САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

МОРЕ В ІМЛІ

Командування Чорноморського флоту пропонує... рифи • Спасіння утопаючих — справа рук самих утопаючих • Україна орендує свою землю

Російська Федерація та Україна, прагнучи до дальшого розвитку дружніх партнерських зв’язків, враховуючи взаємні iнтереси, в Ялтинській та інших угодах підкреслювали необхідність спільних зусиль, аби гарантувати безпеку плавання в басейні Чорного моря. На перехідний період було вирішено спільно використати існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення з належним шануванням законодавства України та Росії, без втручання у внутрішні справи одна одної. Обидві держави висловили щире бажання перетворити Чорне море в зону миру, співробітництва й стабільності.
Проте врозріз з досягнутими домовленостями командування Чорноморського флоту зайняло позицію, спрямовану на посилення конфронтації між двома флотами. Воно перейшло до дій, створюючи загрозу мореплаванню та польотам літаків над акваторією Чорного моря. Це робилося, щоб довести, що все, зокрема і безпека судноплавства та навігаційне забезпечення на морі й у повітрі, залежить тільки від Чорноморського флоту, і він може діяти, як йому забагнеться.
Так, за наказом командування ЧФ в односторонньому порядку було відключено канали зв’язку і взаємодії від штабу авіації ВМС України з аеродромами Октябрського, Гвардійського, Мирного і Качі. Це поставило під загрозу безпеку польотів літаків і ВМС України, і ВПС ЧФ у повітряному просторі України.
Командування ЧФ відмовило ВМС України й у забезпеченні проведення приймально-складальних випробувань нових українських кораблів, в аварійно-рятувальному забезпеченні кораблів ВМС України й у постачанні їм палива. Під час перебування кораблів ВМС України в морі командування ЧФ забороняло використовувати один із радiотрансляторів, вкрай необхідний для підтримання їхнього зв’язку зі штабом ВМС України.
Дані з морської, повітряної та гідрометеорологічної обстановки в районі Чорного моря у ВМС України не надавалися, що створювало загрозу безпеці мореплавання як військових, так і цивільних суден.
Кораблі ВМС України, які стоять біля причалів Північної бухти Севастополя, не забезпечувалися телефонним зв’язком зі штабом ВМС через кабельну мережу, яка існує на причалах, тоді як Чорноморський флот користувався понад 40 телефонними каналами зв’язку, що надаються в його розпорядження Збройними Силами України.
З відома і за прямою вказівкою командування ЧФ навмисно руйнувалася система спостереження та зв’язку на території України. На всіх радiотехнічних постах, від порту Iзмаїл до порту Керч, було знято апаратуру технічного пізнавання. На о. Зміїний повністю скорочено радiотехнічний взвод, внаслідок чого в районі гирла ріки Дунай і на важливому оперативному судноплавному напрямі в північно-західній частині Чорного моря створилася загроза плаванню кораблів та суден не тільки причорноморських, а й інших держав.
Згідно з директивою начальника штабу ЧФ віце-адмірала П. Святашова, 19 січня 1994 року було погашено всі навігаційні вогні та світлові знаки в північно-західній частині Чорного та в Азовському морях, що могло призвести до серйозних міжнародних наслідків, пов’язаних із загибеллю суден та людей, зі значними екологічними катастрофами. Командування Чорноморського флоту свідомо спланувало і провело цю акцію з метою завдати економічних та моральних збитків незалежній Україні.
Не раз протягом зими — весни 1994 року ЧФ відмовляв у виділенні сил та засобів для рятування рибалок та екіпажів українських суден, що потрапили у важку крижану ситуацію в Азовському морі.
Командування ЧФ відмовилося здійснювати силами, що базуються на Дунаї на території України, ескортну службу супроводження суден Українського Дунайського пароплавства до Югославiї й назад. Внаслідок цього в період з 25 серпня 1991 року до 20 жовтня 1993 року було обстріляно артилерією та легкою стрілецькою зброєю теплохід “Курск”, “Н. Будников”, “Звездный”, “Пермь”, “Задонск”, “Н. Грибов”, “Волгоград”, “Капитан Илюшин”, “Ворошиловград”, “Балаклава”, “ Г. Морозов”, “Ульяновск”, “А. Аника”, “Улан-Батор”, “Загорск”, “Ф. Рябинин”, “Грозный”, “Д. Калинин” та інші. Серед екіпажів суден були вбиті й поранені, кілька суден зазнали важких пошкоджень.
Через складну ситуацію з жовтня 1993 року Україна була вимушена припинити рейси своїх торговельних суден в район Югославiї, а це завдало нашій країні чималих матеріальних збитків, на що, врешті, й розраховувало командування ЧФ.
У квітні 1994 року в районі бухти Голандiя (м. Севастополь) було виявлено склад боєприпасів, що залишилися з часу Другої світової війни. Командування ЧФ відмовилося надіслати групу розмінування, запропонувало ВМС України вирішити це завдання самостійно. Незважаючи на відсутність такої групи в складі ВМС України, завдання було вирішено успішно.
12 травня в Старостамбульському гирлі Дунаю було виявлено якірну мiну періоду Другої світової війни. Українська сторона звернулася за допомогою до Чорноморського флоту, в складі якого на Дунаї були протимiнні кораблі. Проте командування ЧФ, яке неодноразово заявляло, що флот діє в інтересах і Росії, і України, в допомозі відмовило й порадило ВМС України вирішувати проблему власними силами. Така сама історія сталася й 11 червня, коли командування ЧФ відмовилося послати тральщик на знищення міни, що плавала в Чорному морі поблизу узбережжя Криму. Тільки завдяки вмілим і рішучим діям особового складу ВМС України мiну було знищено.
Про який же гуманізм можна було говорити і кого ж реально захищав Чорноморський флот? Адже на цих мiнах могли підірватися кораблі та судна не тільки України, а й будь-якої причорноморської держави, пролилася б кров невинних людей через амбіції російських адміралів, яким надано високі владні повноваження.
Командування ЧФ, нагнітаючи обстановку в акваторії Чорного моря, усіма доступними засобами намагалося підірвати довіру світової громадськості до України та економіку нашої незалежної держави. Це досягалося руйнуванням існуючої на Чорному морі системи навігаційного забезпечення, спостереження і зв’язку. Замість зміцнення співробітництва між Україною та Росією, ВМС України та Чорноморським флотом командування ЧФ створило вкрай несприятливі умови для нормального мореплавання кораблів і суден у Чорному морі та для польотів літаків над його акваторією.
Це створювало не тільки загрозу судноплавству та безпеці польотів у басейні Чорного моря, а й багато в чому позбавляло можливості керівництво ВМС та Міністерство оборони України гарантувати безпеку держави з моря. Одночасно створювалися сприятливі умови для безконтрольного перевезення контрабандного товару, перекидання вантажів, майна, а то й кораблів ЧФ у Росію.
Як стало відомо, 25—26 травня бригаду річкових кораблів Чорноморського флоту, яка базується в Iзмаїлі, було приведено в повну бойову готовність. Особовий склад катерів та берегових баз одержав зброю та бронежилети. Шість катерів з повними запасами палива та продуктів харчування завантажилися різноманітним майном і перебували в розгорнутому бойовому порядку. Термінові бойові приготування пройшли і в комендатурі, взятій під озброєну охорону. На катерах резерву та на березі було демонтовано прилади, виведено з ладу резервну систему стрільби вогневих засобів.
Спішні й нехарактерні для звичайного режиму служби заходи в бригаді були зумовлені одержанням наказу про негайний перехід катерів у Азов після надходження відповідної команди. Тільки своєчасне втручання керівництва українського військового відомства — суворе попередження з вимогою припинити подібні дії, не дало змоги командуванню ВМФ Російської Федерації та ЧФ здійснити задуману акцію. Не залишились непоміченими й регулярні польоти розвідувальних літаків ЧФ з аеродрому Кача над територією Криму для контролю за переміщенням техніки Збройних Сил та ВМС України. Авіацію Чорноморського флоту було переведено в цілодобове чергування.
Це далеко не повний перелік того, що робило російське військове відомство в Криму і в Севастополі, щоб посилити свій вплив на півострові. Керівництво добре розуміло, що тільки закріпившись на землі, можна досягнути бажаної мети.
Тому використанню берегової iнфраструктури, земельних площ приділялась особлива увага. Незважаючи на те, що в жодній міждержавній угоді між Україною та Росією українська сторона не заявляла про передання Росії берегової інфраструктури, всі берегові об’єкти, що є на території України, повинні належати тільки їй, Чорноморський флот, як і раніше, продовжував використовувати всю берегову iнфраструктуру. Дійшло до абсурду. Військово-Морські Сили України в своїй державі вимушені були орендувати у ЧФ приміщення, платити за стоянку своїх кораблів біля причалів, розраховуватися збудованими квартирами за надання Чорноморським флотом будмайданчиків під житло, тримати свою морську піхоту в горах, а не поблизу моря тощо.
Прикриваючись ось такою “імлою”, безконтрольністю за використанням земель, командування ЧФ продовжувало безжалісно експлуатувати ці землі.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни