САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

РОСІЯ ХОТІЛА ОДЕРЖАТИ ВСЕ, УКРАЇНА — ВІДДАТИ ЯКНАЙМЕНШЕ, ЗБЕРІГШИ МАКСИМУМ

Мєшкова повалено. Народ не бунтував • Фонди Балаклави ВМС не дісталися • 18,3% — Україні, 81,7% — Росії • Л. Кучма: штаб ВМС повинен бути в Севастополі • “Донецьк” зазнає аварії • Чому не взяли “Мирний”

Інколи кажуть, що песимiст — це добре поінформований оптиміст. Якщо дотримуватися цього висловлювання, то ми, напевно, до кінця багато чого не знали, тому що більшість усе ж вірила — в України буде свій флот. Сила цієї віри багато в чому залежала від тих політичних подій, які відбувалися в Криму, Севастополі. На жаль, вони частіше складалися так, що на Заході і взагалі в світі наші ВМС визнавали більше, ніж у тому ж Севастополі і на півострові. Проте з виходом Указу Президента України в березні 1995 року про скасування інституту президентства в автономії з’явилася ще одна надія на якнайскоріше розв’язання проблем флоту, а отже, і проблем становлення наших ВМС.
Багато хто тоді в Криму аналізував президентство Мєшкова, ставив собі запитання: чому ж він прийшов до влади і чому настав крах? Насправді нічого дивного не було.
Після розпаду Радянського Союзу частина його жителів, левову частку яких складали росіяни, перейшла під юрисдикцію Росії. Саме тоді й виник Республіканський рух Криму (РРК), а очолив його народний депутат Верховної Ради автономії Юрій Мєшков. Російській ідеї потрібен був її виразник, і його шукали. Після цього знайшли, хоча лідер задовольняв не всіх, але, як то кажуть у таких випадках, на безлюдді й Хома — чоловік.
Чому Мєшков опинився у фаворі? Відповідь проста: його передвиборчі обіцянки цілком відповідали сподіванням електорату: подвійне громадянство, рубльова зона, договірні відносини з Україною і зближення з Росією, єдиний, неподільний Чорноморський флот.
Проте “лицар” мітингів та демонстрацій наступного ж дня після iнаугурацiї допустив першу, але не останню помилку: набрав у свою команду людей, які не мали ані найменшого відношення до РРК, що його і посадив у крісло. Не спрацювала і теза: закордон нам допоможе. Не дочекались допомоги кримчани ні з Кiпру, ні з Німеччини, ні з Китаю, куди їздив Мєшков і звідкіля привозив море обіцянок.
Сумна це справа перераховувати помилки, а інколи просто справжні дурні вчинки Мєшкова. Більшість людей у Криму була в ньому розчарована, тому скасування президентства на півострові не викликало хвилі мітингів та протестів: люди не хотіли ще раз зробити помилку і залишити на троні того, хто їх обдурив.
Від усіх політичних розборок за час президентства Мєшкова кримчани тільки втратили: в Крим не приїхав відпочиваючий, iнвестор не вклав гроші, промисловість без підтримки зачахла тощо. Все це не могло не знизити і без того низький рівень життя кримчан.
Разом з Мєшковим зазнала поразки і проросійська ідея в Криму. Ні для кого вже не було секретом існування “прямого зв’язку” Юрiя Мєшкова та спікера кримського парламенту Сергія Цекова з Москвою. Усі давно вже звертали увагу, як часто під час сесії Сергій Цеков виходив із зали для “консультації”, для “важливої розмови”... Це вже стало секретом Полiшинеля — постійний зв’язок Сергія Цекова і керівника комітету в справах СНД та в зв’язках зі співвітчизниками Костянтина Затулiна. Можна було сміливо стверджувати, що жодне рішення в Криму не прийняли самостійно ні Юрiй Мєшков, ні Сергій Цеков.
Дуже хотілося тоді вірити, що зі зміною обставин мудрість українських та російських керівників допоможе їм перемогти емоції, незважаючи на те, що певні кола російського керівництва хотіли внести розкол у наші стосунки, намагалися говорити з нами з позиції сили, іноді не гребували і чистими провокаціями. В Москві, і ми це добре знали, був спеціальний інститут, який працював над кримською проблемою. Але метою його було не знижувати напруги, а штучно розпалювати пристрасті на півострові.
Було вкрай прикро, що всі наші спроби прийти до розумного рішення в ситуації, що складалася, частіше були марними. Жили, як на вулкані, не знаючи, чого в тій чи іншій ситуації чекати від командування ЧФ.
Вершиною цинiзму і неповаги до нас, та й до всього народу України, стала заява командування Чорноморського флоту, зроблена напередодні Дня Перемоги, про те, що військовослужбовці, які склали присягу на вірність народові України, не мають морального права віддавати почесті тим, хто загинув у боях за Батьківщину. Крім того, командування ЧФ визнало також неможливою та аморальною спільну участь з ВМС України в заходах, присвячених 50-річчю Перемоги над фашизмом. Це було не що інше, як розпалювання національної ворожнечі.
Проте парад відбувся — як військовослужбовців ЧФ, так і українських частин гарнізону. Однак і тут адмірал Едуард Балтiн продемонстрував своє ставлення до України. Коли пройшли чорноморці, перед проходом колон українських військовослужбовців, Балтiн зійшов з трибуни. Це був не єдиний випадок. У день ВМФ, коли командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний разом з українською делегацією, куди увійшли головнокомандуючий Сухопутними військами — заступник міністра оборони України генерал-полковник Василь Собков і мер Києва Леонiд Косаковський як запрошені, піднімалися на трибуну, щоб подивитися флотський парад, біля входу представник ЧФ оголосив, що Безкоровайного немає в списках запрошених. Слідом за командувачем ВМС трибуну залишили і решта членів української делегації. Через цей інцидент Міністерство закордонних справ України направило відповідну ноту МЗС Російської Федерації. Наше Міністерство закордонних справ розцінило подібні дії командування ЧФ як “недружній грубий випад проти України, спробу зірвати досягнуті угоди між Україною та Росією в проблемі флоту” (“Крымская правда”, 4 серпня 1995 р.).
Командування Чорноморського флоту, вважає МЗС України, зробило все можливе, щоб військово-морський парад спільного Чорноморського флоту відбувся виключно як парад російських кораблів.
Ми добре розуміли, що подібні дії з боку командування ЧФ — це ще одна спроба довести неможливість спільного базування Чорноморського флоту та українських частин у Севастополі, намагання таким чином створити нові проблеми на шляху підписання широкомасштабного договору між Україною та Російською Федерацією, нормалізації обстановки в Севастополі.
Навряд чи тоді можна було знайти серед нас того, кого б не хвилювало питання нашого перебування в Севастополі. Ця проблема ставала все гострішою. Навіть резервний варіант — базування ВМС у Балаклаві — відпав. 16 травня комісія МО України та керівництво Севастополя вирішили передати інфраструктуру військових містечок ЧФ, які звільнилися, керівництву Балаклави. Українські ВМС планували там на базі вже існуючого лазарету розмістити поліклініку та госпiталь, адже в українських моряків, як і раніше, не було таких закладів у місті, а в лікувальні заклади ЧФ їх не приймали.
Крім того, наше командування велику увагу приділяло Донузлавському гарнізонові, що, як передбачалося, перейде від ЧФ до нас. Звідти, як і з інших гарнізонів, що скорочувалися, вивозилось усе найцінніше, руйнувалась інфраструктура. Тому в зв’язку з майбутнім розформуванням та скороченням військових частин Донузлавського гарнізону Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту, численними фактами розбазарювання, демонтажу та вивезення майна, а також звертаннями жителів гарнізону, стурбованих своєю долею, Військова рада ВМС України 17 травня розглянула питання, пов’язані з соціальним захистом робітників та службовців Донузлава. Важливу увагу було приділено збереженню робочих місць, а для військовослужбовців — наданню місць служби.
На Військовій раді мова йшла також про збереження фондів частин, які скорочувалися, для нормального життя людей селища, забезпечення боєготовності з’єднань та частин українських ВМС. Проте, як щодо Севастополя, так і щодо Донузлава ніяких рішень не було. Надія залишалася на майбутню зустріч двох президентів, яка мала відбутися в Сочi на початку червня, де й очікувалось підписання угоди стосовно ЧФ.
За останні три роки дипломати обох країн підготували значну правову базу, яка стала основою для укладення дуже важливих угод. Неважко помітити, що договірний процес між країнами йшов шляхом поступок та компромісів з українського боку. Зокрема, Україна пішла на підписання так званого “нульового варіанту”, відмовилась від боргів та активів колишнього СРСР. Вона не претендувала на горезвісні 16,37 відсотка флотів колишнього Союзу. Потім — чергова поступка України, яка прагне до справді добросусідських відносин. Пішла серія переговорів 1992—1993 років, під час яких частка України в ЧФ зменшилася з 50 до 18,3 відсотка.
Зовсім по-іншому підходили до справи в Росії. Навіть з урахуванням традиційної “гри на підвищення”, що, зазвичай, спостерігається напередодні виборів (з метою набору очок), важко було виправдати ревiзiонiстський крок російської Думи, яка ухвалила 7 травня 1995 року федеральний закон про мораторiї на односторонні скорочування ЧФ, чим піддала, по суті, ревізії досягнуті двосторонні угоди. Крім того, досі не було відмінено постанову ВР РФ щодо Севастополя, засуджену, до речі, Радою Безпеки ООН і названу такою, що суперечить Статутові ООН. І знову в квітні 1995 року Держдума доручає міжпарламентській комісії з українсько-російського співробітництва “виходити з визнання міста Севастополя в адмiнiстративно-територіальних кордонах станом на грудень 1991 року головною базою ЧФ”.
Позиція Росії до переговорів залишалася незмінною: “спільне використання Севастополя флотами двох держав просто нереалiстичне”. Більше того, Кремль категорично наполягав на своєму варіанті тексту документа: головною базою ЧФ є Севастополь.
Склалася ситуація, коли обидві сторони дійшли до такої межі, відступати за яку, здавалося, неможливо без шкоди для національних інтересів кожної держави.
Зустріч президентів України та Російської Федерації відбулася 9 червня в Сочі. Підсумком стала підписана Борисом Єльциним та Леонiдом Кучмою “Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту”.
Поряд із загальними питаннями щодо флоту нас, зрозуміло, цікавило, де буде штаб ВМС. Адже в Угоді сказано, що “основна база Чорноморського флоту Російської Федерації з розміщенням у ній штабу Чорноморського флоту міститься в м. Севастополі”. І це при тому, що в документі в першій статті говорилося про роздільне базування двох флотів. Питання про переміщення штабу ВМС України з Севастополя ставити було, звичайно, не можна, адже 95 відсотків офіцерів штабу — з Севастополя. Варто тільки поставити так питання, як одразу ж штаб розпався б.
Саме поняття “роздільне базування” вимагало відпрацювання, бо його можна було трактувати по-різному: біля різних причалів, у різних бухтах тощо. Треба було все органiзувати так, щоб це базування не закінчувалося конфліктами, а гарантувало узгодженість, взаємодію, безпеку плавання.
Важливою була й друга стаття, в якій відзначалося, що ЧФ РФ використовує об’єкти Чорноморського флоту в Севастополі та інших пунктах базування, в місцях дислокації корабельного складу та авіації, берегових військ, об’єктів оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення в Криму. В цій статті було принциповим те, що ЧФ “використовує об’єкти”, а не “всі об’єкти”. Третя стаття Угоди доповнювала другу: уряди сторін урегулюють питання, що стосуються майна Чорноморського флоту, та підпишуть щодо цього окрему угоду на основі раніше досягнутої домовленості про поділ усього майна флоту в співвідношенні 50 на 50 відсотків. Отож, друга й третя статті Угоди визначили виконавчий механізм поділу корабельного складу ЧФ, технічних запасів, зброї та використання iнфраструктури. Тобто, щось стане власністю флотів, щось буде орендовано, згідно з здоровим глуздом.
Четверта стаття Угоди визначила кількісний поділ корабельного складу. 18,3 відсотка кораблів загальної чисельності Чорноморського флоту відходить Військово-Морським Силам України, а 81,7 відсотка — Росії.
Для створення Військово-Морських Сил України в рамках Військової доктрини держави було цілком достатньо 18,3 відсотка кораблів ЧФ. Але важливо було не просто одержати кораблі, а довести їх до ладу. Отже, основною проблемою для нас була не кількість, а якісний стан цих кораблів. Передбачалася велика робота, аби відновити їхню технічну готовність.
На переговорах було досягнуто згоди і щодо вихідних даних корабельного складу ЧФ. Вихідні дані бралися станом на 3 серпня 1992 року, коли було підписано першу угоду між Україною і Росією в Ялті. Нарешті з’явилася згода в такій проблемі, як “спільне використання”. Шоста стаття Угоди чітко визначала, що в разі, якщо одна із сторін буде зацікавлена у використанні об’єктів, які за умовами цієї угоди відходять іншій стороні, питання будуть вирішуватися шляхом укладання спеціальних угод для кожної конкретної потреби. Ця стаття мала глибокий зміст, адже відкривалася можливість використовувати всі об’єкти однієї чи другої сторони. Дев’ята стаття проголошувала: сторони з метою збереження в регіоні Чорного моря стабільності та безпеки об’єднають зусилля у взаємодії та співробітництві у військовій морській галузі. Органiзація й порядок співробітництва в цій галузі мали бути визначені угодою про співробітництво між Військово-Морським Флотом Російської Федерації та Військово-Морськими Силами України. Одне слово, розширювалося поле взаємодії флотів, урядів і полiтиків. Крім того, Росія взяла на себе зобов’язання щодо розвитку соціально-економічної сфери в місті Севастополі (“Угода між Російською Федерацією та Україною щодо Чорноморського флоту”: “Флаг Родины”, 17 червня 1995 р.).
Узагальнюючи документ, можна дійти висновку: сочинська угода президентів України та Росії була ще одним кроком у вирішенні проблеми ЧФ. Але вона лише частково усувала політичні проблеми, понакручувані навколо ЧФ. Положення про “роздільне базування” дало привід для нових суперечок. Так що сурмити було ще рано.
Угод стосовно флоту на той час було чимало, та проблем з ЧФ не зменшилось. Напевно, їх стало ще більше, і все ж головне значення Сочинської зустрічі у верхах — в іншому. І воно набагато глобальніше, ніж проблема поділу ЧФ. Це дещо більше, ніж просто підписання Угоди, адже вперше за всю історію своєї незалежності Україна спілкувалася з Росією якщо не з позиції сильного, то, принаймні, як рівна з рівною. Адже Росія погодилася прийняти формулювання української сторони “флот РФ базується в Севастополі” аж ніяк не з мотивів добродійності. Причиною цього стала блискуче розіграна офіційним Києвом зовнішньополітична комбiнація, покликана розбити старий стереотип: Росія може робити з Україною все, що завгодно, манiпулюючи газово-нафтовими “важелями”, а отже, Київ приречений на довічну залежність від Кремля.
Українські політики чудово розіграли карту геополiтичного положення України і протиріч між Росією та Заходом. Останні півроку українське керівництво активно демонструвало свою незалежність від Москви, поширюючи співробітництво з Заходом. Вдалі візити Леонiда Кучми до інших країн Заходу, підписання ним угоди з Європейським Союзом також повинні були засвiдчити: при бажанні Україна може існувати і без “особливого” партнерства з РФ. І недвозначно давали зрозуміти: якщо Росія і надалі ставитиметься до Києва з позиції “старшого брата”, Україна не забариться зробити Захід своїм зовнішньополітичним пріоритетом. А шанси на це в неї є.
Звичайно, такий розвиток подій не може не турбувати Кремль, оскільки це означає втрату його впливу на Україну. А саме тепер, коли відбувається переділ сфер світового впливу між Росією та США і їхніми спільниками, це було б украй невигідно Москві. І тому в Сочi вона вимушена була поступитися хоча б у малому, щоб не втратити більшого. Отож Сочинська зустріч стала першою в українсько-російських відносинах, коли українська делегація займала сильніші позиції, ніж російська.
Багато хто тоді не знав, що офіційна Москва на тих переговорах справді хотіла нав’язати нашій країні пункт про розміщення штабу ВМС України. В документах, які привіз ще в березні Олег Сосковець, називався Донузлав. Одначе українська делегація виконувати бажання колишнього “старшого брата” не стала.
Якоюсь мірою заспокоїли й заяви Президента України Леонiда Кучми під час його перебування в Севастополі 22 серпня. Президент, зокрема, сказав, що “ми в Сочi з Борисом Єльциним вирішили, що штаб Військово-Морського флоту повинен бути в Севастополі — з цього треба виходити перш за все, а далі — з Військової доктрини, причому з умовою: як краще зробити нашому військовому флотові... Що значить сьогодні піти звідси штабові українського флоту? Це неможливо ні з якого погляду — передусім соціального. Тут же люди! Куди? В землянки? Чи ставити намети? (“Крымские известия”, 28 серпня 1995 р.).
Обнадiйливими були висловлювання Леонiда Кучми про наш флот. У той день Президент заявив, що “нам усім хочеться мати свій флот, який не було б соромно називати флотом, це наше завдання” (“Крымские известия”, 28 серпня 1995 р.).
Але перемоги, як стало зрозуміло пізніше, ніякої не було. Протиріч виявилося багато. Незабаром маятник хитнувся знову в бік Кремля. Проблема ЧФ була своєрідним iндикатором загального стану українсько-російських відносин і сили позицій кожної зі сторін. Коливання цього маятника — від успіхів до невдач і навпаки — визначалися таємними політичними іграми, міжнародною активністю обох країн та конкретними iнтересами їхніх лідерів на момент чергової зустрічі делегацій, які займаються поділом ЧФ. Посилення позицій Росії негайно призвело до утвердження її тону на переговорах. Загальну суть протиріч можна було висловити так: РФ хотіла одержати все, а Україна — віддати якнайменше, зберігши максимум. Зрозуміло, такий варiант був неможливим, але кожна зі сторін прагнула наблизитися до своєї формули.
У Росії шансів було більше. Наближалася зима, а крани, які відключають нафту і газ, що йдуть в Україну, були на російській території. В Москві добре знали, що, опинившись між двома вогнями, українське керівництво насамперед вибере з двох бід меншу: краще поступитися частиною інфраструктури, ніж залишити країну без світла й тепла. Разом з тим жив і “тіньовий” погляд. Тактикою України мало стати максимальне затягування переговорного процесу. Розрахунок був простий: сьогодні позиції Росії сильні, а завтра все може змінитися. Їй загрожує внутрішній розкол. Дехто, зокрема й з-поміж нас, прогнозували в найближчому майбутньому “парад суверенітетів” російських автономій, внаслідок чого РФ втратить свій статус наддержави. І тоді можна буде спокійно вирішити проблему ЧФ так, як це треба Україні.
А поки що Угода не мала практичної реалiзацiї. Хоча в штабі ВМС усе ж прогнозували варіант, що адмірал Балтiн в один із днів раптом може заявити, щоб ми взяли свою частину кораблів уже завтра. Тому управління кадрів ВМС України терміново провело “ревізію” особових справ офіцерів та мічманів, внаслідок якої було взято на облік усіх військовослужбовців, які мають практичний досвід служби на кораблях. Переважно це офіцери штабу та управління. За найкоротший строк їх було розписано по екiпажах, які мали перейти до українських ВМС від Чорноморського флоту після поділу. Так що скоро штаб міг спорожніти.
Таку перестановку кадрів зумовив гострий дефіцит офіцерів і мічманів. Незважаючи на скорочення частин ЧФ, український флот так і не поповнився бажаючими. Причини були ті ж — низький рівень грошового забезпечення, а також безперспективність одержання житла (за півтора року не закладено жодного житлового будинку). Ці самі причини змушували досвідчених офіцерів звільнятися в запас.
Ті дні були найвідповідальнішими в історії створення ВМС України. Тому ми сподівалися, що питанню підготовки приймання кораблів, організації управління буде приділено найпильнішу увагу Києва. На період приймання кораблів, комплектування їх та органiзацiї управління просто необхідно було створити урядову комісію, куди б увійшли представники Верховної Ради, Міністерства оборони та ВМС України. Вона здійснювала б контроль за ходом цього відповідального процесу й розв’язувала б усі питання, що виникають. Треба було терміново вжити заходів і для покращення соціального становища мічманів, прапорщиків та офіцерів ВМС. Тоді їхнє грошове забезпечення було в 2,5 рази нижче, ніж у такої ж категорії військовослужбовців ЧФ. Це неминуче спричинило те, що досвідчені фахівці, які служили на кораблях, що відходили від ЧФ, не бажали переходити на службу у ВМС. Враховуючи фінансові труднощі країни, можна було б на першому етапі підвищити грошове забезпечення тільки командним кадрам корабельного складу.
Ми добре знали, що коли цього не зробити, то кораблі, які передаються, фактично залишаться без командного складу, що може призвести до повної втрати ними боєготовності, виходу з ладу дорогоцінної техніки, до загрози безпеці особового складу. Адже загальновідомо, що скупий платить двічі. Проте ніякої державної комісії так і не було створено, зарплата також залишилася тією ж.
Через це і доводилося платити двічі. Під час перебазування з аеродрому Саки в Донузлав десантний корабель на повітряній подушці “Донецьк” зазнав аварії. Він навалився на водоносні труби, що поблизу злітної смуги. Під час аварії було пошкоджено зовнішню частину корпусу, пробито цистерни і вилилося майже тридцять тонн пального.
На той час в українських ВМС не було жодного офіцера, який би міг управляти таким кораблем. Під час цієї аварії старшим на борту був начальник штабу українського флоту контр-адмірал Олексій Риженко. Йому й було поставлено завдання зробити все, щоб через два місяці корабель було полагоджено. З цим завданням він у неймовірно тяжкій ситуації впорався. Крім того, вдалося майже в сім разів зменшити суму витрат на ремонт. Проведено його було за гроші, надані шефами. Хоча ці величезні кошти могли б піти на закупівлю квартир для військовослужбовців.
Випадок з “Донецьком” не пройшов безслідно і для контр-адмірала Олексія Риженка. Його було призначено на нижчу посаду: замість стати начальником штабу — першого заступника командувача ВМС України він став лише заступником командувача.
Життя не стояло на місці, і наші ВМС поволі, але все ж поповнювалися потрібними нам структурами та об’єктами.
Наприкінці липня над постом спостереження та зв’язку біля входу в Балаклавську бухту замайорів Державний прапор України. Його було піднято в урочистій обстановці під керівництвом начальника командного пункту — заступника начальника штабу ВМС України з бойового управління капітана 1-го рангу В’ячеслава Пархоменка.
На початку вересня почався практичний поділ авіаційної техніки двох авіаційних полків ЧФ в авіаційному гарнізоні Мирний Чорноморського флоту (поблизу Донузлава). Літаки, вертольоти, устатковання та дорога техніка мали бути поділені в співвідношенні 50 на 50. Однак шість літаків та вісім вертольотів, а також три пересувні авiаремонтні майстерні та іншу техніку, що була в гарному технiчному стані, ще до початку поділу було перекинуто на інший аеродром ЧФ. Тому авіації українських ВМС дісталася після поділу зношена техніка, яка не підлягала відновленню.
Крім того, гарнізон Мирний, який ми приймали, був не підготовлений до зими, запасів палива не було, казарменний фонд потребував ремонту.
До 15 жовтня 1995 року за рішенням командування ВМФ Російської Федерації гарнізон Мирний було розформовано. До 16 жовтня, згідно з директивою командування російського ВМФ, було розформовано і центр управління польотами в Гвардійську (Крим). Таке скорочення призвело до втрати контролю Чорноморським флотом повітряного простору Криму.
Флот у Криму почав активно скорочуватися. Росія при всьому бажанні вже не могла утримувати таку кількість з’єднань на півострові. Тоді в Криму було понад 500 військових об’єктів, 20 злітно-посадочних смуг. Військові частини займали 114 тисяч гектарів землі, 60 тисяч з яких належали ЧФ. І це в той час, як багато частин флоту вже припинило своє існування. Деякі з підрозділів флоту почали поступово перебазовуватися на російський берег. У середині жовтня пішов з Козачої бухти у Темрюк один з батальйонів 810-ї бригади морської піхоти ЧФ.
Дуже не рівно йшли справи в нас. Невизначеність у тому, які повинні бути ВМС, а отже, і які гарнізони нам потрібні, вносила чимало збоїв у роботу командування, боляче відбивалася на нашому авторитеті. Випадок з гарнізоном Мирний був приклад. Спершу авіатори українських ВМС почали приймати об’єкти, підбирати кадри. До 1 жовтня мала закінчити. Однак, коли робота була в розпалі, надійшов наказ із Києва: приймання припинити, бо в Мирному не планується розміщення авіації ВМС, а отже, інфраструктура має перейти місцевим органам влади.
Такий поворот, звичайно, не міг не відбитися негативно на авторитеті ВМС. Люди, які нам повірили, опинилися без місць служби і роботи, а в душах тих, хто ще тільки збирався перейти до нас, з’явився сумнів, і це надалі істотно відбилося на формуванні наших частин та екіпажів кораблів. Офіцерів та мічманів катастрофічно не вистачало. Крім того, проблема поділу баз та інфраструктури знову зайшла в глухий кут.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни