САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

ПОДІЛ ФЛОТУ: КРИГА РУШИЛА

Чорноморський флот здає Очаків • “Гетьман Сагайдачний” в Абу-Дабі • Чому 300 українських офіцерів пішли в запас • Адмірал Балтін: заблокувати Севастополь — справа однієї години

Новий 1995 рік не приніс очікуваного вирішення проблеми Чорноморського флоту. Пройшло три роки, а виявилося, що питань з поділом ЧФ, а також з будівництвом ВМС України, стало ще більше. В ті дні багато хто з нас знов і знов ставив собі запитання: чому проблеми флоту не вирішуються? Спершу прийняте в стані “суверенiтетної” ейфорiї рішення про те, що всі військові сили та майно, що перебувають на нашій території, належать Україні, викликало категоричність позиції Росії, що звикла розглядати нашу державу як невід’ємну частину Російської Федерації. Потім ця відкрита непримиренність з обох сторін швидко пом’якшилася.
Для України протверезіння настало після усвідомлення того, скільки цей флот забере з бюджету. Відіграли свою роль і проросійські настрої чорноморців. Росія також багато що зрозуміла після визнання України західними країнами, хоча про світове визнання можна було говорити тільки як де-юре. Про підтримку світового співтовариства тоді можна було тільки мріяти.
До Дагомису тактика політичного лавiрування, яку проводив Леонiд Кравчук, якоюсь мірою була виправданою, але пізніше, коли позиція Росії стала жорсткішою, пішли поступки одна за одною. Переговори, які пройшли в Ялті, а особливо в Масандрі, Росiя розцінила як поступливість України, як слабкість її позицій. У підсумку Москва стала проводити активну політику тиску. Однак, незважаючи на всі важелі — політичні та економічні — вона не досягла мети. І тому Москва повела гру затягування переговорів. Розрахунки були найрізноманітнішими. Кремль сподівався, що зі зміною Леонiда Кравчука прийде “проросійський” Леонiд Кучма. Ця надія не справдилася. І ситуація довкола поділу ЧФ на початку 1995 року стала значно змінюватися, причому не на користь Росії. Майже всі засоби тиску, які Росія використовувала під час правління Леонiда Кравчука, виявилися неефективними, але тактику затягування переговорних процесів російська сторона продовжувала демонструвати і щодо ЧФ, і щодо підписання Договору про дружбу та співробітництво. Росія не погоджувалася з формулюванням у договорі: “РФ визнає кордони України”.
Загалом підстав для оптимізму щодо поділу ЧФ не було. Складалася ситуація, коли “чорноморський глухий кут” не давав посуватися далі російсько-українським відносинам. Але крига рушила. Багато в чому цьому сприяла заміна керівників делегацій на переговорах.
Замість Юрiя Дубинiна, який займав жорстку позицію й демонстрував завзяте небажання йти на компроміси, було призначено першого віце-прем’єра Олега Сосковця. Українську сторону представляв перший вiце-прем’єр Євген Марчук.
У результаті під час першої ж зустрічі в Києві делегації розробили проект Декларації про поділ Чорноморського флоту. Цей документ, зокрема, закріпив згоду України на базування російського флоту в Севастополі й ще в деяких місцях кримського регіону. Військовослужбовці могли самі визначати, на якому флоті — українському чи російському — їм служити.
Принципово важливо було те, що не Севастополь буде, як того домагалася російська делегація, базою ВМФ Російської Федерації, а в Севастополі перебуватиме лише його основна частина. Чисельність берегових військ та авіації повинна визначатися з урахуванням існуючих міжнародних зобов’язань України щодо звичайних озброєнь, при цьому російську частину авіації передбачалося вивести з території держави. Крім того, керівництво ВМФ РФ висловило готовність передати під юрисдикцію України всі об’єкти ЧФ в західній частині морського узбережжя України. Для забезпечення потреб російської бази ЧФ, що залишиться в Криму, передбачалося використати 71 об’єкт інфраструктури.
Однак у виконання цього рішення вірилося мало. В історії поділу ЧФ подібних документів підписувалося чимало, але жодного з них не було виконано навіть частково, тому було вкрай несподіваним, коли командування українських ВМС одержало телеграму за підписом начальника штабу Чорноморського флоту, в якій на підставі директиви головнокомандуючого ВМФ Російської Федерації пропонувалося до 14 березня направити у м. Очаків комісію для приймання озброєння, техніки й житлово-казарменного фонду частин Чорноморського флоту, що дислокуються там і підлягають розформуванню. Рішенням командувача ВМС України приймальну комісію, яка повинна була завершити роботу до 1 квітня, очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров. 17 березня було підписано акт прийняття—передачі. Після цього 12 квітня на бойових катерах, що залишилися ВМС України в Iзмаїльському гарнiзоні, було піднято український Державний прапор.
Передавання відбувалося зовні цивілізовано. Було дотримано відповідних ритуалів. В урочистій обстановці спускався Військово-Морський прапор колишнього СРСР і підіймався Державний прапор України. Проте приймання майна й устатковання йшло за залишковим принципом. Деякі об’єкти було вже продано комерційним структурам, розграбовано, приведено в непридатний стан, і це не могло не позначитися на організації підрозділів українського флоту.
Формування ВМС України тривало. Нового розвитку набули міжнародні контакти. 21 лютого в Одесу здійснив діловий захід десантний корабель ВМС США “Понс” з десантниками на борту. Українські й американські морські піхотинці побували на полiгоні, обговорили технічні питання, пов’язані з наступними спільними навчаннями, і питання дальших контактів, взаємних візитів кораблів. Західні країни, безперечно, проявляли все більший інтерес до України. Налагодження взаємовідносин між двома флотами було одним з напрямів їхнього інтересу. Контакти військових відомств США і України ставали все тіснішими.
Інтерес до нас був не випадковим. Багато європейських країн продовжували вважати загрозу російської експансії цілком реальною. Тому Україна внаслідок свого географічного положення була б вигідною Заходові в ролі “буфера” між Росією та Європою. І Захід мав об’єктивні передумови досягнути такого стану. Росія продовжувала чинити потужний тиск на Україну, а Україна прагнула від нього звільнитися, але зробити без Заходу це було неможливо. Та й Україну ніяк не влаштовувала роль буфера. Не можна було не враховувати тоді й те, що до влади в Росії могли прийти націонал-патрiоти на зразок Жирiновського, які вважають Україну “великою російською губернією”. Тоді загроза суверенітетові могла б стати реальною. Тому з двох зол, як відомо, вибирають менше. Вочевидь, саме це пам’ятали західні політики.
Візити кораблів в Україну планувалися тоді не тільки із США. 3 березня сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний” вийшов із Севастопольської бухти і взяв курс на Абу-Дабi (Об’єднані Арабськi Емiрати). Під час ділового заходу з 19 до 23 березня екіпаж побував на традиційній виставці “Айдекс-95”, де Україна вперше була представлена окремим павільйоном.
І раптом як грім серед ясного неба приголомшила нас звістка, що 8 березня командувач Військово-Морських Сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний подав рапорт Президентові України про відставку “в зв’язку з погіршеним станом здоров’я”.
Таке формулювання було справді несподіваним, адже всі добре знали, що за півтора року перебування на посаді Безкоровайний ні разу не хворів. Лише пізніше стало відомо, що рапорт став вимушеним кроком з метою припинити некомпетентне втручання в організацію діяльності ВМС України, яке могло призвести до серйозних наслідків для кораблів та екіпажів у морі. Усілякі спроби не допустити цього викликали негативну реакцію у військовому відомстві. Виник конфлікт, за яким і з’явився рапорт Володимира Безкоровайного. Тоді відставку командувача не було прийнято, але хоча б на якийсь час у Києві повернулися обличчям до проблем будівництва Військово-Морських Сил України. Та очікуваної допомоги так і не дочекалися, а вона в ті дні була дуже потрібна, особливо в поліпшенні соціального стану офіцерів та мічманів. Не випадково тільки за наступний рік у запас вийшло майже 300 офіцерів, за перші два місяці 1995 року рапорти написали ще 100. Це загрожувало тим, що кораблі ЧФ, передані після його поділу, могли опинитися без фахівців. Прийняті Очаківський та Iзмаїльський гарнізони підтвердили це. Дефіцит кадрів одразу позначився на утворенні в цих гарнізонах відповідних структур ВМС. Незважаючи на скорочування ЧФ, потоку бажаючих не було. Перейшли одиниці, на жаль, далеко не найкращі.
Новим етапом у вирішенні проблеми Чорноморського флоту стали події на півострові, що загострилися. Небажання президента і Верховної Ради Криму привести Конституцію республіки у відповідність з українськими законами змусили парламент України 17 березня 1995 року відмінити Конституцію Криму, а отже, скасувати президентство на півострові. Після цього 31 березня Леонiд Кучма своїм Указом підпорядкував кримський уряд.
Втративши повністю важелі влади, екс-президент Ю. Мєшков надсилає листи Президентові РФ Б. Єльцину та міністрові оборони П. Грачову з проханням не виводити із Сiмферополя дивізію берегової оборони Чорноморського флоту. Проте листи залишаються без відповіді.
Держдума Росії, добре розуміючи, що зі скороченням ЧФ на півострові можна втратити вплив на хід подій у Криму, а отже, втратити важелі тиску на Україну, ухвалює рішення про накладення мораторiю на скорочування військових частин ЧФ і передання їх українським ВМС.
Реакція з боку командування Чорноморського флоту не забарилася. 14 квітня Військова рада ЧФ на своєму закритому засіданні висловила незгоду з позицією Головного штабу ВМФ Росiї щодо проблеми Чорноморського флоту, а також висловила своє невдоволення тим, що частини, які скорочуються, передаються ВМС України. Такий крок Військової ради ЧФ було зроблено, зрозуміло, на догоду тим полiтичним колам у Росії, які підтримували сепаратизм у Криму, в Севастополі, прикриваючись тим, що скорочування йде без вживання заходів соціального захисту. Командування флоту вдалося тим самим до ще однієї спроби по суті справи припинити початий поділ флоту. Проте прикриття було слабким. Військова рада українських ВМС не раз пропонувала командуванню ЧФ при скорочуванні частин не знищувати інфраструктуру і не допускати розпродажу фондів, але ці прохання не було почуто при скорочуванні частин у “Веселому” та в Балаклаві. Крім того, командування ВМС України висловлювало готовність і гарантувало після поділу флоту зберегти робітникам і службовцям їхні робочі місця, а військовослужбовцям, з їхньої згоди, надати місце служби. Так і було під час приймання Очаківського та Iзмаїльського гарнізонів: бажаючим вісімдесятьом відсоткам з числа робітників та службовців і п’ятдесятьом відсоткам військовослужбовців, які залишилися, було надано відповідні посади.
Рішення закритого засідання Військової ради ЧФ працювало ще й на ту групу депутатів у Держдумі РФ, яка домагалася відставки уряду. І розкрутити цей маховик можна було через критику керівника російської делегації на переговорах з Україною Олега Сосковця. У цій справі й повинен був відіграти свою роль Чорноморський флот. З цією метою і прибув до Севастополя голова комітету Держдуми в справах СНД та зв’язках зі співвітчизниками Костянтин Затулiн. Треба було набрати якомога більше фактів про те, як “пригноблюють” російськомовне населення на півострові, як “страждають” чорноморці від тієї політики, яку проводить уряд. Ця поїздка була вдалою. Знайшлися факти і “насильницької українiзації”, і “тяжкого становища” ЧФ. Хоча треба було бути або темним до святостi, або професійним провокатором, щоб знайти цю “насильницьку українiзацію” в Криму, де російською мовою видавалося понад 150 газет, кримсько-татарською — 3, а українською — 2. До того ж українською мовою газети виходили один раз на тиждень загальним тиражем не більше п’яти тисяч. А в кримському парламенті українською мовою не виступав ніхто. Український музично-драматичний театр, уперше за довгі роки, виправдавши національний акцент у своїй назві, поставив тоді “Наталку-Полтавку”. І це при тому, що в Криму майже 26 відсотків населення — українці.
При всій складностi життя людей у Криму не таке вже й тяжке становище було в чорноморців. Їхнє грошове забезпечення було у вісім разів більше за середню зарплату робітників та службовців півострова.
Посилення спекулятивної, кон’юнктурної уваги російських політиків до долі співвітчизників у Криму спостерігалося переважно напередодні виборів. Як ніколи раніше, у великій ціні були націонал-патрiотичні жести, які, звичайно ж, підтримували націонал-патрiоти в Криму. Один з таких лідерів Олександр Круглов, фанатично щирий, відвертий без краю, на запитання кореспондента “Известий”: чи не страшно йому вести таку роботу, спрямовану по суті на переділ кордонів, заявив:
— А-а, ні, я з Балтiним (командувачем ЧФ — авт. ) уже порадився. Він каже: “Заблокувати Севастополь — справа однієї години”. А коли що, козаки підіспіють. А почнеться все з референдуму, так у нас домовлено (“Известия”, 14 квітня 1995 р.).

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни