САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

КОЛИ МІЖ ТОВАРИШАМИ НЕМАЄ ЗГОДИ

Юрій Мєшков, парламент Криму: стінка на стінку • Балтін: обидва лідери перекреслили все • Севастопольські депутати — за російський статус міста • Розв’язати проблему ЧФ — віддати флот Росії?

Багато проросійськи налаштованих націонал-патрiотів у Криму захоплювались тією єдністю виконавчої й законодавчої влади, що склалася внаслідок виборів президента Юрiя Мєшкова та Верховної Ради, велику частину депутатів якої було обрано від блоку “Росія”. Якби справді така єдність існувала, це могло б багато в чому змінити ситуацію в Криму, зміцнити державність на півострові, добитися чергових поступок від Києва, а отже, зміцнити позиції ЧФ на півострові і, звичайно, створити додаткові труднощі для становлення ВМС України і перебування Збройних Сил України в республіці.
Однак конфлікт двох гілок влади, який виник, багато в чому змінив обстановку й посилив позиції України в Криму. На спроби Верховної Ради Криму переглянути ухвалений попереднім парламентом закон “Про президента Республіки Крим”, що нібито суперечить законам республіки, оскільки визначає ширші права президента, Юрій Мєшков 11 вересня 1994 року оголосив Указ “Про організацію державного управління в Республіці Крим у період підготовки й проведення референдуму щодо проекту Конституції Республіки Крим”. Цей Указ призупиняв на території півострова діяльність Верховної Ради Криму, районних, міських і районних у містах Рад та анулював мандати депутатів кримського парламенту й інших рівнів Рад. До ухвалення нової Конституції повноваження Верховної Ради Криму передавалися президентові, а на місцях — виконкомам. Верховна Рада Криму, в свою чергу, видала низку постанов про незаконність цього та інших указів президента.
Небезпека такого протистояння була очевидною. З одного боку, в конфлікт могли бути втягнені під приводом захисту конституційного порядку українські війська, з другого — спровоковані виступи російських військ, зокрема Чорноморського флоту, дислокованого в Криму. Це означало б початок збройного конфлікту. Такий розвиток подій, зрозуміло, не потрібен був народові, що населяє півострів. Багато хто з людей добре розумів, що в основі конфлікту лежали не інтереси народу, а боротьба за владу.
В Росії дуже уважно слідкували за подіями в Криму, і треба віддати належне — керівництво не втягнулося в кримський конфлікт. Чорноморський флот зберігав зовнішній нейтралiтет.
Надалі гострота конфлікту помітно зменшилася. Юрія Мєшкова рішенням парламенту Республіки Крим було позбавлено повноважень голови виконавчої влади, було створено новий уряд на чолі з Анатолiєм Франчуком.
Сам конфлікт боляче вдарив по зміцненню позицій Росії в Криму, не меншою мірою він позначився й на політиці військового керівництва Російської Федерації, яка проводилася на півострові. Це незадоволення було висловлено вустами командувача Чорноморського флоту адмірала Едуарда Балтiна.
“В цій кризі, — сказав Е. Балтiн, — не винні ні депутатський корпус, ні команда президента. Відповідальність за неї несуть особисто президент Криму Юрій Мєшков та голова Верховної Ради Сергій Цеков, які через свої людські якості не змогли дійти до взаємоприйнятних рішень і фактично обдурили сподівання кримчан. Через свою непомірну амбіційнiсть обидва лідери за тиждень перекреслили все, що було досягнуто раніше, сприяли втраті тих елементів державності Криму, що створювалися протягом кількох років Верховною Радою попереднього складу та її головою Миколою Багровим. Вважаю, що люди, які не вміють “робити політику”, повинні подивитися правді в очі, припинити апелювати до обдуреного ними народу і після такого нищівного фiаско піти з політичної арени” (“Флаг Родины”, 29 вересня 1994 р.).
Заява була вкрай несподіваною, адже до цього часу Балтiна і кримське керівництво пов’язували досить теплі стосунки. Судячи з того, що адмірал високо котирувався в сфері військового керівництва Росії (iнакше він би не зайняв таку посаду), його слова слід розглядати насамперед як позицію Російської Федерації, якій конфлікт був украй невигідним. Вочевидь, що, відрікаючись тоді від Юрiя Мєшкова та Сергія Цекова, РФ тим самим намагалася врятувати ідею “проросійського Криму”, значною мірою дискредитовану цими двома особами.
Події, які сталися в Криму, помітно позначилися й на позиції України у вирішенні проблеми ЧФ. На чергових переговорах українська делегація виходила з того, що поділові повинен підлягати весь Військово-Морський флот колишнього СРСР. Про це заявляв після переговорів двох делегацій 13—14 жовтня в Москві голова комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки Володимир Мухiн. За його словами, весь Чорноморський флот становив близько 96-ти відсотків української частини флоту колишнього СРСР. Свої 4 відсотки російська сторона могла взяти одразу. Інфраструктура буде здаватися тільки в оренду. Такі умови не сприймалися російською делегацією, тому розмови завершилися нічим.
Незабаром за домовленістю з Росією Україна підвищила рівень свого представництва на переговорах стосовно проблеми ЧФ та укладання повномасштабного двостороннього договору про дружбу та співробітництво. Головою української делегації було призначено першого віце-прем’єра з питань координації дій силових структур Євгена Марчука.
Переговори тривали, але, незважаючи на величезні зусилля всіх зацікавлених сторін, третій рік проблема Чорноморського флоту залишалася відкритою, а в ті дні особливо тісно перепліталася з подіями останнього часу в Криму. Від того, як могла бути врегульована проблема ЧФ, багато в чому залежав розвиток ситуації на півострові, мир та спокій кримчан. На той день одним з головних завдань був пошук такого конституційного взаємоприйнятного рішення, яке зняло б проблему неподіленого флоту і тим знизило б напругу в автономній республіці. Від вирішення цього питання залежало і саме поліпшення соціальних умов життя севастопольців, а отже, і сімей військовослужбовців.
Багато в чому обстановка в Севастополі розпалювалася через невирішеність великої кількості приватних питань між ЧФ та ВМС України. Особливо гострі розбіжності виникали в питаннях використання iнфраструктури бази. Незважаючи на те, що кожна сторона на основі Ялтинської угоди мала юридично рівні права на неї, фактично Військово-Морські Сили, що будуються, як і раніше реальними правами не володіли і перебували в себе вдома на правах гостя.
Додаткові труднощі в розв’язанні питання флоту створив депутатський корпус Севастополя, очолюваний головою міськради Віктором Семеновим. 23 серпня на позачерговій сесії Севастопольської міської Ради було ухвалено протизаконне популiстське рішення про визнання російського правового статусу міста Севастополя. Семенову вкупі зі своїми шовiністично налаштованими соратниками вдалося “заманити” частину виборців обіцянками, що Москва забезпечить місто всім необхідним. Це був обман. Росія Севастополю не виділила ні карбованця. Рішення Севастопольської міськради, звичайно, виходило за межі її повноважень і було незаконним, а також не створювало ніяких правових наслідків. Проте рішення про виведення ВМС із Севастополя, а згодом про статус міста, безумовно, серйозно позначились на настроях офіцерів, та й усього особового складу.
Інколи здавалося, що в далекому Києві про нас давно забули, і всі наші проблеми для них були тягарем. Згоди в полiтиків у ставленні до ВМС не було. Ми чекали хоч якоїсь серйозної підтримки, але вона так і не надходила. Було вдвічі боляче, коли окремі керівники в Києві недооцінювали важливість проблем, які виникали в нас, у місті.
Тоді, в серпні 1994 року, перебуваючи на відпочинку в Криму, побував у гостях у екіпажу сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” Голова Верховної Ради України Олександр Мороз. Його заява щодо флоту нас не могла не шокувати. “Якби я вирішував це питання, то я б віддав флот повністю Росії, без усяких компенсацій”, — сказав він морякам (“Флот України”, 23 серпня 1994 р.). Прикро й боляче було слухати такі слова нам: ми два з половиною роки боролися за те, щоб Україна мала свої кораблі, терпіли всі образи і нелюбов багатьох, ми були покидьками на своїй землі, не мали квартир, нормальних умов для служби.
Ми виживали. І тільки допомога народу стала для нас другим диханням.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни