САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

ЦЕЙ ДЕНЬ МИ НАБЛИЖАЛИ ЯК МОГЛИ...

Як ВМС України 140 об’єктів приймали • Селище Чорноморське здано без бою • Куди поділося майно 786 військових частин ЧФ? • Балтіна “прибрали”. Кравченко взяв штурвал

У середині листопада 1995 року Президент Російської Федерації Борис Єльцин дав конкретні вказівки міністрові оборони РФ генералові армії Павлу Грачову про прискорення процесу реформування Збройних Сил, доведення чисельності особового складу до тієї цифри, яку ухвалила Державна Дума раніше. Під планове скорочення потрапили й сили Чорноморського флоту. Це дало новий поштовх переговорному процесові щодо ЧФ.
23—25 листопада 1995 року в Сочi відбулася зустріч міністрів оборони України та Російської Федерації, де поряд з іншими військовими питаннями розглядалася і доля Чорноморського флоту. Було підписано “Положення про поділ, приймання та передавання військових містечок, озброєння, військової техніки та іншого військового майна Чорноморського флоту Міністерству оборони України”. Згідно з цим документом, Чорноморський флот втрачав місця дислокації в населених пунктах Мирний, Керч, Новоозерне, Чорноморське, Сiмферополь та Октябрське. Всі військові об’єкти в названих районах у повному обсязі мали бути передані Міністерству оборони України до 31 грудня 1995 року, за винятком окремих частин та кораблів, строк яким було визначено до весни 1996 року. ЧФ продовжував при цьому базуватися в Севастополі й Феодосiї та в селищах Кача і Гвардійське.
Дуже важливим, і це, безперечно, було заслугою української делегації, був пункт, у якому передбачалося, що при поділі, прийманні та передаванні озброєння, військової техніки та іншого військового майна Чорноморського флоту треба виходити з їхнього стану на 3 серпня 1992 року в кількісному відношенні 50 на 50 відсотків.
Припускалося й скорочення особового складу ЧФ на 5300 осіб, після чого мало лишитися трохи більше як 30 тисяч офіцерів, мічманів, старшин та матросів.
Для координування дій з поділу флоту було створено дві комiсiї. Українську очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров. Він уже мав досвід приймання до складу українського флоту Iзмаїльського та Очаківського гарнізонів.
Приймання понад 140 об’єктів почалося 7 грудня. Голова комісії контр-адмірал Костров одразу заявив, що до складу ВМС України будуть прийматися не всі об’єкти. Частину об’єктів, що містяться в глибині Криму, сплановано передати сухопутним військам та деяким іншим відомствам.
Робота йшла нелегко. Терміни не витримувалися передусім тому, що деякі об’єкти та військова техніка були у вкрай незадовільному стані. Військові містечка були непідготовлені до зими, тому нам доводилося брати на плечi проблеми, які не розв’язав Чорноморський флот. Серйозною перешкодою в роботі комісій стало те, що ЧФ невчасно надавав iнвентаризаційні відомості, які дали б змогу визначити дійсну наявність техніки, озброєння та майна. З багатьох складів, що передавалися, завчасно було вивезено цінне устатковання. Так, з одного зі складів чорноморці вивезли переносні зенітні ракетні комплекси, майже 300 вагонів корабельного технічного майна.
Прийняли ми і перші кораблі в Чорноморському. 10 січня на чотирьох ракетних катерах, переданих нам Чорноморським флотом, було піднято прапори Військово-Морських Сил України. Ці катери одержали назви “Умань”, “Прилуки”, “Цюрупинськ” та “Каховка”. Командиром українського дивізіону став капітан 2-го рангу Володимир Карякiн, який був начальником штабу дивізіону до передання. 55 офіцерів, мічманів та службовців надстрокової служби склали того дня присягу на вірність народові України. Сто військових з колишнього 296-го окремого дивізіону ЧФ обрали місцем служби Росію. Того дня вперше на катерах було проведено урочисту церемонію спуску прапорів ВМФ СРСР та підняття прапорів ВМС України. 10 січня для українських моряків став днем народження частини.
Прийняття об’єктів та кораблів, згідно з раніше підписаним графіком, повинно було завершитися до 1 квітня того ж року. Але командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний та голова комісії від російської сторони контр-адмірал Костянтин Колотигiн вирішили завершити цю роботу до 10 березня. В ці дні, мабуть, уперше за чотири довгі роки очікування своїх кораблів була справжня робота.
На початку 1996 року, незважаючи, здавалося б, на потепління у відносинах двох флотів, яке з’явилося, гідрографічна служба ЧФ виступила з попередженням, у якому говорилося, що “у зв’язку з переданням Військово-Морським Силам України підрозділів гідрографічної служби Чорноморського флоту у селищах Чорноморське та Новоозерне, з 3 січня гідрографічна служба ЧФ не несе відповідальності за безпеку мореплавства на акваторіях бухти Вузька та озера Донузлав і їхніх зовнішніх рейдах, припиняє випуск оповіщень мореплавцям, передавання по радіо узбережних попереджень та обслуговування всіх засобів навігаційного устатковання на даних акваторіях”.
Насправді ж, як заявив тоді начальник гідрографічної служби ВМС України капітан 1-го рангу Микола Салтиков, об’єкти гідрографічної служби ЧФ не було прийнято гідрографічною службою ВМС України в зв’язку з тим, що вони виявилися недоукомплектованими. Окрім того, на порушення плану-графіка приймання об’єктів, озброєння, майна і техніки від Чорноморського флоту, підписаного міністрами оборони України та Росії, акти прийому-передання цих об’єктів підписала гідрографічна служба ЧФ в односторонньому порядку.
В той час гідрографічна служба ЧФ була регіональним координатором у системі навігаційних попереджень на Чорному морі, тому була зобов’язана збирати інформацію з найрізноманітніших джерел і доводити до мореплавців, а не відмовлятися в односторонньому порядку від використання її. Питання про взаємодію в обміні такою інформацією з гідрографічною службою України керівництво гідрографічної служби ЧФ не вирішило. Це, зрозуміло, ускладнило відносини.
В процеси поділу активно втручалася ще й Державна Дума Російської Федерації, яка своїм рішенням знову намагалася накласти мораторiй на поділ ЧФ. Однак Президент Росії повернув у Держдуму закон “Про призупинення одностороннього скорочення і про забезпечення утримання Чорноморського флоту”, оскільки при повторному голосуванні за нього проголосувало менше двох третин від загального числа депутатів.
Дума, звичайно, частково запізнилася з таким законом, і він скоріше був розрахований на те, щоб не дати нам можливості одержати кораблі й об’єкти в Севастополі, бо в інших регіонах Чорноморського флоту їх уже майже не було. ЧФ скоріше не ділився, а скорочувався.
Флот зменшився на 786 частин, підрозділів та баз, а кількість запасів озброєння та матеріальних засобів флоту зменшилася на більш як 8000 вагонів і 4400 одиниць автомобільної та бронетанкової техніки. При цьому непотрібні військові частини віддавали нам.
Найважливішим завданням повинно було стати усвідомлення того, що в умовах дефіциту грошових коштів усі зусилля треба спрямувати на максимально самостійне відновлювання технічної готовності кораблів, на пошук внутрішніх резервів. Звертатися до представників промисловості треба було лише в крайньому разі, коли власні резерви будуть вичерпані.
До розуміння такого підходу більшості тим, хто приймав кораблі, належало ще прийти. Адже в минулі роки на всякого роду ремонти виділялися величезні, часто невиправдані, кошти. У нас таких коштів майже не було. Тому довелося вирішувати: або нічого не робити і чекати, коли з’являться кошти на відбудову кораблів, залишатися без флоту, або зробити все можливе своїми силами, з мінімальним залученням судноремонтників і ввести хоч би частину кораблів у технічну готовність. Обрали останнє. Досвід відбудови кораблів з мінімальними витратами вже був. Так, на ремонт десантного корабля на повітряній подушці “Донецьк” було затрачено у сім разів менше коштів, ніж передбачалося, завдяки раціональному підходові до технології ремонту та використанню власних можливостей.
Робота з відбудови кораблів передбачалася величезна. Комісії від ВМС України, приймаючи об’єкти від ЧФ, змогли переконатися, в якому критичному стані були кораблі , які передавалися, зрештою, як і весь Чорноморський флот. Побачене ще раз підтвердило, що флот приведено в такий стан передусім через тривале затягування питання про практичний поділ його, після чого кожна зі сторін могла б предметно займатися своїми кораблями: що відремонтувати і залишити в строю, що поставити на консервацію, а що взагалі списати. Замість цього утримувався величезний флот, витрачалися й розпорошувалися величезні кошти, а флот усе одно поступово вмирав, бо кораблі протягом останніх трьох років не докувалися, не ремонтувалися.
Тому тільки поділ флоту міг дати можливість і російській, і українській стороні займатися своїми кораблями. Нарешті в кораблів з’явився б хазяїн, а в людей помінялися б завдання. Добре про це сказав один із старших офіцерів гарнізону Чорноморське, який прийшов служити у ВМС України:
— Тепер докорінно змінилося завдання. Раніше — нічого не зберігати, все одно доведеться передавати, тепер — відбудовувати і будувати.
Найслабкіше місце — кораблі. Деякі з них до вкрай тяжкого технічного стану були доведені саме в останні місяці, як тільки остаточно стало зрозуміло, що вони будуть передаватися. З багатьох було знято технічні засоби й устатковання, що були в доброму стані, і перенесено на кораблі, які відходять російському флотові. Натомість, як це зробили на великому десантному кораблі (ВДК) “Костянтин Ольшанський”, поставлено поламані.
З ВДК, що передавався, зняли носовий шпиль і кормову лебідку й поставили їх на такий самий корабель, що залишався російському флотові. І таких прикладів було чимало, через що інколи й переносилися строки приймання цих кораблів.
Правда, треба віддати належне комісії ВМФ Росії, яка правильно реагувала на всі вади під час передавання. Так, зокрема, представник командування ВМФ Російської Федерації контр-адмірал Костянтин Колотигiн завірив, що недоліки, виявлені під час передавання ВДК “Костянтин Ольшанський”, буде усунено. І слова дотримав.
Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний поставив тоді завдання відновити технічну готовність прийнятих від ЧФ кораблів, бо жоден з них не мав бути утилізованим.
Проблем було багато. Проте створювалося враження, що в певних колах у Києві досі не розуміли, що Україні потрібен свій національний флот і цими проблемами треба займатися, що необхідна державна програма будівництва ВМС.
А далі дійшло до абсурду: з початком приймання кораблів та об’єктів від Чорноморського флоту практично припинилося фінансування ВМС. Не було навіть виділено мінімум пального для життєдіяльності тих кораблів, які прийнято.
Поряд з внутрішніми суто економічними труднощами, нормальному ходові будівництва ВМС заважали й зовнішньополітичні. Вступивши в новий рік, наша держава одержала й нові проблеми. Одна з найскладніших із них пов’язана з тим, що 1 січня 1996 року вийшов строк дії підписаної 3 серпня 1992 року в Ялті президентами України і Росії міждержавної Угоди “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”, що означало фактичну присутність на території позаблокової України іноземних військ з невизначеними умовами їхнього перебування. Додаткового драматизму цій ситуації надала заява міністра оборони Росії Павла Грачова про намір російської сторони обговорити питання про продовження термінів дії згаданого документа ще на рік. Чому ж Росія була зацікавлена в пролонгацiї дії саме цієї Угоди, адже після неї було підписано ще кілька, і наскільки необхідне продовження такого терміну Україні?
Щоб відповісти на це запитання, треба було звернутися до статей самої Угоди. В документі визначено, що Чорноморський флот підлягає поділові з метою створення на його базі Військово-Морських Сил України і Військово-Морського Флоту Російської Федерації. Проте положення цієї статті так і не було виконано. Приведені ЧФ у непридатність об’єкти в Iзмаїльському, Очаківському та інших гарнізонах базою для створення ВМС України ніяк не назвеш.
Але й це ще не головна причина. Бо позаяк з 1 січня 1996 року юридично вже не діяла стаття 3 Ялтинської угоди, де записано, що ЧФ безпосередньо підпорядкований президентам України та Росії, то російська сторона, якій фактично, починаючи ще з січня 1992 року, підпорядковувався Чорноморський флот, зобов’язана була платити за його перебування в Україні, чого раніше не було. Отже, зберігаючи статус подвійного підпорядкування, російська сторона не стала б платити за оренду української території Чорноморським флотом Російської Федерації. Крім того, за пропозицією продовжити термін Угоди добре проглядалося приховане бажання залишити Україну в своєрідному військовому союзі, бо ЧФ, як і раніше, буде і російським, і українським, що звичайно ж робило Україну заручницею російської політики.
З продовженням терміну дії Ялтинської угоди втратив би свою значимість і закон “Про статус військових формувань на території України”, який тоді готувався, бо ні про які іноземні війська на території України говорити не доводилося б. Чорноморський флот юридично знову залишався б російсько-українським. Але наші тривоги виявилися марними: Ялтинську угоду все ж не було продовжено. Разом з тим життя тривало, тривало й приймання військових частин та кораблів від Чорноморського флоту. Хоч насправді все залишалося, як і раніше: російська сторона так і не виділила ані рубля за перебування флоту в Україні.
9 лютого 1996 року в Керчi було піднято Державний прапор України на двох суднах, прийнятих від Чорноморського флоту, ВМ і РВК. Екіпажі суден перейшли на службу у ВМС України в повному складі і поповнили групу рятувальних суден ВМС України, яка формувалася в Керчi.
24 лютого 1996 року Прапор Військово-Морських Сил України піднято в окремій ракетно-артилерійській бригаді. Раніше це був 362-й ракетний полк Чорноморського флоту, який проіснував 39 років. Техніка, зброя та об’єкти приймалися в хорошому стані, це був перший такий випадок. Командир бригади капітан 1-го рангу Iван Павленко на урочистостях з нагоди підняття прапора відзначив, що в нього не було ніяких серйозних протиріч з командиром полку ЧФ Степаном Смієм, який передавав частину. Українські берегові ракетники завірили, що будуть продовжувати добрі традиції, закладені в цій частині, розвиватимуть їх.
Такі факти, безперечно, утішали, сповнювали надією на швидке введення частини в постійну готовність. Утішало й те, що частину очолив досвідчений офіцер, професiонал капітан 1-го рангу Павленко. Він пішов з посади начальника кафедри берегових ракетно-артилерійських військ Севастопольського військово-морського інституту за власною ініціативою. Деякі тоді не зрозуміли цього. А Павленко по-справжньому взявся за діло, бо знав: багато що залежало від його досвіду і знань. Разом з ним з військового інституту пішли в бригаду й інші офіцери — досвідчені викладачі. Це, зрозуміло, був показник авторитету комбрига. Попереду офіцерів чекало багато труднощів.
Початок весни для Військово-Морських Сил був пам’ятним. 1 березня на середньому розвідувальному кораблі “Сiмферополь” (на ЧФ — “Юпитер”) в урочистій обстановці було піднято Прапор українського флоту.
“Сiмферополь” прийняли від ЧФ в непоганому технічному стані. До того ж рішучість командира капітана 3-го рангу Володимира Бойка і активність шефів, зокрема мера Сiмферополя Валерія Єрмака, давали надію на швидке введення корабля в постійну готовність.
Запам’яталася ще одна деталь того дня. Під час церемонії піднімання Прапора ВМС України частина офіцерів і мічманів з колишніх російських екіпажів пошуково-рятувальних кораблів “Баскунчак” і “Тамань” (в українському флоті вони стали називатися “Iвано-Франкiвськ” та “Чернiвцi”) влаштували поминки своїй третій бригаді. Офіцери і мічмани пили горілку біля встановленого неподалік від кораблів дерев’яного хреста. Ми дивилися на цей “ритуал”, і нам було ніяково. Мимоволі виникало запитання: що стояло за такою демонстрацією? Припущень було багато, відповіді тоді ми так і не взнали, але дуже хотілося, щоб нашому безглуздому протистоянні було покладено такий самий хрест.
Коли підіймався Прапор українських ВМС, важко було збагнути, що коїлося на душі. Після чотирьох років чекання в гнітючій обстановці, що склалася навколо нас, побачити, як прапор з голубим хрестом підіймається вгору, було справжньою втіхою і якимось внутрішнім задоволенням.
Пізніше я не раз замислювався над тим, як це воно сталося, що нам вдалося підняти український прапор в Донузлаві — другій столиці Чорноморського флоту, і тим самим багато в чому змінити чимало процесів, які відбувалися в Криму. Адже було зрозуміло, що чим менше залишиться гарнізонів ЧФ в Криму, тим слабшим виявиться вплив Росії на півострові.
І все-таки це сталося. Росія опинилася перед вибором: або кардинально вирішити кримське питання і добитися приєднання Криму до РФ, або погодитися зі втратою чималої частини свого впливу на півострові.
Приєднати виявилося неможливо через деякі причини. Від Криму було дешевше відмовитися, ніж його прогодувати. Економіка півострова виявилася розваленою, і Крим майже повністю утримувався Києвом, який зазнавав при цьому величезних збитків. Півострів одержував від України 75 відсотків промислової продукції, 85 — електроенергії, понад 50 — газу, а також нафту, ліс, метали й велику кількість продуктів харчування. Росія б зазнала потужного удару по своїй економіці.
До того ж така боротьба Росії за Крим і фактичне приєднання півострова до неї завдало б їй самій ще одного удару, тепер уже по авторитету на світовій арені. Цілком певно, що при розв’язуваннi Російською Федерацією військової експансії у справу втрутилося б НАТО, не зацікавлене в посиленні впливу Москви у Чорноморському регіоні. Тобто вторгнення Росії в Крим могло б призвести до нової світової війни, виграти яку шанси в Росії були мінімальні.
Час працював на нас, ми готувалися до другого етапу поділу. Тому вкрай несподіваною в ті дні стала заява міністра закордонних справ Грузiї Іраклiя Менагарiшвiлi про те, що його країна може і буде претендувати на свою частку при поділі флоту.
Ми, звичайно, розуміли, що Грузiя мала право на частину флоту, але з підключенням до поділу третьої сторони втратили б силу раніше досягнуті угоди між Україною і Росією, тобто знову довелося б починати з нуля. До того ж неважко підрахувати, що Україна взяла менше як п’ять відсотків флоту колишнього СРСР, хоч могла претендувати на шістнадцять, бо в зовнішньому боргу колишнього Союзу українська частина становила більше як 16 відсотків.
Оскільки весь Чорноморський флот від усього ВМФ Союзу становив майже 10 відсотків і вирішено було поділити 50 на 50, то нам і дісталося менше як п’ять відсотків.
Практично ж Україна, згідно з угодою, повинна була одержати 18,3 відсотка ЧФ. 31,7 відсотка належало віддати на часткове погашення українського боргу Росії. Тому Україна одержувала менше як 2 відсотки флоту колишнього СРСР.
Ми не знали, чи підійде Грузiї наш підхід у визначенні своєї частки флоту. На момент проголошення Грузiєю незалежності в Потi було десь біля двох десятків кораблів та суден, які, піднявши Андріївські прапори, перебазувалися до російських берегів.
Проте з боку Грузiї наступних кроків не було, і ми продовжували вирішувати питання про другий етап поділу ЧФ. Але адмірал Едуард Балтiн у ньому вже участі не брав. До того, що його можуть “піти”, він готувався заздалегідь. Єдина була надія на продовження Ялтинської угоди, але цього не сталося. Пошуки “запасного аеродрому” — стати депутатом Держдуми Росії — також виявилися марними. 17 грудня 1995 року виборчий блок “За Родину! “ (відкрито опозиційний керівництву Росії), куди входив Балтiн, зазнав поразки.
27 січня 1996 року Президент Росії усунув Едуарда Балтiна з посади командувача ЧФ. Це звільнення не було для всіх несподіваним. Та й сам Балтiн його чекав, розуміючи, що Єльцин не потерпить далі того, хто примкнув до опозиції й постійно, всупереч рішенням двох президентів, відстоює неможливість поділу Чорноморського флоту. Єльцину потрібна була слушна нагода, щоб усунути непокірного адмірала, і така нагода трапилася — закінчився строк Ялтинської угоди.
За кілька днів після звільнення Балтiна про нього мовби забули. У Москві, всупереч прогнозам, опозиціонери також майже не залучали його до передвиборчої боротьби за президентське крісло.
21 лютого 1996 року Президент РФ призначив на посаду командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Віктора Кравченка. Після виходу цього указу, на прес-конференції в Калiнiнграді Віктор Кравченко заявив, що головним завданням своєї діяльності на посаді командувача ЧФ він бачить реалізацію вже досягнутих політичних рішень Москви і Києва з поділу флоту. Ця позиція, зрозуміло, докорінно відрізнялася від тієї, яку займав Едуард Балтiн.
29 лютого головнокомандуючий Військово-Морським Флотом Росії адмірал Фелікс Громов представив чорноморцям нового командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Віктора Андрійовича Кравченка.
Раніше Віктор Андрійович займав посаду першого заступника командувача Балтійського флоту. Тільки останні чотири роки він служив на Балтійському флоті. Вся служба Кравченка, яка була перед цим, пов’язана з Чорноморським флотом.
Він народився 5 грудня 1943 року в місті Богданович Свердловської області. Росіянин. На військову службу поступив 1962 року. Закінчив штурманський факультет Ленінградського вищого військово-морського училища імені М. В. Фрунзе 1968 року, Військово-морську академію — 1978 року, Військову академію Генерального штабу — 1990 року. На Чорноморському флоті послідовно пройшов шлях від командира штурманської бойової частини підводного човна до командира бригади підводних човнів і від заступника командира дивізії підводних човнів до першого заступника начальника штабу ЧФ. У жовтні 1991 року був призначений першим заступником командувача Балтійського флоту.
1 березня відбулася перша зустріч командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного і командувача ЧФ віце-адмірала Віктора Кравченка.
Початок добрим відносинам було покладено, але вони не принесли бажаних наслідків.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни