САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

КОМПРОМІСИ ВИЧЕРПАНО. ПОСТУПКИ ПРОДОВЖЕНО.

Головком ВМФ пропонує дружити на відстані • Адмірал очолив фракцію “Россия—Единство” • Росії — 500 км узбережжя, Україні — 80 • Навіщо Росії Крим • Майно ЧФ продано з молотка • На тобі, Боже, що нам не гоже

Починаючи з Ялтинської зустрічі і до Масандри, було підписано низку документів, які не вирішували жодного питання, все більше заплутуючи проблему. В документах була маса суперечностей, повна відсутність механізму реалізації їх і, найголовніше, невідповідність законам України.
Після серпня 1994 року делегація України повернула вектор переговорів — від поділу заради поділу до поділу через взаємодію та співробітництво ВМСУ та ВМФ РФ заради стабільності й миру в Чорноморському регіоні.
Проте і ця, і багато інших ініціатив, конкретні пропозиції, компроміси української сторони не зустріли належного розуміння та відповідних зустрічних дій російської сторони. Під час численних раундів переговорів не знайдено жодного позитивного рішення. Практично єдиним більш-менш узгодженим елементом багатогранної проблеми ЧФ виявилися схема поділу бойових кораблів і допоміжних суден, а також попередній список плавзасобів, що повинні відійти українським ВМС та російському ВМФ на Чорному морі. Проте і це було поки що умовно, тому що російська сторона відмовлялася парафувати або якось по-іншому підтвердити цю домовленість. Отож, вона залишала за собою можливість перегляду і цього аспекту врегулювання.
Кожен раунд переговорів усе ясніше і ясніше висвічував позицiї обох сторін, показував прагнення делегації РФ висувати все нові й нові зовсім неприйнятні для України претензії. Так було і на останній зустрічі в Києві 1 грудня. Гострі розбіжності щодо назви майбутнього флоту РФ і бази. Російська сторона наполягала на формулюванні: “Чорноморський флот Росії” та “Севастополь є базою Чорноморського флоту”. Запроваджено було і нове формулювання “Севастопольська ВМБ РФ” — з явною претензією на місто Севастополь.
Україна, звичайно, не могла погодитися на такі формулювання. Перше створило б прецедент спадкування Росією Чорноморського флоту. ЧФ ніколи не був тільки російським, а був флотом Російської імперiї, а після того — Радянського Союзу, тобто усіх його складових частин, зокрема й України. Тому треба вести мову про майбутню частину ЧФ Російської Федерації, про тимчасове базування майбутнього флоту РФ у Севастополі, а не про “Севастопольську військово-морську базу РФ”.
В політичному плані проблему ЧФ, як і раніше, російська сторона використовувала для тиску на Україну. Це добре видно було з далеко не дипломатичних заяв російських адміралів. Головком ВМФ РФ Ф. Громов та начальник Головного штабу ВМФ РФ В. Селіванов тоді представили в Держдуму на відкриті парламентськi слухання “Про російсько-українські відносини” документ під назвою “Позиція Військово-Морського флоту по розв’язанню проблеми Чорноморського флоту”, в якому підкреслювалося:
“...ВМФ вважає вкрай необхідним продовжувати відстоювати позицію про збереження системи базування Чорноморського флоту в Криму з основною базою в Севастополі, не допустити спільного базування ЧФ РФ та ВМС України... Договір про дружбу та співробітництво підписати тільки після розв’язання проблеми ЧФ з урахуванням інтересів Росії чи одночасно з ним, затвердити вимоги російської сторони про виплату Україною боргу за енергоносiї та використати цю позицію у переговорах по ЧФ... Державній делегацiї РФ на переговорах з Україною по ЧФ зайняти адекватну жорстку позицію, не допускати односторонніх поступок...“ (“Голос України”, 24 грудня 1994 р.).
Не менш відвертим і претензiйним був виступ командувача ЧФ адмірала Е. Балтiна в Держдумі РФ 15 листопада 1994 року. “З політичного погляду, — твердив він, — Севастополь з його яскраво виявленим російським менталiтетом є останньою можливістю для Росії зміцнити свої позиції в Криму” (“Флот України”, 17 грудня 1994 р.).
Висловлюючи свої вимоги до Севастополя як до класичної військово-морської бази, Е. Балтiн підкреслював, що база повинна задовольнити певним умовам. Головна з них — бути під юрисдикцією тієї держави, яка її орендує. Це й була головна мета: Севастополь — головна база російського ЧФ і Росія може встановити над ним свою юрисдикцію.
Тактика російської делегації на переговорах була спрямована на те, щоб шляхом затягування їх, використовуючи сепаратистськi сили Севастополя та Криму, поступово розмивати статус “об’єднаного флоту”, що належить і Росії, і Україні у співвідношенні 50 на 50 відсотків, і надати йому статус Чорноморського флоту Російської Федерації. Це настійливо провадилося в життя. Командування ЧФ практично вже перетворило флот на суто російський. У Держдумі адмірал Е. Балтiн з гордістю заявляв, що ЧФ підпорядкований і служить лише Президентові й міністрові оборони РФ.
На флоті активно йшла фронтальна ідеологічна обробка особового складу в антиукраїнському, проросійському шовiнiстичному дусі. На кораблях і в частинах ЧФ, де п’ятдесят відсотків особового складу строкової служби є громадянами України, вся виховна робота мала проросійську, часто відверто антиукраїнську спрямованість.
Уміло використовуючи й ту обставину, що 10—12 тисяч офіцерів, мічманів та прапорщиків ЧФ (з сім’ями — 40—50 тисяч) у соціальному плані міцно пов’язані з Севастополем та Кримом, командування ЧФ зуміло провести своїх кандидатів у Верховну Раду Криму та Севастопольську міськраду. В цих органах влади було сформовано російські військові лоббi, які активно й настійливо відстоювали ідею єдиного, неподільного ЧФ.
Причина виходу з-під контролю ситуації полягала в тому, що Ялтинською та іншими угодами не передбачено механізму управління діями командувача ЧФ і, при необхідності, усунення його з посади. Він отримав повну свободу в реалізації проросійських настанов на флоті на збиток Україні. Після жовтневих 1993 року подій у Москві ЧФ залишився єдиною реальною політичною та військовою силою в Криму і Севастополі, яка відкрито займає антиукраїнськi позиції.
Командування ЧФ не було байдужим і до рішення Севастопольської міськради від 23 серпня 1994 року про надання місту російського статусу. Саме обґрунтування такої ідеї зробив у своїй доповіді на сесії і вніс пропозицію не хто інший, як депутат міськради генерал-майор В. Романенко — начальник військ берегової оборони ЧФ.
Депутатською фракцією Верховної Ради Криму під назвою “Россия—Единство”, яка в більшості своїй складалася з колишніх офіцерів ЧФ, керував колишній заступник командувача ЧФ вiце-адмірал О. Фролов. “Россия—Единство” активно підтримувала президента Криму Ю. Мєшкова і домагалася проведення всекримського референдуму про державну незалежність Криму, тобто відриву його від України, перегляду її державних кордонів.
У жовтні 1994 року перед командуванням ЧФ та лідерами проросійських організацій Севастополя виступив керівник групи консультантів з міжнародних питань Ради Федерації Росії С. Шатохiн. Він закликав сепаратистів посилити роботу з підтримки російського статусу Севастополя і провести в Криму другий з’їзд слов’янських народів.
У жовтні працювала в Севастополі й комісія Держдуми РФ, яку очолював керівник комітету економіки, будівництва і транспорту І. Безпалий. Він мав дві зустрічі з адмiралом Е. Балтiним, схвалив дії командування ЧФ щодо підтримки російського статусу Севастополя й збереження військової присутності Росії в Криму.
Усі ці та багато інших фактів переконливо свідчили про те, що Чорноморський флот тоді і в майбутньому потрібен Росії насамперед як засіб боротьби за Крим і Севастополь. Росія йшла на грубе порушення домовленостей. За тих умов багато хто схилявся до думки, що для розв’язання проблеми ЧФ треба звернутися за допомогою до третьої сторони. Це міг би бути Міжнародний арбітражний суд чи посередництво групи якихось держав або однієї країни.
Резерви компромісів України, на які вона постійно йшла під час переговорів з проблем ЧФ, було вичерпано.
Найскладнішим і найгострішим питанням, як і раніше, залишалося питання базування. Серйозні розходження в позиціях державних делегацій України і Росії викликали й питання дальшого використання берегової інфраструктури, поділу берегових військ та військово-повітряних сил ЧФ колишнього СРСР в інтересах ВМФ РФ та ВМС України. Ці структури могли повноцінно вирішити завдання своїх держав тільки за наявності системи базування з iнфраструктурою, яка здатна забезпечити їхню життєдіяльність.
Розуміючи гостроту цієї проблеми, враховуючи інтереси Росії, українська сторона не заперечувала проти розміщення основного пункту базування ВМФ РФ на Чорному морі в місті Севастополі, пропонуючи для цього бухти Севастопольську та Південну з наданням Україною необхідної інфраструктури на умовах довгострокової оренди при спільному з ВМС використанні унікальних і неподільних об’єктів. Українська сторона не виключала й можливість стоянки окремих кораблів (частин) ВМФ РФ у містах Феодосiї, Керчi та в Донузлаві з наданням деяких об’єктів берегової інфраструктури на умовах оренди за окремими договорами.
А російська сторона ніяких конкретних варіантів для вирішення питання про базування ВМС України і ВМФ РФ не пропонувала й залишалася на первісних позиціях. На їхній погляд, основною базою ВМФ Російської Федерації повинен бути Севастополь, при цьому базування в його бухтах кораблів ВМС України, розміщення в ньому штабу ВМС не допускалося; основною базою ВМС України повинен був стати Донузлав, де буде розміщено і штаб ВМС України.
Росія для забезпечення базування в Криму запросила 418 об’єктів берегової інфраструктури з існуючих у наявності 515-ти. При цьому довжина морського узбережжя для РФ складала б 500 км з загальною площею території 20 тисяч кв. км. Для України залишилось би лише 80 км морського узбережжя.
Надана пропозиція РФ практично повністю виключала базування кораблів ВМС України в Криму, позбавляла українські ВМС власної судноремонтної бази, полiгонів бойової підготовки, а також можливості здійснювати контроль за судноплавством та підтримувати сприятливий оперативний режим у своїх територіальних водах. А в разі якого-небудь воєнного конфлікту Росії з третьою стороною територія України автоматично ставала б театром воєнних дій, а її населення — заручниками.
Російська делегація, звичайно, розуміла всю неприйнятність своїх вимог для України. А якщо розуміла і завзято на них наполягала, то неважко було здогадатися, що вона не виявляла належної зацікавленості в найскорішому розв’язанні проблем ЧФ, її задовольняло нинішнє становище безконтрольності і фактично цілковитої непідзвітностi Україні.
Серйозні розбіжності позицій сторін збереглися щодо Військово-Повітряних Сил і берегових військ Чорноморського флоту. На той час Військово-Повітряні Сили налічували 293 літальні апарати. З них бойових літаків — 81, розвідувальних — 20, протичовнових — 22, транспортних — 27, вертольотів різного призначення — 143. На території Криму було 6 аеродромів ЧФ. В селищі Кача розташувався транспортний та протичовновий вертолітні полки, в селищі Октябрське — морський ракетоносний авiаполк, у Гвардійському — штурмовий авіаполк та резервні — Херсонес і Південний у Севастополі.
Війська берегової оборони також становили потужні з’єднання, що налічують 271 танк, 620 бойових броньованих машин, 213 гармат та мінометів, 171 протитанковий засіб, 250 засобів протиповітряної оборони (ППО), 34 берегові ракетні комплекси. Загальна чисельність особового складу на той час — 4,5 тисячі осіб, з них майже 2 тисячі морських піхотинців.
За українськими законами, а також відповідно до різних міжнародних угод, у тому числі і Будапештських, iноземні війська не можуть дислокуватися на території України, а захист і оборона української території повинні здійснюватися Збройними Силами України. Виходячи з цього, позиція України була однозначна — здійснити поділ ВПС і берегових військ у рівній пропорції 50 на 50 відсотків з наступним виведенням частин, які відходять ВМФ Російської Федерації, з нашої території. Україна брала на себе зобов’язання повністю забезпечити суходільну та протиповітряну оборону пунктів базування ВМФ РФ.
Такий підхід, на думку української сторони, відповідав довгостроковим інтересам обох сторін. Проте позиція РФ у цьому питанні залишалася попередньою: авіацію, як вважала вона, уже поділено, а авіаційні частини технічного, тилового та радiотехнічного забезпечення з запасами матеріальних засобів поділові не підлягають. Берегові артилерійські війська й 810-а окрема бригада морської піхоти поділові також не підлягають і будуть дислокуватися в існуючих на сьогоднішній день пунктах. Єдине, в чому погодилася російська делегація, — це почати поділ у рівній пропорцiї дивізії берегової оборони з наступним виведенням російської частини на свою територію.
Як бачимо, знову був диктат “старшого брата”. Незважаючи на неодноразові звертання, українська сторона так і не одержала вихідних даних про те, який склад сил Росія планує мати на орендованій в України території. А без цього не можна було визначити необхідну для них берегову інфраструктуру.
Усіляко перешкоджаючи поділові ЧФ, його командування, як і раніше, виводило в Росію кораблі та судна, цінну техніку та озброєння. В односторонньому порядку здавалися в оренду комерцiйним структурам різноманітні об’єкти і земля, продавалися судна. Йшло постійне розкрадання в значних масштабах матеріальних цінностей на ЧФ. Усе це вже завдало за період з 1992 до 1994 року багатомiльярдних збитків Україні. І ця тенденція тривала. Ось чому потрібно було провести повну інвентаризацію всього майна, бойової техніки ЧФ, усіх його плавзасобів та об’єктів станом на грудень 1991 року. Проте російська сторона, незважаючи на існуючі домовленості про проведення інвентаризації, та й строк було узгоджено ще 15 березня 1994 року, всіляко гальмувала і відкладала її початок. Було, звичайно, зрозуміло, чому. Адже повна й ефективна iнвентаризація виявила б усі негативні факти, багато з яких потребували б кримінального розгляду, притягнення до відповідальностi високих посадових осіб.
Крім того, Україні було завдано шкоди через несприятливі екологічні наслідки діяльності ЧФ.
Так ЧФ “захищав” інтереси України. Більше того, його стан не давав змоги захищати повною мірою і iнтереси Росії, як це було раніше, у Середземному морі та в інших регiонах. Адже майже 36% його кораблів та суден вислужили встановлений строк, у 17% строки закінчувалися найближчим часом. За останні чотири роки на ЧФ не надійшло ні одного нового корабля, а більшості існуючих виповнилося 15—20 років.
Це ще раз підтверджувало, що Україні потрібен був свій національний флот, який міг би захищати її національні багатства та інтереси.
Україна, що має морських кордонів до 1500 кiлометрів, яка володіє на Азово-Чорноморському узбережжі більше як двадцятьма великими портами, спроможними впливати на національну полiтику причорноморських держав і на Балканах, повинна бути великою морською державою. В її континентальних шельфах і морській економічній зоні є чималі запаси енергоресурсів — нафти і газу. Навіть недетальні дослідження в Криму протягом 60—70-х років дали приголомшливі результати — три трильйони одиниць умовного палива (одна одиниця дорівнює 150 кубічним метрам газу). На дні шельфу лежить, можна сказати, золоте руно. На 80% воно складається з газу, а на 20% — з нафти.
Крім того, Чорне море — це величезний економічний вузол. Туреччина зацікавлена, щоб нафтопроводи проходили через її територію, аби одержувати від цього великий прибуток при меншій загрозі протокам.
Загострення проблеми проток відображало зростаюче геополiтичне та економічне значення усього чорноморського регіону, який перетворювався у важливі економічні ворота Європи. Нові напрями економічних зв’язків змістили головну вісь із широтного напряму “захід—схід” на регіональний “захід—південний схід”.
З іншого боку, через дешевизну, компактність та екологічну чистоту відроджувалися внутрішні водні шляхи до Західної Європи. Із закінченням будівництва у вересні 1992 року каналу Бамберг—Кiльгайм, що з’єднав ріки Рейн і Дунай, виникла єдина комунікаційна система від Роттердама до Чорного моря. Система Рейн—Дунай набувала особливого значення в разі стикування її з трансазiатськими магістралями. Нові траси, що перетинають материк, можуть увійти в Європу, з південного сходу — в Iран та Туреччину.
Перша з них: Стамбул—Тегеран (з відгалуженням на Басру), Делі—Сiнгапур (далі пором на острів Ява) з’єднає Європу з Перською затокою і Південно-Східною Азiєю. На той час залишалося прокласти тільки 1500 км. Було зрозуміло, що північніше від неї пройде інша трансконтинентальна артерія (Стамбул—Тегеран—Пекiн—Ляньюньган), що з’єднає Європу зі Східною Азiєю. На цьому шляху від Босфору до Жовтого моря не вистачало дільниці, яка з’єднає Iран з Туркменистаном. Коли її буде збудовано, новий нафтопровід стане найсерйознішим конкурентом Транссибірськiй магістралі. Отже, роль Чорноморського регіону як моста з Європи в Азiю різко зростала.
Але Чорне море — не тільки економічний вузол, це ще й стик трьох цивілізацій. На таких стиках можливі головні конфлікти XХ століття, в одному з яких можуть зіткнутися Захід та мусульманський світ. Багато полiтиків розглядають цей регіон як частину так званої “дуги кризи”, яка простягається від Балкан до Памiру.
В такому разі сильний флот — необхідна умова для захисту національних інтересів України. Що ж до Росії, то, якщо керівники СРСР називали країну “великою середземноморською державою”, то Росія сьогодні до Чорного моря має дуже невеликий вихід (10% загальної довжини Чорноморського узбережжя), вкрай незручну берегову лінію, а це означає, що просто так Росія з Криму не піде.
Але не флот Росії, а свій український флот покликаний забезпечувати сприятливі умови для судноплавства у водах України, в Світовому океані. На той час в Україні було шість великих судновладних організацій. Тільки в складі судновладних компаній Азово-Чорноморського басейну було понад 900 суден і транспортів. Тому ВМС України повинні були убезпечити їхню економічну діяльність, рибальство тощо.
Тому всяке затягування розв’язання проблеми ЧФ працювало проти України, завдавало збитків економіці, зберігало нестабiльність у регіоні.
Разом з тим на той час єдиною противагою турецьким ВМС у Чорному морі залишався Чорноморський флот. При розпаді його найбільшим виявився б флот Туреччини, крім того, кораблі НАТО все більше “завойовували” Чорне море. Болгарія вже дала свій дозвіл на базування американських кораблів у Варні, тим самим убезпечила себе від турків. Туреччина — член НАТО. Баланс сил, звичайно, може бути порушеним. Це розуміли обидві сторони. Тому, роблячи все, щоб не допустити поділу ЧФ і залишити його єдиним і неподільним, Росія, з одного боку, зміцнювала свої позиції в Криму, з другого — сподівалася, що тоді Україна не буде створювати свої ВМС.
Коли ідея з єдиним і неподільним виявилася нездійсненною, російське керівництво ВМФ і Чорноморського флоту почало іншу операцію.
Оцінивши ситуацію на Чорному морі, російське військове керівництво прийшло до висновку, що західну частину узбережжя України можна безболісно віддати українським ВМС. Тому всі зусилля було зосереджено на тому, щоб максимально зміцнитися в Криму, а також зірвати дальше будівництво Військово-Морських Сил України. З цією метою після скорочування військових частин ЧФ всі землі та об’єкти, які звільняються і повинні передаватися українському флотові, в нагальному порядку командування Чорноморського флоту передавало міським Радам на місцях, а велику частину віддавало в оренду комерційним структурам з наступним правом володіння чи продавало комерційним структурам майже за безцінь. Це, зрозуміло, завдавало значного удару по наших планах, створювало чималі труднощі в будівництві ВМС. У жовтні—грудні 1994 року таку “передачу” проводило командування ЧФ у селищі міського типу Веселе, де було скорочено “авіаційну” частину. В Саках було продано комерційній організації все підсобне господарство частини ЧФ. У Сiмферополі було підготовлено до продажу два хлібозаводи. Наприкінці грудня 1994 року командування Чорноморського флоту уклало договори з однією з комерційних фірм про купівлю—продаж об’єктів бригади річкових кораблів в Iзмаїлі. Так було продано iзмаїльський матроський клуб, банно-пральний комбінат та медичний склад. Загальна вартість об’єктів майже 52 мільйони карбованців Російської Федерації. Всі договори про купівлю—продаж iзмаїльського клубу, банно-прального комбінату та медскладу затвердив адмірал Е. Балтiн.
Так було продано комерційним структурам оздоровчий табір відпочинку “Дельфін” у Миколаєві, розграбовано й зруйновано радiотехнічні пости на острові Зміїний і на Тендрівськiй косі та містечко ракетно-технічної бази в Балаклаві.
Особливо цей процес прискорився після того, як Верховна Рада Криму ухвалила постанову, що по суті скасовувала рішення українського керівництва про утворення регіонального відділення Фонду державного майна України у Республіці Крим. Ця постанова припиняла й дію Указу про Фонд державного майна України № 965 від 16 грудня 1994 року. Почався процес підпорядковування усього майна в Криму місцевій республiканськiй владі, де було створено і почав діяти свій фонд. Як результат дії командувача ЧФ та головкома ВМФ було створено правову основу на термінову реалізацію всього фонду інфраструктури ЧФ, що підлягає переданню українським ВМС. У місцевих органах влади Севастополя і Криму, а також Причорномор’я, де дислокуються частини ЧФ, почали проводити активну роботу з закріплювання та приватизацiї цих фондів.
Створилася така ситуація, коли Військово-Морськi Сили України припинили свій розвиток через майже повну відсутність коштів на будівництво кораблів і необхідних об’єктів, а Чорноморський флот продовжував активно розкрадатися і продаватися, іржавіти та розвалюватися. Останні три роки, з 1991 до 1994, флот не одержував централізованих постачань ні технічного, ні шкiперського майна. На полицях складів залишалося тільки запасне майно постів (ЗМП) або ЗМП з проектів, що застаріли. Якщо в 1991—1992 роках щороку розвантажувалося до 440 вагонів, то 1994 року одержано тільки два вагони технічного майна з Росії.
Найважче становище склалося з ремонтом кораблів та суден. Тільки менше як десять відсотків від необхідної кількості було відремонтовано 1994 року. Великі кораблі ЧФ взагалі не ремонтувалися. В одному зі своїх інтерв’ю газеті “Флаг Родины” (19 січня 1995 року) заступник командувача ЧФ з експлуатації та ремонту контр-адмірал Олександр Аладкiн заявив, що в разі припинення ремонту кораблів та виконання заходів з підтримки технічної готовності флот припинить своє існування протягом двох—трьох років. Відновлення ж ремонту через деякий час потребувало б збільшення його вартості в десятки разів, а в багатьох випадках завершення ремонту буде взагалі неможливим. Такого розвитку подій можна було очікувати, бо до кінця 1994 року ЧФ заборгував ремонтним заводам понад 200 мільярдів карбованців.
Через недостатнє фінансування було майже припинено ремонт ракетного крейсера “Слава” в Миколаєві, великого протичовнового корабля “Очаков”, сторожового корабля “Беззаветный” та підводного човна у Севастополі. Зупинено ремонт і на рятувальному судні “Эльбрус”.
Не могли на ЧФ зберегти свої кораблі і від розграбування. Сторожовий корабель “Деятельный”, що ремонтувався, був так розграбований, що його довелося списати, тому що дальший ремонт був неможливий.
Аналогічна ситуація складалася і на кораблях, що планувалися до передачі українським Військово-Морським Силам після поділу Чорноморського флоту. Майже кожного дня ми отримували повідомлення, що ці кораблі та судна безжалісно експлуатуються — значно вище виділеного моторесурсу на рік, після чого відправлялися на ремонтні заводи, де не ремонтувалися, а продовжували іржавіти та розкрадатися. Майже вісімдесят відсотків таких кораблів не мали запчастин. Комплектування цих кораблів проводилося за залишковим принципом, тобто екіпажі формувалися з особового складу з низьким рівнем професiйності, а це призводило до погіршення та псування технічного оснащення кораблів.
Отож, ішла все та ж неоголошена війна з майбутніми українськими ВМС. Тенденції, що яскраво простежувалися тоді, були загрозливими для майбутнього українського флоту.
По-перше, навіть при вирішенні питання про поділ кораблів, ВМС України, як ми розуміли, будуть зазнавати дуже серйозного дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, адже зарплата на ЧФ, як і раніше, була у два рази вища, і цей розрив збільшувався. Якщо й могли прийти до нас, то лише ті, хто потрапив під скорочення чи мав низький фаховий рівень і не був призначений на нову посаду на ЧФ, або ті, кому треба дослужити два—три роки до пенсійного віку. Про патрiотизм тоді говорити взагалі не доводилося. Всі, хто хотів, уже давно служили в ВМС України. Тому неважко було передбачити, що коли українське керівництво не розв’яже питання про зрівняння грошового забезпечення моряків ВМС з чорноморцями, кораблі, які планувалися Україні, могли залишитися без фахівців.
По-друге, через те, що командування Чорноморського флоту вирішило не приймати на кораблі призовників з України, до кінця 1995 року в екіпажах кораблів ЧФ громадян України вже не було. А це означає, що при затягуванні переговорів стосовно фактичного поділу корабельної ланки може статися так, що на українських кораблях нікому буде служити.
По-третє, позаяк кораблі, призначені для України, безжалісно експлуатувалися, а запасних частин не було, українські ВМС при поділі могли одержати купу металобрухту, а не бойові кораблі. Про швидке введення їх у стрій говорити також не доводилося. ЗМП, комплектуючі деталі та озброєння вироблялися в Росії, а оскільки закупити їх буде дуже складно, бо за ціною вони майже золоті, то українська частина флоту могла стати найближчим часом небоєготовою.
Майбутнє як Чорноморського флоту, так і кораблів ВМС України не провіщало нічого доброго. Тривожні сигнали про загибелі все частіше звучали на флоті.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни