційною в цьому плані була, наприклад, опублікована в одному з номерів додатку “Независимой газеты” і передрукована “Литературной газетой” стаття російського генерала Валерiя Дементьєва та вченого Антона Сурикова. Країни СНД оголошені в ній зоною життєво важливих інтересів Росії, де проживає 25 мільйонів етнічних росіян. І тому проти цих країн Росія, на думку авторів, має бути готова “одночасно брати участь у не менш як в одній локальній війні і не менш як у трьох “заморожених” конфліктах та миротворчих операціях” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).
Автори статті пропонували і оперативно-стратегічний план, цілком тотожний гiтлерівському:
“На першому етапі залученими силами авіації, спецназу ГРУ та спецгруп ФСБ і СФР завдати ударів з метою знищити чи захопити найважливіші об’єкти противника і ліквідувати його військово-політичне керівництво. Після цього мобiльні сили при підтримці армійської та фронтової авіації і сил ВМФ здійснюють розгром і знищення угруповань противника та забезпечують оволодіння і “зачищення” його території... Потім при сприянні міліції, що формується з представників проросійської частини місцевого населення, вони забезпечують контроль території, фільтрацію націоналістів та депортацію деяких категорій громадян з окремих місцевостей” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).
Немає сумніву в тому, що до таких “окремих місцевостей” автори відносили і Крим, і Севастополь.
Звичайно, можна було б вважати це маренням божевільних, але, на жаль, таким маренням були заражені деякі не тільки військові, а й високопоставлені державні та політичні діячі РФ.
Висновок напрошується сам собою: доки не буде остаточно, на вищому політичному рівні вирішено проблему ЧФ і укладено широкомасштабний договір між Росією та Україною, ці сили будуть і надалі розігрувати “флотську карту” в своїх амбіційних цілях. Залишалося тільки сподіватися, що раніше чи пізніше безвихідну ситуацію довкола ЧФ буде розв’язано, що здоровий глузд переможе і ніколи не збудуться войовничі плани російських генералів та адміралів.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни