Україно, сестро моя!
Скільки доріг,
Що пролягли через ліси
І поля,
Кликали і вели мене
До тебе!
І ось я в Києві.
Ходжу по Хрещатику,
І таке відчуття,
Ніби нікуди і ніколи
Не від'їжджав я з Криму!
Ніби й не було весни
Сорок четвертого.
Ніби й не було
Вагонів із грубезних
Дошок,
Добутих на лісоповалі.
Ніби не було
Людей-колод,
Що стояли по команді
«Струнко!».
Ніби не було гнид,
Що цілували мене,
Як рідного!
Ніби не було
Оббріхування мого
Народу.
Ніби не було
Похоронів без похоронок.
Ніби не було
Виносу тіл без
Носилок.
Ніби не було
Шакалячого виття
Над свіжими могилами.
Ніби не падали люди
На лісоповалі,
Щоб більше не підвестись
І ніколи не підкоритися
Коменданту!
Померлі наближали
Загибель вандалізму.
Знали це навіч!
Ми, живі,
тільки зараз про це
Дізнались!
Ходжу по Хрещатику
І відчуваю:
Ніколи не від'їжджав я
З Криму.
Ніби не мене
Везли вагони
У травні сорок четвертого.
Ніби не мене
З Україною розлучали,
А когось іншого.
Ніби не мене
Облаювали несамовитим
Матом,
А когось іншого.
Ніби не мене
Шмагали кривавим
Батогом,
А когось іншого!
Україно, сестро моя!
Якщо раптом ворог
Захоче
Здійняти меч
Над твоєю Свободою,
Я - є!
Поклич мене.
Я готовий
Іти на плаху,
Але не дозволю
Принизити тебе!
5.06.1993 р.

До змісту Данило  КОНОНЕНКО "Ми виростали в повоєнні роки"