САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

БЕНКЕТ ПІД ЧАС ЧУМИ

Вбивство Андрія Лазебникова: хто винний? • Людей ошукано — Мєшков президент • Віце-адмірал Святашов: українців не лікувати! • ЧФ гасить маяки • “Луцьк” піднімає якорі • ЧФ: флот чи не флот? • Балтін демаркує кордони

До Військово-Морських Сил України приходило визнання у світі. Це не тішило тих, хто на південних кордонах України хотів бачити лише один флот — російський Чорноморський. Тому ЧФ не гребував анічим, аби дискредитувати політику нашої держави, Збройні Сили України, кинути тінь на ВМС.
Тож коли вранці 15 грудня 1993 року в під’їзді його будинку з вогнепальної зброї було вбито начальника прес-центру ЧФ капітана 1-го рангу Андрія Лазебникова, керівники ЧФ пришили до цього випадку політику. Одні безпідставно стверджували, що це — вчинок українських націоналiстів, інші — спецслужб України. Місто вирувало.
Я добре знав Андрія Лазебникова. Щиро співчував його рідним. Сумно усвідомлювати, що смерть офіцера, чиєсь горе стали для спритників від полiтики сировиною, щоб реалізувати свої політичні цілі. Мені тоді вдалося докладніше ознайомитися з результатами слідства: в цьому випадку не було ніякої політики. Про мертвих або кажуть добре, або мовчать. Тому навіть про гірку правду наш прес-центр не став казати. Нехай це все залишиться на сумлінні тих людей, які намагалися спровокувати ситуацію, нажити політичний капітал у передвиборній боротьбі за місце Президента Республіки Крим.
Розпалювання пристрастей навколо загибелі Лазебникова було тільки ланкою з ланцюга брехнi та провокацій, якого стелило командування Чорноморського флоту.
Коли офіцери відділень Морської інженерної служби ЧФ Одеського та Миколаївського гарнізонів, а також робітники та службовці цих відділень забажали проходити службу в складі Збройних Сил України, командування бригади кораблів-новобудов Чорноморського флоту Миколаївського гарнізону відреагувало своєрідно. Воно направило туди озброєних військовослужбовців і наказало взяти під охорону будови, а робітників та службовців викинути з приміщень. Тільки завдяки оперативному втручанню старшого морського начальника м. Миколаєва капітана 1-го рангу О. Родькiна конфліктної ситуації вдалося уникнути.
29 грудня відбулася зустріч командувача ВМС України віце-адмірала В. Безкоровайного і тимчасового виконувача обов’язків командувача ЧФ В. Ларiонова. На ній прикрий інцидент було залагоджено.
Звісна річ, не всі з тих, хто переходив до ВМС України, керувалися своїми переконаннями та патрiотичними мотивами. Чорноморський флот скорочувався, Військово-Морськi Сили набували розвою. Переходили й з кон’юнктурних міркувань: щоб одержати вищу посаду. Боялися скорочень. Але більшість з них служила у ВМС чесно й сумлінно виконувала свої обов’язки.
І все ж значна частина офіцерів і службовців зоставалася на своїх місцях у Чорноморському флоті. Чинників було багато. Але передовсім — суто побутовий, житейський, а не політичний. Заробітна плата на ЧФ у 2—3 рази перевищувала зарплату на українському флоті, тому люди трималися своїх місць. І відповідно ставилися до процесів поділу флоту.
Цими обставинами скористалися деякі політики в Криму, зокрема під час боротьби за президентське крісло на півострові. Багато в чому передвиборча кампанiя та результати самих виборів ще більше ускладнили розв’язання Чорноморської проблеми. Зате вочевиднили консолiдацію проросійських сил на Кримському півострові. Однією з таких сил став блок “Росія” — рух , що об’єднав у своїх лавах Республіканську партію Криму з Ю. Мєшковим, Народну партію Криму з В. Межаком, Партію зелених, російськомовний рух Криму та Всекримський рух виборців за Республіку Крим.
Добра зорганізованість, уміло спланована агітаційно-пропагандистська робота чи не з кожним виборцем, зокрема й серед чорноморців та їхніх родин, роз’єднаність проукраїнських сил, складне економічне та соціально-політичне становище в Криму і в Україні істотно підняли авторитет праворадикальних сил серед різних верств населення. В першому турі вони набрали більшість голосів виборців, навіть у віддалених гарнізонах, де містилися військові частини Збройних Сил України.
Проросійськи, шовiнiстично налаштовані сили почали свою діяльність у Республiканському русі Криму в середині 1992 року. Вони не знали ані перешкод, ані контролю з боку державних структур України. Відверто загравали до місцевих органів влади і мали повну підтримку преси. Таке їхнє сходження не було випадковим.
Виборчий блок “Росія” мав значну підтримку комерційних структур та деяких державних структур РФ. Він чітко зорієнтувався в настроях людей і врахував їх у своїй передвиборчій програмі. Це — входження Криму до рубльової зони, негайне розв’язання продовольчих та паливних проблем, подвійне громадянство, збереження безплатного медичного обслуговування, безплатна освіта, боротьба зі злочинністю тощо.
Хоч ці обіцянки були відверто популістські та малоздійсненні, виборець проте пішов на вибори з вірою, що життя поліпшиться, якщо Крим вернеться до складу Росії.
Протягом кількох останніх місяців перед виборами президента в Криму ми добре бачили, як день у день послаблювався контроль Києва за ситуацією в Криму. Належної реакції офіційних органів влади України на підготовку виборів Президента Республіки Крим не надходило. Майже повністю був відсутній координаційний та об’єднавчий центр, який працював би на створення єдиного блоку партій, громадських організацій та державних структур України в Криму — всіх центристських сил, які згуртувалися б на період підготовки і проведення виборів.
Позначилися на результатах виборів і соціальні негаразди: затримки з виплатою грошового забезпечення пенсіонерам, робітникам та службовцям; невиплата грошового забезпечення військовослужбовцям ЧФ за грудень—січень, а в деяких з’єднаннях — і за жовтень—листопад. Адже в усьому цьому звинувачували Україну. Порівняно високi ціни на всі види товарів, на продукти харчування і на послуги були в Криму, ще більші — в Севастополі.
Непродуманою була тактика українського керівництва — його ставка на елiтні верстви населення. Найважливіші питання розв’язувалися самі по собі.
Зрозуміло, що Росії невигідно було брати Крим під свою опіку, вкладати в нього величезні кошти. А тримати Україну із такою “скіпкою”, як Крим, у тилу, не давати їй свободи маневру — це найлегше і цілком досяжне. В цьому повинен був відіграти свою роль Чорноморський флот.
З приходом до влади Юрiя Мєшкова, який став президентом Республіки Крим, надій на швидкий поділ ЧФ у нас поменшало. Зате командування Чорноморського флоту покладало на Мєшкова великі надії. І що зміниться ситуація, і що флот лишатиметься неподільним, і насамкінець — залишиться весь у Криму. ЧФ бенкетував, хоча на Крим накотилася нова хвиля конфронтацiї, від якої людям жилося дедалі гірше.
Командування ЧФ чекало змін. Але не пасивно. На час президентських виборів у частинах і на кораблях розгорнулась агітаційно-пропагандистська робота. Прес-центр Чорноморського флоту був своєрідним зв’язковим між командуванням і майбутнім президентом Криму — Мєшковим.
Це був міцний союз. На одній із зустрічей з офіцерами тоді ще кандидат у президенти від блоку “Росія” Мєшков заявив, що поставленої мети — возз’єднання з Росією — можна досягти через референдум, який після обрання він призначить на 27 березня. Ускладнень з Україною він не боїться. Їй не до того. Війну в Криму не допустять Чорноморський флот і Росія (“Вечерний Севастополь”, 12 січня 1994 р.).
Вартий уваги і такий факт. 7 лютого 1994 року, через тиждень після виборів, новообраний президент Республіки Крим Ю. Мєшков зустрівся з Е. Балтіним у штабі ЧФ. На зустрічі домовилися проводити курс на збереження базування флоту в Криму. Мєшкову було обіцяно допомогу в здійснюванні його проросійського політичного курсу. Узгодили й списки кандидатів у депутати Верховної Ради Криму нового скликання від Чорноморського флоту, куди ввійшли кандидатури політиків найбільш антиукраїнського сепаратистського напряму.
Щоб іще раз нагадати кримчанам, хто хазяїн у Криму, командування ЧФ 26 січня, напередодні виборів, позапланово, не поінформувавши МО України, вивело в море майже двадцять кораблів. Нібито, “щоб відпрацювати завдання бойової підготовки”. Війська берегової оборони ЧФ відкрито перейшли на підвищений ступінь бойової готовності. Одна з частин провела навчання з посадкою бойової техніки на десантні кораблі. Командування іншої частини повідомило офіцерів, що в Криму в зв’язку з виборами вводиться президентське правління. Більше того, воно оголосило, що на регіон насуваються військові формування та бойовики Української самооборони (УНСО).
Офіцер відділу виховної роботи ЧФ у своєму виступі в газеті “Флаг Родины” і зовсім розперезався. Він накинув читачеві “інформацію”, що військову силу Україна не застосовує в Криму лише через відсутність бензину та гасу для техніки, а МО України буцімто розглядає можливість ввести “спецпідрозділи з західних областей України”.
Такі заяви провокували серйозні конфлікти між чорноморцями і українськими військовослужбовцями, хоч у складі ЧФ і служило понад 50 відсотків моряків, призваних з України.
Мастила в вогонь доливав і Юрій Мєшков. Він у всіх своїх промовах твердив, що домагатиметься, щоб українські військові формування, серед них і ВМС, було виведено з території Криму.
Такі заяви президента Криму лягали на душу командуванню ЧФ, адже вселяли віру, що російський флот остаточно закріпиться на півострові. 15 лютого 1994 року в Будинку офіцерів флоту відбулася конференція координаційної ради офіцерських зборів і Спілки офіцерів Криму. На ній було вироблено полiтичну платформу для 18 кандидатів у депутати Верховної Ради Республіки Крим від Севастополя. Укладено програму військової полiтики Криму. Основне положення її — створити збройні сили, службу безпеки і Міністерство внутрішніх справ Криму.
Добре розуміючи, що об’єкти, розташовані поза Кримом, не вдасться залишити за флотом Росії, командування заходилося мерщій вивозити цінне майно зі складів Миколаєва, Одеси та Очакова. Це викликало законний протест людей, які працювали і служили там. Офіцери і мічмани управління госпітальної бази Чорноморського флоту Миколаєва тоді у повному складі принесли українську присягу і звернулися до Міністерства оборони України з проханням зарахувати їх до складу Збройних Сил України.
Як стверджувало командування частини, особовий склад бази пішов на це, втративши всяку надію на цивілізоване розв’язання проблеми Чорноморського флоту і остаточно переконавшись, що є сили, які блокують цей процес. Потужний психологічний тиск чинили на всіх, хто побажав проходити службу в складі Збройних Сил України.
Далося взнаки і те, що статус частини був невизначений. Командування ЧФ керувалося документами і розпорядженнями тільки військового відомства Російської Федерації, хоч офіцери, мічмани і службовці частини мали громадянство України. Людям набридло бути заручниками обставин, слухати пустопорожні обіцянки керівництва ЧФ про перспективи служби і одержання житла.
Директивою начальника Генерального штабу Збройних Сил України всіх військовослужбовців госпітальної бази, які побажали служити в українському флоті, було зараховано до складу Збройних Сил України.
Слідом за управлінням госпітальної бази 25 лютого офіцери та мічмани госпіталю Чорноморського флоту Миколаєва також склали присягу на вірність народові України. Понад 180 робітників та службовців написали заяви, в яких висловили бажання працювати в цьому ж медзакладі, який, на їхню думку, мав би увійти до складу ВМС України.
Працівники госпіталю вважають, що на рішення медиків вплинули вперті дії командування ЧФ, які суперечили раніше досягнутим домовленостям. Ті, хто прагнув пов’язати свою долю зі службою в Збройних Силах України, природно, прагнули протистояти психологічному тискові.
Колектив висловився і проти дискримiнації військовослужбовців Збройних Сил України, лікування яких, за рішенням командування ЧФ, проводилося за плату.
Директива начальника штабу віце-адмірала П. Святашова “Про порядок медичного обслуговування військовослужбовців Збройних Сил України у медичних закладах Чорноморського флоту” з усіма її парадоксами виконувалася неухильно. З українських моряків за лікування стягували плату, незважаючи на те, що флот підлягав двом президентам. Моряки-чорноморці будь-якої національності у медзакладах Міністерства оборони України в гарнізонах, де базувався ЧФ, обслуговувалися безплатно. Офіцери і мічмани Чорноморського флоту, хоч і підпорядковувалися російському військовому відомству, проте і далі користувалися пільгами військовослужбовців—громадян України і платили за житло і комунальні послуги лише п’ятдесят відсотків.
Командувач ЧФ Е. Балтiн заявив: “У взаєминах із командуванням ВМСУ частіше доводиться виходити з того, що флот України — це флот іноземної держави” (“Крымская правда”, 1 лютого 1994 р.).
Однією заявою, на жаль, не обійшлося. ЧФ показував свою могутність, і не лише стосовно ВМС. У північно-західній частині Чорного моря і в районі порту Ялта всі освітлювачі навігаційного устатковання (ОНУ), за наказом командування, загасили, а застережливі знаки — буї і віхи на підходах до порту взагалі зняли. Це могло спричинити не одну навігаційну подію, не одну аварійну ситуацію. Командування ЧФ пояснило, що це — покарання за несплату коштів гідрографічній службі ЧФ, що їх заборгували структури судновласників, цивільних відомств і портів України. Тому “добро” на безпечне проходження будь-якого судна по морській акваторії України командування ЧФ вирішило надавати, наперед одержавши плату за договорами, укладеними зацікавленими організаціями.
Окрім того, рішення обмежити світлову та іншу навiгацію ухвалили, не сповістивши Військово-Морські Сили України, що також відбилося на безпеці плавання.
Ситуація справді утворилася складна. У колишньому СРСР гідрографічна служба перебувала в структурах Міністерства оборони. Проте питання гідрографічного забезпечення вирішувалися в iнтересах усієї держави, а не тільки ВМФ. В Україні тоді тільки формувалася гідрографічна служба в структурах Національного агентства морських досліджень і технологій при Кабінеті Мiнiстрів України. Звісно, командування ЧФ знало, куди било.
Воно не припиняло свої намагання, щоб закріпити за флотом російський статус. З цією метою у з’єднаннях і частинах почали впроваджуватися тимчасові статути Збройних Сил Російської Федерації. Військовослужбовці багатьох частин перейшли на форму одягу з символікою російських Збройних Сил. Виховну роботу з особовим складом проводили тільки на традиціях російської армії і флоту, тоді як понад п’ятдесят відсотків військовослужбовців флоту призивалися з України. Щоправда, таке співвідношення серед призовників було не всюди. У бригаді морської піхоти ЧФ, порушуючи домовленість про рівне комплектування флоту призовниками з України та з Росії, поповнення йшло тільки з Російської Федерації. З України призовників не приймали.
Усі ці процеси, безперечно, ускладнювали поступ нашого національного флоту, але він, хоч і поволі, все ж розвивався.
12 лютого в Севастополі відбулося урочисте підняття прапора ВМС України на малому протичовновому кораблі “Луцьк”. Отже, наш флот поповнився ще одним кораблем. На свято прибув Міністр оборони України генерал армії Вiталій Радецький. Ми тоді радо відзначали про себе, що новий Міністр частіше став перейматися нашими проблемами, прагнув чимшвидше розрубати гордіїв вузол чорноморських проблем. Вiталій Радецький тоді своєю заявою по ЧФ трохи розворушив справу, що заклякла після Масандрівської зустрічі Президентів. Він запропонував її розв’язати за два етапи. Для початку — провести інвентаризацію флоту за станом на 1991 рік (до розпаду СРСР), потім — скоротити чисельність підрозділів до оптимально необхідного, і тільки після цього вирішувати долю ЧФ.
Звичну тезу, що ЧФ є гарантом безпеки України, Вiталій Радецький назвав популiстською. Гарантом можуть бути тільки свої національні збройні сили. Ця заява була тоді як ніколи вчасною.
У засобах масової інформації, телевізійних та радiопередачах, у висловлюваннях російських політичних діячів різного рангу та високих посадових осіб ВМФ РФ і ЧФ все наполегливіше проводилася думка про те, що Україні не треба створювати свої Військово-Морські Сили, що Чорноморський флот, єдиний і неподільний, спроможний повністю захищати на південних морських рубежах її інтереси, як і інтереси Росії. Проти цього категорично заперечувало наше командування.
Чорноморський флот не був спроможний успішно вирішувати свої завдання. Твердження про його високу боєготовність було не що інше, як мiф, який зовсім не відповідав реальності. Про це свiдчать численні факти. Передусім ЧФ був оснащений застарілими зразками ракетної зброї колишнього СРСР, окремі з яких уже не випускала промисловість. За останні 7—10 років планові ремонти ракетно-артилерiйської зброї не проводилися, а виконувалися тільки аварійно-відновчі ремонти. Враховуючи, що середній вік кораблів 15—20 років і що на обслуговування їх останнього часу не виділялося коштів, то навіть нефахівцеві стає зрозуміло, що через 5—7 років флот помре сам собою — як морально застарілий і за технічним станом. Модернізація і переустаткування кораблів, виходячи з їхнього строку служби і технічного стану, не вважалися доцільними. Iнтенсивність і якість бойової підготовки через багато причин зменшилися. Кілька років флот не поповнювався новими надводними та підводними кораблями й допоміжними суднами. Разові виходи кораблів по 20—25 одиниць ще не свідчили про могутність та підготовленiсть флоту.
Більшість бойових кораблів та суден потребували поточного капiтального ремонту. Тому навряд чи можна було з певністю говорити про їхню високу боєготовність. Це підтверджувалося десятками прикладів. Так, в одному з дивізіонів тральщиків 68-ї бригади ОВРу половина тральщиків була закладена ще до 1975 року, тобто понад 20 років тому. І тому їхнє тральне та інше устатковання двадцятирічної давності навряд чи було придатним для тралення сучасних мiн. Така ж ситуація була і в інших підроздiлах, частинах та з’єднаннях надводних кораблів. Не все гаразд було й з боєготовністю підводних човнів ЧФ. Деякі з них планувалися до списання як непридатні для дальшого бойового використання. Інші протягом року не могли вийти в море через несправність матеріальної частини, непридатність акумуляторних батарей тощо. Наприклад, в одному із з’єднань усі підводні човни повністю виробили або закінчували вироблення ресурсу акумуляторних батарей і перебували по кілька місяців у небоєготовому стані. Командування ЧФ планувало вивести їх зі складу сил постійної готовності і перевести на консервацію.
Обновлення потребували 100 відсотків літакового парку ЧФ. Не виконувала в повному обсязі своїх функцій гідрографічна служба ЧФ від Iзмаїла до селища Чорноморське і в районі Ялти. Зовсім поганими були справи з укомплектованістю підрозділів, кораблів і частин флоту командними кадрами. Йшов процес розформовування окремих підрозділів та частин ЧФ, виведення з бойового складу та списування кораблів і суден, консервація об’єктів.
Дуже великими були масштаби списування кораблів, суден і бойової техніки. І все це робилося в односторонньому порядку, без узгодження з українською стороною, хоча, як уже відзначалося, ЧФ у перехідний період належав рівною мірою і Росії, і Україні. В авіаційних частинах оптом і вроздріб списували авіаційну та автомобільну техніку.
Ці та інші факти свідчили, що говорити про Чорноморський флот як про гарант безпеки України щонайменше було безвідповідально. Крім того, будь-який флот не може вирішувати завдання оборони держави самостійно, він повинен взаємодіяти з іншими видами Збройних Сил. Важко уявити, як би складалася ця взаємодія. Адже на той день Чорноморський флот, що перебував у подвійному підпорядкуванні, виконував накази тільки російського відомства. Всі оперативні документи з використання сил флоту не погоджувалися ні з керівництвом України, ні з її Міністерством оборони.
Розкрив остаточно свою позицію і командувач Чорноморського флоту адмірал Едуард Балтiн. Зберігаючи майже рік обітницю мовчання перед журналістами, Балтiн усе ж не стримався і вступив у активне спілкування з представниками мас-медiа. А сталося це на Графськiй пристані, де він разом з мером Москви Юрієм Лужковим, який перебував того дня в Севастополі, висадився з катера, добре підпивши під час обіду на протичовновому крейсері “Москва”. На запитання кореспондента, у якому містилася фраза “незалежна Україна”, він рішуче вибухнув запитаннями назустріч:
— А ви скажіть мені, хто проводив маркiрування кордонів України? До 1939 року в Україну входило 5 областей, а після війни їх стало вже 26, то хто ж у такому разі проводив iмперську політику — Росія чи Україна?
Не хотілося в це вірити, але виходило, що Балтiн вважав за необхідне переглянути кордони (!?). Хоча, здавалося б, про це буди відповідні домовленості, нормативні правові акти... І адмірал, доктор військових наук, повинен був про це знати і з повагою ставитися до права, зокрема й міжнародного. А заява про 26 областей в Україні і зовсім була невіглаством. Насправді їх 24 і одна автономна республіка.
І, незважаючи на це, Едуард Дмитрович продовжував командувати флотом. Навіть після того, як під час гулянки на своїй дачі, де були присутніми і керівники Криму, він, показуючи пiстолет, подарований міністром оборони Росії Павлом Грачовим, прострілив собі “м’які тканини стегна”, після чого потрапив на лікування до госпіталю. Пізніше виявилося, що стріляв не він. Проте ясності не було.
Едуард Балтiн продовжував командувати флотом. Мабуть, російське керівництво на той момент кандидатура Балтiна задовольняла. Тим більше, що процеси в Криму в зв’язку з виборами, а також цілком налагоджені зв’язки командувача ЧФ з обраним президентом Криму Юрiєм Мєшковим були багатообіцяючими для російської політики на півострові.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни