Олександр БОГОМОЛОВ, Ігор СЕМИВОЛОС

Три історично недавні події визначально впливають на розвиток міжетнічних відносин на Кримському півострові протягом останнього часу. Це масова репатріяція кримських татар від кінця 1980-х років, підвищення статусу регіону від области до автономної республіки 12 лютого 1991 року та проголошення незалежної української держави 24 серпня 1991 року. Ці чинники кардинально змінили декілька важливих характеристик кримського суспільства: етнічний склад населення, місце міжетнічних відносин у суспільно-політичному житті Криму та, нарешті, владні відносини не тільки в адміністративному, але й у ширшому розумінні цього терміна. Йдеться про статус певної громади або суспільного прошарку як панівної або, навпаки, підпорядкованої групи, про розподіл матеріяльних та символічних ресурсів між різними суспільними акторами. Поява нових для кримського суспільства політичних проектів, неактуальних за радянської доби, — кримськотатарського та українського на­ціоналізмів, сукупно з кардинальними економічними перетвореннями та зміною зовнішньополітичного контексту — відривом від Росії, посиленням контактів із західними країнами — змусили російське населення Криму та його нових політичних лідерів осмислювати ці виклики, шукати нові форми самоідентифікації та власне місце у нових політичних реаліях. Зокрема у російськомовному політичному дискурсі Криму виникла потреба рефлексії щодо кримських татар, ісламу, мусульман.

За матеріял для аналізу у цій статті правлять тексти кримських суспільно-політичних видань, зорієнтованих на російськомовне населення півострова та пов’язаних із політичними силами, які ідеологічно репрезентують широкий діяпазон версій російського націоналізму. Найпомітнішими серед цих організацій є кримська організація КПУ, Російська громада Криму («Русская община Крыма», РОК), ПСПУ та низка нестійких політичних об’єднань, які формуються в контексті виборів до місцевих органів влади (партія «Союз», блок «За Януковича!» тощо). Щоденна газета КПУ «Крымская правда» згодом перетворилася на de factо спільний проект із РОК¹. «Крымская правда» формулює свою місію як газети «не только для русских, но и для всех, кто ощущает себя частью Русского мира, его истории и культури, кто говорит и думает по-русски». Серед інших носіїв російського націоналістичного дискурсу помітне місце посідають «Крымское время», «Крымские известия», «Крымская газета», «Русичи», «Вестник Тавриды», інформаційне агентство «Новый регион — Крым».

Російський націоналістичний дискурс складається із суперечливої суміші ідей звульгаризованого евразійства² та сучасних політичних реалій, інтерпретованих на ґрунті наївних політичних теорій, як-от теорія змови. Ключовими інтерпретаційними схемами в ньому є концепція цивілізації, покладена в основу картини світу, та змови ворожих сил, чиї дії пояснюють переважну частину інновацій у суспільно-політичній сфері.

1. Цивілізація як модель міжгрупових відносин

Тексти російських націоналістів у Криму рясніють поняттями «восточнославянская», «русская советская», «православная славяно-русская», «восточно-христианская» «цивилизация». Основним змістом дискурсу на тему цивілізацій є визначення ідентичности, відповідь на запитання: хто такі ми і ким є вони. Характерно, що в цивілізаційному дискурсі відносини між російськомовним населенням Криму й іншими групами (кримськими татарами, українцями) подають в опосередкованому вигляді не як відносини між етнічними групами, які живуть поруч в одному регіоні, а через призму їхнього зв’язку з якоюсь сутністю вищого порядку. Російські націоналісти виступають безпосередньо від імені цієї більшої сутности (цивілізації), повністю ототожнюючи себе з нею, натомість своїх vis-а-vis вони окреслюють у термінах етнічної або релігійної ідентичности (кримські татари, мусульмани, українці):

Как и следовало ожидать, мировая пиар-кампания по пересмотру итогов второй мировой войны (не в пользу России и всей славянской цивилизации) зацепила и Крым. <... > Главными ньюсмейкерами в данном случае выступили представители крымскотатарской национальности, а именно меджлис, решивший разнообразить перечень традиционных траурних мероприятий, запланированных на 18 мая.

(Крымская правда [далі — «КП»], 17.05.2007. Курсив у цитатах тут і далі наш. — О.Б., І.С.)

Українців так само поставлено на ієрархічно нижчий щабель, здебільшого вони фігурують як суб’єкт різних неправильних учинків, такі собі порушники. Тобто дискурс російських націоналістів, з огляду на оцю наявну в ньому модель міжгрупових відносин, можна схарактеризувати як зразок дискурсу домінування. Позаяк власне російська етнічна ідентичність у ньому зактуалізована слабо (підмінена сутностями вищого порядку), це обмежує функціональний простір моделі міжетнічних або міжконфесійних відносин, яка є ключовою в офіційному дискурсі кримської та української влади і побудована на презумпції рівного статусу суб’єктів цих відносин.

Цивілізацію подано як статичний, довічний об’єкт, так само статичною є й ідеальна поведінка її «носіїв», етнічних росіян Криму, зображуваних як конструктивний елемент «русского мира»:

Отличия крымских русских определяются тем, что они «держат каркас» Русского Мира в Крыму, обеспечивая аутентичное культурное развитие в структуре российскои цивилизации нерусским этническим группам — армянам, болгарам, грекам, євреям, караимам, крымским татарам, крымчакам, немцам и др.
(www.bоок-uа.огg)

Іще Арнолд Тойнбі у фундаментальній праці «Дослідження історії» звернув увагу на спадковість понять радянська і російська православна цивілізація. Радянський Союз, який, мовляв, «став політичним спадкоємцем Петрової Російської Імперії», історик уважав «російською православною світовою державою, що чіпляється за життя, вбравшись у західні одяганки задля зручности та маскування», а комунізм, на його думку, «можна розглядати як ідеологічний замінник східного православного християнства, за який ухопилися в піку лібералізмові, бо лібералізм — це західна правовірність, тоді як комунізм, дарма що західного походження, є в очах Заходу огидною єрессю». Функціональна еквівалентність епітетів «советский», «русский», «православний» та еволюція спадкоємців комуністичної ідеї в Криму в бік російського націоналізму доводять справедливість цього аналізу. Із другого боку, праці самого Тойнбі, що розійшлися великим накладом у російському перекладі ще перед розпадом Радянського Союзу, теж посприяли освоєнню концепту «цивілізація» в російській політичній думці.

У дискурсі російських націоналістів східнослов’янська цивілізація, східно-православна цивілізація, «русский мир» і Росія виступають як кореферентні номінації, тобто відсилають до одного об’єкта, усвідомлюваного як географічний і водночас ціннісний простір, освячений православ’ям — «вищим, єдиним у своїй повноті й непорочності сповідуванням християнства»³.

Навіть коли йдеться про сучасну Росію, її подають як щось більше, аніж державу в кордонах колишньої РРФСР, принаймні як Росію разом із невизначено великою спільнотою «співвітчизників» за її межами, в тому числі спільнотою «кримчан»:

И теперь, после того как Россия вышла на линию своего государственно-политического подъема, День России празднуется всем Русским Миром как день возрождения России. Хочу заметить, великой и многонациональной страны! Поэтому мы, российские соотечественники, проживающие в Крыму и на Украяне, воспринимаем в новых политических условиях 12 июня не только как главный государственным праздник Российской Федерации, но и как свой общенациональний праздник. Сегодня, 12 июня объединяет Русский Мир и вдохновляет его. Поэтому так широко и все более массово члены Русской общины Крыма, активисты и сторонники всеукраинской партии «Русский Блок», рядовые крымчане, отмечают День России в Крыму. (Русский мир. Газета Русской Общины Крыма, 2004, №13)

«Русский мир» за змістом є дещо ширшим поняттям, що обіймає Україну й Білорусь, а також низку інших, неслов’янських народів колишньої імперії:

Русский мир <...> по уровню своей структурированности и целостности является чем-то большим, чем явление, обозначаемое понятием «российская диаспора». Феномен этот складывался исторически. В его становлении и развитии принимали участие представители различных этнических сообществ: русские, белорусы и украинцы, татары, армяне, грузини, датчане, немцы и многие другие⁴.

(Крымские известия, 30.10.2007)

У поодиноких текстах кримських татар теж розглядають як невіддільну частину «Русского мира», запевняючи, що теперішнє їхнє відчуження від нього — штучне й «має суто політичний характер» («КП», 18.03.2005). Стверджується навіть, що етнічна самосвідомість кримських татар сформувалася в межах російського соціокультурного простору й не могла не зазнати його ціннісних впливів. Отже, головною загрозою «Русскому миру» та його «тюркському (кримськотатарскому) складникові» є Меджліс, «організація, яку створила татарська етнічна еліта». Поділяючи антиросійські позиції, частина кримських татар, яку зорганізував Меджліс, намагається викорінити в собі й у всьому етносі родові ознаки, закладені під час етногенезу. «Меджлісівці» й «українство» сформували

политический союз, направленный не на созидание, а на разрушение исторических форм цивилизационного бьггия, <.. .> отторжение [русского] языка, <...> поддержку внешнеполитических акций и интересов иных цивилизационных структур.

(«КП», 18.03.2005)

Сучасна Росія, де «будують найбільші в Европі мечеті», постає як ідеальна модель узаємин із мусульманами, адже

духовные лидеры мусульман рука об руку со святешним патриархом стоят на пути проникновения сект, экстремистов, стоят на защите нравственности, запрещая всякие позорные шабаши т.н. «сексменьшинств». Взгляните, как они относятся к лидеру России Путину. И с каким искренним уважением он относится к ним, к бесспорным ценностям Ислама.

(«КП», 21.03.2006.)

В інших контекстах за ідеальну модель розв’язання мусульманського питання править Радянський Союз:

В границах восточнославянского пространства возникла единственная европейская культура, которая многими мусульманами воспринимается как своя собственная. Не случайно Советский Союз, где доминировала восточнославянская культура, воспринимался многими государствами с исламским населением как надежный друг и защитник, а сам факт существования СССР делал полностью невозможным даже мысль об организации столкновения европейской и исламской цивилизаций.

(«КП», 1.03.2006.)

Прикметно, що здатність Росії бути еталоном подеколи зображають як іманентну, притаманну їй за внутрішньою природою властивість, а наслідування її, якому улягають інші, залежні від неї сутності, в рамках такої схеми виглядає не як свідома активність конкретних індивідів, груп або інститутів, а радше як процес, непідконтрольний людській волі:

Понятно, что этнические русские в Крыму, вследствие специфики региональной социокультурной среды, имеют свои отличия от русских, проживающих на «матричной» территории Русского Мира — в Российской Федерации, либо в других частях — на Украине, в Киргизии, Казахстане и т.п.

(www.bоок-uа.огg)

Цікаво, як у контексті дискурсу про східнослов’янську цивілізацію та «Русский мир» інтерпретують зміст і призначення кримської автономії та місце в ній кримських татар. Формально АР Крим є територіяльною автономією, і ані Конституція України, в частині, що стосується її статусу, ані Конституція АР Криму не визначають статусу автономії як «національної». Але з погляду кримських російських націоналістів, «крымская автономия — это идея русской автономии», що спрямована «на сохранение социокультурного своеобразия Крыма». Головна функція автономії, на їхню думку, полягає в тому, що вона «защищает от украинизации». Відповідно, вони залишають кримським татарам лише один вибір: прийняти як даність цей порядок речей, адже «крымские татары интегрируются в социокультурное пространство Крыма, а не в Ивано-Франковское или Львовское» («КП», 15.03.2007).

1.1. Зіткнення цивілізацій

Російськомовні медії Криму не оминули популярної у світових ЗМІ теми зіткнення цивілізацій, яка в контексті стосунків із кримськими татарами, зображуваними як носії радикального ісламу, дає нагоду накинути апокаліптичний сценарій нібито неминучої війни двох цивілізацій — ісламської та східнослов’янської. Раз у раз з’являються повідомлення про табори у кримських горах, де готують бойовиків⁵. Асоціятивно з цією темою пов’язані теми «турецької загрози», «пантюркізму», які мають давню історію в кримському контексті. Туреччину, що раніше фігурувала як самодостатній чинник загрози, дедалі частіше вбудовують у загальну тему міжцивілізаційного зіткнення. Часті прямі або приховані порівняння Криму з Чечнею та Косовом підсилюють відчуття загрози:

— Но война пока в Крыму не началась.

— Начнется, если и дальше игнорировать исламский фактор. Понимаете, если гнойник не лечить, а просто заклеивать, то мы знаем, чем это грозит всему организму. <...> Сегодня разгорается война двух цивилизаций, которая примет не межэтнический, а религиозный характер, а такие войны — самые жестокие. Эскалация конфликта начнется с Крыма — это наши выводы двухлетней давности.

(«КП», 5.04.2007)

— Ладно, тогда какими вы видите перспективи Крыма? Второе Косово? Кипрский вариант?

— Татарский фактор очень опасен — борьба украинских националистов с Россией подобными методами ведет к угрожающим вещам. Да, у вас получится, как в Косово. И дело даже не в крымских татарах, а в мировой исламской цивилизаций, которая будет их использовать в качестве форпоста продвижения своих интересов.

(«КП», 26.12.2006)

Отже, картина світу російських націоналістів постає у вигляді окремих вельми ворожих один до одного світів або цивілізацій, зображених як природні організми, відносини всередині яких концептуалізуються в термінах родинних стосунків. У фокусі інтересу перебуває «східнослов’янська цивілізація», у центрі якої міститься «Русский мир», чиї контури збігаються з кордонами Російської імперії. Найкращим зразком і центром питомо східнослов’янського політичного утворення в межах цієї картини є сучасна Росія, яка продовжує традиції Російської імперії. За модель відносин усередині ширшої східнослов’янської цивілізаційної спільноти при цьому править Радянський Союз. Із ціннісного погляду ліве крило націоналістів (КПУ, ПСПУ) віддає перевагу Радянському Союзові, натомість праві шанують Російську імперію і здатні відмовитися від значної частини радянської спадщини чи навіть засудити деякі вчинки радянської влади (найчастіше — політику червоного терору в Криму в 1920-х роках і розказачування на Дону та Кубані). Україна в рамках цієї концепції не може мати суттєво відмінних від Росії інтересів та цінностей, поява яких суперечила б її «східнослов’янській» «цивілізаційній» природі.

Цивілізаційний дискурс, у якому слабо зактуалізованою залишається російська етнічна або «національна» ідентичність, виконує ще одну важливу додаткову функцію в полеміці з опонентами. Цей дискурс, фактично призначений закріпити домінування однієї спільноти — етнічних росіян або, ширше, носіїв російської мови та культури над іншими, дає змогу його носіям відкидати звинувачення в націоналізмі, версією якого він є. Із другого боку, з позиції захисників цивілізації, що її подають як історичну й навіть природну, російські націоналісти вільні в полеміці зі своїми опонентами звинувачувати тих у націоналізмі, що його, за радянською традицією, сприймають як негативний термін.

1.2. Історія переможців

Жоден націоналістичний дискурс не обходиться без власної версії історії. Це так звана історія переможців, яка змальовує образ минулого, «зумовлений політичною, соціяльною чи релігійною потребами, що в ньому всі альтернативні варіянти та бічні лінії відтято, а нормативну схему спрепаровано й відселектовано» (Наталя Яковенко). Не є винятком і російський націоналістичний дискурс у Криму.

Важливу роль в історичних розвідках, друкованих у кримських російськомовних медіях, відіграє ретроспективний образ ісламу та Кримського ханства, де за ханством закріплено роль «неспокойного южного соседа Российской империи», головним засобом існування для якого були «набеги на русские земли», а внутрішня політика полягала в «угнетении не-мусульман». Отже, згідно з такою інтерпретацією минулого, знищення Кримського ханства та захоплення Криму, що його в 1783 році здійснила Російська імперія, постає як «реванш за сожженные русские города и села, за слезы невольников, проданных на рынках Карасубазара и Кафы, за кровь защитников русских земель, пролитую в в татарских набегах» («КП», 25.05.2007). Імперські претензії на півострів обґрунтовувано тим, що, мовляв, «русские обосновались в Крыму гораздо раньше, чем здесь появились татары», а «в Тавриде существовало даже русское княжество — Тмутаракань». Особливо наголошують те, що православ’я в Криму з’явилося раніше за іслам. Ці дві тези використовують як аргумент на користь «права первородства на Крим» і спростування «тверджень русофобів», нібито анексія Криму, що її вчинила Єкатєріна II, була окупацією.

Російську імперію змальовано як суворого, але справедливого володаря, під чиєю владою населення півострова, мовляв, тільки виграло. Захопивши Крим, Москва «не повела наступление на ислам, чтобы поквитаться за сожженные церкви. Мечети и духовные училища мусульман сохранили вакуфные земли». Мусульманам «были дарованы все права и привилегии соответствующих сословий России. При этом никто не покушался на обычаи и религию нехристианского населення. Веротерпимая Екатерина сделала для мусульманских дворян лишь одно ограничение — запретила владеть православними крепостными. <...> Российское правительство не только сохранило конфессиональные особенности народов Крыма, но и способствовало их развитию».

Публікації, що звеличують політику Єкатєріни II в Криму, почастішали після рішення мера Симферополя Геннадія Бабенка та міської ради відновити пам’ятник російській цариці в центрі міста. Для російських націоналістів постать Єкатєріни цінна тим, що вона пов’язана з початком русифікації Криму, натомість для кримських татар вона символізує руйнацію їхньої історичної державности. Закріплення «історичної пам’яті» в назвах вулиць і площ, монументах, ушануванні визнаних у певній спільноті святинь, дат і ювілеїв — так звана меморативна політика — є, каже Наталя Яковенко, найефективнішим способом «регулювання історії». Конкуренція між представниками різних етнічних спільнот і політичних ідеологій у Криму за право мати свою меморативну політику й контролювати символічний складник публічного простору останнім часом досягла безпрецедентного для України рівня. Новітній російський історичний медійний дискурс має дзеркальний відповідник у кримськотатарських друкованих ЗМІ, аж до наголошення толерантного ставлення кримських ханів до їхніх підданих-християн. Головним змістом цієї заочної дискусії є суперечка за історичні права на Крим.

2. Теорія змови як модель інтерпретації політичної поведінки

Певна коґнітивна проблема для носіїв російського націоналістичного дискурсу, який оперує надмірно генералізованими та статичними моделями цивілізацій і світів, полягає в тому, як увести в цю спрощену картину світу реальне мінливе розмаїття по­літичних процесів, що відбуваються у конкретній країні та регіоні. Схемою, яка пропонує просте рішення цієї проблеми, є теорія змови⁶. Ця схема дає змогу категоризувати широкий діяпазон політичних акторів на підставі двох дуже простих бінарних параметрів — як своїх (добро, світлі сили) та чужих (зло, темні сили), а також активних (суб’єктів або ініціяторів змови) та пасивних (об’єктів маніпулювання з боку змовників). Динаміку подій визначають дії «змовників», «світлі сили» перебувають в оборонній позиції і прагнуть зберегти певний стан речей. Відтак будь-які зміни або активні дії, що не відповідають цьому ідеальному станові, можуть бути зінтерпретовані як елементи реалізацій плану «змовників». За змістом змова є війною або змаганням, у якому «змовники» намагаються знищити або підпорядкувати собі «світлі сили», аби заволодіти їхніми скарбами (територією, природними та людськими ресурсами тощо). Теорія змови як модель пояснення політичних процесів пропонує одинокий позитивний сценарій, за яким пасивні, слабкі об’єкти можуть урятувати себе: це можна зробити, лише приєднавшись до «світлих сил».

Тему всесвітньої змови проти східноправославної, східнослов’янської цивілізації розглядають під кутом намірів «абсолютного зла» — США та «світової олігархії» — встановити контроль над глобальними ресурсами й зберегти контроль над світом. Одним з інструментів у здійсненні таких намірів є «радикальний іслам», котрому, хоч як це дивно, сприяють міжнародні організації:

...Войска ООН, направленные в Косово в 1999 году для того, чтобы встановить геноцид, проводили этнические чистки, способствовали преднамеренному и систематическому уничтожению сербов-христиан албанцами, исповедующими ислам. («КП», 03.09.2007)

Локальні кримські події вписуються в контекст цієї єдиної змови світового масштабу:

На фоне мусульманских бесчинств в Косово, террористических акций в Европе и на Ближнем Востоке, организованных исламскими боевиками, события последних дней в Крыму приобретают особенно зловещую окраску.

(«КП», 27.03.2004)

Елементом глобальної змови «світового зла» є й Помаранчева революція 2004 року, — вона, як засвідчують заклики Союзу радянських офіцерів Криму, збентежила свідомість місцевих російських націоналістів навіть більше за дії ісламістів від Косова до Криму:

Страны Евросоюза должны осознать: происходящее у них — оранжевого цвета. Исламский зкстремизм и терроризм, вооруженное насаждение «демократии по-американски», «цветные» революции в ряде стран СНГ и погромы во Франции, Германии и Бельгии — звенья одной цепи.

(«КП», 11.11.2005)

Аби врятуватися від цієї глобальної змови, знаряддям якої є «радикальний іслам», запропоновано створити «дієвий центр опору», який може існувати лише в «рамках східнослов’янського світу», що, на відміну від Заходу, має «історичний досвід взаємодії з народами, які сповідують іслам» («КП», 1.03.2006).

3. «Ісламська карта»: амбівалентне ставлення до ісламу та мусульман

Поширений у кримському медійному просторі метафоричний вислів «іслам­ська карта» рельєфно передає суперечливе та водночас недовірливе ставлення до ісламу. Гральна карта, ясна річ, не має цінности сама по собі й набуває її залежно від того, в чиїх руках опиняється — «своїх» або «чужих». Вона може бути то козирем, то «розмінною картою». Отже, ця метафора є виразом невіри в щирість релігійних переконань крим­ських татар, неповноцінність самої ісламської релігії та бачення мусульман як пасивного об’єкта, котрим легко маніпулюють зовнішні сили. Ось промовистий приклад висловлювань у кримській пресі відомого російського проповідника Андрєя Кураєва⁷, що поєднує тему неповноцінности мусульман з уявленням про них як про загрозу:

Мусульмане в Крыму ведут себя, как подростки, утверждающиеся в социуме. Вспомним поведение человека с подростковьми комплексами по фамилии Шикльгрубер. [sic!]

(«КП», 20.09.2006)

Характерним елементом дискурсу домінування є зображення ісламу у зіставленні з православ’ям. Здебільшого йдеться про перевагу цінностей православ’я, його вищість супроти ісламу:

Крым, познакомивший поэта [Пушкіна] воочию с миром ислама, положил начало процессу «возвращения» его к ценностям православия.

(«КП», 27.08.2005)

Маніпулювати мусульманами в Криму можуть «українські націоналісти», які «ведут активную откровенную пропаганду фашизма, разыгрывают в Крыму "исламскую" карту». Але в Криму гра може виглядати і складнішою, багаторівневою, і навіть глобальнішою. У таку конструкцію українські націоналісти вже не вміщаються:

...Значительная часть крымско-татарского народа обманута пропагандой меджлиса, и эти люди, не зная, как все внглядит в действительности, стали сегодня разменной монетой в руках продажных меджлисовских деятелей. <...> [А ті] руководствуясь принципом «кто больше даст», повели азартную игру с американскими покровителями и, что особенно опасно, — с экстремистскими кругами фундаменталистов в исламском мире.

(«КП», 3.04.2004)

Поряд із неґативним ставленням до «радикального ісламу», коли він постає як ворог православ’я в контексті Косова або Криму, в текстах, де йдеться про антизахідні настрої серед мусульман або про те, як вони потерпають від Заходу, відчувається позитивна оцінка. У такому контексті мусульмани стають ніби союзниками російської цивілізації в боротьбі проти ворожого до Росії Заходу. У цих контекстах мусульманам навіть приписують прихильне ставлення до «православ’я»:

Арабы с благосклонностью отметили, что православные христиане во время скандала вокруг карикатур на пророка Мухаммеда в начале 2006 года были однозначно на стороне ислама. Что же касается демократических свобод, в том числе свободи слова, для обеих религий это, самое большее, добродетели второго ранга. <...> Отторжение духовного влияния извне в России становится практически таким же приоритетом, как и в исламском мире. Ислам, как недавно заявил патриарх Алексий II, ближе стоит к православной церкви, чем католицизм.

(«КП», 15.02.2007)

Керуючися таким розумінням, російські націоналісти очікують від місцевих мусульман схвальної оцінки своїх антизахідних акцій. Прикладом може бути така позиція учасників мітинґу протесту проти натівських навчань «Sеа Вrееzе» у Феодосії влітку 2006 року:

Нас хотят рассорить с крымскими татарами, — говорять митингующие. — Хотя на самом деле они стоят с нами плечом к плечу. Все же знают, как ислам относится к Америке, так что они здесь на нашей стороне.

(«КП», 3.06.2006)

Політична поведінка кримсько­татарської та української національних еліт, на думку російських націоналістів, зумовлена еґоїстичними інтересами політиків, що нехтують «східнослов’янську» природу власних народів заради власної вигоди. І кримськотатарська, й українська еліти стають знаряддям у руках потужних зовнішніх сил, які належать до іншої цивілізації — Заходу. Кримські татари як неслов’янський народ мають у цьому контексті суперечливий статус. З одного боку, їх розглядають як частину питомого для східнослов’янського світу тюркського складника. Із другого боку, вони опинилися в фоку сі великої світової змови, внаслідок чого перетворюються на ісламістів і втрачають питомий зв’язок зі східнослов’янською цивілізацією, яка єдина здатна врятувати їх від усіх негараздів (зокрема від власної політичної еліти, яку уособлює Меджліс) та захистити від Заходу. Така амбівалентність ув оцінці кримських татар пов’язана зі сприйняттям їх як другорядного та підпорядкованого компоненту у великій східнослов’янській родині народів, серед яких мусульман загалом розглядають як найслабшу ланку. «Ісламська карта», що її нині розігрують глобальні змовники й використовують проти «православної» та «східнослов’янської» цивілізації, має, на думку російських націоналістів, потрапити в «правильні руки», від чого самим мусульманам, зокрема кримським татарам, стане краще.

4. Переформатування міжгрупового конфлікту в міжконфесійний

Процес переінтерпретування міжгрупового конфлікту між так званими «слов’янами» та кримськими татарами⁸ як релігійного принаймні почасти є наслідком дії потужних цивілізаційного та конспірологічного фреймів у російському націоналістичному дискурсі та намагання надати більшої рельєфности і переконливости образові загрози, яка в мисленні російських націоналістів асоціюється з кримськими татарами.

У російській націоналістичній пресі Криму Меджліс дедалі частіше згадують у контексті політичного ісламу, що, ймовірно, відбиває рефлексію на поточні міжнародні події, а саме косовську кризу в Югославії та початок другої чеченської війни в Росії, яку російські ЗМІ переважно висвітлювали як боротьбу з вахабітами.

За свідченнями кримськотатарського активіста Ахтема Чийгоза, російські націоналісти дедалі частіше вживають означення «ісламісти» до всіх мусульман, коли йдеться про конфліктні події. Характерно, що дедалі частіше орган світського за ідеологією національного руху, Меджліс, постає в коментарях як «ісламське угруповання»:

...Малочисленные, но оголтелые функционеры из т.н. «меджлиса-курултая» [ведут] пропаганду преступных идей «меджлиса крымскотатарского народа», в том числе, идей расизма, ксенофобии, а также реваншистских и радикальних исламистских призывов.

(«КП», 13.05.2005)

На своих плечах крымскотатарский Меджлис принес в Крым ваххабизм и поставил автономию на грань масштабного конфликта. От этого пострадают все — и христиане, и мусульмане. Только верхушка Меджлиса смотается в какую-нибудь исламскую страну.

(Сайт «Планета Крым»)

Використання терміна «ісламісти» на позначення кримських татар посилює відчуття загрози. Унаслідок такої зміни позначень міжгрупове протистояння дедалі частіше постає в медійному дискурсі як міжрелігійне.

Отож феномен релігійного конфлікту не виникає сам по собі, а є новою інтерпретацією в публічній дискусії феномену міжгрупового конфлікту, раніше описуваного як міжнаціональний або міжетнічний. Такому його переосмисленню в масовій свідомості сприяє широке застосування релігії як символічного та мобілізаційного ресурсу в політиці, у поєднанні з дедалі частішим описуванням подій у світі як релігійних конфліктів. Відтак виникнення феномену міжрелігійного конфлікту пов’язане не зі зміною онтології конфлікту, що точиться між тими ж учасниками і є наслідком міжгрупової конкуренції за ресурси, а радше зі способом його осмислення в суспільстві. Водночас ключовою матеріяльною причиною, яка призвела до появи феномену релігійного конфлікту в суспільній свідомості, є те, що дедалі більше конфліктних подій розгортаються довкола культових об’єктів. Факт, що саме релігійне майно найчастіше стає приводом для конфлікту, став непередбачуваним наслідком політики «подолання неґативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР щодо релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Якби українська влада вирішила так само подолати наслідки «тоталітарної політики СРСР» щодо всіх громадян і повернути інше майно, наприклад, земельні угіддя, довкола них виникли б суперечки тієї ж природи, але ще більшого масштабу. Отже, через такі цілком непередбачувані для безпосередніх учасників міжгрупової конкуренції обставини у фокусі протистояння опинився подвійний за природою ресурс (що має і матеріяльний, і символічний, ціннісний вимір).

Нарешті, не зайвим буде зробити декілька методологічних зауваг. Від­носини між великими групами населення, що різняться насамперед культурою, мовою та історичною долею, у Криму і за його межами в українській науковій рефлексії та публічній дискусії загалом здебільшого концептуалізовані як міжетнічні. Віднедавна поряд із цим терміном у певних контекстах почали вживати термін міжконфесійні відносини, позначаючи ним узаємини не тільки і навіть не так між релігійними організаціями, громадами або активістами, як між уявними спільнотами, більшими за етнічні групи, що їх подають як носіїв певної культурної традиції — ісламської або християнської (у кримському контексті частіше православної). У презумпції ці терміни містять уявлення про етнічні та культурні спільноти як позаісторичні сталі сутності, чи не єдиною змінною рисою яких є чисельність і політичний статус⁹. Такий підхід пояснює панівна в пострадянських країнах примордіялістська концепція нації, в основі якої лежить есенціялістське уявлення про «націю» як суспільний організм. Динаміка міжгрупових стосунків, однак, набагато складніша. Межі етнічних спільнот не є чітко визначеними й залежать від мінливого культурного та політичного контексту. На розуміння свого місця у більшому соціюмі в свідомості членів певної спільноти впливає переосмислення культурної та історичної спадщини під час конструювання власної групової ідентичності. Велику роль у міжгрупових відносинах відіграють політичні еліти, які впливають на групову поведінку, просуваючи різні ідеологічні програми.

Примітки:

¹ «Крымская правда» — найстаріша та наймасовіша щоденна (крім неділі та поне­ділка) газета Криму, що за радянських часів була органом Кримського обкому КПРС. Головний редактор (до травня 2006 року — заступник головного редак­тора) Костянтин Бахарєв є членом президії РОК, 2006 року обраний депутатом ВРК за списком КРО Блоку «За Януковича!».

² Під звульгаризованим евразійством маємо на увазі новітню версію ідеологічного проєкту, що його в 1920-1930-х роках просувала група російських інтелектуалів-еміґрантів (Ніколай Трубєцкой, Павєл Савіцький та інші). У центрі картини світу євразійців розташована Евразія, трактована як слов’янський православний світ із азійським додатком у вигляді так званого «туранського» (тюркського) компоненту, якому протистоїть питомо чужий і ворожий до нього Захід. Російські націоналісти довгий час виношували ідеї реанімації інтелектуального доробку євразійців іще напередодні розпаду СРСР.

Ключовими фігурами неоевразійства в сучасній Росії є Алєксандр Дуґін, Вадім Кожинов, Алєксандр Проханов та осередок, що гуртується довкола таких російських видань, як «Наш современник», «Общественные науки и современность» (орган РАН). На відміну від власне евразійства, яке було відповіддю російської інтелектуальної еліти в еміграції на подвійний культурний виклик європейського фашизму та більшовизму, неоевразійський проект виконує цілком відмінну функцію ідейного опору ліберальній демократії і править за інструмент у політичній боротьбі проти трансформаційних процесів на пострадянському просторі, які підривають політичне та культурне домінування Росії. Неоевразійський дискурс помітно впливає на російських націоналістів у Криму.

³ Основы евразийства, Москва, 2002, с. 119.

⁴ Характерною є відсутність у цьому переліку мусульманських народів Центральної Азії та Кавказу (в тому числі російського Північного Кавказу). Із російських мусульман згадано лише татар, під якими, вочевидь, треба розуміти казанських, ставлення до яких, певно, внаслідок давньої історії їхньої інтеграції до складу імперії та ролі як складової частини її політичної та економічної еліти, було особ­ливим навіть за радянських часів.

⁵ Найчастіше такі новини постачає перший секретар Кримського рескому КПУ Леонід Грач; СБУ їх не раз перевіряла, проте вони жодного разу не підтвердилися. Див., наприклад: «КП», 27.09.2007.

⁶ Термін теорія змови (англ. соnspiraсу thеоrу), запроваджений у науковий обіг іще на початку XX століття, використовують на позначення одного з широковживаних методів вульґарної інтерпретації суспільно-політичних подій та процесів. Існує обширна література, присвячена причинам виникнення феномену теорії змови в різних галузях знання: від епістемології, соціології та політології до психології та психіятрії. Цим терміном широко послуговуються такі відомі дослідники, як епістемолог Карл Попер (в аналізі марксистської політичної теорії), сходознавець Деніел Пайпс (в аналізі сучасних близькосхідних політичних концепцій), історик Роберт Гофштадтер (в аналізі сучасної американської політики) та інші.

⁷ Диякон Андрєй Кураєв належить до російських громадських діячів, які постійно присутні у кримському медія-просторі й суттєво впливають на формування місцевого російського націоналістичного дискурсу.

⁸ Є певна проблема з визначенням сторін цього конфлікту. Попри наявність низки конфронтаційних подій за участи представників двох етнічних спільнот, немає підстав твердити, нібито існує повномасштабний міжетнічний конфлікт, але конфлікт між «слов’янами» та кримськими татарами або меджлісівцями «існує» в медійному дискурсі. У цьому фрагменті мова про зміну позначень у медійному дискурсі зі слов’яни vs кримські татари на слов’яни vs мусульмани (ісламісти) або православні vs мусульмани. Тобто йдеться про те, як медії і, зрештою, масова свідомість сприймають конфліктні ситуації або міжетнічну напругу.

⁹ Ідеться про статус певної групи як так званої «титульної нації» або ж національної меншини; групи, що їх визнавали як «нації», мали право на самовизначення на певній «національній» території.

Ілюстрації:

Учасники «Російського маршу» в Симферополі (4 листопада 2006 року)

Перший секретар Кримського рескому КПУ Леонід Грач виступає на Загальнокримському Антифашистському форумі у Сімферополі (6 грудня 2007)

Кримський «козак» із прапором Ялтинської козацької громади під час «Російського маршу» в Сімферополі (4 листопада 2006 року)

Використаний у цій статті матеріял зібрано в рамках проекту Центру близькосхідних досліджень «Мусульмани та влада: іспит на громадянську толерантність», здійсненого за підтримки МФ «Відродження».

Рік XII, «Критика», число 3 (125) Березень, 2008