САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

ЧАС ВИБОРУ. ЧАС СПОДІВАНЬ

3 січня — початок творення українських Збройних Сил • Адмірал Касатонов: кому служити? • Весна 1918 — січень 1992: історія повторюється • Борис Єльцин: Чорноморський флот був, є і буде російським! • Взвод Клюєва — перший • Бригада ОВРу робить свій вибір • Початок репресій Касатонова • ВПК “Сметливый”: служу Україні! • Батальйон Рожманова пішов в атаку

У житті кожної людини буває період, коли вона мусить зробити дуже важливий і тяжкий вибір, від якого залежить її майбутнє, а може, й саме життя. Так само і для цілого народу. Такий вибір випадає, може, один раз за кілька століть. Проте мало, виявляється, зробити крок уперед, назустріч своїй долі, а потім вистояти, треба ще й зуміти рушити далі. Досить спасувати лише раз, зробити хоча б півкроку назад, як заповітна мрія починає швидко віддалятися.
Сьогодні навряд чи викликає сумнів те, що нестійкість і непослідовність окремих представників українського керівництва у вирішенні долі Чорноморського флоту створили низку значних проблем, які суттєво позначилися на становленні державності України.
Як же все починалося?
24 серпня 1991 року Україна, виконуючи волю свого народу, зробила той iсторичний доленосний вибір і, згідно з Актом проголошення незалежності та всеукраїнським референдумом, почала будувати суверенну демократичну правову державу. Гарантом незалежності, безпеки й територіальної цілісності і повинні стати створювані власні збройні сили.
Згідно з постановою Верховної Ради України “Про військові формування в Україні”, ухваленою 24 серпня 1991 року, всі військові формування, дислоковані на її території, було підпорядковано Верховній Раді України і створено Міністерство оборони.
Верховна Рада України, виходячи з реалій суспільно-політичної та соціально-економічної обстановки і суто військових процесів, розробила правові основи творення збройних сил та інших військових структур України, ухвалила пакет першочергових законодавчих актів з військових питань. Зокрема, було ухвалено постанови Верховної Ради “Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України”, “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей” та інші.
Здавалося б, ніяких перешкод на шляху творення власних збройних сил у України не було. 30 грудня 1991 року в Мінську держави-учасниці Співдружності, утвореної внаслідок розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно з національним законодавством. Внаслідок цього об’єкти союзного підпорядкування, розташовані на території України (Чорноморський флот, дислокований переважно в Україні), ставали її державною власністю.
Всі без винятку учасники Співдружності юридично визнали, що Україна реалізує це право без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. Все це було закріплено в статті 2 Угоди Ради голів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська.
Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі.
Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2—3 січня 1992 року в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994 року.
Однак представники військового відомства колишнього СРСР поставили вимогу, щоб під їхнє командування було передано й ті, розташовані в Україні, частини і заклади, які зовсім не належали до стратегічних ядерних сил, зокрема, повітрянодесантні й сухопутні з’єднання. Такі дії щодо відбудови імперських військових структур припали до душі деяким російським керівникам. У тісному контакті з військовим відомством Росії вони почали робити все, щоб позбавити Україну права на Чорноморський флот, заявляючи, що він є складовою частиною стратегічних сил і повинен залишатися неподільним.
Що ж являв собою на той час Чорноморський флот? Газета “Крымская правда” (№5 від 9 січня 1992 р.) опублікувала дані Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Згідно з цими даними, флот мав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, більше як 300 малих та середніх суден, 151 літак та 85 вертольотів палубної авіації. Вартість флоту, за оцінками експертів, становила близько 80 млрд. доларів США.
До складу флоту входила і Середземноморська ескадра, боєготовність якої в разі бойових дій залежала тільки від підтримки інших флотів колишнього Радянського Союзу. Стратегічне значення і Чорного моря, і дислокованого на ньому флоту знизилось одразу після того, як Туреччина, яка контролює протоки Босфор і Дарданели, увійшла до НАТО.
Чорноморський флот на початку 1992 року становив близько 10 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР, а потім Російської Федерації. Оскільки українська частина в зовнішньому борзі колишнього СРСР становила 16,34 відсотка, то Україна могла претендувати ще на 6 відсотків. Тим більше, що внесок України у формування союзного бюджету протягом багатьох років складав майже 25 відсотків. Проте українська сторона не поставила цього питання в порядок денний засідань голів держав СНД.
Російська Федерація передбачала можливість перепідпорядкувати частини Чорноморського флоту, розташовані на території України. Напередодні референдуму про незалежність України 29 листопада 1991 року російська команда, прислана з Північного флоту, похапцем вивела через Босфор авіаційний крейсер “Адмирал флота Советского Союза Кузнецов”, який ще не закінчив був ходові випробування в Миколаєві.
Надалі головним аргументом Росії, який не дав змоги Україні взяти флот під свою юрисдикцію, стало твердження, що ЧФ є стратегічним об’єднанням, а отже — флотом СНД. Але за цим приховувалося інше. Нерозв’язність проблеми ЧФ пояснювалася не стільки його військово-стратегічним значенням, скільки протилежністю політичних курсів двох держав, одна з яких хотіла затвердити свій суверенітет і недоторканність кордонів, а друга — відродити iмперiю хоч би в складі колишніх 12 республік, які б могли утворити СНД.
Млявість керівництва України в розв’язуванні питання ЧФ, проросійська позиція його командування, провали України в економіці — все це призвело до різкої зміни настроїв жителів півострова на користь сусідньої держави. Ці обставини стали головною причиною успіху проросійських рухів шовiнiстичного, сепаратистського штибу. По суті, проблема ЧФ спричинила проблеми Криму і Севастополя, а потім і російсько-українських відносин. Але це ми зрозуміли не одразу.
Спершу все нагадувало абхазьку притчу про те, як старий пастух мав гнати своїх кіз пастися. Вже березень закінчився, вже квітень надворі, а дощі, дощі... Кози непокоїлися... Тоді він посадив у свою торбу кота і підвісив її... Кіт, звичайно, несамовито нявчав, а кози слухали, мов зачаровані, забувши, що треба пастися...
Саме так багатьма в колишньому Союзі сприймалися події на початку січня 1992 року на Чорноморському флоті. Проблеми, пов’язані з ЧФ, потіснили з перших сторінок газет нищівні цифри зростання вартості життя. Газета “Известия” 11 січня 1992 року в своїй передовиці зазначала: “Нашу увагу спрямовують від порожніх полиць — на колір прапора”. Однак усе виявилося куди складнішим і серйознішим.
З 3 січня 1992 року Україна почала формувати власні Збройні Сили. Військовослужбовці, серед них і Чорноморського флоту, до 20 січня мусили скласти присягу на вірність народові України. Ці дні були нервовими на флоті. Керівники мовчали, офіцери та мічмани навперебій обговорювали у каютах та кабінетах зміни, що мали відбутися.
Тими днями, як старший офіцер прес-центру Чорноморського флоту, я не раз ставив собі запитання: невже Україна дійсно стала незалежною державою і матиме свій флот? Такі запитання хвилювали тоді багатьох. Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Крім того, 1 грудня 1991 року 72% особового складу проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991 року про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.
Проте були й такі, хто рішуче відмовлявся складати українську присягу і збирався перевестися на російський флот.
Погляди були різними, але як люди військові, усі чекали, що скаже керівництво ЧФ і яка команда надійде. Кожному з нас уся військова система роками втовкмачувала в свідомість необхідність суворої підпорядкованості командуванню, що стоїть вище, єдиноначальності, та й сам уклад життя не дозволяв приймати будь-яке самостійне рішення, не діставши згоди старшого начальника. Твоє волевиявлення було ніщо, існували статут, положення, інструкції, і треба було беззаперечно їх виконувати.
Усі чекали, а командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов мовчав. Лише пізніше стало відомо, що в ті дні Касатонов одержав шифровку з Києва про те, щоб привести флот до присяги. Адмірал вагався. Три дні знизував плечима і при нагоді казав, що кожен офіцер сам вирішить, під яким прапором йому служити. В ті дні командувач не підписав жодної шифротелеграми. За нього це робив віце-адмірал Георгій Гуринов, начальник штабу ЧФ. З Головного штабу ВМФ поповзли чутки, що Касатонова знову переводять на Північний флот і що вже готовий наказ про призначення на його посаду вiце-адмірала Валентина Селiванова, командувача Ленiнградської військово-морської бази. Говорили, що Касатонов постраждав саме за те, що знизував плечима. А Касатонов усе одно зволікав. Іноді здавалося, що він чекав вищого призначення в українських Збройних Силах, бо на той час мав найвище військове звання в Україні. Трьох командувачів округів було звільнено з посад, уцілів лише він.
Нам, співробітникам прес-центру, доводилося досить часто, а іноді й по кілька разів на день зустрічатися з адміралом Касатоновим. Не погоджуючись з його суворістю, командирською чванливістю, що в’їлася до кісток з роками служби на флоті, гонором та пихою, а найчастіше з неповагою до нижчих чинів, що підтверджувалося сотнями прикладів, усе ж треба сказати, журналістів він любив і ставився до них з повагою. Пізніше ця його якість стала однією з вирішальних рис у створенні його iмiджу.
Кожного разу в ті дні, коли начальник прес-центру капітан 1-го рангу Андрій Лазебников, колишній полiтпрацівник, якого Касатонов перевів з Півночі, приходив після ранкової доповіді, ми зазвичай цікавилися: як комфлоту? У відповідь чули:
— Ще рішення не прийняв, але, гадаю, буде все гаразд. Не для того ж він на південь переводився, щоб поїхати звідси. Та й дружина в нього з Києва...
Багато чого тоді було неясно, але в душі Iгор Володимирович, мабуть, усе ж був згоден служити Україні. Хоча сумніви, безперечно, були. Але був, звичайно, й суто життєвий інтерес. Після довгих років служби на задвірках колишнього Союзу, а останні роки він служив першим заступником командувача Північного флоту, Севастополь здавався столицею, теплою, сонячною. Чого ще треба для нормальної служби, життя сім’ї? Та й офіцери були загалом не проти того, щоб служити Україні. Тоді ще панувала iлюзiя, що хоч Союзу й немає, але практично нічого ж не змінилося.
Проте час збігав, а Київ не діяв. Одна з причин полягала в тому, що в Міністерстві оборони панувало безладдя і було вочевидь не до флоту, а отже, і не до Касатонова. Очевидці перших днів становлення наших Збройних Сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнiвом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти. Так нещодавно відроджена держава дістала “головний біль” на десятиріччя (“Українська газета”, 23 травня 1996 р.). Важко сказати, на що розраховувало керівництво. Заспокоювало, напевно, те, що Касатонов, відрекомендовуючись Леонiдові Кравчуку — Президентові України, не заявив про своє небажання служити українському народові. З Києва він повернувся, як і раніше, командувачем Чорноморського флоту. А не враховано було, мабуть, головного — військовим не можна надавати можливість самим вирішувати такі важливі політичні проблеми, як приймання присяги. До присяги повинен хтось приводити. Але цього “когось” в Україні не виявилося. І тоді сказала своє слово Москва.
4 січня 1992 року о десятій годині ранку мені довелося бути в кабінеті адмірала Касатонова. Тоді командувач частенько збирав нас, співробітників прес-центру, в себе. Розмову перервав настирний телефонний дзвінок. Дзвонили по ЗАЗу. Комфлоту підняв трубку, ми зрозуміли, що дзвінок був з приймальні Головкому ВМФ адмірала флоту Володимира Чернавiна. Iгор Касатонов одразу ж, якось трохи розгублено, ніби давно чекав цього дзвінка, перейшов до своєї кімнати по сусідству з кабінетом і там узяв трубку. Ми не чули розмови, проте через стіну перiодично долунав трохи підвищеного тону голос Касатонова. Він неначе намагався щось пояснити. Але відразу ж його мова уривалася і надовго замовкала. Так тривало хвилин десять. Адмірал вийшов трохи почервонілий. Він не міг стримати хвилювання, заговорив уривчасто:
— Ну, зі мною ще отак... Як із хлопчиськом...
Ми, розуміючи ситуацію, в якій опинилися, попросили дозволу вийти. Через кілька годин стало відомо, що відбулося засідання Військової Ради, на якому вирішено не приймати присяги на вірність народові України, доки керівники України і Росії не домовляться остаточно, кому ж має належати Чорноморський флот.
На жаль, історія знову повторилася.
Весною 1918 року розвалилася Російська iмперiя. Чорноморський флот мав близько 400 бойових кораблів усіх класів та допоміжних суден. Проте основні події розгорталися навколо найсучасніших на той час 35 кораблів. У квітні 1918 року, побоюючись, що уряд української Центральної Ради, який був союзником кайзерівської Німеччини, візьме під свою юрисдикцію кораблі, російська Рада Народних Комiсарів наказала флотові 23 квітня залишити Головну базу в Севастополі й перебазуватися до Новоросійська.
Сім днів на флоті в усіх частинах і на кораблях точилися дебати: залишитись у Севастополі і стати на бік Центральної Ради, піднявши жовто-голубі прапори, чи йти до Новоросійська. 29 квітня 1918 року в Севастополі на нараді представників Чорноморського флоту було ухвалено рішення: розпорядження російського уряду не виконувати, флот передати українській Центральній Раді. Тоді командувач Чорноморського флоту віце-адмірал М. Саблiн, на відміну від адмірала І. Касатонова, віддав наказ підняти на кораблях прапори Центральної Ради. В радіограмі, надісланій до Києва, він повідомив, що флот і Севастопольська фортеця підняли українські прапори.
Але того ж дня ввечері представники російських полiтичних партій, насамперед більшовики, вирішили розколоти Чорноморський флот. Керуючись амбіціями та ворожим ставленням до Центральної Ради, вони повідомили морякам кораблів, де більшовицька пропаганда найпомітніше позначилася на настроях матросів, що Центральної Ради, якій передали флот, не існує. Дійсно, 29 квітня в Києві відбувся не без допомоги німецьких окупаційних військ державний переворот, внаслідок якого було скасовано владу Центральної Ради. До влади прийшов гетьман України генерал-лейтенант російської армії Павло Скоропадський — нащадок гетьмана Iвана Скоропадського.
Новий правитель України був популярним, адже він обирався з’їздом хліборобів і робив усе, щоб зібрати сили, спроможні захистити від ворожих посягань на Українську державу.
29 квітня, ввечері, в Севастополі знову провели збори, де було ухвалено нове рішення — Українському урядові не підпорядковуватися.
Але вернімося знову до січня 1992 року. Після рішення Військової ради про те, що українська присяга не буде прийматися, адмiрала Iгоря Касатонова викликали до Москви, де його остаточно “просвітили” і “скерували на шлях iстинний”, розвіяли його сумніви щодо того, кому служити. Тоді ми ще не знали, ким виявиться Касатонов для України, яким ненависником усього українського стане, яким лютим душителем усіляких спроб будь-кого з офіцерів чи мічманів присягнути Україні. А з тими, хто все-таки складе присягу на вірність народові України, розправиться всіма можливими і неможливими способами. А головне, обстоюючи єдність флоту, заб’є зухвало та брутально клин між тими, хто склав присягу, й тими, хто ще не зробив свого вибору і чекав політичних рішень.
У ті дні багато писали про командувача ЧФ, писали по-різному, але вже тоді було зрозуміло — це розумний, хитрий, що мужніє на очах, полiтик. Безперечний талант організатора, сильна воля дали йому змогу розгорнути в ті дні таку антиукраїнську кампанію, що її наслідки вражали навіть його самого. Недооцінювати таку людину не можна було, однак у Мiнiстерстві оборони, а потім і в керівництві України це зрозуміли з великим запізненням. Вочевидь, лише після того, як про нього сказала своє слово преса.
Те, що зробила преса, сам адмірал Касатонов зрозумів не відразу. Мало кому до того часу відомий командувач Чорноморського флоту за рейтингом популярностi в ті дні потрапив до першої десятки. Адмірал спочатку обстоював флот, який мав би служити Співдружності. А московська преса остаточно розставила акценти. Коли над її матеріалами з’явився заголовок “З нами Бог і Андріївський прапор”, вона зробила його російським адміралом.
Інший заголовок навряд чи міг тоді й з’явитися, адже 5 січня 1992 року, незважаючи на Різдво, що наближалося, адмірал Касатонов направив літак за журналістами не до Києва, а до Москви. Коли ж із одного з військових аеродромів під Москвою вилетів літак з журналістами, зокрема й іноземними, командування ВМФ повернуло його назад і, укомплектувавши групу з військових кореспондентів різних газет, відправило до Севастополя. За кілька днів, коли вийшли газети з публікаціями, Касатонов прокинувся російським адміралом.
У ті січневі дні, думаю, кожен з нас, хто служив на флоті, чекав офіційних заяв із Києва і Москви. Президент України Леонiд Кравчук, як і раніше, мовчав. Чому? Чому? Це запитання я все частіше й частіше ставив собі тоді, спостерігаючи, як Україна втрачає флот. Голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов у ті дні заявив: “Усі флоти... , звичайно, повністю належать Росії” (“Известия”, 11 січня 1992 р.). Після таких заяв знову виникало запитання: чому “звичайно”? Хіба Росія — єдина спадкоємиця всього того, що в СРСР було спільним?
Борис Єльцин, відверто підіграючи певним настроям, у свою чергу також заявив досить конкретно: “Чорноморський флот був, є і буде російським” (“Известия”, 11 січня 1992 р.), закликавши тим самим не присягати Україні.
Мер Петербурга Анатолій Собчак пішов ще далі. Він пригрозив: щоб покарати Україну за “загарбання” флоту, Крим треба повернути Росії. Це було вже серйозно. Такі заяви не минули безслідно. Вищі чини у ВМФ Росії хутко підхопили цю думку, і Головком ВМФ колишнього СРСР адмірал флоту Володимир Чернавiн уже відверто заявив, що Чорноморський флот “завжди був російським” (“Советская Россия”, 9 січня 1992 р.).
Перший заступник Головнокомандувача ВМФ адмірал флоту І. Капiтанець, який ішов у ногу зі своїм начальником, пояснив, що “Чорноморський флот — спадкоємець Російського Чорноморського флоту, створеного 1783 року, він ніколи Україні не належав” (“Советская Россия”, 11 січня 1992 р.). Ось так, ні менше, ні більше.
До їхніх слів ми ще повернемося, але виникає закономірне запитання: чому вищі чини в Міністерстві оборони так ухопилися за флот? І друге: чи потрібен взагалі такий Чорноморський флот Україні та Росії?
Якщо глянути на карту Чорного моря, то навіть непрофесiоналові буде цілком зрозуміло, що в замкнутому просторі тримати таку армаду, яка ніколи в разі необхідності не прорветься через Босфор і Дарданелли, немає ніякого сенсу. Але країна, де 20 відсотків пологових будинків зовсім не мали водопостачання, а 40 відсотків — гарячого водопостачання, охоче дозволяла собі і не такі витрати заради бойового престижу.
Дивним є й інше. Через російсько-український конфлікт з приводу Чорноморського флоту залишалися поза увагою реальні iнтереси того єдиного відомства, якому цей флот був потрібен, — Міністерства оборони СРСР. Так, саме СРСР. Це Мiнiстерство оборони пережило, по суті, сам СРСР. Загадкова нескорочуваність Радянської Армії — одна з головних загадок тих років. Країна дійшла до межі зубожіння, але продовжувала виготовляти ракети.
Це не єдиний парадокс того часу. Радянський Союз розпався, утворилися незалежні держави, а армія лишилася єдиною і нею керувала Москва. Саме в такому стані все хотіли і залишити. Під маркою єдиної армії СНД діяли приховані механізми iмперської політики Росії. Під цю базу підводили буквально все. В Україні роздували мiф про українiзацiю ЧФ. Нав’язані стереотипи сприймалися легко й швидко входили в свідомість людини. Всі попередні роки ідеологічна машина добре втовкмачувала їх нам у голову. Було легко не думати, сприймаючи те, що давалося, в готовому вигляді і виконувати так, як вказували зверху. Цей механізм спрацював і тоді на Чорноморському флоті.
За рекомендацією, а точніше за наказом Касатонова на флоті в частинах і з’єднаннях пройшли офіцерські збори, метою яких було підтримати рішення Військової ради. На основних із них був присутній командувач і, звичайно, задавав тон. Тільки 8 січня було проведено делегатські офіцерські збори ЧФ, збори представників офіцерських зборів з’єднань, частин та управлінь ЧФ. 10 січня Касатонов особисто зібрав командирів кораблів і частин ЧФ.
Тоді на флоті добре розуміли, що стоїть за цими зборами делегатів від частин: офіцерів втягували в політику. Ніхто нікого не делегував. Посилали тих, кого треба було послати, щоб вони просто вчасно підняли руку під час голосування на підтримку рішення Касатонова. Всі все розуміли, проте далі обурення справа не рухалась.
А в зверненнях представників офіцерських зборів до голів Співдружності Незалежних Держав і в інших постановах нібито рукою Касатонова було вписано, що “ВМФ неподільний, а Чорноморський флот — його невід’ємна частина і є стратегічним, а отже, має залишатися в СНД...”
Можливо, СНД найбільше потрібна була колишньому Міністерству оборони СРСР. Це ще раз підтвердила Всеармійська нарада представників офіцерських зборів, що відбулася 17 січня 1992 року. Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников на нараді заявив, що мета керівництва армії та флоту, як і всіх офіцерів, присутніх у залі, — зберегти Збройні Сили, не дати розчленити армію і флот на окремі частини. Тобто передбачалося, по суті, зробити армію наддержавною структурою. Держави незалежні, а армія єдина. Вона в будь-яку мить, скерована із Москви, може бути задіяна, якщо якась із держав схоче насправді стати самостійною. Маючи потужний важіль, можна було керувати й іншими процесами. Такий статус армії не міг не влаштовувати націонал-патрiотів, полiтиків лівої орієнтації, професіональних комунiстів Росії, яким почав підігравати і сам Президент Борис Єльцин. Ця ідея єдиної армії активно тиражувалася і набрала сили на Чорноморському флоті, хоча багато хто добре розумів, якою примарою є СНД.
Тим, хто це зрозумів, було удвоє складніше. Україна заявила про будівництво незалежної держави і національних збройних сил, поставила завдання до 20 січня у військах прийняти присягу, а механізму виконання цього указу, по суті, не було. Як зробити свій вибір — присягнути народові України, коли адмірал Касатонов суворо заборонив складати українську присягу, а Київ не вживав для цього ніяких рішучих дій? Терпець людей урвався, бажаючі служити народові України самі стали складати присягу. Тоді й запрацював касатонівський репресивний апарат. І першим випробував його на собі капітан 3-го рангу Олександр Клюєв. Згодом у розмові зі мною він розкрив механізм цькування тих, хто зробив свій вибір:
“Почалося все з того, що 20 січня 1992 року учбова рота, командиром якої я був, присягнула народові України. Церемонiя пройшла чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1-го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2-го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України — узяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: “Кому здати посаду?“
Того ж дня о сьомiй годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він поставив вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Тоді наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту. Увечері того ж дня, хоч я і не здав справи, мені запропонували покинути частину.”
Так розправилися з тим, хто перший склав присягу. Потім Олександру Клюєву довелося пройти через усі приниження на засіданні атестаційної комісії, де з нього зробили “професiйно непридатного” офіцера, хоча рота, якою він командував, тривалий час була найкращою.
Серед тих, хто склав присягу в школі водолазів, були капітан 2-го рангу Микола Тихонов, капітан 3-го рангу Петро Піддубний, капiтан-лейтенант Яків Древаль, 21 мічман, серед них Микола Хомич, та інші. Командування частини на чолі з капітаном 1-го рангу Олександром Крамаренком організувало справжнє цькування офіцерів та мічманів, які склали присягу на вірність народові України. Згодом було усунено від виконання обов’язків, а потім просто виведено за територію частини капітана 3-го рангу Олександра Клюєва, капiтан-лейтенантів Юрія Шарлая і Валерія Кравченка.
Це був лише початок репресій Касатонова, що проводилися щодо тих, хто присягнув народові України. Справжньою трагедією в долях багатьох моряків стали події, що відбулися в Донузлавському гарнізоні. Але це був зліт самосвідомості людей, що вирішили служити Україні.
26 січня 1992 року, в неділю, бригада охорони водного району (ОВР) під командуванням Юрiя Шалита склала присягу на вірність народові України. Це було перше велике з’єднання, особовий склад якого зробив свій вибір.
Загалом у той недільний день склали присягу 42 офіцери, 57 мічманів і більше як 160 матросів і старшин. Усього майже 260 осіб. Капітана 2-го рангу Юрія Шалита одразу ж усунули від виконання службових обов’язків. Пам’ятаю, як у штабі ЧФ командування довго сушило голову над формулюваннями, за що усунути. Нарешті вирішили, що за порушення наказу вищого командування, порядку військової субординації, за спробу розколу зсередини з’єднання та на кораблях і т. д. Всі ці примарні, незграбні формулювання мали смішний і наївний вигляд. Менше, як за місяць присягу на вірність народові України в цій бригаді склало понад сімдесят відсотків особового складу.
На одних офіцерських зборах бригади на знак протесту проти усунення з посади Юрiя Шалита офіцери вирішили надіслати телеграми на адреси Президента України, міністра оборони України, головнокомандуючого ОЗС СНД, у яких висловили незгоду з прийнятим рішенням щодо їхнього командира. Потім стало відомо, що про телеграму доповіли Президентові. І хоч офіційно командиром бригади було призначено капітана 2-го рангу П. Калашникова, накази по з’єднанню підписував аж до двадцятих чисел березня капітан 2-го рангу Юрiй Шалит. Більшість офіцерів штабу з’єднання продовжували підтримувати Юрiя Шалита.
Процеси, що відбувалися в ті дні на флоті, особливо складання присяги особовим складом, уважно відслідковувалися з Москви, де добре розуміли, що від результатів присяги значною мірою залежатиме позиція України на переговорах, що проводитимуться керівниками колишніх союзних республік, а отже, і існування самої Співдружності Незалежних Держав. У Росії Чорноморський флот усіляко прагнули зробити одним з важелів тиску на Україну. Тому щойно 16 січня 1992 року держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав підписали угоду про військову присягу в стратегічних силах, де стояв підпис і Леонiда Кравчука, Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников терміново надіслав телеграму про прийом саме цієї присяги на Чорноморському флоті, добре знаючи, що Україна не вважає флот стратегічним об’єднанням.
26 січня до Севастополя прилетів Головком ВМФ адмірал флоту Володимир Чернавiн. Того ж дня в море вийшов загін кораблів флоту у складі протичовнового крейсера “Москва”, великого протичовнового корабля “Керчь” і сторожового корабля “Безукоризненный”. Цей загадковий поквапливий вихід не планувався заздалегідь і був вкрай несподіваним для екіпажів. Курс було взято на Новоросійськ. Подібне в історії флоту вже траплялося.
1918 року частина кораблів Чорноморського флоту на чолі з командувачем адміралом М. Саблiним взяла курс на Новоросійськ. Тоді в травні 1918 року з’явилося розпорядження Ленiна, в якому говорилося, що через безвихідь флот треба знищити негайно. Після цієї телеграми до Новоросійська, де перебували кораблі флоту, надійшли категоричніші накази: флот затопити. Все робилося, щоб не допустити утворення Військово-Морських Сил Української держави.
У Новоросійську ж червневі дні були гарячі: знову на зборах та мітингах точилася боротьба за Чорноморський флот. Коли всі аргументи було вичерпано, супротивники вирішили провести загальнофлотський референдум: лише 450 моряків висловилися за затоплення флоту згідно з указом Ленiна, 500 — були рішуче проти. Вони проголосували за повернення кораблів до Севастополя. Понад 1000 моряків утрималися.
Після референдуму тимчасово виконуючий обов’язки командувача флоту капітан 1-го рангу О. Тихменьов, усвідомлюючи, що більшовики зазнали поразки, вирішив служити Україні. 17 червня він наказав кораблям вернутися до Севастополя. В ніч на 18 червня частина кораблів залишила рейд Новоросійська. За день вони вже прибули до Севастополя, примноживши тим самим Військово-Морські Сили України. Десять кораблів, що залишилися, 18—19 червня стали учасниками запланованої акції. Моряки плакали, коли їхні кораблі поглинала хвиля. В складі ВМС української держави, визнаної тоді урядом Ленiна, опинилося майже 70% флоту.
Багато хто з тих, хто в січні 1992 року йшов у Новоросійськ, далеко не одразу зрозуміли мету свого прибуття в цей район. Тільки біля Новоросійська особовий склад узнав, що Президент Російської Федерації вирішив “глибше пізнати проблеми флоту”.
На підході до Новоросійська адмірал Касатонов наказав командирам ВПК “Керчь” і СКР “Безукоризненный”:
— Підготувати андріївські й російські прапори, а із заходом у територіальні води Росії — підняти їх.
Узнавши про це, матроси-українці заявили, що, коли це станеться, вони вночі позривають ці прапори і повикидають їх за борт, а потім зберуть свої речі і підуть з кораблів.
Через офіцера Служби безпеки про це доповіли Касатонову. Той розлютився, але прапори піднімати не ризикнув.
28 січня Борис Єльцин прибув на ПКР “Москва”. В своєму виступі він заявив: “Ми проти поділу Чорноморського флоту” (“Флаг Родины”, 30 січня 1992 р.). Про те, яку позицію повинен зайняти флот, стало відомо із запису, зробленого Єльциним у книзі почесних відвідувачів корабля: “Молодці, чорноморці! Так тримати, не похитнутися в цей складний період для країн СНД. Дякую за зустріч! Підтримаю!”
Це було своєрідне зелене світло, коли можна посуватися далі, тобто розправлятися з тими, хто присягне Україні, приводити всіх новобранців до присяги СНД, хоч була присяга на вірність народові України і більшість матросів була тоді саме з України.
Одного недільного дня я навмисно пішов до одинадцятого навчального загону підводного плавання і на власні очі побачив, як силоміць змушували молодих українських хлопців присягати СНД. На плацу до кожного підрозділу було приставлено по кілька офiцерів управління частини, які слушної миті мали підштовхнути “бунтаря” або умовити присутніх батьків, щоб їхній син склав потрібну присягу. В кожному взводі було по кілька осіб, які бажали скласти присягу на вірність народові України. Але нікому з них такої можливості так і не дали, змусивши скласти присягу СНД.
Разом з форсуванням присяги СНД командування ЧФ розгорнуло масове цькування та всіляке гоніння тих, хто вже присягнув Україні. Робилося все, щоб дискредитувати цих офiцерів та мічманів. Учорашні передовики, часто найкращі, ставали професійно “непридатними”, “бандерівцями” та”фашистами”.
Адмірал Касатонов запускав свій репресивний апарат на повну потужність. Засідання Військової ради проводилися одне за одним. На одному з них, яке відбулося 29 січня, випало бути присутньому і мені. Перше, що вразило — це агресивність командувача, він був просто скажений. Формально розглядали питання дисципліни, але під її порушниками розуміли тих, хто присягнув Україні чи збирався це зробити. Найбільше дісталося командирові Кримської військово-морської бази віце-адміралові Олександру Фролову, адже в його з’єднанні була бригада капітана 2-го рангу Юрiя Шалита, яка склала присягу народові України. За словами Касатонова, “Фролов був на грані втрати всієї бази”. Присутні добре розуміли, що командира бази буде звільнено з посади.
Про дії Юрiя Шалита, зі слів Касатонова, він доповів Головкому ВМФ, упевнений, що “клятвовідступника” буде звільнено з займаної посади. З цього офіційного виступу Касатонов уперше почав творити образ тих, хто зрадив уже одного разу даній присязі, українських націоналiстів, які хочуть “прихватизувати” флот.
Чому командувач був розлючений і вимагав припиняти будь-які спроби присягнути тих, хто вирішив служити Україні? Пояснень було багато, проте в його діях уже тоді було помітно стратегічну лінію. З одного боку, він мусив реабілітувати себе в очах свого керівництва та спокутувати провину за повільність і вагання при вирішенні питання, кому служити. З другого — Касатонов робив усе, щоб командири основних з’єднань і частин стали частиною репресивного апарату, щоб розправлялися з небажаними в своїх колективах, а потім назавжди розпрощалися з думкою служити Україні. Хто ж таких, мовляв, опісля візьме до українського флоту? І цю систему “приймання гріха на душу” командирами Касатонову створити вдалося. Дисциплiна на флоті, що б там не казали тоді, була на висоті. Командири ретельно виконували накази під пильним оком комфлота. А згодом, коли відступати вже неможливо, зі всією люттю нападали на невгодних, які склали українську присягу. Тим, хто склав тоді присягу, було особливо важко. Як потребували вони тоді підтримки керівництва України! Стало легше тільки після звернення міністра оборони України до моряків-чорноморців, де говорилося, що “офіцерів та мічманів флоту, усунених з посад через їхні патрiотичнi вболівання або ж звільнених через цю причину в запас, буде зараховано на службу до Збройних Сил України, поновлено на посадах зі збереженням усіх громадянських прав та пільг” (“Слава Севастополя”, 4 лютого 1992 р.).
Цю обіцянку, дійсно, було пізніше виконано. В цьому мені випало переконатися на собі. Я, як і багато хто з моїх товаришів, присягнув Україні і був звільнений у запас з ЧФ, а згодом був повністю поновлений міністром оборони України в усіх правах.
Однак про те, які випробування довелося витримати тим, хто на ЧФ зробив свій вибір на користь України, які образи та приниження пережити, напевно, слід було б написати окрему книжку. Військовослужбовцям у ті дні було особливо важко. Радянський Союз перестав існувати, утворилися самостійні держави, а проблему армії остаточно не було вирішено. Поставало законне запитання: як військовослужбовцеві, який хоче служити народові України, не порушуючи закони, а головне, коли його старший начальник — проти його бажання, здійснити на практиці свою мрію? В цьому вся трагедія. Але, незважаючи ні на що, люди продовжували робити свій вибір на користь Україні.
На жаль, не завжди щастило складати присягу в параднім строю під звуки оркестру, тобто в ідеальних умовах. Однак, якби моряки чекали кращих часів, то українського флоту, напевно, ніколи б не було або був би, але не скоро. Тому люди робили свій вибір.
9 лютого 1992 року присягу на вірність народові України склали моряки великого протичовнового корабля “Сметливый”, яким командував капітан 3-го рангу Валерій Зубков. З-поміж них командир бойової частини 1 капітан-лейтенант Ю. Лужецький, командир бойової частини 3 Г. Кузнецов та інші. Усього присягнули 6 офіцерів, 8 мічманів та 84 військовослужбовці строкової служби, що становило майже 40 відсотків особового складу.
Того ж дня, 9 лютого присягнули Україні і частина офіцерів великого протичовнового корабля “Николаев”. Цей корабель Тихоокеанського флоту перебував на модернізації в Миколаєві. Очолив прийом присяги капітан 3-го рангу Олексій Юзюк. Серед присягнувших народові України були капітан-лейтенанти Анатолій Бойко, Олексій Сирченко, Володимир Марков, старші лейтенанти Дмитро Шинкаренко, Сергій Федотов та інші.
Не всі, на жаль, хто вирішив служити в українському флоті, були передовими людьми. Були поміж них і звільнені раніше з посад чи просто не відзначені успіхами по службі. Це, звичайно, дуже дискредитувало всіх, хто щиро і чесно хотів служити народові України. Добре пам’ятаю, з яким болем узнавав про такі негативні факти, але все-таки вірилось у краще. І ці кращі дні поступово наближалися.
22 лютого 1992 року склав присягу народові України батальйон морської піхоти, яким командував Вiталій Рожманов. Це був усвідомлений вибір. Люди багато що зрозуміли в житті. Прозріння почалося під час азербайджанських подій, коли морських піхотинців Рожманова терміново перекинули до Баку. Руками чорноморців московські опричники хотіли вирішити свої великодержавні завдання. Коли надійшов наказ атакувати Шиховську заставу, морські піхотинці добре зрозуміли, що без крові не обійдеться. Раніше там уже побували десантники з Каспiю. Ті не щадили ні жінок, ні старих, які були неозброєні. Чорноморцям пропонували зробити те саме і при цьому без жодного письмового наказу, який би мав юридичну силу.
Треба віддати належне батальйонові, де начальником штабу тоді був майор Вiталій Рожманов, — трагедії не сталося.
— Ми зрозуміли, — сказав під час зустрічі зі мною Вiталій, — що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати полiцейські функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі.
Тримали батальйон з 24 січня 1991 року до перших чисел квітня. Керівництво боялося бунту і народної помсти. Цього часу вистачило майорові Рожманову і його підлеглим, щоб зрозуміти, що події в Баку спровокувала Москва.
Ще одним кроком на шляху до прозріння стали серпневі події 1991 року. Тоді морським піхотинцям було поставлено завдання блокувати аеродром у Бельбеку. Пізніше до мене потрапив документ, де похвилинно було розписано дії “чорних беретів”. Чекали Єльцина. Він мав прилетіти для визволення Президента Горбачова, блокованого у Форосі. Тоді командирові бригади було віддано наказ знищити цей літак. А в останню мить дали “відбій”, бо в літаку летів не Єльцин, а Руцькой.
Тому, коли прийшов січень 1992 року, люди не схотіли знову стати знаряддям у руках тієї ж Москви. Це стало очевидно, коли група народних депутатів та членів Президії Верховної Ради України побувала в бригаді морської піхоти. Та сама група, котра майже три години простояла на холоді біля воріт штабу ЧФ, щоб зустрітися з адміралом Касатоновим, а він не побажав прийняти представників парламенту, нахабно заявляючи, що він зайнятий.
У бригаді морської піхоти депутатів зустріли з неприхованою радістю, бо матроси і офіцери уже втомилися слухати начальника берегових військ генерал-майора Володимира Романенка і його помічника полковника Сергія Авдонкiна, які розповідали про тяжкі наслідки складання української присяги. Морські піхотинці після повернення голови офіцерських зборів бригади майора Рожманова з Києва та роз’яснення перспектив служби присягу СНД у бригаді вирішили не складати.
Зустріч з депутатами внесла додаткову ясність, після чого майже вісімдесят відсотків офіцерів та прапорщиків були готові стати під Державний прапор України.
Про це, зрозуміло, інформували командувача флоту, і він стрімголов, як на пожежу, приїхав у Козачу бухту, де стояло з’єднання. Набір словосполучень у його виступі на зразок “прояви націоналізму”, “зрадивши раніше складеній присязі”, “єдині збройні сили”, “не продатися за сало” були вже відомі багатьом і успіху не мали. Тоді виступив майор Вiталій Рожманов і заявив Касатонову:
— Морська піхота вже зробила свій вибір. Нас багато чому навчили Баку, Карабах, Тбiлiсi... Ми вже не ті...
Такого командувач не чекав. Тому, оцінивши, мабуть, гостроту ситуації, вирішив піти ва-банк:
— Так ви вірите мені?..
Зал мовчав. Минуло ще кілька секунд, адмірал усвідомив, що зазнав фiаско і квапливо вийшов із залу.
Проте задуманому не судилося здійснитися. Бригада морської піхоти так і не присягнула народові України. Це зробив тільки батальйон, яким командував майор Вiталій Рожманов. Серед тих, хто склав присягу, були помічник командира батальйону по роботі з особовим складом старший лейтенант Михайло Рудь, начальник штабу батальйону старший лейтенант В’ячеслав Щегольков, а також старші лейтенанти Андрій Iльєнко і Володимир Онопрієнко, лейтенанти Iгор Калина та інші. Усього 22 офіцера, 8 прапорщиків, 78 сержантів та матросів, що становило майже 44 відсотки особового складу всього батальйону. Крім того, понад 90 військовиків підписали зобов’язання продовжити службу в цьому колективі.
Інколи невисокий процент тих, які присягають народові України, може створити враження, що моряки не хотіли служити в Збройних Силах України. Насправді ж це було не так. У багатьох частинах і з’єднаннях продовжували служити матроси, призвані не з України, тому вони і не повинні були присягати Україні.
Долю підрозділу вирішили досить швидко — батальйон було розформовано. Про роззброювання його Касатонов наказав доповідати йому особисто щогодини. Офіційна версія — скорочення. Тільки цьому в батальйоні майже ніхто не вірив. Таємне опитування, яке було проведено, виявило, що майже 95 відсотків морських піхотинців батальйону вважали основною причиною розформування — прийняття української присяги.
Розправи над невгодними тривали. Майора Вiталія Рожманова і старшого лейтенанта Михайла Рудя одразу ж було усунено від командування, їм заборонили навіть з’являтися на території частини. Комбата вивели під руки за ворота частини, навіть не дозволивши забрати особисті речі з кабінету. Іншим офіцерам видали розпорядження вибути до інших військових частин, рядовий склад також розкидали по інших підрозділах.
Серед морських піхотинців, які втратили місця служби, була і прапорщик Валентина Коваленко — перша жінка-військовик Чорноморського флоту, яка склала присягу на вірність народові України.
Для тих, хто вирішив надалі продовжити службу в Збройних Силах України, це був час очікувань. Ждали рішень на вищому рівні. Тому кожен уважно слідкував за подіями, що розвивалися. Ті, хто справді хотів, щоб в України був свій флот, чекали рішучих дій керівництва України і Президента особисто. Однак їх не було. Політика України на переговорах з Російською Федерацією все більше нагадувала тупцювання на місці, а потім і рух у зворотному напрямі. Важко сказати, хто зробив цей півкроку назад, але саме він став початком повільного відходу, який призвів надалі до поступок та “здавання бастіонів” одного за одним.
Звичайно, керівництво України тими січневими днями зазнавало чимало труднощів. Усі сили було спрямовано до центру, Чорноморський флот і Крим залишилися поза увагою. Надалі це виявилось однією з головних причин, які не дали змоги завершити державні процеси тоді. А нерозв’язана проблема флоту спричинила цілу низку проблем, пов’язаних з Кримом і Севастополем. По суті, Україні не вдалося на той час завершити створення своїх Збройних Сил, бо не було такого важливого виду їх, як флот. Внаслідок цього південні кордони з моря були залишені без прикриття, бо Чорноморський флот уже підлягав не українському військовому відомству, а російському, і виконував тільки його накази, що не гарантувало безпеки нашої держави з півдня.
Коли саме Україна зробила першу поступку Росії, яка поставила під сумнів попереднє рішення, що все, що розташоване на території незалежної держави, належить її народові і є його власністю? Може тоді, коли Володимир Гриньов, на той час заступник Голови Верховної Ради України, заявив (“Независимая газета”, 16 січня 1992 р.), що він би “взагалі відмовився від Чорноморського флоту на користь Росії”? Подібні заяви, зрозуміло, не додавали оптимiзму на флоті. Передбачалося, по суті, віддати те, в що вкладалися гроші народу України, щоб опісля знову з того ж народу зідрати останню сорочку для побудови флоту: адже охороняти державу з моря все одно треба, від цього державі нікуди не дітися.
Не висловив чітко свою позицію щодо флоту і сам Президент, а головне, незрозуміло було, що робити на ЧФ тим, хто хотів служити Україні.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни