САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

ПІД ОДНИМ ПРАПОРОМ: КОМУ ЦЕ ТРЕБА

Як тонула “Зарница” • Чому морська піхота Чорноморського флоту не воювала в Чечні • Командування ЧФ відмовляється рятувати судна • Два млрд. доларів США не одержує Україна

У новорічну ніч на малому ракетному кораблі “Зарница” Чорноморського флоту о 4.00 внаслідок надходження забортної води через днище корпусу в машинне відділення було оголошено “аварійну тривогу”.
Тоді на українському кораблі спеціального призначення “Славутич”, який стояв по сусідству, згідно з корабельним статутом також оголосили аварійну тривогу. За кілька хвилин аварійно-рятувальна група “Славутича” прибула на допомогу екіпажеві “Зарницы”. Зважаючи на нестачу на малому ракетному кораблі водовідливних засобів, з українського корабля в машинне відділення було доставлено водовідкачувальну помпу.
Через деякий час на виручку чорноморцям на баркасі прибула аварійно-рятувальна група й зі сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”. Спільними зусиллями під днище корабля було заведено кольчужний пластир і о 5.30 загрозу затоплення корабля було усунено. Моряки-чорноморці щиро подякували нашим морякам за надану допомогу.
Це був не перший випадок, коли в критичний момент моряки приходили на виручку. За місяць перед тим аварійно-рятувальна група “Славутича” допомогла одному з катерів Чорноморського флоту при ліквідації осередку загоряння. Проте згодом командування “Зарницы”, очевидно під тиском згори, дивно прореагувало на надану допомогу. В газеті “Флаг Родины” з’явився матеріал про те, що ніякої допомоги не надавалося. Було неприємно і боляче читати ті рядки, що говорять про неприязнь до нас. Хоча, здавалося б, це саме в нас мала б бути неприязнь і злоба, адже тому ж “Славутичу” командування ЧФ близько тижня не давало “добро” зайти в Севастопольську бухту, відшвартуватися, і він весь цей час пробув на зовнішньому рейді. Сторожовому кораблю “Гетьман Сагайдачний” надали спершу місце біля причалу, який не був призначений для стоянки таких кораблів, потім відключено електропостачання з берега, а згодом, коли він спробував пришвартуватися до іншого причалу, ті самі чорноморці відрубали швартові кінці, створивши аварійну ситуацію. І от наші екіпажі, забувши все, що було, прийшли на виручку. А у відповідь...
Така реакція ніяк не пов’язувалася з тими останніми зверненнями офіцерів ЧФ та окремих офіцерів ВМС України до голів наших держав з проханням зберегти ЧФ єдиним і неподільним. Ми не знали точно, хто сфабрикував такий документ перед черговим раундом переговорів щодо флоту. Адже, як виявилося, деякі підписи українських офіцерів було підроблено. Мета створення такого документа була зрозумілою: російський флот продовжує залишатися в Криму, і ні про яку оренду територій не може бути й мови. Крім того, Росія не послаблює свого впливу в Криму. Наскільки небезпечною може виявитися така “єдність”, ще раз підтвердили події в Чечні, коли війська зі всієї Росії рушили на Грозний наводити “конституційний порядок” ціною крові тисяч людей.
Бригаді морської піхоти Чорноморського флоту в Севастополі російське військове керівництво також віддало команду почати підготовку для відправки в зону чеченського конфлікту. З цією метою в з’єднанні було сформовано посилений тактичний батальйон, укомплектований танками та самохідними артилерійськими установками (САУ), призначеними для бойових дій у складі сухопутних військ. Особовий склад батальйону проводив активну бойову підготовку. Севастополь здригався від розривів снарядів. На полiгоні морської піхоти йшли бойові стрільби з танків та САУ.
До нас надходили повідомлення, що військовослужбовці морської піхоти були стурбовані відправкою в Чечню. Особливо турбувала невизначеність соціальних гарантій для сімей у разі загибелі годувальника, адже жити довелося б сім’ям в Україні. Поставало запитання: чи згадає про них Росія? Більшість схилялася до відповіді “ні”. А повідомлення про жертви морських піхотинців інших флотів надходили щодня, прийшла й перша труна в Севастополь з морським піхотинцем Північного флоту. В місті проживали його рідні. Усього до двадцятих чисел січня загинуло понад дев’яносто морських піхотинців.
Було нам відомо і те, що командування ЧФ робило все, щоб у цій бригаді служили тільки призовники з Росії. Але на той час у з’єднанні було 40 військовослужбовців строкової служби, призваних з території України, і один — з Криму. З початку підготовки частини до відправлення в Чечню її самовільно залишили 6 матросів, призваних з України. Прибулим за ними офіцерам батьки втікачів вручили пояснювальні записки, в яких говорилося, що їхні сини не будуть брати участь у війні в Чечні і тому до частини не повернуться.
В ті напружені дні морські піхотинці ВМС України на своїх зборах ухвалили звернення до особового складу морської піхоти Чорноморського флоту, в якому говорилося, що всяке втягування будь-яких військових формувань ЧФ, розміщених на території України, у воєнні конфлікти інших країн зробило б її мимовільною співучасницею цих подій.
Можлива участь з’єднання в бойових діях у Чечні, говорилося в зверненні, може обернутися непередбачуваними наслідками і для самих військовослужбовців та їхніх сімей, і для інших жителів Севастополя і Криму. Бригада, як і весь Чорноморський флот, є військовим формуванням, яке належить двом державам — Україні і Росії.
Командувач ЧФ адмірал Е. Балтiн iронічно висловився з приводу цього звернення. Але ми знали іншу реакцію — сімей та рідних морських піхотинців та й самих офіцерів, які добре розуміли, що цим може бути врятовано їхнє життя.
Наш прес-центр у ті дні розповсюдив близько десятка iнформацій про підготовку бригади морпіхів до відправлення в Чечню. Багато газет опублікували їх, що, зрозуміло, відіграло свою роль. Керівництво України тримало на контролі питання відправлення бригади і вживало певних заходів, щоб цього не сталося. Вперше, за майже три останні роки, начальник військ берегової оборони ЧФ генерал-майор Володимир Романенко згадав, що флот підпорядковується двом президентам. В інтерв’ю кореспондентові міської газети він заявив, що “перекидання десантників у Чечню може бути здійснене тільки за спільним рішенням президентів України і Росії” (“Слава Севастополя”, 27 січня 1995 р.).
Ситуація з подіями в Чечні ще раз підтверджувала, що йти на створення єдиного флоту — значить стати заручником російської полiтики. Українська сторона одразу була б поставлена у вкрай залежне становище перед російською, і це дало б Росії змогу втягнути Україну в можливий воєнний конфлікт з іншими державами, які не є для неї джерелами воєнної небезпеки. Окрім того, міжнародні угоди і закони України не передбачали утворення єдиного флоту двох держав.
Підписавши міждержавну угоду про створення єдиного флоту, Україна мала б на своїй території непідпорядковане їй оперативне об’єднання. А через те що одним із джерел воєнної небезпеки, згідно з Доктриною, для Російської Федерації є “придушення прав, свобод та законних інтересів громадян РФ в іноземних державах, напад на військові об’єкти Збройних Сил РФ, розміщені на території іноземних держав”, то в умовах Криму може бути легко створена ситуація, коли російська сторона реально мала б підстави для застосування військової сили.
Важко також було уявити, під яким прапором ходили б кораблi єдиного флоту в морі. Судно, як говориться в Конвенції ООН з морського права 1982 року (ст. 92), повинно плавати під прапором тільки однієї держави. До того ж кораблі єдиного флоту не могли б дотримуватися усіх статей цієї Конвенції.
В зв’язку з діями кораблів “єдиного флоту” у світовому океані щодо захисту інтересів України та Російської Федерації гостро постали б питання відповідальності за можливі збитки, завдані цими кораблями. Між Україною та Росією одразу постала б конфліктна ситуація: в чиїх інтересах діяв корабель, чиїм громадянином є капітан, хто винен, хто буде відшкодовувати збитки тощо. При проходженні кораблями “єдиного флоту” міжнародних проток знову ж постануть проблеми з визначенням національності. І не враховувати їх не можна було.
Як відомо, головною метою міжнародної політики РФ, про що не раз заявляли її керівники, є досягнення рівня “світової держави” з відповідними військовим та економічним потенціалом. На цьому шляху інтереси Росiї неминуче могли б зіткнутися з інтересами США, які не побажали б допустити виникнення на світовій арені нового глобального супротивника, що загрожує їхнім національним інтересам. За певних умов такі суперечності можуть призвести спершу до локального конфлікту, а після цього — до широкомасштабної війни. Це означало б, що Росії серед інших флотів потрібен був би і потужний Чорноморський, завданням якого було б завоювати панівне становище в Чорному морі та виконувати оборонні функції на середземноморському та атлантичному напрямах.
Не можна було б не враховувати і зростаюче прагнення країн Східної Європи до вступу в НАТО, а отже, слід було б чекати наближення цього блоку в разі загострення воєнно-політичної обстановки до українських кордонів. Хоча тоді така війна і конфлікт були малоймовірними. Велику небезпеку становила можливість російсько-турецького конфлікту. Це пов’язувалось із зростаючою напругою між цими країнами через різні погляди на події в Нагірному Карабасі та Чечні. При цьому дислокація ЧФ на території України робила б нашу країну супротивником Туреччини, яка є членом НАТО. Що було вкрай небажано, адже через Туреччину повинен був пролягти головний альтернативний шлях надходження до нас енергоносiїв.
Тому національні інтереси України вимагали якнайскорішого поділу ЧФ з виведенням його російської частини з наших територіальних вод, проте на той момент це було неможливим: у Росії не було відповідної інфраструктури. Значить, залишалося допустити лише тимчасове перебування російських частин в Україні на умовах оренди.
Командування ВМФ Російської Федерації та ЧФ, звичайно, прораховувало можливий варіант об’єднання, але добре розуміло, що до об’єднання можна прийти тільки тоді, коли буде доведено нездатність України створити свої ВМС. Тому неоголошена війна з українськими Військово-Морськими Силами тривала.
Наприкінці січня командування ЧФ заявило, що воно знімає з себе усяку відповідальність за гарантування безпеки плавання українських суден. Ця заява не мала ніякої логіки. З одного боку, Чорноморський флот весь час заявляв, що він охороняє і Росію, і Україну, а з другого — заява про відмову. Це був серйозний “прокол” у діях командування ЧФ. Неважко було передбачити: якщо ЧФ відмовився сьогодні забезпечувати плавання українських суден, то завтра він може відмовитися і від захисту України. До того ж, ця заява лише констатувала те, чого вже не робилося. Командування ЧФ фактично набагато раніше зняло з себе цю відповідальність, оскільки воно вже давно проявляло байдужість до всіх випадків, пов’язаних з безпекою плавання українських (і не лише українських) суден у басейні Чорного моря. Тому Військово-Морські Сили України вимушені були повністю взяти на себе цю функцію, незважаючи на нестачу сил і засобів.
Траплялося не раз, коли на сигнали SOS за будь-яких погодних умов відгукувалися і надавали допомогу кораблі та судна, що складають ядро майбутніх ВМС. Так було, коли зазнало лиха в Чорному морі одне з суден Грузiї. Командування ЧФ знайшло привід не послати свої кораблі на допомогу. Українське командування послало малий протичовновий корабель “Луцьк”, був готовий до вильоту і вертоліт. Людей, яких винесло в море, врятували також українські моряки, а чорноморці послалися на те, що в районі лиха стоїть несправний корабель, а іншого не знайшлося.
Звичайно, командування ЧФ добре розуміло, що своїми ВМС Україна не зможе повністю гарантувати безпеку українських суден. Тому ця відмова, по-перше, знімала всяку відповідальність з ЧФ, який тоді вже також не міг упоратися з цим завданням, бо кораблі були в зношеному стані. По-друге, в разі чергового нападу на українські судна можна було б сказати, що без Чорноморського флоту українські ВМС нічого не варті. Судна України на той час, дійсно, не були в безпеці. Тільки за 1993—1994 роки на них у Світовому океані було вчинено 34 напади різноманітних пiратів. Але від цього судна України не зміг уберегти ні ЧФ, ні ВМС України.
Неоголошена війна проти нас не закінчувалася. В січні 1995 року медичні заклади ЧФ на підставі директиви начальника штабу Чорноморського флоту, яка передбачає надання платної медичної допомоги українським морякам, виставили рахунок командуванню ВМС України за минулий рік. Загальна сума, пред’явлена для сплати, — понад 78 тисяч доларів США. І Україна, як нам було відомо, збиралася цю суму виплатити. Ми нічого не могли зробити в цій ситуації, залишалося тільки ставити запитання: чому на переговорах стосовно ЧФ не можуть гостро поставити питання про виплату Україні компенсації за використання її земель, ресурсів, об’єктів тощо? Адже цифри були добре відомі. Мені випадково потрапив до рук документ, підготовлений на переговори, про щорічну вартість витрат, пов’язаних з розміщенням тільки в Севастополі бази ЧФ. Так, компенсації місту витрат за утримання міського господарства, послуги та дотації житловому комунальному господарству, на перевезення морським, автомобільним та електротранспортом, а також компенсації в шкільних та дошкільних закладах, фінансування соціально-культурної сфери, витрати охорони здоров’я, капітальні вкладення, необхідні на будівництво житла для офіцерів, звільнених у запас чи відставку, а також інші компенсації склали 125,4 млн. доларів США.
Умовні збитки міста, викликані закритістю акваторій, розміщенням об’єктів військових відомств на території міста Севастополя (неможливість туризму, морських торговельних перевезень, використання землі під будівництво житла і в сільськогосподарському виробництві) також склали чималу суму — 64,6 млн. доларів США.
Збитки, завдані навколишньому природному середовищу на території міста і в акваторії бухт, дорівнювали 600 тис. доларів США. Підсумкові витрати, пов’язані з розміщенням у Севастополі бази Чорноморського флоту, склали 190,6 млн. доларів США.
Загальна сума відшкодування місту Чорноморським флотом за період з липня 1993 року до кінця 1994 року складала 285,9 млн. доларів США. Але і ця цифра явно була занижена. Підрахунок проводився з липня 1993 року, бо утримання ЧФ за період з січня 1992 року до червня 1993 року Україна здійснювала в односторонньому порядку (85,2%).
Ці цифри багатьом були довгий час невідомі. Нас тоді дивувало, чому українська делегація, маючи в своєму розпорядженні ці дані, не ставила питання перед Росією про погашення частини боргів України, чому ці цифри не були офіційно розголошені? Ми вимушені були самі через своїх старих знайомих журналістів обнародувати багато які з цих даних. Раніше про це намагалася заявити наша Спілка офіцерів ВМС. Але в той час вона була на межі розпаду, і це було боляче усвідомлювати.
Не враховувалося ще й непряме фінансування. Флот базувався на території України, експлуатував наші природні ресурси та інфраструктуру. Держава несла великі витрати на утримання комунального господарства, соціальної сфери, послугами яких користувався і флот, і його військовослужбовці. Адже за цим стояли чималі дотації з державної казни.
Окрім того, українська експертна група зробила розрахунки орендної плати з урахуванням існуючої за кордоном практики, розрахунки, які враховують усю сукупність складових орендної плати. Під час поділу флоту за угодою, яку було підписано в Завидово, ця сума складала $ 875 млн. (усі цифри обчислено для 10-річного терміну оренди), за масандрівським протоколом — майже $ 2,25 млрд., за угодою від 15 квітня 1994 року — $ 2,5 млрд., а за варіантом, який пропонує українська сторона, — $ 2,23 млрд (“Всеукраинские ведомости”, 6 червня 1995 р.).

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни