Альбій Шудря
НА МАРС!
Глава з книги «Албі Бек»

Гелікоптер летів над Балканами. Пілоти змушували машину витинати неймовірні віражі, закидаючи її то вліво, то вправо. Наші маневри були тактичним прийомом проти обстрілу з землі. Ми ширяли в ущелини, проносились над річками, майже черкаючи водну поверхню. Інколи внизу, як на моментальних фото, на мить виникали здивовані людські обличчя. На подвір’ях садиб, над якими на малій висоті гуркотів гелікоптер, перелякано пирскали у різні боки кури. Ми летіли нестримно і шалено, відчайдушно мчали назустріч невідомому, ніби викошуючи для себе гвинтами доріжку в напоєному війною повітрі.
На наших мужніх обличчях були посмішки. Але якби хтось уважно придивився, то б помітив: посміхались ми якось напружено. Мова, звичайно, не про норвежців-пілотів, а про норвежців-пасажирів – Кріса і Валлу, а також про українця. Все нам в тому польоті страшенно подобалось. У венах бурлив адреналін. Але піднесений у прямому та переносному значенні настрій не хотілось зіпсувати недотренованістю вестибулярного апарату. Лінія ж горизонту у вікні кабіни пілотів продовжувала бовтатись, як вода у склянці під час шторму.
Та через деякий час політ став плавним. Ми зависли над Косовим полем, де височить монумент на честь історичної битви сербів з османами. Завмер у повітрі й інший “Белл” – той весь час йшов з нами. Звідти висунувся військовий телеоператор і навів об’єктив камери на сербські святині. Після цього гелікоптери зробили черговий хвацький віраж. Всередині все знову зрадницьки завмерло. Але “Белли” вже синхронно сідали на майданчику. Нащадки вікінгів і нащадок козаків випробування витримали.
Ми ще більше загордились, коли на землі стало ясно, що в іншому гелікоптері все-таки “відмітились” під час маневрування. Звідти вивалилась ошелешена американська військова телезнімальна група. Підійшов один з техніків і струменем води зі шланга неквапно змив з підлоги сліди чиїхось витівок.
Цей політ був тим, чого потаємно весь час прагнула душа. Душа вже досвідченого миротворця. Я пристрасно жадав повітряної операції навіть не заради незрівнянних планів для документального фільму, яким займався наш прес-центр. Політ вніс до рутинних буднів декілька важливих штрихів. Адже можна багато чого корисного й важливого робити в тій натівській бойовій місії. Але це не задовольнить цікавість тих, хто потім, вже вдома, витягуватиме твої спогади. Тебе й самого мулятиме думка про те, що потрібно було пережити ще щось дуже важливе. Щоб все було, як у кіно. Щоб одноманітність, втома, щоденні турботи стислись у канони бойового жанру – з дикими польотами, мужніми обличчями людей у камуфляжі, перестрілками. І тоді вже скажуть: “Оце справжня військова служба!”. І свій “Голлівуд” я отримав. Не було тільки музичного супроводу у вигляді вагнерівського “Польоту валькірій”, щоб повністю відчути себе героєм “Апокаліпсису сьогодні” у небі над Балканами.
– Воюємо – як тренуємося. А тренуємося – як воюємо, – скромно сказав в інтерв’ю білявий норвежець-лейтенант після нашого польоту. Слова пілота я використав у матеріалі про гелікоптерників і надіслав до своєї газети “Флот України” у Севастополі. Непоганий був матеріал. Населення ж міста попри мій правдивий та змістовний репортаж про службу в “гарячій точці", продовжувало жити у химерному світі, просякнутому радянсько-російською військовою романтикою. Поки у Косово бронетранспортери і гелікоптери продовжували спалювати сотні тонн пального під час патрулювань, а солдати коаліції ковтали пилюку і смажились у бронежилетах на сонці, там, у Севастополі, споглядали обриси кораблів під Андріївськими прапорами і переказували приїжджим оповіді про героїчний Чорноморський флот та мужніх чорноморців, які “крутіші” за всіх. А власне, чому “крутіші”? Та тому що тому… Бо ж вони майже ті що й були раніше - наші, саветскіє. Коротше, не продались хохлам, які із штанів виплигують, аби лише вступити в НАТО. І нічого моє інтерв’ю в газеті у свідомості людей не змінило. Традиції - могутні. Вони - вічні. Їх не відвозять на “п’ятий кілометр”, де розташований мальовничий міський цвинтар. Це так, невеличкий відступ. Але небайдужість до “найкрасивішого міста на землі” мені ніколи не давала спокою, навіть під час участі в бойових діях…

Прослухати уривок у виконання автора *.mp3 (2,7 Mb)

* * *

У нас у Місії під проводом НАТО в коаліційному прес-центрі назрівали зміни. До командування КФОР прийшли французи. Вітання “бонжур” в коридорах штабу стало дуже модним. Моє старе німецькомовне начальство – Манфред і Карл – відходило від перших ролей. За традиційним пивом після робочого дня німець і австрієць все частіше говорили про повернення додому. Їх місія завершувалася. Взагалі-то вона й мала тривати не більше півроку. Це в українців ротація – аж через рік.
Скільки разів я вже зранку йшов на ту обов’язкову ранкову нараду в коаліційному прес-центрі! Скільки разів перед цим витягував із залізного ящика в своїй кімнаті “Макарова” з кобурою і чіпляв зброю на ремінь! Безліч переїздів через чек-пойнти по всьому Косово. Десятки медійних планів, журналістських груп. Сотні службових листів електронною поштою і відповіді на них… Можна по-різному вести відлік днів у Місії. Але вона завжди сприйматиметься такою, як вона є – одноманітною і втомливою.
Свою мовну проблему я вирішив успішно. Лінгвістична суміш кипіла і булькала в голові, поки нові почуті і завчені англійські вирази та натівська термінологія божественним чином не поєднались з попередніми знаннями. Це дійсно було диво: з глибин свідомості раптом вирвалась та англійська мова, якої я так прагнув і якої заслуговував своїм пристрасним бажанням говорити на “very good English”. Моє натівське керівництво одразу почало з підозрою дивитись на мене: чи раніше, бува, не придурювався цей українець? Декілька разів мене жартома, а можливо, й серйозно обізвали шпигуном. Бо хіба ж можна було в тій пострадянській країні звичайному офіцеру так гарно вивчити мову? Як би там не було, з часом мої акції різко виросли. Мій набутий досвід перетворив мене на знавця особливостей Місії у Косово. Одного разу я врятував репутацію прес-центру, вчасно внісши поправку на приліт високопосадовців Альянсу. Колеги чомусь забули, що в рідному для них НАТО польотний графік прив’язаний до “зулу” часу. Тобто, відлік за Гринвічем, а не місцевим часом. А я виявив пильність, і ми не запізнилися. Згодився і мій стрінгерський досвід. Коли ми планували щось для преси, я міг точно сказати, що насправді ощасливить журналістів, які “картинки” хотіли б мати телеоператори, куди ставити штативи…
Все закінчилося тим, що мене викликав шеф Пі-Ай-О і тоном, який не терпить заперечень, повідомив:
– Ти будеш керувати медіа-секцією!
Я оторопів, але відповів те, що й мав чесно сказати на свій захист:
– Сер, керівником я вже був і зараз за ротацією має бути інший офіцер.
Вінсент невдоволено скривився і виніс вирок:
– Тут я – головний бос і вирішую, кого призначати! – потім вже лагідніше додав: – Мені ж потрібні професіонали! А ти все знаєш і розумієш краще за багатьох. Давай, не бунтуй! Працюй!
Треба сказати, що поступово моє сприйняття національного внеску у виконання миротворчої місії ставало більш філософським. Адже начальник завжди має більше обов’язків. А зарплатню рідна держава платить однакову. І ще я зрозумів, що мої яскраві особисті успіхи не змінюють офіційну думку щодо вступу України до Альянсу. Посадовці у моїй рідній країні до Альянсу все ще не поспішали. Удосконаленням англійської мови життя собі, як дехто, не псували. Українські чиновники сконцентрувались на іншому – вони заробляли мільйони доларів до власної кишені, будували палаци і об’їжджали “Мерседеси” останніх марок. Отже, там у серці реальної натівської операції за штурвал управління секції медіа операцій цього разу я взявся без надмірного пафосу. Зате на відміну від перших днів перебування в Місії, коли з колегами я важко знаходив спільну мову, тепер все йшло напрочуд легко. Ми були справжніми друзями. Як висловився одного разу наш веселун грек Сотос, ми були dream team,* і цим все сказано.

*Команда мрії (англ.)

Проте роботи було дуже багато. Французьке командування демонструвало небачену активність і від цього підрозділу медійних операцій завжди було непереливки. Кожного дня ми спілкувалися з пресою. Кожного дня були поїздки, інтерв’ю, візити до контингентів. Були й курйозні ситуації. Наприклад, як з тим поїздом.
Щоб зрозуміти всю абсурдність обставин, які супроводжували нашу епопею з показом поетапного відновлення залізничного сполучення у Косово, варто згадати все по порядку.
Ми привезли журналістів на залізничну станцію, куди урочисто мав прибути перший пасажирський поїзд. Командувач КФОР і глава Місії ООН неквапно прогулювались по шпалах, ведучи невимушену розмову:
– Would you like to take a train ride?* – в доброму гуморі запитував норвезький генерал.

– Хочете на поїзді проїхатись? (англ.)

Глава Місії схвально кивав головою, все частіше поглядаючи на годинника. Поїзд не приходив. Через несправність локомотива він застряг десь неподалік. Через дві години журналісти склали штативи телекамер і потихеньку щезли. Події не судилося стати позитивним репортажем. Коли врешті-решт поїзд з’явився, на станції майже нікого не залишилось. З вікон вагонів на безлюдний перон байдуже поглядали обличчя в касках. Це були грецькі миротворці, які супроводжували пасажирів-сербів на шляху, що символізував один з найгуманніших принципів відновлення нормального життя в повоєнній провінції – принцип “свободи пересування”.
Через декілька місяців відкрили ще одну станцію на приміській залізниці. І знову щось сталось з тим поїздом.
За теорією вірогідності на третій раз все мало пройти без проблем. Але в останній момент локомотив зійшов з рейок. Албанські і сербські журналісти накинулись на командувача КФОР із запитанням про те, якої національності був машиніст – албанець чи серб? Французький генерал вийшов з пікантної ситуації дуже елегантно – пожартував, що локомотивом керував француз.
Вчетверте всі наші офіцери з медіа-секції майже не мали сумнівів, що crazy train знову не дійде до учасників урочистого відкриття чергової станції. Ми везли репортерів і знали, що цей день знову стане приводом для появи нових їдких журналістських реплік про “свободу пересування” залізницею. Проте поїзд з’явився. Всі сіли у обідраний вагон для символічної подорожі до наступної зупинки. І тут вагон якось нервово смикнувся.
– Почалось! – з багатозначною інтонацією своїх грецьких пращурів-оракулів, які непогано вгадували майбутнє, сказав майстер-сержант Сотос. Але ми все ж рушили. За вікном, захищеним металевою сіткою, пропливли декілька сіл. Через п’ятнадцять хвилин ми благополучно доїхали до кінцевої зупинки! Правда, якийсь переповнений гнівом до сербів місцевий албанець таки жбурнув каменем у вікно вагона. Камінь відскочив від захисної сітки. Солдат-грек показав у вікно автоматичну рушницю. Нападник хутко зник.

* * *

У Косово багато звичних речей при більш пильному вивченні виявляються з певним “прибабахом”. Все зводиться до головних проблем – серби не люблять албанців. Албанці ж не люблять сербів. Говориш окремо з албанцями і чуєш, що серед них багато високоосвічених та розумних людей, письменників, діячів культури. Теж саме із сербами – і серед них повно чудесних людей. А сходяться дві маси “розумних” – ллється кров. Одного разу з албанськими журналістами втрапили в халепу. Це було в Мітровиці, північну частину якої серби так і не віддали своїм противникам. Так от, йдучи вуличками цього містечка, ми несподівано були взяті в кільце розлючених людей, яким кортіло влаштувати невеличке побоїще для албанців. В такі моменти отверезити нападників може лише сила. Але з іншого боку, використання особистої зброї – крайній метод. І він може стати приводом для більш серйозної провокації. На щастя, вирішувати вічну дилему “стріляти чи не стріляти” не довелось. Із-за рогу вискочив французький бронетранспортер. Загрозливе гарчання двигуна і переконливий калібр наставленого з броні кулемета змусили сербів чкурнути геть.
В Косово тим не менш дуже багато цікавих людей, які в умовах жорсткого протистояння ще більше розкрились як талановиті особистості. На мене особисто величезне враження справив сербський священик отець Нектарій. У своєму селі, в одному із сербських анклавів на албанській території, він створив FM-радіостанцію. Передачі супроводжували звукові джингли на різних мовах світу. Ці ролики записував і монтував на комп’ютері сам отець Нектарій. Зі смаком підбирав до них музику. Одягнений у рясу, з хрестом на шиї і з плей-листом музичних хітів в руці бородатий радіопродюсер випромінював духовність, неначе хтось із Христових апостолів.
Коли дізнаються про те, що я бачив події у колишній Югославії, мене часто запитують: “Ну як там? Коли у них життя налагодиться?” Напевно, що нескоро. Тому що мають прийти покоління, які не бачили, як розстрілювали невинних людей і палили домівки. А місцеві політики припинять звинувачувати міжнародну спільноту у всіх проблемах. Коли й самі політики, й народ, який вони представляють, вже не уявлятимуть себе окремо від великої Європи. Тоді все може змінитися на краще… До речі, по-сербськи “міжнародна спільнота” звучить як “міжнародна заєдниця”. Якось у Косово українські журналісти інтерв’ювали одного із сербських радикальних лідерів. Той постійно вживав вираз “міжнародна заєдниця”. Так от, уявіть собі, це друге слово для іншого слов’янського вуха звучить не дуже пристойно. Якщо чесно, то звучить воно як “задниця”.
– Чому в Косово повільно встановлюється мир?
– Міжнародна задниця…
– Чому албанці ворогують із сербами?
– Міжнародна задниця…
– Як сторони сприймають НАТО?
– Міжнародна задниця…
Проблеми високого політичного рівня переслідують постійно. Вони притискають глобальним тягарем. Зрештою, після роботи потрібен відпочинок. Добре, що у штабі “Філм Сіті” постійно щось придумували для дозвілля. Наприклад, на День незалежності США американський контингент організував не тільки барбекю з пивом, але й гастрольний виступ cheer leaders. Це ті дівчата, які синхронно витанцьовують на стадіонах, підбадьорюючи свою команду. Я ніколи й подумати не міг, що американці можуть сприймати цих, хоча і симпатичних, але зовсім незрозумілих за своїм фахом, дівчат, як поп-зірок. Американські солдати раділи як діти, безперервно радісно кричали, клацали фотоапаратами і навіть просили автографи. Ця радість передавалась й іншим, і було весело. Одного разу до головної американської бази Бонд Стіл навіть прилетіла співачка Мерайя Керрі. Вдячні солдати носили на руках одягнену у військовий камуфляж поп-діву до і після концерту. Вона ж радісно пищала від такого щирого виявлення уваги. Завдяки цьому візиту співачка потім претендувала на перше місце в рейтингу найважливіших музичних подій року.
Взимку в Брезовиці вперше після війни відкрили гірськолижну трасу. Цей факт теж мав символізувати відродження. Першими відвідувачами стали представники ООН та КФОР. Цікава то була картинка – на сніжному схилі раптом з’являється групка німецьких солдатів. В маскхалатах, з автоматами за спиною. Така собі спецгрупа розвідників, яка, вихляючи бедрами і викрикуючи щось на кшталт “Дас іс фантастіш!”, мчить з гори на моднячих сноубордах. Російські миротворці теж їздили. Але вони, напевно, були призвані з рівнинної місцевості. З суворим виразом обличчя росіяни мчали на лижах строго по прямих лініях, поки не зависали зі своїми “калашниковими” на кущах. Над трасою під час всієї цієї повоєнної “ідилії” про всяк випадок баражував бойовий вертоліт американців.

* * *

Найчастіше після роботи ми просто йшли на пиво до одного із штабних барів. Коли в нашому офісі медіа-операцій з”явився новачок-француз Філіп, ввечері ми його одразу покликали на дрінк.
– Годі сидіти за комп’ютером, пішли в “Амстердам бар”!
Філіп ввічливо посміхнувся:
– Я краще попрацюю. У себе в Парижі я звик працювати допізна!- з гордістю вимовив новачок. Напевно, він гадав, що ми просто нероби, які не здатні повністю віддати себе благородній справі встановлення миру в конфліктному регіоні. А ми ж хотіли врятувати товариша від стресів!
– Пішли, завтра закінчиш свою презентацію! – наполягали ми.
– Ні, ні, ні… Треба працювати, – рішуче сказав Філіп і, щоб не було сумнівів щодо його намірів, набрав номер телефону головного офісу. Там у штабі сидів інший француз – Вінсент, наш головний шеф.
– Mon colonel!.. Oui, mon colonel, oui, mon colonel…*

*Мій полковнику! Так, мій полковнику, так, мій полковнику (франц.)

Філіп щодня працював до пізнього вечора декілька тижнів. Ми вже й перестали запрошувати його на дрінк. Але одного разу в обідню пору з-за столу французького майора почулась фраза, схожа на жалібне зітхання:
– Щось важко стало працювати, щось важко…
Потім під столом підозріло дзенькнуло. Філіп витяг звідти дві пляшки сухого вина і пластикові стаканчики. Ми насторожились, чекаючи розвитку. Наш колега тим часом рішуче відкоркував пляшки армійським ножем. Розлив вино в стаканчики і розніс кожному на стіл.
– Знаєте, я так подумав, що важко стало працювати.., – замість тосту почав Філіп. Додати ще чогось він не зміг. Ми випили.
Французи мені особисто здавались дуже багато в чому схожими на наших. По-перше, французи часто відпускають на волю свої емоції. По-друге, як мені здалося, для них думка начальства теж частенько важить більше, ніж здоровий глузд. Інтуїція підказує мені, що не варто брати до уваги приблизно однакові площі наших країн і кількість населення, як це на початку незалежності України любили робити деякі вітчизняні кабінетні політологи. Демографічні й географічні показники тут не причому. Французи просто чимось схожі, не зважаючи на те, що монголо-татари у великій кількості ніколи не подорожували територією цієї країни. Мені у зв’язку з цією вражаючою схожістю навіть дивно, чому у нас в армії не з’явилось ввічливе звертання “мон колонель”. А було б так органічно і логічно! Заходиш в кабінет до улюбленого начальника і так бадьоро йому доповідаєш:
– Мій полковнику, завдання у Місії повністю виконано!
А у відповідь зовсім не лагідний голос:
– Твою мать, чому так довго! Поки ти там гроші заробляв у своїх “закордонах”, ми тут зашивались! У нас тут перевірка за перевіркою!
Від французів нас радикально відрізняє хіба що ставлення до пропозиції послужити в Місії. В них небагато таких, хто одразу рвонув би у те ж Косово. Хоча у них в армії за службу в Місії платять у два рази більше. Але система хитра – починають платити з надбавками не одразу, а коли пробув три місяці в “гарячій точці”. Та навіть матеріальне стимулювання не є достатньою мотивацією для добровільного відрядження. Тому у французів просто віддають накази і їх виконують. В результаті, за час служби кожному, причому неодноразово, доводиться виїждати за межі батьківщини. А у нас все навпаки. У нас рвуться до “гарячої точки”, а туди не так легко втрапити. Бо начальство вважає, що зарплата у “баксах”, плюс нормальне харчування та ще й відсутність совдепівського армійського маразму – величезний стимул! Тому начальство відпускає не всіх. Миротворчість у нас в армії – особлива премія.

* * *

На дверях моєї кімнати в контейнерному будиночку на Рим-стріт з’явилася нова табличка. Моє прізвище залишилось, а от прізвище Озборн змінилось на Метью. Нового сусіда звали Девід. Як і його мовчазний попередник він відповідав за контракти з фірмами, що обслуговують штаб. Вільного часу Девіду завжди бракувало, але все компенсувала його невичерпна енергія і колосальне, навіть як на британців, почуття гумору. В яку завгодно погоду, сніг чи дощ, Девід зранку виходив на пробіжку і намотував свої обов’язкові милі навколо хелі пед – гелікоптерного поля. Після пробіжки, обмотавшись рушником і весело наспівуючи, біг у душову. Потім вплигував у форму і знову, щось наспівуючи, як на крилах, мчав до офісу.
Девід став моїм другом, тому що ми вміли сміятися з багатьох речей.
– Прокидайся, друже! Як спалось? – звучав зранку бадьорий голос сусіда, який вже встиг першим у всьому будиночку сходити до душу. Я ж в цей час лише розплющував очі.
– Доброго ранку.
– Час підніматися. Місія триває!
– Ця місія, як політ на Марс, щодня одне й теж саме! - якось невдоволено пробурчав я.
Девіду моє порівняння дуже сподобалось, і він довго реготав, знаходячи все нові свідчення схожості з нудним польотом в космічному кораблі.
Наступного ранку замість радісного “Доброго ранку!” я почув трагічний голос Девіда:
– В мене дуже погані новини…
Від цих слів аж похололо. Я чекав від Девіда пояснення, подумки готуючись до чогось неприємного, а можливо, й настільки важкого, що потрібно буде зібрати всю волю в кулак, щоб пережити й цю чорну смугу у житті.
– Дуже погані новини, – продовжив Девід і зробив паузу. І в цей момент в куточках його очей ледь помітно промайнули бісенята. – Вночі наш космічний корабель відхилився від курсу на мільйони миль! Тепер місія на Марс буде на місяць довша, – серйозним голосом повідомив британець.
Мені відлягло від серця, і ми довго реготали. Потім вже спокійніше Девід додав:
– Мені подовжили термін служби в Косово на місяць. З поверненням додому доведеться почекати. Але переживемо!

* * *

Зима на Балканах була сніжна. Її заметілі зустріли мене на шляху з відпустки. На військовій базі “Shoes Factory” в Скоп’є я дочекався “шатла” до Приштіни. Виявилось, що мені доведеться бути єдиним пасажиром міні-баса з двома водіями-французами. По-англійськи вони говорили погано. Тому я просто дивився на дорогу, яку почало присипати першим снігом. За довгі місяці я вже добре вивчив весь маршрут. Ось прикордонний пункт, на якому ми, не очікуючи довгих перевірок, одразу вирулюємо на об’їзний шлях. Ось вже їдемо по Косово… Снігопад тим часом посилився і несподівано накрив нас, як біла ковдра. Водій зменшив швидкість. Щоб не заїхати на обочину, ми тепер просто повзли по трасі. Це можна було порівняти навіть з тим, ніби ми повільно пливемо під водою, тільки замість всілякої водорості на вікна липли клапті білого снігу.
– Ми як на підводному човні! – не втерпів я поділитися враженнями з французькими солдатами і таким чином жартома розрядити напругу. Але з англійською в них були навіть більші проблеми, ніж я підозрював. Солдати не зрозуміли, що я від них хочу. Тоді я спробував вдатися до чисто французького образу:
– Жак Кусто! Субмарина!
Це спрацювало. Французи розплились у посмішках.

Прослухати уривок у виконання автора *.mp3 (1,1 Mb)

Тим часом природа з нами не жартувала. Трасу засипало. Ми й так вже їхали зайвих три години. Навкруги все поринало в щільну темряву. Застрягти на дорозі на ніч не хотілось. Тому ми продовжували тихцем долати кілометр за кілометром.
Вже неподалік Приштіни ми втрапили в справжню пастку, влаштовану ожеледицею та сніговими заметами. На трасі скупчились сотні авто. Хтось постійно буксував. Довжелецька лінія машин тягнулась на багато кілометрів, аж до далекого світла у вікнах багатоповерхівок. Їхати було вже просто неможливо – колеса тепер лише відчайдушно ковзали по поверхні. Французи щось емоційно обговорювали. Я зрозумів, що у нас є ланцюги на колеса, але в цьому дурдомі треба було якось ці “wheel chains” начепити. Врешті-решт іншого виходу не було, і помічник водія незважаючи на нетерплячі автосигнали за нашим міні-басом почав здійснювати цю операцію. Я кинувся йому допомагати. Проте від сильного холоду у француза замерзли руки. Я метнувся всередину автобуса і в одній з своїх дорожніх сумок, на щастя, дуже швидко знайшов свої шкіряні рукавички. Віддав водієві. Вони й стали вирішальним засобом боротьби з несподіваною навалою зими.
З ланцюгами наш міні-автобус одразу пішов як всюдихід. Ми впевнено пробились ще на декілька сотень метрів до своєї мети, поки попереду нас не заблокував легковик. Ми декілька хвилин спостерігали, як водій марно намагається подолати ожеледицю. Тоді я знову вискочив на вулицю і почав підштовхувати машину того невдахи. Через мить поряд я знову побачив француза. Удвох ми успішно витиснули легковика з льодяного полону. Через декілька метрів довелось штовхати вже іншу машину. Розчищати собі шлях доводилось постійно. У цей час ми навіть не думали про якісь особливі заходи безпеки. Утім, в кабіні, як і годиться, були наготові автомати. Але кому в ту негоду хотілося б чогось іншого, ніж прорватися до своєї мети? І ми навіть не помітили, що дійшли до дороги, яка повертає до штабу. Останній кілометр їхали вже як тріумфатори. На щиті у світлі фар проплив вже такий знайомий щит з надписом “Welcome to Film City”. Ми зрозуміли, що повернулись додому і дуже втомились.
Потім вже в штабі випили одну з пляшок горілки, яку привіз з відпустки. Завжди потім вітались як справжні друзі. Адже разом втрапити в халепу і разом з неї вийти – це щось особливе. Щоб стати братами по зброї - слів не потрібно. І справа зовсім не в “Немірові”, на дні якого плаває наша “ автентичність”. Маю на увазі перець.

* * *

…Взимку, коли штаб лежав під щільним шаром снігу, на центр потужної міжнародної миротворчої операції почалось нашестя круків. Чорні галасливі істоти шугали над будівлями та вуличками, безжалісно бомблячи все підряд екскрементами. Птаство стало загрозою і для гелікоптерів, тому що яким би асом не був пілот, перед зграєю тисяч наглих пернатих він відчуває себе беззахисним. На боротьбу з прибульцями переключився весь інтелектуальний потенціал штабу. З офісу в офіс з поміткою “терміново” перекидались електронні листи. В них рецепти перемоги виглядали дедалі фантастичнішими. На одній з екстрених нарад керівництво оголосило про радикальне рішення. І воно точно б нажахало захисників довкілля. План був такий: записати на магнітофон відчайдушні верески смертельно наляканої ворони. Через потужні гучномовці відлякувати тими звуками основні сили повітряного противника.
– Як я не відбивався, цю спецоперацію доручили мені, – приречено сповістив мій сусід Девід увечері.
– І як ти собі це уявляєш на практиці? – співчутливо запитав я.
– А ніяк. Я прийшов до свого офісу і викликав сержанта, це сумлінна і відповідальна американка. Пояснив план. А вона й запитує: сер, звідки я візьму того крука? Кажу, що птаха забезпечимо. А сержант ще більше хвилюється: так це птаху мучити треба, щоб вона реалістично верещала? Сер, вибачте, але це те завдання, яке не можу виконати! Я швидше у відставку подам!
Невідомо як, але від плану, що мав дещо садистський зміст, все ж відмовились. Можливо, тому, що від безперервного каркання з потужних гучномовців першими зі штабу повтікали б самі вояки.
Гуманне, а тому мудре рішення було прийнято пізніше. На високих палях в різних точках “Філм Сіті” встановили величезні пластикові фігури, кожна з яких зображала сову. Фігури стирчали скрізь, додаючи картині оточеного колючим дротом штабу кумедного вигляду. Зграї тисяч круків, з невдоволеним галасом покружлявши над будівлями, нарешті кудись мігрували. А до муляжів всі почали звикати і вже не звертали на них уваги. Лише зальотні гелікоптери перед тим, як сісти на майданчик “Філм Сіті”, тепер зависали над землею довше, ніж раніше. Бо деяких пілотів спантеличував вигляд пластикових монстрів, які сумними круглими очима дивились у небо, ніби заздрячи тим, хто дійсно здатний літати.

albii@inbox.ru