Данило  КОНОНЕНКО — талановитий, відомий український поет — кримчанин, задушевний лірик, перекладач, публіцист. В республіканській пресі, в журналах, збірниках часто з'являються його твори, а також позитивні відгуки на них літературної критики та читачів. Нинішнього, 1995 року, йому присуджено літературну премію імені Степана Руданського за вклад у розвиток сучасної української літератури на теренах Криму.
 Данило Андрійович Кононенко народився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам'янського району Черкаської області в родині колгоспника. Першу освіту здобув у місцевій семирічці. Згодом закінчив середню школу, що розташована в районному центрі Кам'янці за кілька кілометрів від села. Доводилося долати ті кілометри  щодня.
  Рідний край Д.Кононенка — це земля славного сина українського народу Т. Г. Шевченка. Не один раз повертається поет зворушливими творами до теми своєї батьківщини:

За лісом лан колоситься,
І пісня з серця проситься
У дзвоні вечорів.
Лягла земними трасами
Гучна земля Тарасова —
Земля моїх батьків.

  Другою батьківщиною став для Д. Кононенка Крим. Тут  він служив у армії, вчився в Сімферопольському педінституті (нині він став університетом). Як поет він сформувався також у Криму. Мешкаючи постійно у Сімферополі, Д.Кононенко знаходився у вирі літературного життя, беручи активну участь у роботі літературного об'єднання, друкуючи свої твори на сторінках місцевої кримської преси. У становленні і формуванні поета дієву роль відіграла Кримська письменницька організація, яку він очолює. Трудове життя Д. Кононенка проходило на посадах, пов'язаних з роботою над словом. Так, відразу ж після закінчення вузу працює у редакції обласної газети «Кримська правда», а згодом у редакції художньої літератури видавництва «Таврія». Був поет деякий час директором Сімферопольського будинку письменників. Більше десяти років— відповідальним секретарем правління. Нині він голова Кримської республіканської організації Спілки письменників України.
  1972 року вийшла перша збірка Д.Кононенка «Джерело», яка дістала схвальну оцінку критики та серед читацького загалу. Збірку пронизав мотив воєнного лихоліття, яке довелося поетові пережити уже в ранньому дитинстві. Йому краяли серце людські, поламані війною долі. Відомий літературознавець, критик Михайло Острик писав у статті «Простір шукань»: «Чекав я на збірку Данила Кононенка з тієї пори, як прочитав у газеті «Літературна Україна» його вірш «Останній день війни»:

Ой, не грала гармонь,
А плакала.
Ой, ридала гармонь ридма ...
Тихо зойкнула
Хвіртка злякано:
— Мамо! Ма...
А в селі “перемога!” чулося,
Бігли з поля худі жінки...
Мати в чорну печаль запнулася
На віки.

  Біль утрат, сирітство, беззахисність потерпілих від війни виражені поетично - органічно у творах «Я із хлопцями грався...», «Тополі виростають обелісками», «А дні летять...»,«Олена». Та на перше місце серед цих творів М. Острик ставить вірш «Останній день війни». «Коли читаю вірш, — пише він, — мені здається, ніби він був завжди. Тут немає роблених екстраваганцій, автор зумів природно вилити в слові те, що близьке до самої «плоті» емоцій, переживань. Навіть не «зумів» — воно наче само «зумілося».
  У збірці панує душевність до трударів села. Автор уміє проникливо, інтимно-зворушливо окреслити людську гірку долю, суджену нелюдськими обставинами. Шаленими вітрами відлетіли роки у героїні вірша «Олена». Прийшла старість, а як іще хочеться жить...

Все було.  І любов була.
Та навіки війна забрала.
Вісім душ у життя вела,
Корівчиною лан орала.

  Наступні збірки Д. Кононенка «На весняному березі» (1979), «Квітучих соняхів оркестр» (1982), «З любові і добра» (1989) засвідчили мистецьку зрілість поета. Творче збудження і неспокій стимулюються в нього заглибленням у життя. Він постійно занурений у його будні, конкретику. Поет не пориває зв'язку з рідною Черкащиною, рідним селом. Часто буває на будівництві Північно-Кримського каналу, на заводах, у кримських селах. А скільки літературних вечорів пройшло  в Криму з участю Д. Кононенка! Його з любов'ю і пошаною зустрічають воїни армії та флоту, вчителі, студентська молодь, учні...
 Пафос поезії Данила Кононенка дуже точно визначила відома критик Лада Федоровська: «душі не приспані тривоги». Справді, не приспаними тривогами перейняті всі збірки поета. Над ними можна було б поставити епіграфом рядки з вірша Павла Тичини воєнних років про Україну: «І не вчувсь, як я співцем твоїм зробився і весь в тривогу обернувсь...»
  Недремна тривога заселяє душу ліричного героя віршів, де поет піднімає голос на захист миру. Тільки мир дає можливість людям звідати щастя до дна. Тому не раз озиваються щемом і болем спогади про воєнне лихоліття - голоду, холоду, сирітства, крові і сліз, зриваються з вуст поета прокляття війні:

Безбатченки не з власної вини,
Ми виростали з повоєнних років.
Не всіх батьки вернулися з окопів
Останньої проклятої війни.
Ми виростали із трави й води,
З калачиків, пасльону й лободи,
Із сліз гірких пекучих удовиних.

  Тривоги поета — це тривоги часу. Йому боляче спостерігати духовну розхлябаність, безвід- повідальність деякої частини сучасників, наприклад, у ставленні до природи. Екологічні нещастя, якими заклопотане сьогодні людство, примножуються іще й людцями, котрі завдають непоправної шкоди природі.
  Саме про це йдеться у вірші «На автостраді сизо від димів».
  Адже не може не тривожитись поет, спостерігаючи зростаючий на очах дефіцит моральних цінностей. По-своєму він прагне говорити про добро, совість, честь, справедливість:

Над усе в житті цінуймо
У людині доброту,
Її помисли високі
І думок палкі пориви...

  Поет вірить у торжество добра. Носіями його є чесні працьовиті люди - «чесний хліборобський рід». Його любов'ю залишається село.
  Різноаспектно розробляє поет тему Батьківщини. Їй присвячено цілий ряд творів — «Село моє», «Отчий край», «У Кам'янці», «Батьківщина» та ін. Україна — ось його Батьківщина:

Є найсвятіше слово на землі.
Одне. Високе. Світле: Україна.
Синонім - ненька. Рідна і єдина...
То   найсвятіше слово на землі!

  Минуло зовсім небагато часу, як Україна стала суверенною. Поет глибоко усвідомлює всю мно-готрудність, якої вимагає її утвердження. Вірші про Україну — це твори виняткової заклопотаності, це найвища тривога поета Д. Кононенка, навіяна думами про майбутнє рідної Вітчизни. Легко пересвідчитись у цьому, прочитавши вірші «Вік Україну люби», «Україні», «Слово до кримських українців», «Рідна мова»...
  Д. Кононенко гідно, з високим поетичним збуд-женням підхопив прапор, піднятий мужньо в українській літературі неповторним ліриком, класиком Володимиром Сосюрою. У віршах Д. Кононенка відлунюють і набувають індивідуальної розробки благородні патріотичні ідеї твору В.Сосюри «Любіть Україну», за якого свого часу його розпинали ідеологи сталінської пори.
  В історії України настав відповідальний момент, з'явився реальний шанс для здійснення заповітних мрій і прагнень наших предків. Сьогодні необхідно зібрати всі сили, скористатися всіма життєвими можливостями для розбудови української суверенної державності. Д.Кононенко особливо акцентує на необхідності піднесення національної свідомості співвітчизників, яка зазнала тяжких втрат в умовах
тоталітаризму, панування ворожих псевдотеорійок «злиття націй», мов. Вірші поета повняться закликами до піднесення національної гідності, патріотичного діяння:

Українці мої!
Пробудіться, не будьте байдужі:
Ваша доля таки ж бо
У ваших у дужих руках!
Хай же повняться гордістю
Ваші застояні душі,
Доки жар українства
Іще не затух, не зачах!

Любити рідну землю, Україну — цю «материнську ласку і любов» — поет заповідає рідному синові:
Сонце голубить калину,
Вітер колише дуби.
Сину мій, рідна дитино,
Вік Україну люби!
Далеч шумку тополину,
Степу дзвінкі голоси,
Сину мій, рідну Вкраїну
Вік біля серця носи!

Любити Україну — це означає недремно стояти на чатах її свободи. А в грізну годину бити на сполох, захищати від зазіхань недругів:

Сину мій, рідну Вкраїну
Від ворогів борони!

  Невіддільною гранню всіх творів про Україну є роздуми Д. Кононенка про українську мову. Народ, який загубить свою мову, перестає бути народом. З настанням оніміння настає смерть нації. В мові поселилася віковічна історія народу, неповторність і краса душі народної, радощі і горе, жарт і сльози прапрадідів, вершинні досягнення національної літератури, культури:

Рідна мова! Щира, соковита,
Прадіда в тобі сльоза гірка!
Повнозерна, як полтавське жито,
Мово Лесі, Рильського, Франка,
Мово Кобзарева бунтівлива,
Величава, грізна і сумна.
Мово срібнодзвонна, жартівлива,
Неповторна, ніжна, голосна.

Бентежно звучить слово поета, коли він говорить про деяких співвітчизників, що відрікаються від «неньчиних  пісень», від рідного слова. З почуттям зневаги й презирства пише про тих, хто глузливо називає нашу мову «мужицькою», морщиться,
коли чує розмову людей по-українськи. Звертаючись до кримських українців, Д. Кононенко схвильовано закликає:

О, братове мої!
Не соромтесь, благаю вас,
Мови своєї,
Не соромтесь пісень,
Що полонять увесь білий світ!
Не цурайтеся неньки-Вкраїни,
Горнітеся серцем до неї,
Бо без неї зав'янем,
Загинем, як гине
У непогідь цвіт!

   Поет передає у спадок дітям рідну мову — «краю рідного окрасу», «невмирущу, незрівнянну», «рідну мову материнську», увібрану до серця «із бабусиної казки». Епітет «мово солов'їна» побутує в кількох віршах, наголошує признану всім світом співучість української мови. Один з кращих віршів Д. Кононенка «Вік Україну люби» - вражаючий душевною теп-лотою, щирістю почуттів, художньою майстерністю —
присвячений рідному синові, сприймається як батьківський заповіт:

Мову свою солов' їну —
Мамину пісню-розмай,
Сину мій, рідна дитино,
Не забувай!

  Через лірику Д. Кононенка наскрізно пройшла кримська тема. Крим — земля, де переплелися путі-дороги багатьох народів, у тому числі й українського народу. Не раз у публічних виступах, у публі-цистичних статтях поет порушував проблеми
національних прав українців, яких нині в Криму близько 8ОО тисяч. Тим, хто торочить про українізацію, він відповідає мовою фактів: «У Криму немає жодної української школи, жодного дитячого садочка, а від театру лишилася тільки назва -
«український»...
   Образ «сонячного південного краю» знайшов свою розробку у пейзажній ліриці Д. Кононенка. Помітна певна відмінність цієї лірики від пейзажної лірики, заснованої на враженнях рідної Черкащини, отепленої ніжністю дитячих спогадів та щемом страждань, при-несених війною. Задушевність і сполучена з нею мрійливість зберігається при змалюванні краси кримської природи. Поет пише про природу, та не відходить від дум про людину:

Величне море у красі своїй
Мені назустріч солоно так дише,
І, ніби чайок, кораблі колише,
Я розумію: тут неспокій мій.

  Д.Кононенко — автор багатьох віршів про високе людське почуття — про любов, про кохання. Воно в нього щасливе, втілення звершених мрій. Звідси емоційна піднесеність, тембри радості, весняної свіжості та осяйності його інтимної лірики.
  Одна із збірок Данила Кононенка називається «З любові й добра». В його поезії справді б'ють животворні джерела цих благородних людських почуттів. Водночас живуть у ній не менш прекрасні начала — надія і віра — одухотворюючі стимули
творчості і самого життя.
  З-поміж інших гарних віршів є у цій збірці й диптих, укладений з двох сонетів, — «Мати». Це одна, на наш погляд, з найбільших творчих вдач поета. Треба ж володіти тонким мистецьким відчуттям міри, щоб у густоті деталей із конкретики сільського життя так природньо, художньо повнокровно виріс образ матері-трудівниці, що, зростивши синів, діждавшись онуків, приречена на одинокість та трудові клопоти. Ось уже
відходить літо через садки, городи, баштани. Дзюрчить струмок. Стрекочуть цвіркуни. Поет пунктирно, але виразно окреслив прихід осінньої пори. А далі — ми на сільському городі, серед виписаної засобами живописності рослинності:

Поміж картоплі — синій цвіт квасолі,
Вилазить гарбузиння на тини.
А соняхи, мов хлопці ясночолі,
Тож мати часто кличе їх: «сини».
   В цьому описі звертає на себе увагу штрих: мати кличе соняхи словом «сини». І кличе так лиш тому, що вони «мов хлопці ясночолі»? Ні! Причина більш серйозна:

Одна в садку, одна і на городі,
Давно сама, а діти у містах...

   Часто запрошує вона їх у листах приїхати хоч ... на
городину. Але відірвати їх від справ нічим не може. А завершує сонет вагомий думкою, сумовитий то-нальністю рядок: «Минає літо. Осеніє мати».
   Як гірко опинитись самотньою, коли роки важко лягають на плечі і гнуть додолу ... Ця думка дістає свій розвиток, поглиблення в другому сонеті. Знову впадає в око опис осінньої на цей раз пори, що зберігає в собі сліди трудів і днів матері — на подвір'ї, на городі, в садку.

Під стріхою — віночки із цибулі,
В стручках квасоля на погрібнику
І кропу сніп на вишні у садку
Та гарбузи в городі, мов поснулі.

  Відлітували   голосні  зозулі.   Подовшали   ночі.  Та  все  нові клопіткі справи знаходить мати:

Спочить   сіда, де соняхів ряди
Свої кашкети жовтні познімали.
Поп'є на призьбі з кухлика води
І мовить: вчора журавлі кричали...

   І знову ж не менш щемлива думка про материнську долю:

А потім тихо попрямує в хату
Листа онукам в місто написати.

   Оце й усе, що їй залишилося.
   Важливим сектором творчості Д. Кононенка є пере-кладацька діяльність, яка відзначається помітною активністю. Коли б зібрати все, перекладене поетом, то це вилилось би в солідну збірку. Відомі його переклади з російської літератури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Браун, М. Риленков, Г. Петников...). Багато перекладів зробив він з білоруської поезії    (М.Танк, С. Граховський, С. Законніков, М. Казаков та ін.).У перекладах на українську мову Д. Кононенко познайомив своїх співвітчизників з окремими творами казахського поета М. Шаханова, алтайського поета Б.Укачина, адигейського поета К. Жане... Активно працює Д. Кононенко над перекладами українською мовою кримськотатарських поетів і прозаїків, які по-вернулися в Крим після тривалого вигнання. Так не на словах, а на ділі поет будує мости духовного єднання народів, людей різних національностей.
   Останнім часом Д. Кононенко виступив з багатьма публіцистичними статтями, в яких порушив ряд важливих проблем. На першому місці проблема   піднесення    духовності та національної свідомості співвітчизників, розвитку української мови в Криму. Багато енергії і часу віддає громадській роботі. Він виступив одним із організаторів Кримського това-риства української мови імені Тараса Шевченка, був його і першим головою. Один з фундаторів першої української газети в Криму «Кримська світлиця», очолює в ній відділ літератури і мистецтва. Часто виступає поет по радіо, на літературних вечорах. Ефективною є його робота з творчою молоддю.
   Данило Кононенко завжди у стані творчого горіння, збудження. Про нього можна було б сказати словами улюбленого ним Володимира Сосюри:

Працювать, працювать безумовно.
Жодній хвилі нема вороття.
Ні! Я зовсім іще не заповнив
Золотої анкети життя!

  Данило Кононенко гідно заповнює свою життєву «золоту анкету» і як поет, і як громадянин. Свідченням його плідної роботи є і ось ця книга кращих вибраних віршів «Ми виростали в повоєнні роки», яку ти, шановний читачу, взяв до рук.

Олександр ГУБАР,
професор Сімферопольського держуніверситету,
письменник.