САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

ДЛЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ НАЙКРАЩИЙ ВАРІАНТ ВМС УКРАЇНИ — ЇХНЯ ВІДСУТНІСТЬ

ЧФ після себе залишає лише стіни • Як у ВМС не стало матросів • 449 кораблів ЧФ лишилися без ремонту • “Украину” продавали Росії • 3,5 тис. офіцерів та мічманів ВМС не мали квартир

Такий варіант, як і раніше, був найприйнятнішим для Москви при розв’язуванні питання флоту. Причиною зриву чергових, намічених на початок серпня, переговорів стала розбіжність позицій української і російської сторін у питанні базування флотів.
Російська сторона наполегливо домагалася передання Севастополя під юрисдикцію Росії. Командувач ЧФ адмірал Едуард Балтiн, на відміну від офіційних пропозицій Москви, висловився за те, щоб, крім Севастополя, російський флот базувався і в Донузлаві та Феодосiї. Віддати ВМС України базу в Донузлаві, на його думку, було б помилковою. Таким чином, блокувалися сочинські домовленості.
Ми добре розуміли і раніше, що найприйнятніший варiант для РФ — відсутність українського флоту взагалі, з правом перебування в Криму російського Чорноморського флоту. Проте такий варіант, природно, не був прийнятним для України. Тому розмова про терміни прибуття до Києва Бориса Єльцина для підписання широкомасштабного договору між двома державами стала сумним жартом.
Ще менше лишалося надій на те, що флот нарешті почнуть ділити, після 6 жовтня, коли Держдума РФ ухвалила закон “Про припинення одностороннього скорочування та про забезпечення утримування Чорноморського флоту”. Ми добре розуміли, що це рішення було популiстським і нічим не підтверджувалося економiчно. Флот скорочувався незалежно від рішень. Це, мабуть, добре розуміла й Рада Федерації Росії, яка вже наприкінці жовтня відхилила цей закон. Але проблема ЧФ залишалася політичною і тому не вирішувалася. Як і раніше, головним було питання про Севастополь та умови оренди російським флотом об’єктів на територiї України, а отже, знову поставало питання про перебування штабу ВМС у Севастополі.
Це, зрозуміло, не могло не хвилювати нас. Це тривало доти, доки до Криму не приїхав міністр оборони України Валерій Шмаров, який заявив під час святкування другої річниці авіації, що питання переведення штабу українського флоту з Севастополя не стоїть.
Проблеми флоту не вирішувалися, але стара тактика командування ЧФ робити все, щоб ВМС не відбулися, продовжувала існувати. В зв’язку з запланованим до 15 січня 1996 року скороченням Кримської військово-морської бази ЧФ почалось активне вивезення з її об’єктів найціннішого устатковання. 27 вересня в бухті Південна (Севастополь) відшвартувалося транспортне судно “Мизень”, яке мало на борту медичне устатковання та майно зі складу тилу Кримської військово-морської бази. Після цього було вивезено найцінніше майно штабу бази. Десантний корабель ЧФ, який вивозив боєприпаси, устатковання госпіталю та одного з вузлів зв’язку, завантажився так, що сів на мілину і його довелося знімати буксирами. Зі складів було вивезено десятки тонн техніки зв’язку.
Хоч українські зв’язківці протягом двох останніх років домагалися від своїх колег з ЧФ передання атестатів на технічні засоби, апаратуру частин, які згідно з домовленістю відійшли ВМС, усі їхні зусилля залишалися безрезультатними. Доводилося приймати об’єкти за фактичним станом та наявністю, що, звичайно ж, серйозно ускладнювало експлуатацію їх, вносило додаткові труднощі при створюванні українських об’єктів зв’язку.
Так само повелася і морська інженерна служба Чорноморського флоту. Вона відмовилася передати в установленому порядку українським колегам необхідну для життєзабезпечення підрозділів експлуатаційну документацію на більше як 180 будов та споруд у Севастополі, що раніше перебували на балансі ЧФ, а останні два—три роки належали ВМС України. Внаслідок цього робітники морської інженерної служби українських ВМС вимушені були почати “з нуля” відновлювати технічну документацію на низку теплових, водопостачальних, каналізаційних та електричних мереж, які проходять через територію військових містечок, і визначати терміни експлуатації при одночасному існуванні на Чорноморському флоті повної інформації про це.
Проте на цьому неоголошена війна стосовно України не закінчувалася. Знаючи наш дефіцит кадрів, командування Чорноморського флоту в терміновому порядку почало звільняти в запас військовослужбовців , що відслужили призначений термін строкової служби — громадян України. Особливо активно цей процес ішов на кораблях, які після практичного поділу повинні були перейти до Військово-Морських Сил України. Після осіннього звільнення 4,5 тисяч громадян України на ЧФ залишилося близько 250 моряків, призваних з територiї України весною 1994 року. Це був останній призов українських громадян на Чорноморський флот. Незважаючи на те, що особовий склад строкової служби ЧФ, згідно з ялтинськими угодами, повинен був комплектуватися в співвідношенні 50 на 50 з призовників України і Росії, командування ЧФ відмовилося приймати українських призовників на кораблі та в частини. Крім того, більшості офіцерів та мічманів кораблів, які повинні відійти до України, командування ЧФ вже запропонувало вищі посади.
Командування ЧФ докладало всіх зусиль, щоб зберегти кадри та кораблі, проте майже сімдесят відсотків кораблів ЧФ вислужили свій строк і значно прострочили терміни чергового ремонту, а коштів на проведення його не було. Через відсутність механiзмів взаєморозрахунків з підприємствами Росії (1995 року не укладено жодного договору на технічне обслуговування кораблів) було втрачено більшість груп техобслуговування від заводів—виробників озброєння та військової техніки. Багато які з кораблів при експлуатації без планових ремонтів та з продовженими 2—3 міжремонтними термінами старіли, особливо кораблі 1-го і 2-го рангів. Склади технічного управління були заповнені лише на 15—20 відсотків від норм, а це дуже мало для масштабів флоту.
Якщо 1994 року з 218 кораблів та суден, що потребували ремонту, було поставлено в ремонт майже 30, тобто 13 відсотків, то 1995-го цей показник при існуючій системі фінансування знизився в 2 рази. Практично було припинено постановку в ремонт кораблів 1-го та 2-го рангів, які становлять основну міць ЧФ. 1995 року закінчувалися міжремонтні строки у 449 кораблів та суден. З них гостро потребували ремонту 288 одиниць. Виконавчим планом судноремонту передбачалося розміщення в ремонті 76 кораблів та суден (26 відсотків). При цьому в ремонт повинні були розміщатися щомісяця 5—6 одиниць. Проте за дев’ять місяців цього року в ремонт змогли поставити лише 21 одиницю. В результаті хронічних несплат флоту судноремонтним підприємствам госпрозрахункові ремонтні підприємства ЧФ були в критичному фінансово-економічному стані, на порозі банкрутства.
Не краще йшли справи і з авіцією ЧФ. Через відсутність пального підсумкова перевірка в частинах ВПС Чорноморського флоту пройшла без фактичних вильотів та застосувань зброї. За останні 2—3 роки військово-повітряні сили флоту втратили понад половину літакового та вертольотного парку, три сучасні аеродромні комплекси. За цей час тут розформовано 5 повнокровних і боєздатних авіаполків разом з частинами забезпечення. Покинутий і частково зруйнований, що вже заріс травою, унікальний аеродромний комплекс, пристосований для посадки радянських “Буранів”.
Після розформування окремої розвідувально-бомбардувальної ескадрильї флот залишився практично без розвідувальної авіації. А коли влітку 1995 року морські десантні сили США разом з морською піхотою ВМС України проводили навчання в районі Миколаєва, ЧФ зміг підняти в небо як розвідника тільки малопристосований для цієї мети літак.
Зростали й заборгованості Чорноморського флоту за комунальні послуги. Місто зазнавало чималих витрат на утриманні флоту. На шостій сесії Севастопольської міської Ради 22-го скликання народним депутатам роздали програму стабiлiзації соціально-економічного стану міста. Згідно з документом, утримання бази ЧФ коштувало щороку майже 68 мільйонів доларів США. Однак Росія, як і раніше, не вносила цієї суми до бюджету міста.
Тріщав і наш бюджет. Коштів на розвиток українського флоту не вистачало. Особливо загальмувалася справа з побудовою нових кораблів. Ракетний крейсер “Україна”, що будувався на Миколаївському судноремонтному заводі імені 61 комунара, було вирішено продати ВМФ Росiї. На той час корабель мав до 90 відсотків готовності. Ракетний крейсер було закладено ще до розпаду Союзу і названо “Адмирал Лобов”. Призначався він для Північного флоту. Після розпаду Радянського Союзу з січня 1992 року Міністерство оборони України взяло на себе зобов’язання добудувати корабель. Крейсерові присвоїли ім’я “Україна”. Коли у вересні 1994 року борг військового відомства корабелам склав величезну суму, роботи припинилися. Корабель після добудування повинен був увійти до складу ВМС, на ньому вже перебував екіпаж з українських моряків.
Зростала в ВМС і черга на квартири. На той час безквартирних було 3444 сім’ї військовослужбовців, з них у Севастополі 1350. А з запланованих 106 квартир у Севастополі збудували тільки 53. З них 50 квартир викупила для українських моряків Київська держадмiнiстрація, пізніше ще 35 — Міністерство оборони України. Це були жалюгідні крихти.
Труднощів було чимало. Проте більше гнітила ситуація, що складалася навколо нас, ставлення командування ЧФ до нас. Мало не щодня ми взнавали про які-небудь недружні кроки стосовно ВМС. Не хотілося вірити, але факти все більше переконували, що проти нас велася справжня неоголошена війна, хоча фронт її й був іноді непомітним.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни