Кримська війна по-українськи
У 1853—55 роках українці складали близько 70 відсотків Чорноморського флоту

18 (30 — за новим стилем) березня 2006-го виповнюється 150 років з часу підписання Паризького мирного договору за підсумками Кримської війни 1853—1856 років. Це знаменна подія, яка матиме безперечний резонанс у багатьох країнах Європи. Така дата дає шанс Україні переглянути своє ставлення до Кримської війни і повернути собі частину історичної пам'яті, якої вона довгі роки була позбавлена.

Війна в частині України

Кримська війна 1853—1856 років увійшла в історію як найбільш масштабний і кривавий воєнний конфлікт у Європі в період між Наполеонівськими війнами і Першою світовою війною 1914—1918 років. Це була війна за домінування у Європі, на Кавказі, в Передній і Малій Азії й на Близькому Сході, яку вели, з одного боку, коаліція у складі Великобританії, Франції, Туреччини і Сардинії а, з іншого — Російська імперія. Сьогодні Крим — український півострів, який 150 років тому був театром воєнних дій, тепер є велетенським музеєм просто неба з багатьма воєнно-історичними пам'ятками — місцями битв, некрополями й меморіалами. Ця спадщина, що має міжнародне значення, потребує охорони і дослідження.
Утім в українських шкільних і вузівських підручниках історії концепція висвітлення цієї війни майже не змінилася. І в навчальних закладах, і в музеях історії цієї війни на теренах України подають по-старому. Мовляв, доля протистояння вирішувалася під стінами Севастополя, головної бази Чорноморського флоту Росії. Відстала технічно Російська імперія, не витримавши конкуренції з більш розвиненими державами, вимушена була капітулювати на принизливих умовах. Однак солдати й матроси російської армії проявили чудеса героїзму...
Збереження старого підходу можна пояснити браком цікавих експонатів та видовищних музейних комплексів. Адже без них неможливо правдиво й цілісно розкрити тему. Однак у більшості випадків це пов'язане з тим, що події 1853—1856 років досі вважалися частиною не української, а російської історії. Вони не вважалися пріоритетними для українських істориків. Можливо, тому, що в роки Кримської війни Україна не була суб'єктом міжнародних відносин, оскільки втратила свою автономію ще наприкінці XVIII століття. Виглядало, що у зіткненні зі світовими державами землі України і її народ розчинилися. Отож із 1992 року Кримська війна й оборона Севастополя 1854—55 років Міністерством освіти України були віднесені до розділу зарубіжної історії.
Однак, якщо глянути на історію Кримської війни уважніше, стає зрозумілим, що вона надзвичайно вплинула на долі мешканців не тільки Криму, а й майже всіх інших земель, що входять нині до складу Української держави.
15-16 березня 1854 р. Англія і Франція офіційно оголосили війну Російській імперії. Перший удар випав Одесі — 22 квітня місто бомбардував англо-французький флот. Під час обстрілу було вбито й поранено 12 людей, пошкоджено 67 домівок. Солдатам російської армії допомагали відбивати бомбардування одесити й студенти Рішельєвського ліцею. У вересні 1854 року союзники розпочали бойові дії в Криму. З травня 1855-го, після того як британці й французи захопили Керч, війна перейшла на азовське узбережжя. Від регулярних обстрілів потерпають Бердянськ, Маріуполь, Генічеськ, Арабат та інші містечка й села. Бердянськ дуже постраждав 21 липня, коли його обстріляли з 8 пароплавів противника. Тоді в місті згоріли 216 будинків, 3 вітряні млини, великі запаси харчів. 17 жовтня, після бомбардування, не встояла фортеця Кінбурн. Цей перелік можна продовжувати. Для армійців у Криму, передусім матросів Чорноморського флоту, захист Севастополя став обороною не просто головної військової бази, а й усієї рідної землі. Адже з 1853 року рекрутів для Чорноморського флоту набирали переважно з Таврійської, Херсонської й Катеринославської (нині Дніпропетровщина) губерній, де українці були в абсолютній більшості. Вони були звичні до спеки, вміли плавати, та й доставка їх до місця служби не була надто дорогою для державної скарбниці.

Пам'ять могил

За деякими підрахунками, українці на той час складали до 70 відсотків Чорноморського флоту. Офіцерський склад чорноморців більш ніж на половину формувався з потомствених дворян Херсонської й Таврійської губерній або ж обер-офіцерських дітей із цього ж краю. До речі, перший в історії Російської імперії пам'ятник рядовому матросові встановили в Миколаєві, у 1874 році, на честь Гната Шевченка (призваного на флот з Бердянського повіту Таврійської губернії), який ціною власного життя захистив командира. Із 155 загиблих при обороні Севастополя офіцерів не менше 55 були вихідцями з українських теренів. Зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя в 1854—55 роках 25 — вихідці з України. Прогляньте «Малороссийский родословник» В.Модзалевського або «Родословную книгу Черниговской губернии» Г.Милорадовича. Ви зустрінете там десятки прізвищ і життєписів піхотних офіцерів, що в 1853—55 роках воювали в Криму.
На Братському кладовищі захисників Севастополя і досі збереглися могили українців — генерал-лейтенантів В.К.Мольського (з Волині), П. І. Постольського (з Поділля), К. О. Сильвестровича (з Полтавщини), генерал-майора Н. Д. Тимофеєва (з Херсонщини), капітана 1 рангу Н. Ф. Юрковського (з Полтавщини) і багатьох інших. Особливо вражає пам'ятник на могилі полтавських дворян — братів Ревуцьких. Старший із них, 23-річний Петро Якович (1832 — 1855), брав участь в обороні Севастополя поручиком Коливанського єгерського полку, був поранений і помер 16 липня 1855 року. Молодший, Іван Якович (1833—1910), обороняв Севастополь у ранзі прапорщика, вижив і вийшов у відставку капітаном. За заповітом, був похований поряд з братом. На пам'ятникові братам епітафія: «Спи друже, тихого сну». «Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине» (Тарас Шевченко).
Багато хто з мешканців України в 1855 році вступали в народне ополчення. Скажімо, тільки Полтавська губернія надала 9,5 тисячі осіб.
Загалом, у сучасній Україні важко назвати велике місто, на некрополях якого не було б поховань учасників Кримської війни — від рядових до генералів. Ось чому одна з 42 панорам світу — єдина в Україні панорама «Оборона Севастополя» — не є для нас «пам'яткою чужої історії».

Українські ресурси війни

Україна стала найближчим тилом Кримської армії, і при цьому був задіяний увесь її вiйськово-економічний потенціал. Майже всі судна, на яких служили матроси й офіцери-чорноморці, були збудовані у Миколаївському адміралтействі. На той час Миколаїв був не тільки центром військового суднобудівництва на Чорному морі, а й адміністративною столицею Чорноморського флоту. У місті діяли кілька вiйськово-морських навчальних закладів: 2-й Морський навчальний екіпаж готував унтер-офіцерів різних спеціальностей, Чорноморське артилерійське училище і Чорноморська штурманська рота випускали офіцерів Корпусу флотських штурманів і Корпусу морської артилерії, Школа флотських юнкерів з 1851 року готувала строєвих офіцерів.
Третина гармат для польової артилерії до початку Кримської війни була виготовлена в Київському арсеналі. Ядра для Чорноморського флоту традиційно відливали на Луганському казенному ливарному заводі, що був найближчим до театру дій. З жовтня 1854 року, коли почалася облога Севастополя, завод перейшов на цілодобовий режим роботи і за 2 роки виготовив майже 360 тисяч пудів боєприпасів, збільшивши виробництво у 8 разів. Шосткинський пороховий завод (нині Сумщина) постачав порох до Південного артилерійського округу та Чорноморського флоту. У 1854—55 роках він збільшив виробництво в шість разів і в 1855 році постачав країну порохом на 43 відсотки, вийшовши на перше місце в імперії з виробництва цього «смертоносного пилу». Праця була сезонною, розпочиналася навесні, тільки-но скресала крига, і тривала цілодобово. Для виготовлення пороху в Шостці використовували селітру приватних заводів Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини й Курщини.
Увесь тягар перевезень вантажів лягав на плечі селян Південної України — Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. Десятки тисяч підвод з візниками транспортували різноманітні вантажі, необхідні для військ Кримської армії. Катастрофічно бракувало фуражу. Тому в квітні 1855 року з Полтавщини до Таврійської губернії прибули 3000 косарів, аби заготувати сіно для «живого транспорту».
Війна й епідемії спричинили масу хворих і поранених. Госпіталів не вистачало, отож їх вивозили з Криму. Уже в жовтні 1854 року майже півтори тисячі військових евакуювали в Мелітопольський повіт. Невдовзі вся південна Україна стала схожою на велетенський госпіталь. Тільки з травня по серпень 1855 року з Криму було вивезено 44 тисячі солдатів і матросів. Того ж року вінницький купець Беренштейн, який виграв підряд, транспортував з Криму хворих та поранених, використовуючи 1400 однокінних возів, найнятих по всьому Поділлі. Географія госпіталів Кримської армії (окрім власне кримських), була такою: Генічеськ, Велика й Мала Знам'янки, Мелітополь, Олександрівськ, Берислав, Олешки, Харків, Чугуїв, Слов'янськ, Золотоноша, Павлоград, Переяслав, Прилуки, Ромни, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кременчук... Не вистачало військових лікарів, тому в госпіталях працювали звичайні лікарі й фельдшери з Катеринославської, Чернігівської, Полтавської й Харківської губерній. Німецькі й болгарські колоністи, ногайці півдня України приймали на лікування в своїх поселеннях тисячі поранених, забезпечували їх дахом і хлібом. Аби допомогти недужим, у листопаді 1854 року до Криму виїхали 13 киянок, прийнятих до Хрестовоздвиженської громади сестер милосердя. Діяльністю цієї громади в Севастополі керував геніальний хірург Микола Пирогов.
Україна постачала кримський фронт не тільки харчами, фуражем, порохом і ядрами, а й значними сумами пожертв. Восени 1854-го тільки повітові предводителі дворянства зібрали 40 тисяч карбованців. На Волині за лютий 1855-го пожертвували 113 тисяч карбованців для хворих і поранених. Величезні пожертви надійшли від Одеси, Херсона, Чернігівщини й Полтавщини, від багатьох приватних осіб. З виставки картин Айвазовського у Харкові було виручено 3650 тисяч карбованців на користь нужденних, граф А. А. Бобринський передав на користь захисників Криму понад 200 пудів цукру та 142 пуди меду. До всього цього мешканців півдня України зобов'язали утримувати російські війська. Селяни систематично отримували наряди на побудову мостів, доріг, гребель. Населення українського півдня в час війни зовсім не могло займатися польовими роботами, отож багато господарств розорилися.
Виходячи з усього, Кримську війну варто вважати недослідженою частиною історії України. Так само, як вона є частиною історії країн — номінальних учасників конфлікту. І вивчення її слід внести до шкільних і вузівських програм з історії нашої країни.

Павло ЛЯШУК,
науковий співробітник Музею героїчної оборони і визволення Севастополя.

Джерело