САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

МАСАНДРІВСЬКИЙ ПРОТОКОЛ — УДАР НИЖЧЕ ПОЯСА

О. Круглов: комуністичні сили повинні об’єднатися, щоб розвалити Україну • Старшому братові — все, молодшому — ”кота в мішку” • Костянтин Морозов супроти Леоніда Кравчука • Коли стріляє стара рушниця

Минув рік по ялтинській зустрічі президентів України та Росії, а ухвалені рішення так і зависли в повітрі. Остання зустріч у Москві та угода потребували додаткових офіційних документів, які тлумачили б кожний пункт. Ухвалити таке могли лише обидва президенти. Проте після останньої зустрічі надій на те, що “крига скресне” в питанні поділу флоту, стало ще менше. Навіть підготовка наступної зустрічі, на яку обидві сторони мали запропонувати варіанти творення на базі Чорноморського флоту об’єднання флотів двох країн зі спільним командуванням, не вселяла оптимiзму. Марно було сподіватися, що таку структуру затвердять. Але підготовчу роботу тоді справді проводили. При ВМС України сформували групу, яка опрацьовувала варіанти розв’язку проблеми Чорноморського флоту. До неї увійшов представник Міністерства оборони України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, якого на прохання української сторони відрядили з Північного флоту Росії.
Ми мізкували: чому Україна так нерішуче проводить політику незалежності, робить кожний крок так, ніби просить вибачення в сусіда. А Москва докладала сил, щоб паралізувати поступ України до незалежності. Мета — показати іншим “незалежним”, до чого може призвести “самостійнiсть”, — здавалося, була майже досягнута. Позбавивши Україну життєво необхідного постачання енергоносiями, Москві вдалося б серйозно дестабiлiзувати її економіку. Чого врешті прагнула Росія. На мітингу, що відбувся 22 серпня, лідер севастопольського Фронту національного порятунку О. Круглов чітко сформулював її мету: “патрiотичні і комунiстичні сили повинні об’єднатися задля розвалу України”, “лише тоді Україна приповзе до Союзу”.
У політичній сфері також було все успішно: уміло побудована дипломатія Росії в питаннях щодо ядерних озброєнь усунула Україну з міжнародної арени. Вона вимушена була йти на всілякі поступки.
Усі пропозиції стосовно проблем ЧФ, що їх українське військове відомство, громадські організації та Спілка офіцерів України надсилали до Президента України, він знехтував. На переговорах з Росією оминули й кардинальні пропозиції державної постійно діючої делегації України. Що дужче Україна ставала російським боржником за енергоносiї, то відчутніше потерпала вона від економічної кризи, все поступливішою їй доводилося бути на переговорах.
Але того, що сталося в Масандрі, не чекав ніхто із нас.
3 вересня 1993 року Леонiд Кравчук і Борис Єльцин ухвалили протокол про врегулювання проблеми Чорноморського флоту. В пресі документ не надрукували. Але те, що пролунало на прес-конференції президентів Росії та України, було для нас, як удар блискавки. Борис Єльцин опісля заявив, що Чорноморський флот передається Росії, що “Росія компенсує Україні вартість половини Чорноморського флоту, що належить їй за раніше ухваленими угодами” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.).
Леонiд Кравчук сказав, що “Україна... може розглянути питання продажу своєї частини флоту Росії” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.). Пізніше, в аеропорту Бориспіль, Президент України повідомив журналістам, що ніяких рішень щодо поділу флоту та продажу Росії української частини Чорноморського флоту не ухвалено.
Міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов і собі заявив, що президенти доручили державним делегаціям за місяць відпрацювати необхідні питання й оцінити суму, яку буде сплачено Україні за частину ЧФ з урахуванням зношеності кораблів та берегової інфраструктури.
До нашого брата-журналіста дійшла інформація, що вже в Масандрі російська сторона передала Україні розрахунки стосовно Чорноморського флоту. За ними вартість усієї інфраструктури та плавзасобів склала 36 трильйонів російських рублів. Себто, зустріч двох президентів у Масандрі обростала усілякими суперечливими тлумаченнями.
У пресі цього документа, може, не опублікували б взагалі, якби не посипалися заяви, протести і навіть твердження, що ніякої домовленості не було. Протокол був лаконічний: “Доручити державним делегаціям України і Росії за місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані з Угодою, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктуру, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України” (“Голос України”, 10 вересня 1993 р.).
Я добре пам’ятаю, що ми пережили, читаючи ці рядки. Було прикро і гірко, що всі наші зусилля, спрямовані на створення ВМС, канули в небуття. А головне — ми залишилися без флоту. З п’ятьма кораблями говорити про якісь військово-морські сили України, звичайно, смішно. Україна, судячи з протоколу, була приречена на довгі роки залишатися без військового флоту. Деякі офіцери відверто називали це зрадництвом. Чому Президент, коли підписував документ, не враховував погляди Міністерства оборони України та комісії з переговорів; чому самостійничав у такому глобальному питанні, що буде з нами; чому нас зрадили? Ми не знаходили тоді відповіді.
Песимізм, безперечно, був. Ми завжди вважали Росію за сусіда, з яким можна і треба було будувати найдобріші взаємини. Тому і погодилися поділити флот 50 на 50, задля чого пішли на значні поступки в Ялті. А в Масандрі ожила казка Шарля Перро: старшому братові — все, а молодшому — кота в мішку.
Навіщо Росії потрібен був увесь флот? Чинників багато. Передусім, щоб у Чорноморському регіоні можна було контролювати Абхазію, Придністров’я і Крим, Молдову і, безперечно, Україну, а також Балкани. В Середземному морі чи в Атлантичному океані Росії було нічого робити, принаймні тоді й з таким флотом.
Росія добре тямила, що коли Україні дістанеться флот, то вона зможе згодом стати лідером. Найлегше воювати ультиматумом: або розплатiться за енергоносiї флотом, або перекриємо крани.
Чи був вибір? Так. Його в грудні 1991 року зробив український народ, зробили і чорноморці, понад сімдесят відсотків яких проголосували за незалежність України, а отже і за український Чорноморський флот.
З критикою Президента виступила ціла низка партій та громадських рухів. Особовий склад кораблів і частин ВМС України на загальних зборах ухвалив звернення до Ради оборони України. В ньому, зокрема, відзначалося, що за “нерішучої позиції керівництва України ми загубимо не лише Крим, а й незалежність України”. Висловлено також підтримку міністрові оборони.
З усіх учасників переговорів найважче тоді було генерал-полковникові Костянтину Морозову. Ми уважно стежили за позицією військової делегації, що пропонувала: перше — врахувати вже досягнуті раніше домовленості; друге — створити повноцінне об’єднане командування, а над ним — спостережну Раду. І, нарешті, створити на базі Чорноморського флоту ВМС України і ВМФ Росії.
Керівник українського військового відомства також вважав за потрібне розглянути питання на Раді оборони і подати його на ратифікацію до Верховної Ради України.
А для нас, моряків українського флоту, життєдайними стали заключні слова заяви Морозова. Він висловив упевненість, що всі негаразди на шляху будівництва українського флоту ми подолаємо, адже наша патрiотична служба потрібна державі й народові України. А, отже, вони нас не залишать.
Офіцери, мічмани і матроси ВМС не збиралися мовчати. Вони виступили проти позиції Л. Кравчука й підтримали Мiнiстра оборони. Особовий склад сторожових кораблів “Гетьман Сагайдачний”, СКР-112 у своїх заявах, надісланих Президентові і Голові Верховної Ради України, а також міністрові оборони, засуджували цю ідею з купівлею флоту й дальше перебування кораблів іноземної держави на території України. Військовослужбовці вузла зв’язку штабу ВМС України закликали звернутися до Міжнародного суду з позовом до Росії за ошуканство в розрахунках під час поділу флоту колишнього СРСР. Морські піхотинці ВМС заявили, що економічні прорахунки державних діячів не можна компенсувати продажем української землі та поступками, які суперечать державним інтересам.
Схожі звернення ухвалили в більшості частин ВМС. Може, це й була політика, проте під лежачий камінь вода не тече.
Наш біль добре розумів міністр оборони України. 6 вересня Костянтин Морозов прилетів до Севастополя. Одразу відправився на сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”, де відвідав бойові пости й командні пункти. Всюди він роз’яснював суть ухваленого протоколу, вселяв надію в спустошені душі бійців. Опісля зібрав на нараду командний склад ВМС України. Говорив спокійно і впевнено, що ніякої угоди про продаж своєї частини Чорноморського флоту не підписано і жодного метру землі Україна не продасть.
— Я взагалі вважаю, що після поділу флоту всі неукраїнськi кораблі повинні бути виведені з територіальних вод нашої держави, — виклав свою позицію міністр оборони.
Костянтин Петрович потім слухав наших офіцерів. Вигляд у нього був втомлений, очі червоні. Про що він думав у ті хвилини, сам Бог знає. Проте ясно було одне — позиція його навряд чи сподобається Президентові і відставка, напевно, неминуча. Це, очевидно, добре розумів і міністр оборони. Тому хотів останні дні свого урядування провести з нами, розрядити тяжкі думи українських військовиків.
На тоді у ВМС України 437 офіцерів не мали посад. Це створювало нервозність і породжувало багато соціальних проблем. Люди не одержували відповідних надбавок, не мали можливості прописатися. Дружини офіцерів не могли без прописки влаштуватися на роботу. Знаючи все це, міністр оборони України силувався розв’язати питання на місцях, зокрема, дав розпорядження начальникам із Мiноборони сформувати штати на кораблях, які споруджувалися. Провів і рішення про призначення на посади кількох офіцерів, що давало їм змогу вчасно одержати чергове військове звання.
Протягом тижня із заяви міністра оборони України стало відомо, що “він не може взяти на себе відповідальність за захист українських південних кордонів, якщо буде ухвалено рішення продати українську частину Чорноморського флоту Росії” (“Агентство “Рейтер”, 11 вересня 1993 р.).
Дехто з керівників на Чорноморському флоті поспішив назвати протокол, підписаний двома президентами, “тріумфом народної мудростi, здорового глузду та політичного розуму”. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ оголосила про свою підтримку Президента Росії й позиції, висловленої на переговорах у Масандрі. Вона вимагала чимшвидше взяти флот із його береговою інфраструктурою під юрисдикцію Росії.
Загалом результати зустрічі керівників двох держав внесли ще більше хаосу. Старі угоди втрачали силу, а новий документ ще не набрав чинності. Він був такий поверховий, що кожна зі сторін трактувала його по-своєму. І не лише словами.
Із бухти Козацька поблизу Севастополя до району Мекензієвих Гір було передислоковано разом із бронетехнікою роту морської піхоти Чорноморського флоту. Вона зайняла позиції на основних транспортних вузлах міста, біля сховищ боєприпасів та палива ЧФ. Різко зросла, майже в два рази, чисельність бригади морської піхоти — вона сягала 2225.
Військовослужбовці Чорноморського флоту почулися на силі й заходилися до хулiганських вилазок стосовно бійців особового складу Збройних Сил України. 18 вересня двох морських піхотинців ВМС було побито. Напад учинили матроси частини берегових військ ЧФ. Того ж дня покалічено ще одного військовослужбовця ВМС України.
Зв’язки командування ЧФ та ВМС було зведено нанівець. Лише прес-центри обмінювалися заявами, в яких ганьбили один одного. Окрім того, командувач ЧФ звинуватив Міністерство оборони України в односторонньому підпорядкуванні собі будівельних частин флоту. Насправді ж МО України жодну з будівельних частин не перебирало. Все це робилося, аби розпалити ворожнечу, остаточно розірвати всякі контакти з командуванням ВМС.
Насправді ніхто інший, як сам Е. Балтiн, без узгодження з українською стороною видав директиву перепідпорядкувати Чорноморському флотові низку військово-будівельних загонів центрального підпорядкування. Тобто тих, що відповідно до ухваленого документа, мали б відійти до Збройних Сил України. Тим самим ВМС у Причорномор’ї було позбавлено змоги будувати собі квартири. Житлові метри зводилися для чорноморців за гроші, що їх давала Україна. Держава, як і раніше, фінансувала флот. 1992 року, щоправда, за частину пально-мастильних матеріалів, медикаментів та іншого майна, Росія внесла певну суму, що склало тільки 14 відсотків від загальних витрат на утримування ЧФ.
За кошторисом Міністерства оборони Російської Федерації за перше півріччя 1993 року частка фінансування ЧФ склала 21 відсоток, за кошторисом МО України — 79 відсотків. Окрім того, командування ЧФ провадило приватизацію флоту.
Так, вдаючись до фальсифікації документів, до складу флоту було занесено окремий полiгон науково-дослідного центру. Таким самим способом командувач ЧФ повівся з 331-м і 13-м судноремонтними заводами. Потім, знову без погодження з Міністерством оборони України, зі складу ЧФ передано до складу ВМФ Російської Федерації сторожовий корабель “Пылкий”, який перебував на одному з російських суднобудівних підприємств. Усі ці дії мали неприховано провокаційний характер.
Цими днями сесія Севастопольської міської Ради висловила недовіру зовнішній і внутрішній політиці керівництва України й висунула вимогу визначити строк і забезпечити виконання з українського боку протоколу, підписаного в Масандрі.
Лідери Фронту національного порятунку в Севастополі висунули вимогу про призначення в Севастополь російського представника та перепідпорядкування міської адміністрації.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни