САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

КРОК УПЕРЕД, ДВА КРОКИ НАЗАД
Початок неоголошеної війни • ЧФ та РРК в одній запряжці • “Михайло Кутузов” присягає Україні • Підводники Євгена Лупакова • Руцькой у Севастополі • Наказ: створити ВМС!

Нетвердою позицією українського керівництва щодо Чорноморського флоту негайно скористалися в Росії, де розробляли важелі впливу на Україну. В стінах російського парламенту одразу почалося опрацьовування плану можливого повернення Кримського півострова до складу Росії. Крим мусив стати головним козирем у боротьбі за Чорноморський флот. При цьому розрахунок полягав у тому, що, як тільки Верховна Рада Російської Федерації почне обговорювати в комітетах і комісіях правову обґрунтованість Указу Президії Верховної Ради СРСР 1954 року про передачу Криму до складу України, одразу ж активізується сепаратистський рух Криму навіть без безпосереднього впливу.
Таким чином, Україну хотіли якнайшвидше поставити перед дилемою: або вона погодиться з передачею флоту і баз Росії, або ставиться під сумнів належність Криму Україні. Питання про Крим було не тільки політичним. На території Криму, на узбережжі, збудовано загалом близько 12 тисяч різних дач. Здебільшого ці дачі належали колишньому партійному й радянському керівництву, близько 4 тисяч — Генералітетові Міністерства оборони, керівникам ЦК, Ради Мiністрів, міністерств та відомств колишнього СРСР.
Тому в Росії не сиділи, склавши руки. Саме з того часу почалася неоголошена війна проти України. Голова парламентського комітету з міжнародних справ та зовнішньоекономічних зв’язків В. Лукiн після переговорів делегацій України та Росії 11 січня, що провалилися, надіслав листа Голові Верховної Ради РФ Руслану Хасбулатову. Лукiн пропонував проаналiзувати ефективність таких заходів:
а) видання Указу (проект у Президента був) про передачу під юрисдикцію Росії всіх збройних сил колишнього Радянського Союзу;
б) видання Указу про передачу під юрисдикцію Росії Чорноморського флоту, включаючи його бази дислокації та ремонту (в першу чергу Севастополь, Балаклава, Миколаїв), з наступними переговорами з українською стороною про статус цих баз та можливу передачу сил флоту Україні згідно зі статтею 1 Мінської Угоди (“Комсомольская правда”, 22 січня 1992 р.).
Другий варіант, на думку Лукiна, був кращий через меншу конфронтаційність. Передбачалися і заходи в разі “недружньої реакції України”. Щоб її нейтралiзувати, В. Лукiн пропонував зробити два запобіжні кроки. По-перше, сповістити українське керівництво про можливість негайного переміщення військових замовлень з підприємств України на аналогічні підприємства Росії або інших держав СНД. Це спричинило б зупинку величезної кількості оборонних заводів на території України, відчутно позначилося б на бюджеті республіки, а отже, неминуче спровокувало б соціальний вибух. По-друге, пропонувалося передислокувати з території України найцінніші авіаційні з’єднання.
Згодом першу пропозицію Росія частково реалізувала, багато заводів в Україні втратили військові замовлення.
Здійснилися і прогнози Лукiна. Як тільки в комітетах і комісіях російського парламенту почали обговорювати питання Криму, на півострові активізувалися громадські організації, мета яких — домогтися самостійності Криму і його приєднання до Росії. Тільки в Севастополі в середині січня відбулося декілька мітингів, проведених координаційною радою громадських організацій спільно з Республіканським рухом Криму, під гаслами: “Кримові — повну незалежність”, “Чорноморський флот — міць і слава Росії”, “Чорноморський флот — це флот Співдружності Незалежних Держав”. Промовці закликали моряків-чорноморців не складати українську присягу до проведення загальнокримського референдуму з питання державно-правового статусу Криму, домагатися повної незалежності півострова.
З метою активізації початого руху в Севастополь з Росії прибули депутати парламенту (С. Бабурiн, М. Павлов, північноморець контр-адмірал Р. Чеботарьовський та інші). Ця група, прибувши до Криму, тим самим дозволила собі фактично втрутитися в справи незалежної держави. 19 січня група, по суті, стала ведучою мітингу, на якому мені випало бути присутнім. С. Бабурiн заявив, що “якщо політики примусять нас розійтися по національних квартирах, Росія своїх громадян напризволяще не покине”. І далі: “Якщо ми збережемо віру в країну і вистоїмо, держава відродиться”. Один з лідерів Республіканського руху Криму (РРК) навіть висловив готовність “захищати Севастополь і оголосити призов до складу самооборони”.
Відтоді почалася тісна взаємодія командування Чорноморського флоту з РРК та іншими громадськими організаціями сепаратистського спрямування. Працював я тоді в прес-центрі ЧФ, і мені не раз доводилося бути свідком того, як координували свої дії лідери РРК Олександр Спахов і Олександр Круглов через начальника прес-центру флоту капітана 1-го рангу Андрія Лазебникова з командувачем ЧФ адміралом Iгорем Касатоновим. Так, 19 січня, в день мітингу, комфлота наказав організувати начебто стройову прогулянку містом, яка за часом, знову ж таки “випадково”, збіглася з закінченням мітингу, учасники якого пройшли містом, замикаючи стрій моряків.
Надалі прес-центр Чорноморського флоту перетворився в своєрідний штаб з координації дій місцевих націонал-патрiотів. За командою з прес-центру група галасливих жінок пенсiйного віку могла в будь-який момент організувати в певному місці пікет, привітати політичних гастролерів з Москви, дати інтерв’ю російським журналістам. Тоді ж почалися тісні зв’язки адмірала Iгоря Касатонова і депутата Сергія Бабурiна, який жив на дачі Касатонова під час свого приїзду. З москвичами-журналістами, що приїжджали, комфлоту не раз передавав листи для депутата Бабурiна. Все це потім сприяло зміцненню позиції Касатонова в парламенті Росії. До того ж група Сергія Бабурiна з фракції “Росія” і стала iніціатором перегляду документів 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.
Під враженням постанови Верховної Ради Російської Федерації, в якій було доручено комітетам Верховної Ради РФ разом з Міністерством закордонних справ Росії розглянути питання про конституційнiсть рішень 1954 року щодо передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до складу УРСР, а також під посиленим тиском місцевих націонал-патрiотів Верховна Рада Криму взяла курс на відокремлення від України. Президія Верховної Ради в своїй заяві, що з’явилася в ті ж дні, підкреслювала, що парламент керується виключно волевиявленням кримчан, які можуть вирішувати свою долю, зокрема й “... на загальнокримському референдумі” (“Крымская правда”, 31 січня 1992 р.).
Ця заява ще більше активізувала сепаратистів, зусилля яких негайно віддзеркалилися на всьому житті Криму. Цьому значною мірою сприяли подвійна позиція спікера кримського парламенту Миколи Багрова, а також усе чіткіше окреслювана проросійська позиція командування Чорноморського флоту, яку маскували під гаслами СНД.
Досить витриманими були в ті дні севастопольські народні депутати. В своєму зверненні до президентів України та Росiї вони висловили прохання “швидше на політичному рівні вирішити проблему флоту”. Проте ставлення голови Севастопольської міськради Iвана Єрмакова до подій, пов’язаних з флотом, було вкрай суперечливим. А 17 січня на прес-конференції, де були присутні близько тридцяти іноземних кореспондентів, він заявив, що передачу Севастополя разом з Кримом Україні проведено незаконно.
Не можна сказати, що керівництво України в ті дні не діяло, проте воно відверто недооцінювало ситуацію та можливі наслідки. До Севастополя приїжджали групи депутатів Верховної Ради, представники Міністерства оборони України, МЗСу... Однак жодних рішучих дій з боку керівництва України не було.
З посмішкою зустрів тоді багато хто на флоті звернення Леонiда Кравчука до Бориса Єльцина з вимогою усунути з посади командувача ЧФ адмірала Касатонова через те, що той не прийняв українських парламентарів. Президент Росії скромно промовчав. У відповідь на звернення українського лідера свою позицію висловив Головний штаб ВМФ СНД, який повністю схвалив дії адмiрала.
Касатонов також поквапився відгукнутися, заявляючи на прес-конференції: “Я дію цивілізованими методами... “ Що саме мав на увазі під “цивілізованими методами” командувач флоту, можна було побачити, спостерігаючи його дії та покалічені долі моряків, які вирішили служити Україні.
Позиції Касатонова міцніли з кожним днем. Адмірал швидко зростав як полiтик і набував усіх, притаманних йому, далеко не кращих якостей. Чого тільки варті були його брехливі заяви про готовність допомагати Україні в будівництві своїх ВМС! Навіть шуба з панських плечей передбачалась: хотіли віддати Україні бригаду річкових катерів на Дунаї, дивізіон старих тральщиків, з яких лише один міг вийти в море, і вертолітний полк під Очаковом. І це для захисту морського кордону на півтори тисячі кілометрів!
“Допомога” Касатонова була відчутною. Репресивні заходи було застосовано до офіцерів, мічманів та прапорщиків бригади ОВРу в Кримській військово-морськiй базі та в окремому батальйоні морської піхоти. За розпорядженням командувача ЧФ, усіх моряків крейсера “Михаил Кутузов”, які присягнули Україні 8 березня, було одразу ж направлено до будівельних частин для “підвищення бойової майстерності”. Бетонозмішувач і лопата, вважав адмiрал, — найкращі засоби для підвищення морально-бойових якостей майбутніх моряків України.
З моряками крейсера “Михаил Кутузов” Касатонов розправився особливо жорстоко. Мені добре відомо, як розлютився адмірал, коли йому докладно доповіли, як чітко організував приймання присяги за всіма чинними правилами старший помічник командира крейсера капітан 2-го рангу Володимир Шишов — активний член Спілки офіцерів України. Володимира Германовича шанували в екiпажі. Моряки, хоч і знали його сувору вдачу, але цінували за справедливість, бачили в ньому взірець флотського офіцера, який любить службу і знає діло. Тому, коли 8 березня капітан 2-го рангу Володимир Шишов виступив на шикуванні — пояснив ситуацію, що склалася на флоті, і запропонував особовому складові самому зробити вибір, більшість присягнула Україні. Це командир БЧ-7 капітан 2-го рангу Валерій Білий, командир БЧ-2 Віктор Борисов, капітан 3-го рангу Лев Широков. Присягу склали і 10 мічманів, 13 старшин, 31 матрос, що складало понад 35 відсотків екіпажу.
За наказом Касатонова вже 9 березня о 9 годині ранку Володимира Шишова було звільнено з посади.
“Цивілізовано” вчинив Касатонов і з офіцерами військової кафедри Кримського медiнституту. Тільки-но вони склали присягу народові України, їх наступного ж дня зняли з усіх видів постачання в дивізії берегової оборони ЧФ. А матросів сторожового корабля “Безукоризненный”, які наполягали на складанні української присяги, одразу ж розкидали по інших кораблях.
Касатонов усе далі й далі затягував командирів частин і з’єднань у свій репресивний апарат. Змушував їх застосовувати найжорсткіші заходи, щоб ті своїми діями назавжди відрізали собі шлях до Збройних Сил України. Такий репресивний апарат було створено і одразу перевірено в дії.
13 березня військову присягу на вірність народові України склали моряки одного з підводних човнів. Очолив приймання присяги заступник командира дивізії підводних човнів капітан 1-го рангу Євген Лупаков. Люди не ставили ні перед ким ніяких умов, не відмовлялися виконувати свої службові обов’язки. Проте капітан-лейтенанта О. Клiгмана, старших лейтенантів О. Рясика і І. Баранова одразу ж звинуватили в усіх смертних гріхах. Адмірал Касатонов наказав командирові бригади самому “вжити заходів”. От як про них пізніше розповів колишній помічник командира цього підводного човна з роботи з особовим складом капітан 3-го рангу Валерій Петренко:
“Саме найлітературніше слово, яке я почув від командира бригади капітана 1-го рангу Олександра Косткiна на свою адресу — це “фашист”. Про усунення мене з посади я узнав від командира з’єднання вже через десять хвилин після складення присяги. Ще через годину черговий по бригаді повідомив мені наказ комбрига, щоб я залишив територію бригади і більше там не з’являвся. Подібних заходів було вжито й до інших офіцерів, які присягнули Україні.”
Це, певна річ, зупиняло багатьох із тих, хто хотів би служити в українських Збройних Силах. А таких серед підводників було багато. Коли б не було перешкод, то 90 відсотків особового складу в з’єднанні склали б присягу на вірність народові України. Ці дані базуються на результатах досліджень, що проводилися.
Так само командири частин і з’єднань за наказом комфлоту розправлялися і з іншими невгодними. Тільки через роз’яснення політики України та заклик скласти присягу українському народові вигнали з території частини капітана 2-го рангу Геннадія Ситникова. 27 осіб з нового набору школи водолазів ЧФ, які, незважаючи на примус, відмовилися скласти присягу СНД, було випроваджено з частини. Неоголошена війна тривала.
Така “допомога” Україні вже надавалася в історії. 1920 року Л. Троцький, направляючи як “допомогу” загін агітаторів в Україну, повчав: “Комуну, надзвичайку... зненавидів український селянин до глибини душі. В ньому прокинувся вільний дух, що спав сотні років... Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Знайте, що для досягнення наміченої мети всі засоби згодяться... Україна мусить бути нашою...“ (“Щит народа”, 17 червня 1992 р.).
У напружені дні 1992 року віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой надсилає телеграму адміралові Ігореві Касатонову: “Ваша твердість у відстоюванні інтересів Росії, вірність обов’язку перед народом та Батьківщиною високо цінуються”. Руцькой не помилявся, мова йшла саме про “відстоювання інтересів Росії” на Чорному морі та в Криму. Співдружність Незалежних Держав була добрим прикриттям у досяганні великодержавних цілей Росії. Тому не випадково російський парламент 6 лютого ухвалює постанову, де підкреслюється, що “Чорноморський флот захищає інтереси всіх держав — членів СНД”. І одразу ж доручається російському урядові “вжити всіх необхідних заходів для збереження ЧФ” (“Флаг Родины”, 8 лютого 1992 р.).
Політичне життя в Криму та особливо в Севастополі все більше набирало сили. Численні засоби масової інформації роздзвонювали про націоналізм, що наближається, про його наслідки. Це також було не випадково: на півострові тоді почалося збирання підписів за проведення референдуму щодо незалежності Криму. Севастопольці були неактивні. Проте після однієї події їхня активність різко зросла.
1 березня поблизу станції Верхньосадове на шляху до Севастополя було зупинено пасажирський потяг з делегацією української автокефальної православної церкви із Львівської області, бо у них, і це був привід, не було перепусток у закрите місто. Лише після того, як делегати перекрили рух на залізниці, потягові дозволили рушити далі. Майже триста з дев’ятисот учасників акції строєм пройшли містом, потім відслужили молебінь по загиблих за Україну. Я був присутній на мітингу, де депутат Верховної Ради Степан Хмара заявив, що “скоро настане той день, коли весь Чорноморський флот, усі до єдиного кораблі, що приписані до портів України, будуть належати українському народові”, а “Крим буде в складі української держави”.
Чимало севастопольців по-справжньому налякалися, коли побачили чіткі ряди на вулицях міста, хоча делегати приїхали, як сказав голова Української національної самооборони Дмитро Корчинський, з метою “розвіяти мiф про ворожість кримського населення до української держави...“.
Проте ця місія на севастопольців та кримчан справила враження бомби, що розірвалася. Засоби масової інформації підігріли пристрасті. Севастопольське телебачення кілька разів показало зі своїми коментарями візит делегатів. Опісля цю плівку прес-центр ЧФ відправив до Москви, де її потім показали депутатам парламенту. Так і надалі робили кожного разу, коли на порядку денному стояли питання Криму і Севастополя.
У місті після приїзду Степана Хмари витягнулися довжелезні черги бажаючих поставити свій підпис за проведення референдуму в Криму. Якщо до цього лише три тисячі севастопольців поставили свої підписи, то за кілька днів ця цифра збільшилася до шістдесяти тисяч.
Політична обстановка в Криму і особливо у Севастополі загострювалася все сильніше. В Росії добре розуміли, що Україна має намір найближчим часом оголосити про створення своїх Військово-Морських Сил. Не виключали там і варіанту переведення флоту під юрисдикцію України.
У зв’язку з цим, командуванням ВМФ Росії та Чорноморського флоту було вжито низку контрзаходів. Так, Військова рада ЧФ звернулася з відкритим листом до особового складу бригади ОВРу, яка присягнула Україні. Лист був своєрідним повчанням для інших, щоб не йшли таким шляхом, бо це вже “спричиняє зовсім непередбачувані наслідки”, позначається на долях офіцерів та їхніх сімей.
1 квітня до Севастополя прибув Головком ВМФ адмірал Володимир Чернавiн і одразу ж поїхав у Донузлав у 17-у бригаду ОВРу, особовий склад якої присягнув на вірність народові України.
Людям непрямим натяком запропонували відмовитися від української присяги. Після цього адмірал Чернавiн 2 квітня виступив перед офiцерами Севастопольського гарнізону. Я сидів тоді в залі і подумки запитував себе: чому він може так, без будь-якої обережності, зневажливо говорити про Україну, про тих, хто присягнув її народові, перекручувати її історію, заявляти, що “Україна ніколи не мала свого флоту, а спроби українiзації ЧФ, коли на кораблях піднімалися жовто-голубі прапори, кінчалися невдало”. На підтвердження своїх слів він і хотів, мабуть, навести приклад з бригадою в Донузлаві.
Незнання історії України ще раз підтверджувало ставлення адмiрала до незалежної держави, яку він не хотів визнавати. Адже 1918 року були такі самі драматичні перипетії, пов’язані з конфліктом між Україною та Росією навколо Чорноморського флоту, який точнісінько, як і 1992 року, треба було тоді поділити після розпаду Російської iмперії.
Адмірал, мабуть, не знав або не хотів знати, що Чорноморський флот ще 1918 року прагнув з власної доброї волі стати українським військово-морським флотом, що багато кораблів ще тоді підняли синьо-жовті прапори і присягнули на вірність народові України.
Та й завдання адмірала, що приїхав до України, полягало зовсім не в тому, щоб глибше пізнати її історію. Головне — не віддати Україні жодного корабля, хоч утримувати свій Військово-Морський флот Росії вже було не по силі. На той час споруджувалися понад 130 кораблів та суден. Але закінчення будівництва було під сумнівом. На 11 з 39 підводних човнів, що будувалися, роботи було вже припинено. Швидко зменшувалася кількість кораблів через старіння та списання. Цифри були вражаючі. Чернавiн ще не знав, що в Росiї в найближчі два роки буде споруджено лише одиниці кораблів і жодного не буде закладено.
Тоді до України, як оце Чернавiн, так і інші “агітатори з Москви”, приїздили, ні в кого не питаючи дозволу. Вершиною неповаги до всіх існуючих норм був приїзд 3 квітня 1992 року вiце-президента Росії Олександра Руцького, фахівців уряду та депутатів Верховної Ради Російської Федерації. Тоді Руцькой чітко визначив свою позицію щодо Чорноморського флоту: “Флот був російським, він і залишиться російським”. Коли Руцькой промовляв ці слова в Будинку офіцерів, я сидів поруч з журналістами за два метри від промовця і вдивлявся в його обличчя, намагався зрозуміти, що спонукає цю людину. Прослужив я майже двадцять років на флоті і трохи знав психологію командирів, адміралів, старших офіцерів, подібних Руцькому. Людині дали величезну владу, а раніше він довгими роками йшов по сходинках нагору, зазнаючи від старших за званням хамського ставлення до себе та всіляких образ. Тепер настав час панувати йому, і він повірив у свою непогрішимість і в те, що всіх можна вишикувати, як солдатів. А головне, немає тих, хто міг би заперечити, притягнути до відповідальності. Отож, можна говорити й чинити все, що заманеться.
Тоді з трибуни Руцькой пообіцяв усім, хто зібрався, поставити перед Президентом Борисом Єльциним питання про те, щоб над Чорноморським флотом майорів Андріївський прапор.
Розпорядився він і долею Криму, коли заявив, що “Акт передачі в 1954 році Криму Україні — це не документ. Кримчани вірно зробили, що зібрали підписи для проведення референдуму” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.). Дальшу долю півострова він уявляв тільки в складі Російської Федерації.
Руцькой не випадково сказав, що шлях до скасування Акту 1954 року — проведення референдуму. Він, звичайно, знав, що саме перед його приїздом закінчилося збирання підписів за проведення кримського референдуму. 247000 кримчан були “за”. Це навіть перевищило встановлену норму 180000. Проте остаточну крапку в питанні проводити чи не проводити референдум повинна була поставити Верховна Рада Криму. І віце-президент Руцькой, зрозуміло ж, вирішив “додавити” Голову Верховної Ради Криму Миколу Багрова, який тоді помітно вагався і також приїхав до Севастополя зустріти високого гостя.
Олександр Руцькой спочатку провів недовгу зустріч з адмiралом Iгорем Касатоновим у його кабінеті, де віце-президентові доповіли про ситуацію на флоті. Після цього до Руцького зайшов Багров. Розмова між ними точилася близько двох годин. Коли Микола Багров вийшов від Руцького, я був у приймальні командувача. Мені не раз доводилося бачити спікера парламенту Криму, але таким я його ще не бачив. Він був украй пригнічений, з якоюсь хворобливою застиглою маскою на обличчі. Шарахнувся від журналістів, якось одразу розчинився серед московських гостей. Опісля з його заяв неважко було зрозуміти — розмова з Руцьким не минула безслідно. Через три дні Микола Багров заявив у газеті, що “Крим, Севастополь і флот неподільні” (“Слава Севастополя”, 11 квітня 1992 р.). А рішення про створення Військово-Морських Сил України — це “якраз той приклад, коли поквапність полiтиків майстерно нагнітає обстановку”.
Сказав своє слово і Президент РФ Борис Єльцин. Зокрема, виступаючи на телебаченні 3 квітня, він заявив, що, коли Україна спробує змінити статус-кво Чорноморського флоту, то Росія візьме його під свою юрисдикцію.
Обстановка в Севастополі загострювалась, українське керівництво також помітно активізувалося у вирішуванні проблеми Чорноморського флоту. Зроблений невеликий крок уперед був майже непомітним порівняно з тими кроками назад, які було зроблено тоді.
3 квітня до Севастополя прибув, за дорученням Леонiда Кравчука, помічник Президента України Б. Шариков з групою народних депутатів, щоб довести до відома севастопольців заяву Президента, підписану 31 березня. Ця заява була викликана тим, що після 20 березня, коли радилися голови СНД у Києві й ні до якого рішення щодо Чорноморського флоту не дійшли, численні засоби масової інформації, військові структури колишнього центру почали у викривленому, а інколи і в образливому тоні подавати матеріали про Україну та про хід будівництва її Збройних Сил, розпалювати недружні настрої. У заяві підкреслювалося, що “використовується дезінформація та пряме залякування тих військовослужбовців, хто склав присягу на вірність Україні, розпалюється шовiнiстичний психоз під прапором боротьби з націоналізмом” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.). Леонiд Кравчук також заявив, що “Україна матиме флот у складі своїх Збройних Сил. І матиме не стільки, скільки нам дозволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхiдно для достатнього й надійного захисту морських рубежів суверенної держави” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.).
З одного боку, ця заява радувала, а з другого, — було прикро, що вона запізнилася щонайменше на три місяці. Перебіг подій свідчив, що час згаяно і перевага була не на користь України, а головне — не було реального механізму, за винятком оперативного силового втручання, щоб усунути від керівництва адмірала Касатонова й почати керувати флотом. Проте до силових дій не дійшло. Хоч у штабі флоту були серед офіцерів навіть такі, які пропонували забезпечити виконання завдання захвату штабу. І цей план був реальний. Однак було прийнято інше рішення.
5 квітня 1992 року Указом Президента Леонiда Кравчука “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” передбачалося сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Мiнiстерство оборони мало почати формування органів управління Військово-Морських Сил України, узгодити з головнокомандувачем Сил СНД перелік кораблів та частин Чорноморського флоту, що тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню стратегічних сил держав Співдружності.
До підписання такого Указу Президента Леонiда Кравчука, мабуть, підштовхнули останній приїзд віце-президента Росії Олександра Руцького до Севастополя та його заява про те, що Чорноморський флот є російським, а також зроблена напередодні заява самого Президента Російської Федерації Бориса Єльцина про готовність підпорядкувати флот.
Через два дні після підписання Указу Президента України в штабі ЧФ відбулося засідання Військової ради флоту, після чого з’явилася заява. У ній, зокрема, говорилося, що “рішення про створення паралельних структур може підірвати управління ним (флотом, прим. автора) і спричинити дії, що дестабiлiзують обстановку в регіоні” (“Флаг Родины”, 9 квітня 1992 р.).
Командування ЧФ тоді не виключало силових дій України при підпорядкуванні флоту. Крім того, потрібен був “галас” про “протиправні дії української сторони”, що начебто готуються. Привід також було знайдено — 7 квітня до міста приїхав перший заступник Голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, начальник Служби безпеки генерал-полковник Є. Марчук, радник Президента України з питань оборони генерал-лейтенант В. Хрустницький та інші.
Командування ЧФ тоді вже мало через начальника прес-центру капітана 1-го рангу А. Лазебникова налагоджені досить міцні контакти з лідерами Севастопольського відділення Республіканського руху Криму, що в будь-який час могли організувати мітинг, пікетування тощо на підтримку флоту. Тому, як тільки приїхав Василь Дурдинець, ці сили було кинуто в “бій”...

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни