Кампанії імператорських російських військ в Румунії та Болгарії були не такими "переможними", як про це пишуть російські історики. Річ у тім, що імператорські ґенерали та старші офіцери не були достатньо знайомі з майбутнім театром воєнних дій в Молдавії та Валахії: вони не знали точної топоґрафії, клімату, точного розташування населених пунктів, глибин рік та узбережжя Чорного моря. А без таких знань вже на той час воювати не можна було.

Всередині лютого 1771 року імператриця Катерина II скликала в Петербурзі таємну військову раду і порушила там питання - де і в кого добути всі ці необхідні для бойових дій дані.

Ґенерал-прокурор імперії князь Вязємський, який був присутній на раді, кинув репліку, в якій запропонував доручити вирішити це делікатне питання кошовому Запорізької Січі. Ініціатива завжди каралася - імператриця доручила ґенерал-прокуророві відписати на Січ. 28 лютого того ж таки року ґенерал-прокурор надіслав листа на Запорізьку Січ та 11 березня 1771 року його отримав кошовий Калнишевський.

До докладного листа князя Вязємського рукою імператриці було зроблено приписку (дехто пише, що була окрема записка від неї - особисто кошовому): "Чи не можна із Січі Запорізької, повз Очаків і Кінбурн, пройти човнами у Чорне море й звідти у Дунай чи хоча б до Акермана?" А в листі ґенерал-прокурора було повністю розписано завдання цієї, як тепер кажуть, "далекобійної розвідки по тилах супротивника".

Запорожцям пропонували - саме пропонували, а не наказували - провести розвідувальну операцію в тилу супротивника, описавши при цьому театр майбутніх воєнних дій як у районі Кінбурна, Очакова, Акермана, так і за течією ріки Дунай. Вказувалося на те, що операція ця таємна й що по її закінченню командувач цією розвідкою повинен надіслати до столиці відомості у вигляді дорожнього журналу. А з цією метою на кожну "чайку" дати по писарю, який би зміг описати і замалювати карту того району, за яким йшла розвідка: які вітри були, їх напрямок, їх мінливість, яка глибина моря і річки біля фортець супротивника; які береги, круті вони чи пологі, чи є обмілини або коси і як далеко ті заходять у море, де глибоко, а де мілко; чи є броди; які населені пункти по берегах, де можна стати на привал. Далі князь Вязємський писав про те, що по прибутті до Акермана чи Килії всі писарі з судовими журналами повинні були дістатися до царських військ, звідти, - "швидким алюром" прибути до столиці й таємно бути в нього, ґенерал-прокурора. А флотилія мала б продовжувати розвідку, чергуючи її з бойовими діями. Прочитавши послання зі столиці, кошовий скликав Раду.

11 квітня 1771 року на загальній Військовій Раді Січі для експедиції був обраний полковник морської піхоти Яків Сидловський, який вже 16 квітня вирушив униз по Дніпру на 19 морських "чайках", маючи з собою морську піхоту, плазунів та писарів. Запорожці добре виконали завдання й до Петербурґу у вересні надійшли всі судові журнали цієї таємної експедиції. Єдиним документом, який дійшов до сучасників, був звіт полковника Якова Сидловського Кошу, який також був виконаний у вигляді судового журналу й датований 24 вересня 1771 року. В Килії Сидловський відпустив писарів під охороною плазунів з судовими журналами у столицю, а сам, із своїми морськими піхотинцями та "чайками", продовжував діяти на Дунаї, допомагаючи царським ґенералам у бойових акціях. Писарі, діставшися столиці, прибули до ґенерал-прокурора, - з усіх судових журналів був складений один і був представлений князем Вязємським на закрите, таємне засідання Сенату.

Відомості, отримані царськими ґенералами, були настільки цінними, що Катерина надіслала на Січ спеціальну вдячну грамоту, датовану 22 лютого 1772 року, але в ній немає жодного слова про те, за що така похвала імператриці. Окрім імператриці, кошовому Петру Калнишевському сам ґенерал-прокурор надіслав таємного листа, в якому, дякуючи за виконане доручення, називаючи кошового "Государю мій, Петро Іванович", просив вислати на Дунай ще морської піхоти близько 1000 запорожців у розпорядження адмірала-анґлійця Нолліса (Нольса), який перебував на імператорській службі. Князь надсилав гроші на побудову флоту і нагородні за похід. Однак і цим справа не закінчилася. Катерина внесла до Сенату указ про запровадження медалі "За виявлені у війську заслуги 1771 року", але і в цьому разі імператриця жодним словом не обмовилася про те, за що "цю медаль давали". Операція була настільки секретною і таємною, що аж до останнього часу ніхто й не знав про те, кому "ця медаль" призначалася. У 1992 році дослідники А.Кузнецов та Н.Чепурнов видали книгу "Нагородна медаль", але й там медаль ця приписувалася походові ґенерала Вейсмана у жовтні того ж таки пам'ятного року. Вірогідніше, що дослідники просто не мали уявлення про те, що ще два роки тому, тобто в 1990 році, відомий дослідник-фалерист Всевлодов довів таки те, що "цю медаль" було виготовлено лише кількістю 1000 штук і носили на голубій андріївській стрічці на честь морського подвига і що вона цілком була призначена для нагородження козацької морської піхоти хороброго розвідника-полковника Якова Сидловського. Морські піхотинці одержали срібні медалі розміром з "рубльовика", а полковники - золоті, більшого розміру, іменні. Це була настільки рідкісна нагорода, що, мабуть, існує вона в наш час лише на портретах козацьких полковників, які дійшли до нас, - Колпака та Мандри. А сам герой - Яків Сидловський - медалі не отримав. Він помер від ран, передавши командування полковнику Мандрі.

Така історія про "далекобійну козацьку розвідку" полковника Якова Сидловського та героїчної запорізької морської піхоти. Це була перша і єдина нагорода запорізькій морській піхоті. Пізніше, за бої під Кінбурном, Очаковим, у водах Очаківського лиману і при Ізмаїлі, - користь імператорських російських військ, - хрести і медалі були "загальними" і вважалося, що козаки - суть "воїни російської держави" і розділяти це ні до чого.

Імперія вже вела війну обома флангами: на Кавказькому напрямку, в Фанагорії, на Кубані та по західному узбережжю Чорного моря, просуваючись у Молдавії та Валахії. Дві могутні російські імперські руки тяглися до Босфору й Дарданеллів, аби, схопивши за "горло" ці протоки, задушити Оттоманську Порту та вийти до Середземного моря. Тому операція Якова Сидловського, що дала чудовий базовий матеріал для подальшого просування західним узбережжям Чорного моря, вважається першим ударом по Криму. Вона забезпечила російським імператорським ґенералам свободу дій на своєму правому фланзі ґіґантського фронту імперії проти султанської Туреччини.

Катерина II розуміла, що Крим можна буде взяти лише в тому разі, якщо порушаться комунікації противника на Чорноморському, правому фланзі, і будуть відрізані від Криму фортеці Очаків та Кінбурн.

А поки що запорізька морська піхота билася по ріках та в Очаківському лимані, забезпечуючи дії царських військ на правому фланзі двобою двох ґіґантів, які прагнули до панування на Чорному морі та узбережжі, - Імператорської Росії та Оттоманської Туреччини.

Ходи в Крим, та й сам півострів козаки знали не гірше від татарів. Тому саме на запорожців і лягла важка ноша аванґарду імператорських російських військ у захопленні Криму. Запорожці ходили походами і в сам Крим, і на узбережжя, брали з бою прибережні міста, але завдання заволодіти Кримом ніхто з уславлених запорізьких полководців собі не ставив. В основному, це були акції проти нападів кримських ханів на південні кордони України.

Можливо, що участь Криму була вирішена на тій самій воєнній раді в імператорській столиці, на якій вирішувався і похід Якова Сидловського.

Так чи інакше, але 2 березня 1771 року кошовий Петро Іванович Калнишевський отримав грамоту Катерини II, в якій було вказано про те, що він повинен дати під командою полковника Опанаса Федоровича, на прізвисько Колпак, - 500 відбірних "доброкінних" запорожців, які знають місцевість до Перекопу і після Перекопу.

Катерина II знала Колпака як талановитого полководця, українського шляхтича з роду Магденків, колишнього полковника паланки на річці Орелі, яка найбільш постраждала від татарського нападу в 1769 році. Кошовий, розпорядившись відібрати по 14 найкращих вершників з кожного куреня, вручив над ними командування полковникові Опанасу Колпаку. Запорожці поступили у розпорядження корпусу князя Долгорукова, в авангард, яким командував князь Прозоровський.

Та у квітні того ж самого 1771 року імператорська російська армія залишила Дике Поле, перейшла річку Дніпро і взяла курс на Крим. Армія рухалася швидко, просуваючись по володіннях Запорізької Січі, і вже 16 травня 1771 року запорожці Колпака разом з корпусом князя Прозоровського стояли бівуаком (табором) на річці Кінські води.

Від того дня надійшов наказ князя Долгорукого і Колпак пішов аванґардом попереду корпусу князя Прозоровського на Крим.

В гирло річки Білозерки Колпак прийшов 21 травня 1771 року, а там, залишивши в таборі свій обоз та артилерію з прикриттям 200 козаків, сам з 300 вершниками вирушив у глибоку розвіку: необхідно було дізнатися досконально про кінноту супротивника. Треба сказати про те, що окрім запорожців в аванґарді князя Прозоровського були й донські козаки. Донці, прийнявши помилково запорожців за татар, доповіли про це Прозоровському і той терміново запросив Колпака.

Однак запорізький полковник вже форсував Сиваш, надіславши донесення про те, що прісна вода і покоси, а також татарські поля не зачеплені і армія може сміливо рухатися далі до Перекопу.

Колпак оточив своїми пікетами Перекоп та 11 червня того ж року російський аванґард вже підійшов до міста. У ніч наступного дня осавул Кобеляка з козаками сповзли у рів перед стінами Перекопу та обміряли його на прохання Прозорвського. Вранці супротивник зробив вилазку з фортеці, але був відбитий і сховався за її стінами.

Прозоровський вирішив не атакувати фортецю "в лоб", а обійти її з боку Сиваша. Запорожці знайшли броди. Вночі з 13 по 14 червня 1771 року Колпак провів своє військо через броди, пройшов на правий фланг і прикрив його, у той час, як головні сили імператорської російської армії атакували фортецю Перекоп з боку моря.

Хан з тридцятьма тисячами вершників прийшов на допомогу Перекопу.

Поки російські солдати атакували фортецю, Колпак зі 100 вершниками пішов уперед Євпаторійською дорогою на комунікації супротивника. Тим часом кримський хан потрапив із своїм військом в оточення і лише небагато хто з ним прорвалися вглиб півострова, у гори.

А Колпак із запорожцями пішов на Кафу 26 червня, а 28 червня 1771 року до Кафи підійшли й російські частини. Біля Кам'яного мосту запорожці билися з супротивником. Вони оточили гарнізон, який вийшов з фортеці. Частина гарнізону все-таки потрапила у місто і кинулася до кораблів, які почали підтримувати вогнем з фортеці тих, хто відступав. Російська піхота відхлинула від стін. Колпак кинувся в галоп із своїми ординарцями до Прозоровського. Він показав князеві на гору, яка панувала над Кафою. Прозоровський віддав наказ і артилерія з'явилася на горі. Вогневий шквал відрізав фортецю від пристані. Артилерія Кафи почала стихати і туди був відправлений парламентером ґенерал Сен-Марк з білим прапором, але супротивник здавати місто не збирався, сподіваючись на підтримку морем від султана. Двома мушкетними пострілами парламентер був убитий.

Російська артилерія почала бомбардування Кафи.

29 червня 1771 року, близько 15:00 опівдні, Кафа здалася.

Паша міста вийшов з фортечних воріт й здав ключі разом з усіма своїми клейнодами: знаменами, бунчуками, литаврами.

У бою під Кафою запорожці добули три прапори й булаву, котрі передали Прозоровському для подарунку Катерині II, залишишвши собі мідні гармати для кінної артилерії. Кримський хан, кинувши Крим, подався в Константинополь просити допомоги.

Запорожці першими увійшли до Судака, Єнікале, Козлова, Балаклави та Ялти, вийшовши на Інкерманські висоти. Внизу, біля самого моря приліпилося невелике татарське село Ахтияр - місце, на якому 17 травня 1783 року буде закладена найбільша імператорська військово-морська база і місто Севастополь. Все це Колпак писав у Кіш. Останнє його донесення датоване 12 липня 1771 року.

Невдoвзі до Долгорукова надійшла естафета зі столиці. Катерина посилала запорожців разом з Колпаком на Кінбурнську косу - заслоном проти Очакова. 15 вересня у своєму донесенні Кошу Колпак вже писав про Кінбурнську косу, а 19 вересня він отримав наказ Долгорукова - стати на Кизикерменському напрямку, в Шингирейському шанці, залишивши біля Кінбурна заслін у 200 козаків, а з рештою й обозом 1 жовтня 1771 року йти на Запорізьку Січ.

"Вечірній Київ".
Субота,14 грудня 1996.