САВЧЕНКО М. О.
АНАТОМІЯ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

НА МЕЖІ ВІЙНИ

Верховна Рада РФ: “Іду на ви!” • О. Круглов: ЧФ, до зброї! • Російське народне віче Севастополя — друга влада? • Флотоводці — рубщики швартовів

9 липня Верховна Рада Російської Федерації ухвалила Постанову “Про статуc м. Севастополя”. Перший пункт сповіщав: “Підтвердити російський (федеральний) статус м. Севастополя — головної бази Чорноморського флоту Росії...“ (“Флаг Родины”, 13 липня 1993 р.). Раді Міністрів, урядові РФ доручили в місячний термін розробити державну програму запровадження статусу Севастополя. Центральний банк Росії з 10 серпня 1993 мав забезпечити фінансування бюджету Севастополя.
Інша постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про фінансування Чорноморського флоту” пропонувала Раді Міністрів, урядові РФ, “виділити кошти й здійснити через Центральний банк Росії та його відділення пряме фiнансування Чорноморського флоту за статтями витрат грошового забезпечення військовослужбовців і зарплати робітників та службовців Чорноморського флоту за нормами і правилами Міністерства оборони Російської Федерації з 1 липня 1993 року” (“Флаг Родины”, 13 липня 1993 р.).
У день, коли провели ці дві постанови, й ще кілька днів по тому, з заявами й протестами виступили Президент і Верховна Рада України. Ці ухвали розглядалися не iнакше, як суворе порушення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, зокрема, втручання у внутрішні справи України. Конгрес національно-демократичних сил України розцінив постанову як фактичне оголошення війни Україні.
Президент Росії Борис Єльцин, перебуваючи тоді в Iркутську, заявив, що йому соромно за таке рішення парламенту. Негативно його оцінили й у МЗС Росії, а також на капiтолійському пагорбі в Америці.
Ми добре розуміли, що російський парламент, стаючи в опозицію до Президента Росії, хотів розіграти Кримську карту. Своїми рішеннями парламент на зло Президентові Росії фактично не ратифікував угоду про поділ флоту — 50 на 50 відсотків. Чимало залежало від того, за ким підуть військові. Тому всі уважно стежили за реакцією російського військового відомства, і вона скоро надійшла. “Це поспішне рішення, яке може призвести до конфронтацiї між двома державами. Мабуть, треба було вирішувати цю проблему з урахуванням поглядів кримчан. А так різко заявляти, як це зробив парламент Росії, не слід було”, — повідомив міністр оборони Росії П. Грачов в інтерв’ю IТАР-ТАРС (“Голос України”, 16 липня 1993 р.).
Чорноморці мали інші погляди. Координаційна рада офіцерських зборів Чорноморського флоту надіслала на адресу Верховної Ради Російської Федерації телеграму, в якій сердечно дякувала російським народним депутатам за працю й зусилля, покладені на ухвалення постанови “Про статус м. Севастополя”.
Підтримав рішення російського парламенту й віце-президент Олександр Руцькой, який заявив, що Чорноморський флот був і залишиться російським, а Севастополь і раніше перебував у підпорядкуванні Росії.
Незабаром відгукнулася й Президія Верховної Ради Криму. В постанові “Про ухвалу Верховної Ради Російської Федерації “Про статус м. Севастополя” йшлося, що “ухвалу “Про статус м. Севастополя” проведено з порушенням Конституції Республіки Крим” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.). Верховна Рада Криму виступила й проти спроби розіграти “кримську карту”.
Згодом стали відомі деякі залаштункові подробиці з “біографії” постанови “Про статус м. Севастополя”. Комісія зі статусу Севастополя, яку очолював той самий російський “яструб” Євген Пудовкiн, підготувала цілі три томи конфіденційних документів. Їх збирали не лише парламентарі, а й представники безлічі академічних інститутів. До “штабної” кімнати комісії, що містилася на третьому поверсі будівлі російського парламенту, раз у раз викликали з Криму завзятих “патріотів” — в основному лідерів РРК та до них подібних. Скажімо, севастопольських націонал-патрiотів, очолюваних О. Кругловим.
Цілком очевидно, що згадана вище комісія Пудовкiна керувала Кругловим після ухвалення рішення. Вже 10 липня в Севастополі на мітингу, що його організували активісти Фронту національного порятунку, Республіканського руху Криму та Спілки росiян Криму, присутні проголосували за те, щоб спустити державні стяги України на будовах міської державної адміністрації, міськради, а також вивести українські війська із Севастополя.
Водночас із мітингом ішло засідання колегiї міськради, де постанову російського парламенту оцінили як провокаційну, декларативну і неправочинну. Якщо командувач ВМС України віце-адмірал Борис Кожин одразу підтримав позицію Президента України щодо Севастополя, то адмірал Едуард Балтiн промовчав, ба навіть не прийшов на засідання колегії. Командувач ЧФ тоді опинився між двома вогнями: Президентом Росії і парламентом. Останній мав добрячу підтримку з націонал-патрiотів Криму та Севастополя. Балтін відверто вичікував розвитку подій. Втім вони розвивалися стрімко.
Тільки-но лідер ФНП О. Круглов приїхав із Москви, маючи готові документи про утворення народного віча Севастополя, відбувся мітинг з нагоди ухвалення російським парламентом постанови “Про статус м. Севастополя”. На мiтiнг прийшли й деякі офіцери Чорноморського флоту. Присутні схвалили цю постанову в резолюції зібрання. Народне віче звернулося до російського парламенту, про “негайне призначення в місто Севастополь прокурора, начальників служб безпеки та внутрішніх справ, щоб забезпечити суворе дотримання на його території Конституції та законів Росії”. Воно наполягало й якнайшвидше розпустити міськраду та призначити дату виборів до нової міськради. Так зване віче, яке, зрозуміло, було незаконне, змушувало адміністрацію міста домогтися від керівництва України негайно видворити із Севастополя й за межі Криму українські ВМС. Якщо ж керівництво України знехтує цю вимогу, пропонувалося “доручити командуванню ЧФ негайно вжити до цих іноземних збройних сил необхідних превентивних заходів, аж до суцільної блокади, яку здійснюватимуть додатково надіслані до Севастополя спецпідрозділи”. Усім севастопольцям, особливо тим, хто пройшов військову підготовку, наказано було бути пильними в разі збройних провокацій з українського боку. О. Круглов пішов ще далі. Він закликав моряків-чорноморців підняти Андріївськi прапори, а також оголосив, що на підприємствах і в ЖЕКах формуються такі собі “десятки”, які дадуть добру відсіч усім тим, хто зазіхає на Севастополь.
Відкритим голосуванням було обрано Російську народну раду міста, до якої ввійшов і офіцер Чорноморського флоту полковник О. Мельников, один із активістів РРК Севастополя. На тому вічі показали активність кілька десятків офіцерів ЧФ. Крім того, під Севастополь із селища Чорноморське (Західний Крим) перекинули дивізіон берегових ракетно-артилерійських військ ЧФ. А кількість морських піхотинців у бригаді, розміщеній у Козацькій бухті, зросла від 800 до 1200. У Севастополь у ті дні навезли й чимало боєприпасів. З цього приводу навіть засідала колегiя адмiнiстрацiї міста, але рішення не ухвалила.
За такої ситуації могли статися найнесподіваніші події та провокації. Після Постанови Верховної Ради тиск командування ЧФ на ВМС значно посилився. У корабля ВМС “Гетьман Сагайдачний“ за наказом командування ЧФ з берега відібрали електроенергію. Пояснили, що нема змоги забезпечити. Це була заздалегідь спланована акція командування ЧФ. Спершу українському кораблеві взагалі не давали хоч би де-небудь причалити, потім поставили до причалу, не пристосованого для такого класу кораблів. Близько тижня наш сторожовий корабель, перебуваючи біля рідного берега, кружляв у “автономному плаванні”. Щодоби він спалював майже три тони палива. А на ЧФ на всі прохання ВМС відповідали: “Немає змоги. Причали зайняті”. Хоч достеменно відомо, що біля 13-го причалу тоді були вільні місця.
Українські ВМС не мали своїх заправок. Спроби залагодити це питання з командувачем ЧФ були марні. Відтак корабель управління “Славутич” мусив іти до Одеси, завантажуватися там паливом і лише після цього від нього заправлялися СКР-112 та “Гетьман Сагайдачний”. Коли в останнього пальне вже вкотре закінчувалося, віце-адмірал Б. Кожин наказав перешвартуватися до тринадцятого причалу, де були всі умови для стоянки. Я якраз був тоді на цьому кораблі і бачив на власні очі оте перешвартовування.
Щойно українські матроси з причалу кинулися прийняти швартови нашого сторожовика, як чийсь роздери-душу крик зупинив їх. Довелося СКРу висаджувати катером десант на берег. До причалу мерщій прибули заступник командувача ЧФ віце-адмірал Олександр Фролов і командир тридцятої дивізії протичовнових кораблів контр-адмірал Віктор Свиридов. Вони заборонили спускати з корабля трап-сходню. Український корабель, звичайно, не міг за такої ситуації висадити екіпаж на берег. Крім того, Фролов пообіцяв скинути на причал озброєну групу, якщо на нього ступне бодай одна нога з корабля України.
Незабаром сюди прибув заступник начальника штабу вищеназваної дивізії капітан 1-го рангу Віктор Шевченко з групою матросів. А оскільки матроси відмовилися рубати швартови нашого корабля, то Шевченко це зробив власноруч. Вітром корабель понесло на судно, що стояло поруч. Тільки завдяки майстерності українського командира капітана 3-го рангу Володимира Катушенка та його екіпажу вдалося уникнути навігаційної події. Вони зуміли знову запустити зупинені двигуни, дати кораблю хід і відпрацювати необхідні маневри.
Лише через добу, після втручання уряду України, корабель “Гетьман Сагайдачний” поставили на тринадцятий причал, де його вже з берега постачали електроенергією.
Цей випадок прецедентів не мав. В історії флоту є безліч прикладів, коли моряки навіть ворожих сторін, сповідуючи норми флотського етикету, допомагали одне одному. Вся iсторiя моряків — це суцільна взаємодопомога в скрутну хвилину. А такого, щоб корабель провокували на подію, світова історія не знала.
Ні, це був не рядовий випадок, а політична провокація. Командуванню, всьому особовому складу ВМС України давали зрозуміти, хто на Чорному морі, в Севастополі та в Криму справжній господар. І хоч іще існувала угода двох Верховних головнокомандувачів Збройних Сил президентів Леонiда Кравчука і Бориса Єльцина про спільне використання базових споруд, але й сліпому було видно, хто порушує домовленості й дестабiлiзує обстановку в Севастополі та в Криму.
Флотоводці-канаторізи з ганьбою увійдуть у морську історію. Багато хто з них ставився до цього як до репетиції майбутньої великої провокації. Бо в цей же час загін бойових кораблів на чолі з ВПК “Керчь” відпрацьовував ще одне завдання — мiнував фарватери на підступах до Севастополя. Поруч, на флотському арсеналі, з участю авіації ЧФ виконувала вправи передислокована з бухти Козацька розвідувально-диверсійна рота морських піхотинців.
Після цього випадку навіть самі офіцери Чорноморського флоту засудили вчинок свого командування і поведінку товариша по службі, який рубав швартови.
Моряки “Гетьмана Сагайдачного” були приголомшені. У них не було ані злостi, ані бажання бодай якось помститися. Їх мучила образа і душевна спустошеність. Боліло всім одне: як командування ЧФ могло отак вчинити?
Ці події змусили чорноморців трохи замислитися: до чого призведуть ці рішення про статус Севастополя й така конфронтація? Багато хто починав розуміти, що саме ховалося за цією популiстською ухвалою про Севастополь. Адже ні одного пункту із постанов російського парламенту не було втілено. До Севастополя з Росії не надійшло ані карбованця. Коли депутат С. Бабурiн вніс на затвердження Верховної Ради Російської Федерації пропозицію відпустити один мільйон карбованців Севастополю, Міністерство фінансів довело, що Севастополь за Конституцією Росії — не російське місто, а тому не може фінансуватися. З таким незаперечним аргументом погодилися всі депутати.
Увага до Севастополя і до флоту того літа не згасла. У нас у прес-центрі не змовкав телефон. Не було, напевно, й дня, щоб не приїздили журналісти, серед них і іноземні. Писали дуже багато, працювали інколи й ночами. Вихідних не було. Ми відчували, що наша робота потрібна і вона впливає на події. Мої помічники високопрофесiйні журналісти капітан 3-го рангу Олег Чубук, капітан-лейтенант Альбій Шудря і лейтенант Юрій Кирик щиро уболівали за справу і клали на неї всі свої сили. Самовіддано працювали Петро Павлюк, Олена Анзiна і Тетяна Лисенко. Про цей гурт журналістів можна сміливо казати — друзі, чудовий наш союз!
Суттєву допомогу й підтримку відчували ми з боку прес-служби МО України, яку очолював тоді підполковник Олександр Клубань. Офіцери прес-служби Анатолій Мураховський, Валерій Король, Дмитро Шкурко, Ігор Мельничук по кілька разів на день дзвонили нам, узнавали обстановку, доповідали міністрові оборони Костянтину Морозову, який негайно приймав рішення. Пізніше таку ж увагу ми відчували з боку полковника Сергія Нагорянського, який очолив прес-службу МО України.
Крім журналістів, до нас у штаб зачастили і дипломати. Усе вказувало на те, що події в Севастополі та на флоті набувають справді серйозної ваги, на жаль, із непередбачуваними наслідками. Протягом дещиці часу в нас побували й зустрілися з командувачем ВМС України заступник аташе оборони, військово-морський аташе Німеччини в Україні Дiтер Маттей, військово-морський аташе Великобританії в Україні капітан 2-го рангу Периш, перший секретар посольства США в Україні Джон Степанчук, військовий аташе з питань оборони США підполковник Джон Шеркiс та інші. Інколи такі зустрічі відбувалися в Одесі. На початку серпня вiце-адмірал Борис Кожин на сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”, який прибув до Одеси, зустрівся з Головнокомандувачем збройних сил НАТО на Атлантиці адміралом Полом-Девiдом Мiллером.
Наш флот попри тривоги часу і далі набував розвою. 2 липня 1993 року за наказом міністра оборони України призначили начальника Соціально-психологічного управління ВМС України — капітана 1-го рангу Литвиненка Вiталія Павловича. Народився він на Чернiгівщині. Закінчив Київське вище військово-морське полiтичне училище. Почав офіцерську службу в Донузлаві заступником командира сторожового корабля. Далі здобув вишкіл у Військово-політичній академії в Москві. Був заступником командирів крейсерів “Москва” та “Дзержинский” Чорноморського флоту. Служив на Балтиці. Прийшов до ВМС України з Тихоокеанського флоту, де був помічником командувача Приморської флотилії в роботі з особовим складом.
Нелегко доводилося структурі, яку очолив Литвиненко. Офіцери управління щодня доносили до розуміння бійців вагомість такої ланки, як вихователі. І важко сказати, яке б ставлення склалося до управління, якби не праця наших славних офіцерів Ореста Марущака, Костянтина Iванка, Олександра Дернового, Миколи Тихонова, Віктора Васильєва, Віктора Палія, Валерія Чабана, Сергія Данилевського та інших.

До змісту Савченко М. О. Анатомія неоголошеної війни