ТЕРОР РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ

На сьогодні є велика кількість історичних досліджень щодо розвитку політичної ситуації в Криму від початку революції 1917 р. і до 1921 р., однак й досі є невирішеним ряд проблемних, спірних питань, пов’язаних з червоним терором. Серед цих питань можна виділити такі: хто є ініціатором нечуваного за масштабами терору в Криму? Хто несе відповідальність за його безпосереднє здійснення? Які реальні наслідки терору?

У радянській історичній літературі всіляко підкреслювалося, що червоний терор був вимушеним заходом, введеним у відповідь на жахливий білий терор. Багато ж сучасних дослідників, висвітлюючи у своїх працях події того часу, практично ставлять між цими двома явищами знак рівності. На нашу думку, білий та червоний терор не можна ставити на один щабель. Звичайно, ніякий терор, з точки зору елементарної людяності, не може бути виправданим. Але все ж істотна різниця між ними є. Вона чітко окреслена одним з перших дослідників цього питання С.П.Мельгуновим, який вважав більшовицький терор системою планомірного проведення в життя насильства як знаряддя влади, яке до того ж мало своїх ідеологів. Білий же терор — це, насамперед, ексцеси на ґрунті розгнузданості та помсти, вакханалії «отаманства» і слабкої дисципліни, які не мали свого ідеологічного обґрунтування. У білому русі були окремі течії, які виношували ідеї «помсти більшовикам», а іноді й проводили антигуманні «акції помсти». Однак, білий терор при всіх його наслідках усе ж відрізнявся від червоного — він не нав’язувався зверху і не був органічним елементом офіційної політики. Для того, щоб дати відповідь на перше питання, звернемося до документів, в яких йдеться про ставлення керівництва РКП(б) до застосування масового терору. Ці документи свідчать, що В.Ленін, Л.Троцький та інші більшовицькі вожді повністю підтримували подібну політику і значною мірою були її ідеологами, натхненниками і організаторами. Наведемо декілька прикладів. У 1901 р. Ленін писав: «Принципово ми ніколи не відмовлялися і не можемо відмовлятися від терору. Це — одна з військових дій, яка може бути цілком придатна і навіть необхідна в певний момент бою...». У 1902 р. в його працях з’являється така думка: «Нітрохи не заперечуючи в принципі насильства і терору, ми вимагали роботи над підготовкою таких форм насильства, які розраховували б на безпосередню участь мас і забезпечували б цю участь». Під час революційних подій 1905–1907 рр. Ленін наполягав, щоб партійні лідери провокували насильницькі дії, негайно організовували бойові загони і практикувалися на вбивствах городових. У жовтні 1905 р. він писав: «Нехай кожний загін вчитися хоча б на побитті городових: десятки жертв окупляться з лишком тим, що дадуть сотні бійців, що завтра поведуть за собою сотні тисяч».

Терор розглядався не як обов’язкове завдання, а як своєрідний тактичний хід. Будь-який етичний, гуманний бік при цьому відкидався, адже мета (ліквідація буржуазії) виправдовувала засоби. Ленін досить відверто зазначав: для радянської держави «етично все, що служить її укріпленню і зміцненню». Навесні 1917 р. Ленін стверджував, що соціальну революцію здійснити дуже просто — варто лише знищити 200–300 буржуїв. У червні 1917 р. він написав: «Приклад якобінців повчальний. Він і зараз не застарів, тільки застосовувати його треба до революційного класу ХХ століття... Якби влада перейшла до «якобінців ХХ століття»... вони оголосили би ворогами народу капіталістів...». І зробити так більшовики не забарилися. Коли на розширеному засіданні Петроградського комітету більшовиків 1 (14) листопада 1917 р. розгорнулася полеміка щодо методу встановлення «революційних завоювань», Ленін, посилаючись на досвід Французької революції, говорив: «У Парижі гильотинували, а ми лише позбавимо продовольчих карток». Далі лідер більшовиків зазначив: «Нехай гомонять про арешти, Тверській делегат на з’їзді Рад сказав: «Всіх їх заарештуйте», — це я розумію; от він має розуміння того, що таке диктатура пролетаріату». За свідченнями Л. Троцького, після захоплення влади більшовиками Ленін на кожному засіданні Ради Народних Комісарів (РНК) вимагав від своїх товаришів розпочати терор . І в цьому він не був самотнім. Відомо, що Л.Троцький у відповідь на книгу К.Каутського «Тероризм і комунізм» дав ідейне обґрунтування терору, яке звелося, утім, до надмірно простої істини: «Ворог повинний бути знешкоджений; під час війн це значить — знищення... Лякання є могутнім засобом політики, і треба бути лицемірним ханжею, щоб цього не розуміти». Досить відвертим та красномовним є вислів ще одного теоретика більшовицької партії М. Бухаріна: «Пролетарський примус в усіх його формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як не парадоксально це звучить, методом вироблення комуністичної людини з людського матеріалу капіталістичної епохи...». На VIII з’їзді РКП(б) у 1919 р. М.Криленко, який займав важливу посаду в системі правосуддя (голова Революційного трибуналу при ВЦВК), говорив: «В епоху диктатури пролетаріату ми повинні, з огляду на цілий ряд обставин, переходити до форм надзвичайної судової розправи». Ці думки знайшли своє втілення в офіційних радянських і більшовицьких документах та пресі. Відразу після жовтневого перевороту в «Известиях ВЦИК» публікується програмна стаття «Терор і громадянська війна», в якій заявлялося, що тільки «люди із слабкими нервами не хочуть зрозуміти, що на відомому щаблі революції класова боротьба неминуче переходить у громадянську війну», і «тільки толстовці можуть на цій підставі повернутися спиною до революції». У цьому плані вимоги про припинення терору і відновлення громадянських свобод об’являлися «дивними» вимогами «інтелігентів із слабкими нервами». У декреті РНК від 28 листопада 1917 р. «Про арешт вождів громадянської війни проти революції» офіційно з’явився термін «вороги народу». Інструкція Народного комісаріату юстиції від 19 грудня 1917 р. «Про революційний трибунал...»,впроваджуючи ідеї В.Леніна, зазначала: «Міру покарання революційний трибунал встановлює, керуючись обставинами справи і велінням революційної совісті». В офіційному друкованому органі РКП(б) газеті «Правда» від 25 грудня 1918 р. член колегії ВЧК, а потім голова ВУЧК М. Лаціс писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію, як клас. Не шукайте на слідстві матеріали і докази того, що обвинувачуваний діяв справою або словом проти Радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому зміст і сутність червоного терору».

А ще раніше, 23 серпня 1918 р., той же Лаціс у газеті «Известия» сформулював нові закони громадянської війни, які повинні замінити «застарілі звичаї» війни, виражені «в різних конвенціях, по яких полонені не розстрілюються та інше. Все це тільки смішно. ... Вирізувати всіх поранених у боях проти тебе — ось закон громадянської війни».

У таємному листі В.Леніна, продиктованому 19 березня 1922 р. для членів ЦК РКП(б) у зв’язку з опором вилученню церковних цінностей в місті Шуї, містилися такі вказівки: «Інструкція повинна зводитися до того, щоб він (представник центральної влади. —Авт.) в Шуї заарештував якомога більше... Чим більшу кількість представників реакційного духовенства та реакційної буржуазії нам вдасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про будь-який опір вони не сміли й думати». Отже, більшовики намагалися перемогти своїх опонентів, передусім, шляхом їх фізичного знищення.

Заклики вождів негайно перетворювалися на практичні справи сформованої ними системи. На місцях почали діяти революційні трибунали. Владні розпорядження, які й орієнтували низові органи на терор, ще більше підсилювалися «зустрічним потоком революційних ініціатив». Яскравим свідченням цього є, наприклад, звернення до ЦК РКП(б) Б.Воліна, датоване 6 червня 1919 р. Він пропонував вищому партійному органу дати директиву місцевим організаціям щодо «деякого посилення або відродження червоного терору». Волін вважав за необхідне не тільки «категорично переслідувати буржуазну інтелігенцію», але і «фізично винищувати найбільш небезпечних» буржуазних противників.

Раніше, у жовтні 1918 р., у журналі «Вестник ВЧК» у статті працівників Нолінського повітового виконкому було прямо сказано, що у боротьбі проти контрреволюції взагалі не варто дотримуватися жодної законності. До реалізації своїх планів щодо проведення терору більшовицька партія приступила вже у грудні 1917 р., не зважаючи на те, що II Всеросійський з’їзд рад (25–26 жовтня 1917 р.) скасував смертну кару. Зокрема, у ніч з 15 на 16 грудня в Севастополі «матроси заарештували багатьох офіцерів і відвезли їх до тюрми. Коли ж тюремний начальник відмовився їх прийняти, то офіцерів відразу розстріляли на Малаховому кургані». 17 грудня 1917 р. «революційні» моряки і робітники продовжили «рішучу боротьбу з контрреволюцією», в ході якої було розстріляно ще 30 офіцерів. Колишній член Севастопольської ради О.Каппа згадував: «Коли на другий день після грудневих жахів на засіданні ради військових та робітничих депутатів я запитав голову (більшовика М.Пожарова. — Авт.): Чи це кінець? Він сказав: «Поки так, але сполохи ще будуть».

Спочатку терор носив «класово-стихійний» характер, але у 1918 р. він набув організованих, «революційно-доцільних» форм. Важливим кроком у цьому напрямку стало рішення про створення Військово-революційного штабу у Севастополі, яке було прийняте 12 січня 1918 р. на об’єднаному засіданні Севастопольської ради, Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлоту), ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту, соціалістичних організацій і представників усіх судів і частин. У резолюції зазначалося, що «Севастополь не зупиниться перед будь-якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця». Цілком зрозуміло, які саме засоби збиралися використовувати більшовики і «революційні» матроси для виконання цього завдання. Одна з перших масових хвиль терору прокотилася по кримській землі наприкінці січня 1918 р., відразу після того, як у підсумку збройних зіткнень з кримськотатарськими ескадронцями та білими офіцерами більшовики в союзі з лівими есерами встановили контроль над більшою частиною Криму. Становище радянської влади, однак, не можна було вважати міцним, адже свій вплив тут мали не лише праві есери чи меншовики, а й монархісти. Крім того, для кримськотатарських кіл нова влада була явищем чужим та незрозумілим. У січні 1918 р. півострів став ареною постійних реквізицій, тобто відвертого грабунку більш-менш заможного населення. Організаторами бешкетувань були ревкоми і севастопольські матроси — основна соціальна база більшовиків у Криму. Реквізиції супроводжувалися розстрілами. Зокрема, з надзвичайною жорстокістю масові страти проводилися в Севастополі та Євпаторії. В. Єлагін у своїх споминах зазначав, що серед більшовицьких керівників лише Ю.Гавен і М.Пожаров намагалися тоді протестувати проти терору. Але, з ініціативи голови Євпаторійського комітету РСДРП(б) Ж.Міл­лера (згодом він очолив Сімферопольський ревком), голови Євпаторійського ревкому більшовика М. Демишева та лівого есера Кебабчана були проведені повальні арешти та розстріли 26. Відразу ж після чергової серії розстрілів Міллер закликав «знищити всю буржуазію, не розбираючи засобів». Отже, сполохи червоного терору тривали в Криму протягом другої половини грудня 1917 — першої половини лютого 1918 рр., але події 21—24 лютого вийшли за рамки усього, що було раніше. Початок ним поклала нова хвиля вбивств у Севастополі. Багатьма чорноморськими матросами, які вже зазнали смак насильства, керували величезна ненависть до «класових ворогів», бажання негайно розправитися з «власниками й антирадянськими змовниками». Член Севастопольської ради більшовик Рябоконь відверто заявив: «Усю буржуазію треба розстріляти. Зараз ми перебуваємо при владі, тому вбиваємо. Яка це революція, коли не різати буржуазію». 20 лютого, близько 9-ї години вечора, на лінкорі «Борец за свободу» відбулися збори суднових комітетів, які вирішили «змусити буржуазію схилити голову». Був накреслений ряд дій «аж до повного винищення буржуазії». Збори обрали комісію з 25 осіб на чолі з головою Центрофлоту більшовиком С.Ро­мано­вським, анархістом Басовим та більшовиком С.Шмаковим.

Близько 12-ї години ночі на Кам’янській пристані зібралося понад 2,5 тис. озброєних матросів. Незабаром їхні представники на чолі з Басовим з’явилися у Севастопольській раді і стали вимагати надати їм автомобілі для патрулів. М.Пожаров та П.Марченко, які очолювали раду, намагалися зупинити їх, але з цього нічого не вийшло. Один з матросів на відмову надати машини, відповів: «Не бажаєте — не треба. Ми самі це зробимо, а вас знати більше не хочемо». Близько 2-ої години ночі озброєний натовп матросів розпочав масові обшуки, грабунки, вбивства. Причому спочатку виводили з тюрем ув’язнених та розстрілювали без суду та слідства. Про події однієї з тих ночей свідчив вцілілий в’язень севастопольської тюрми: «О другій годині ночі у в’язницю ввірвалася перша банда матросів, які пред’явили комісару в’язниці вимогу про видачу, відповідно до списку, для розстрілу п’ятьох ув’язнених. Комісар по телефону запросив Раду, як йому бути, видавати або ні. З Ради відповіли: видавати усіх, кого вимагатимуть матроси. У пред’явленому списку значилися: муфтій Челебієв, адмірал Львов, капітан I-го рангу Карказ, лейтенант Цвінгман і колишній городовий Синиця. Їм зв’язали руки... В’язали матроси і робітник теслярської майстерні севастопольського порту. Їх повели... Ніхто з приречених не просив пощади у своїх катів... Дорогою, до місця убивства у Карантинній балці, як передавав потім робітник Р., вбивці катували свої жертви: хворого старого Карказа били прикладами і кулаками, Синицю кололи багнетами і били прикладами і знущалися з усіх. Їх розстріляли впритул і вже мертвих били прикладами і каменями по голові. З вбитих зняли верхній одяг, черевики, каблучки, гаманці... О четвертій годині друга банда з лайками витягла з камер, б’ючи, полковників Шперлінга і Яновського, лейтенанта Прокоф’єва, зовсім юного мічмана Целіцо, прапорщиків Гаврилова і Кальбуса, поручика Доценка, капітана 2-го рангу Вахтіна, севастопольських обивателів Шульмана (пробили голову) і Шварцмана (зламали ребро), інженера Шостака і матроса Блюмберга. Останнім двом якимсь дивом вдалося втекти. Інших спіткала гірка доля. Десь через 15–20 хвилин глухо долетів у камеру звук нестрункого залпу, потім декілька одиночних пострілів, і все змовкло...».

Тіла вбитих складали на платформи і звозили на Графську пристань. Матроси не дозволили родичам поховати забитих. На баржі їх вивезли в море і там, прив’язавши вантаж, потопили. Ще протягом тривалого часу трупи прибивало до берега.

21 лютого 1918 р. РНК видала написаний В.Ле­ніним декрет «Соціалістична вітчизна у небезпеці», 8-й пункт якого зазначав: «Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці». Текст декрету телеграмою був доведений і до відома керівників органів радянської влади в Севастополі та швидко став широко відомим. Обстановка в місті після нічних вбивств була дуже напруженою. Ось на такий ґрунт і потрапила звістка про декрет, який санкціонував страти. І незабаром матроси корабля «Борец за свободу» знов ухвалили рішення «винищити усю буржуазію». За дві ночі ними бу­ло розстріляно до 400 осіб.

Вакханалію севастопольських вбивств перервали робітники. «Вони своїм енергійним, збройним втручанням приборкали диких звірів і поклали кінець безглуздій, нелюдській бойні... І якби не їхнє втручання, хто знає, скільки ще кривавих жертв поглинуло б Чорне море». А ранком 24 лютого 1918р. вражені жителі почули урочисту музику. Грав оркестр. Матроси йшли під прапорами стрункими рядами. Грізними промовами шуміли мітинги. «Жахливіших хвилин Севастополь не переживав. Перед цим ходом торжествуючого вбивці, перед цими радісно голосними звуками переможних маршів померкли жахи ночі і стихли постріли розстрілів, тому що тут усенародно немовби узаконювалося те, що було зроблено 12 годин тому. Віднімалася остання розрада, що ця зла справа була зроблена купкою злочинців».

Для розуміння ситуації, що склалася тоді не лише у Севастополі, а й в Криму в цілому, наведемо висловлювання Юрія Гавена: «Треба визнати, що однією з найбільших помилок у політиці Таврійського ЦВКу в особі, головним чином, його голови (Антона Слуцького. — Авт.) було те, що він дозволяв загонам робити самостійні (на розсуд штабів) і без контролю судових органів обшуки, масові вилучення цінностей, що тягло за собою розкладання цих слабко дисциплінованих загонів і озлоблення серед населення. Зокрема необхідно згадати про очолюваний Шмаковим Чорноморський загін, який... займаючись експропріацією буржуазії протягом 5–6 тижнів, цілком розклався і став небезпечною загрозою самому ТаврЦВКу».

17 квітня 1918 р. на зборах представників берегових і суднових частин та майстерень міста Севастополя, присвячених питанню про оборону Криму, А.Слуцький відверто сказав, що «кидатися у війну ми не можемо, тому що Червона Армія перетворилася на банду мародерів». З цим важко не погодитися, адже згідно з архівними даними, під час першої хвилі червоного терору лише у Севастополі загинуло 600 осіб. Можливо, ця цифра занижена і кількість вбитих є значно більшою. Події в Севастополі були обговорені на засіданні виконкому міської ради та на II Загальночорноморському з’їзді. 27 лютого на спільному засіданні Цен­трофлоту, його суднових і берегових комітетів, представників демократичних організацій і політичних партій була винесена резолюція: «Затаврувати у найенергійніший спосіб ганебний виступ, який був у Севастополі протягом трьох кошмарних ночей». Було вирішено «негайно створити комісію для виявлення ступеня вини замішаних у цьому осіб та вирішити, як з ними бути та про подальші запобіжні заходи. Всі суднові комітети та товариші матроси зобов’язувалися сприяти розкриттю цієї брудної справи, щоб пролетаріату західних держав було зрозуміло, що російські соціалісти не кати, подібно до царських». Комісія приступила до роботи і до 22 березня представила список із 45 точно встановлених загиблих. Проте, подальша діяльність цієї комісії не простежується.

Виступаючи на II Загальночорноморському з’їзді, матрос Бєляєв так розповідав про ці події: «Ко­ли... я повертався на корабель, то побачив матросів з гвинтівками. На моє питання, навіщо вони тут, відповідали, що йдуть на допомогу Раді... Коли приїхали на Кам’яну пристань, то пояснили, що треба арештувати всіх буржуїв, тому що є у них щось проти Ради, треба їх привести до Ради та судити. Матросів було багато, 3 тис. чоловік. Всі вони зайняли вулиці, саме місто було оточено так, щоб ніхто не втік... Заарештованих спочатку приводили в Раду... Там були і офіцери, і священик, і так просто, хто попало. Там були зовсім похилі, хворі старі. Половина матросів вимагала забити їх... Ніхто не знав ні заарештованих, ні того, за що їх заарештували... Прийшла шайка матросів та вимагала віддати їх. Я намагався пояснити, що це офіцери на виборних засадах, лікарі та старики. Нічого не слухали. Згодилися вивести їх із зали. А близько 12 години ночі телефонують з міської лікарні, мене питають, що робити з трупами, які біля лікарні. І тоді я дізнався, що всіх повбивали...».

Реакція матросів на те, що відбулося в Севастополі, та на резолюції, які були прийняті II Загальночорноморським з’їздом, була неоднозначною. Більшість засуджувала ці «стихійні виступи», але було немало й тих, хто виправдовував кровопролиття. Командир лінкора «Сво­бодная Россия», хоча й пообіцяв у майбутньому «виступити зі зброєю в руках тільки за покликанням своїх вищих демократичних організацій», однак заявив, що «винних в цих подіях не повинно бути, а якщо їх будуть піддавати суду, ми виступимо на їхній захист». Команда есмінця «Громкий» вважала, що треба розслідувати лише дії голови Центрофлоту Сави Романовського. А команда бази мінної бригади вважала дії моряків справедливими: «Покладаючи на нас ганебну пляму, ви так само помиляєтесь, як помилялися ми, називаючи контрреволюціонерами товаришів балтійців, які у перші дні революції вели рішучу боротьбу, винищуючи підпілля царату». В результаті проводити розслідування не стали, а винні покарання не зазнали, лише Романовський був знятий з посади.

Хвиля терору прокотилася й по інших містах. За словами генерала П.Вра­н­­геля, який у той час мешкав у Криму, розстріли (хоча і не такі масові як у Севастополі) мали місце і в Ялті, а у Сімферополі було вбито 170 осіб, яких зарахували до «світової буржуазії». У ніч на 24 лютого 1918р. загін севастопольських червоногвардійців під командуванням члена обласного Військово-революційного штабу та виконкому Севастопольської ради С.Шмакова вчинив погром у Сімферополі та розстріляв 170 офіцерів. Невдовзі терор там став масовим і був спрямований не тільки проти «класово ворожого елементу», але й проти недавніх союзників: розстрілу підлягали усі есери та меншовики.

Необхідно у зв’язку з цим зупинитися і на історії членів сім’ї Романових, які проживали в той час у Криму. У маєтку Ай-Тодор у Лівадії тоді жили вдовствуюча імператриця Марія Федорівна; сім’ї двох її дочок: Велика княгиня Ксенія Олександрівна, її чоловік Великий князь Олександр Михайлович та їхні сини Андрій (1897 р.н.), Федір (1898 р.н.), Микита (1900 р.н.), Дмитро (1901р.н.), Ростислав (1902 р.н.) і Василь (1907 р.н.); князь Фелікс Юсупов, його дружина Ірина Олександрівна (дочка Олександра Михайловича і Ксенії Олександрівни, онучка імператриці) та їхня дочка Ірина; Велика княгиня Ольга Олександрівна, її чоловік полковник Микола Куліковський (тут наприкінці 1917 р. у них народився син Тихін); Великий князь Микола Миколайович, його дружина-чорногорка Велика княгиня Анастасія Миколаївна; його молодший брат Великий князь Петро Миколайович з дружиною Великою княгинею Милицею Миколаївною та дітьми Мариною, Надією і Романом (у Криму Надія вийшла заміж за князя Орлова і через рік народила дочку Ірину).

У квітні 1918 р. Ялтинська рада ухвалила рішення розстріляти усіх без винятку Романових, що мешкали у Криму. В Ай-Тодор приїхала спеціальна слідча комісія. За вказівкою Петроградської ради у Марії Федорівни вилучили щоденникові записи і листи її сина Миколи II, надіслані їй з Тобольська. Матроси забрали у неї як «контрреволюційну книгу» і стару родинну Біблію, яку вона привезла в Росію з Данії, але випадково не вилучили сімейну шкатулку з дорогоцінностями.

Врятував Романових від розправи тоді лише щасливий збіг обставин. Новим комісаром, до відання якого перейшло управління лівадійськими палацами, було призначено матроса Задорожного, який раніше служив в авіаційній школі, заснованій й очолюваній Олександром Михайловичем. Задорожний відносився до Великого князя з повагою і в своїх намаганнях зберегти життя Романових був підтриманий дуже впливовим тоді у Криму Ю.Гавеном (що згодом відгукнеться вже на долі самого Гавена). Ялтинська і Севастопольська ради почали ворогувати між собою: Ялтинська вимагала негайної видачі і розстрілу всіх членів дому Романових, а Севастопольська, представником якої був Задорожний, захищала їх, очікуючи розпоряджень із центру. Задорожний перевіз усіх Романових у маєток Петра Миколайовича — Дюльбер, де за високими товстими стінами представники Севастопольської ради тримали оборону проти Ялтинської ради.

Наприкінці квітня 1918 р., коли Радянська соціалістична республіка Тавриди вже доживала останні дні, найзавзятіші її керівники прийняли остаточне рішення знищити Романових. Вночі з Ялти (до якої наближалися німецькі війська) і водночас з Севастополя (де місцева рада теж дізналася про згадане рішення) до Дюльберу вирушили вантажівки з озброєними матросами. Шлях від Ялти до Дюльберу набагато коротший, ніж з Севастополя. Враховуючи це, Задорожний через деякий час розбудив Олександра Михайловича і повідомив, що Ялту зайняли німці і німецький генерал вже дзвонив у Дюльбер, хвилюючись про долю кронпринця (сестра Олександра Михайловича — Анастасія Михайлівна була заміжня за Великим герцогом Фрідріхом-Францем III Мекленбург-Швірінським, а її дочка Цецилія була дружиною німецького і прусського кронпринця Вільгельма).

Наведемо ще один факт, який допомагає зрозуміти, як дешево цінувалося людське життя у той час у Криму. Так, у своїй статті, датованій березнем 1918 р., Максим Горький зазначав, що у Феодосії місцеві солдати знайшли нове джерело збільшення своїх прибутків — рабовласництво: «спостерігалися випадки... коли навіть людьми торгують: привезли з Кавказу туркень, вірменок, курдок і продають їх по 25 руб. за штуку».

В Євпаторії червоні війська з’явилися 14 січня 1918 р. Відразу ж у місті почалися масові арешти офіцерів, заможних осіб і тих, на кого вказували як на контрреволюціонерів. За 3–4 дні було заарештовано понад 800 осіб. Страшну пам’ять про себе залишили команди транспортного корабля «Трувор» і крейсера «Румыния».

С.Мельгунов розповів, як саме відбувалися страти заарештованих у Євпаторії: «Осіб, засуджених до розстрілу, виводили на верхню палубу і там, після знущань, пристрілювали, а потім кидали за борт у воду. Кидали масами і живих... Ця звіряча розправа була видна з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, але матроси тільки сміялися. Найстрашніше усіх загинув штабний ротмістр Новацький, якого матроси вважали душею повстання в Євпаторії. Його, вже сильно пораненого, привели до тями, перев’язали і тоді кинули в топку транспорту. Страти відбувалися і на транспорті «Трувор», причому, за словами очевидця, у такий спосіб: перед стратою, за розпорядженням судової комісії, до відкритого люка підходили матроси і по прізвищам викликали на палубу жертву. Викликаного під конвоєм проводили через усю палубу повз цілого ряду озброєних червоноармійців і вели на так зване «лобне місце». Отут жертву оточували з усіх боків озброєні матроси, знімали з жертви верхній одяг, зв’язували мотузкам руки й ноги та в одній спідній білизні укладали на палубу, а потім відрізали вуха, ніс, губи, статеві органи, а іноді і руки, й у такому вигляді жертву кидали у воду. Після цього палубу змивали водою й у такий спосіб видаляли сліди крові. Страти продовжувалися цілу ніч і на кожну страту йшло 15–20 хвилин. Під час страти з палуби в трюм доносилися шалені крики і для того, щоб їх заглушити, транспорт «Трувор» пускав у хід машини і йшов від берегів Євпаторії в море. За три дні 15, 16 і 17 січня на транспорті «Трувор» і на крейсері «Румыния» було вбито та потоплено не менше 300 осіб. Матрос Куликов на одному з мітингів казав, що «власноручно кинув за борт 60 осіб».

Загалом взимку 1918 р. у Євпаторії — цьому відносно невеликому місті — «революційною владою» було репресовано близько 1 тис. осіб.

Червоний терор не був прерогативою винятково міст. У селах більшовики проводили таку ж політику. Спочатку селянам наказали здати всі недоїмки за декілька років, починаючи з дореволюційних часів. Оскільки борги колишній владі, через обставини воєнного часу, були величезними, а грошей, щоб негайно сплатити їх, у сільського населення не було, по Криму знову прокотилася хвиля репресій. І хоча потім більшовики визнали, що цей крок був помилковим, проте він остаточно відштовхнув від радянської влади основну частину селянства Криму, велику частину якого складали татари

Картини кримських розбоїв є й у романі В.Вересаєва «В тупике». Він присвячений подіям 1919 р., але це свідчить лише про сталість репресивної політики більшовицької партії. А в романі В.Набокова «Другие берега» є такі строки: «Місцевий татарський уряд змели новенькі Ради, із Севастополя прибули досвідчені кулеметники і кати, і ми потрапили в найбільш нудне і принизливе становище, у якому можуть бути люди, — те становище, коли навколо увесь час ходить ідіотська передчасна смерть, тому що господарюють людиноподібні й ображаються, якщо їм що-небудь не по ніздрі. Тупа ця небезпека була за нами до квітня 1918 року... Більшовицькі матроси прив’язували вагу до ніг заарештованих жителів (у Ялті) і, поставивши спиною до моря, розстрілювали їх; через рік водолаз доповідав, що на дні опинився в густій юрбі мерців, що стояли навитяжку». 26 березня 1918 р. РНК Радянської соціалістичної республіки Тавриди прийняла рішення мобілізувати 2% буржуазії на «оборонні роботи». Для багатьох тих, кого мобілізували — хворих та людей похилого віку — це означало вірну загибель. Балаклавська та Ялтинська ради запропонували провести поголовну мобілізацію буржуазії. А відомий анархіст та майбутній партизанський ватажок О.Мокроусов на загальних зборах ради м. Феодосії запропонував «викоренити всю буржуазію».

Нарком юстиції Республіки Тавриди лівий есер В.Гоголашвілі ліквідував інститут мирових судів, на зміну яким прийшли народні суди. Ради отримали право висувати комісарів по судових справах при місцевих судах. До їхньої компетенції входило: нагляд за судовими установами та місцями ув’язнення, право арешту, санкції на арешт, нагляд за слідчими комісіями при революційних трибуналах. Згідно з декретом РНК та наркомату юстиції, звинувачення по справах про контрреволюцію, саботаж, мародерство та спекуляцію повинно було готуватися протягом 2-х діб. Ще у лютому 1918 р. було створено комісаріат тюрем, а у березні на губернському з’їзді рад було зазначено, що комісаріат «зміг поставити справу таким чином, що тюрма є не місцем покарання, а місцем визнання своєї провини».
Коли у квітні 1918 р. до Криму підступали німецькі війська, більшовики почали примусово вивозити селян на Перекоп на риття окопів і поглиблення ровів. Подібні дії викликали нові селянські заворушення, і в «бунтівні» місцевості були послані каральні загони. Першого такого удару було завдано по м. Алушті, яке більшовики вважали цен¬тром заворушень. Туди був направлений спочатку піший загін, а потім міноносець із десантниками. 24 квітня, після тривалого артилерійського обстрілу, з міноносця на берег зійшли матроси і почали знищувати місцеве населення. Особливо запопадливо вбивали татар. «Матроси... увірвалися до містечка. Розсипавшись у погоні за тими, хто відступав, по його вузеньких вулицях, рубали без пощади всіх татар, які їм зустрічалися». Населення Алушти та навколишніх сіл «кинувши свої вогнища, бігло в гори і ховалося там аж до того моменту, коли матроські загони... були відтягнуті в Ялту, а Алушту... зайняв ескадрон німецьких уланів».
Про події, які сталися тоді в Алушті, більш докладно відомо із свідчень Хафіза Шамрата — мешканця села Коробек поблизу Алушти. Вони були викладені у протоколах слідчої комісії Кримського Курултаю: «До вечора підійшла міноноска, спустила шлюпку, і в цей час із боку Ялти прибули червоногвардійці... Греки озброєні ходили по будинках і вбивали татар. Так ми пролежали, зачинившись, із середи до понеділка. Вони отут убивали три дні, починаючи з вечора в середу, у четвер і п’ятницю до вечора. З Ялти прибув спеціальний грецький загін чисельністю в 300–400 осіб. Після прибуття цього загону в Алушту до нього приєдналися і місцеві греки, здебільшого «темний елемент». У суботу більшовики видали декрет про те, що більше убивств не буде й після чого голова мусульманського комітету з червоним хрестом на рукаві розпочав поховання вбитих».
Наприкінці квітня 1918 р. Радянська соціалістична республіка Тавриди припинила своє існування і перша спроба впровадження у Криму «нової революційної законності» на цьому скінчилася.
Наступний її прихід до Криму відбувся через рік. 29 квітня 1919 р. в Сімферополі відкрилася Кримська обласна партійна конференція більшовиків, на якій було прийняте рішення про утворення Кримської Радянської Соціалістичної Республіки. На півострові створили надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети. Спочатку їхній склад був багатопартійним, однак комуністи шляхом розпуску і переобрань комітетів та інших заходів витиснули конкурентів і зайняли в ревкомах домінуюче положення, зробивши їх слухняним знаряддям своєї політики.
Радянська влада знову почала впроваджувати на півострові ті ж самі методи управління, які використовувала і в інших регіонах. Свою діяльність ревкоми розпочали з того, що розігнали створений Крим¬ським крайовим урядом адміністративний апарат, провели націоналізацію банків, кредитних установ, залізничного та водного транспорту, флоту, маєтків, монастирських господарств, великих підприємств найважливіших галузей промисловості і курортних організацій. У селах націоналізували господарства заможних селян.
Для забезпечення свого уряду фінансами більшовики використали відомий вже метод грабіжництва. На «ворожі класи» було накладено величезну контрибуцію. Загальну суму обкладання було визначено спочатку в 10 млн. крб., але потім її значно збільшили. Крім того, буржуазія повинна була виплачувати надзвичайний податок, вводилася так звана речова повинність. Імущі зараховувалися до тилового ополчення і найчастіше, незалежно від віку і стану здоров’я, відправлялися на роботи «на допомогу фронту». Майно емігрантів підлягало конфіскації.
Проте, налагодити стабільну економіку на півострові керівництву Кримської РСР не вдалося, і не тільки через нетривалість існування останньої, але й тому, що «усі сили і матеріальні засоби Криму насамперед віддавалися Червоній Армії». Реквізиції прийняли повсюдний характер, у села відправилися продзагони, які мали провести, згідно з політикою «воєнного комунізму», загальну реквізицію хліба. Тільки в Євпаторійському повіті у травні 1919 р. було реквізовано 2 622 829 пудів хліба.
Заходи влади по насильницькому відбиранню у населення продовольчих товарів та примусова посівна кампанія призвели до зростання обурення в суспільстві. Почали виникати стихійні виступи протесту. За цих умов Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., повинна була «забезпечувати виконання розпоряджень обласного ревкому». Це означало винищення всіх тих, хто насмілювався виказувати своє невдоволення існуючим станом речей. Встановлення «революційної законності» призвело до нової хвилі червоного терору.
Але, у цілому, ставлення уряду Кримської РСР до політичних опонентів було більш стриманим, ніж у 1918 р., і не характеризувалося повною нетерпимістю. Кримська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, яка була створена 14 квітня 1919 р., видала суворий наказ про заборону самочинних обшуків, арештів, самосудів, реквізицій та ін. Тому такого масового терору, як у 1918 р., в Криму тоді не було, хоча терор і надалі залишався засобом офіційної політики. Есери, меншовики, анархісти, національні організації у 1919 р. уникнули жорстоких репресій, і навіть брали участь у ревкомах, профспілках та ін. Але на пресу і пропаганду більшовики наклали суворе обмеження. Газети, які затаврували як «буржуазні» («Крымский Вестник» та ін.), негайно закрили.
Свій надзвичайний характер більшовицька влада зберегла усі 75 днів існування Кримської РСР. Ради депутатів так і не були відновлені. Функції ЧК передані Особливому відділу при Військово-революційній раді КРСР. 12 червня в Криму висадився білогвардійський десант генерала Я.Слащова. 24 червня радянські частини були змушені покинути Сімферополь, а через дві доби в Криму не залишилося жодного червоного загону. Уряд республіки евакуювався до Нікополя, а потім у Київ. Кримська РСР припинила своє існування.
Втретє більшовики прийшли до Криму й остаточно захопили його наприкінці 1920 р. У жовтні почалася вирішальна битва за півострів, на якому закріпилася армія П.Врангеля, а 7–17 листопада війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе здійснили головну наступальну операцію — перехід через Сиваш і штурм Перекопу.
На цьому тлі більшовиками був розіграний перший акт майбутньої драми: оголошено амністію всім, хто складе зброю. Ще у травні 1920 р. міністр закордонних справ Великої Британії Дж. Керзон звернувся до уряду РРФСР з пропозицією про переговори та амністію білогвардійцям. Нарком закордонних справ РРФСР Г. Чичерін вважав, що треба «йти на амністію Врангелю... та можна відповісти згодою, не гаючи ні хвилини». В.Ленін, погоджуючись з цим, звернувся до голови Революційної військової ради Республіки та наркома у військових і морських справах РРФСР Л.Троцького: «Я вважаю, Чичерін правий: зараз же відповісти згодою на 1) призупинку військових дій (а) в Криму та (б) на Кавказі (точно обміркував кожне слово) і 2) на переговори про умови очищення Криму за принципом (не більш) загальної амністії білих і 3) участі англійського офіцера у переговорах з Врангелем». Однак, з цього плану нічого не вийшло.
12 вересня 1920 р. газета «Правда» надрукувала «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля» з пропозицією амністії тим, хто перейде на бік радянської влади. Приводом для відозви слугував епізод з поручиком Яковлєвим. Він, перейшовши до червоних, зробив приголомшливу заяву, в якій запевняв, що у врангелівській армії виникла таємна організація офіцерів, які «намагаються скинути Врангеля та об’я¬вити його армію Кримською під командуванням Брусилова за умови повної амністії». Зараз вже важко сказати, чого саме намагався досягти Яковлєв, розголошуючи таку вибухову інформацію.
11 листопада Фрунзе звернувся по радіо до врангелівських офіцерів з пропозицією надання амністії тим, хто складе зброю. З аналогічними закликами до них виступила й РВР фронту. Позиція Леніна тим часом ставала більш жорстокою. Коли він дізнався про вчинок Фрунзе, то вже 12 листопада телеграфував: «РВР Південфронту. Комісія. Троцькому. Тільки що узнав про вашу пропозицію здатися. Дуже здивований непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля: коли ж супротивник не прийме цих умов, то, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно». Саме тут треба шукати зерно майбутньої розправи, хоча формально обіцянка амністії все ще залишалася в дії.
Після взяття Перекопу червоними війська білих почали відступати. Представник Антанти Де Мартель погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, під заступництво Франції. 14 листопада 1920 р. о 2 годині 40 хвилин, тільки після того,як на кораблі (в евакуації взяли участь 120 кораблів 65) піднялися всі бажаючі, на борт останнього крейсера «Генерал Корнилов» зійшов і барон Врангель 66. До Константинополя було вивезено 145693 особи, серед яких військових — близько 70 тис. За винятком міноносця «Живой», який затонув, усі інші кораблі прибули до місця призначення
Незважаючи на те, що за море вирушило багато людей, у Криму, водночас, залишилась значна кількість солдат та офіцерів, які з якихось причин не побажали або не змогли залишити півострів. Кількість тих, хто потрапив до більшовицького полону, в літературі називається різна. Так, у виданні «Гражданская война в СССР» зазначено, що за час бойових дій війська Південного фронту взяли в полон 52, 1 тис. солдат і офіцерів, а за підрахунками кримського вченого В. Брошевана у полон потрапило 54696 врангелівців. Загальна кількість військових, які перебували у листопаді в Криму, дорівнювала 200 тис., а після евакуації, за підрахунками дослідників братів Зарубіних, їх залишилось кілька десятків тисяч.
Один з очевидців подій, які відбувалися під час захоплення міст Криму військами Червоної армії, розповідав: «У понеділок 2 листопада за ст. ст. 1920 р., у Сімферополь стали вступати війська Червоної армії, розлючені й обдерті... Увійшовши в місто, солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, натягували на себе віднятий одяг, шпурляючи свою розідрану солдатську нещасливому роздягненому. Бували випадки, коли той самий громадянин по чотири рази піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний за першим солдат виявлявся ще більш обірваним і спокушався більш цілим одягом свого попередника і т.д. Хто тільки міг із жителів, поховалися по підвалах і затишних місцях, боячись потрапляти на очі озвірілим червоноармійцям... Наступного дня, у вівторок, почався грабіж винних магазинів і повальне пияцтво червоних. Вина, розлитого в пляшки, не вистачило, почали відкривати бочки і пити просто з них. Будучи вже п’яними, солдати не могли користуватися насосом і тому просто розбивали бочки. Вино лилося усюди, заливало підвали і виливалося на вулиці. В одному підвалі у вині втопилося двоє червоноармійців, а Феодосійською вулицею від будинку виноторговця Христофорова тік досить широкий струмок суміші червоного і білого вин, і червоноармійці, які проходили вулицею, черпали з нього іноді навіть шапками і пили вино разом із брудом. Командири самі випускали вино з бочок, щоб скоріше припинити пияцтво і відновити якій-небудь порядок в армії. Пияцтво тривало цілий тиждень, а разом із ним і всілякі, часто найнеймовірніші насильства над мешканцями. Як тільки закінчилося пияцтво, Фрунзе організував владу (Кримревком), міліцію і припинив грабіж».
Крім того, значного поширення серед червоноармійців та матросів набуло насильство над жінками. Кожний матрос мав по 4-5 коханок, головним чином із дружин розстріляних та офіцерів, які емігрували. Якщо жінка відмовлялася ставати іграшкою — її розстрілювали. «Матроси, п’яні, й осатаніли від крові, увечері, під час оргій, у котрих мимоволі брали участь сестри милосердя, дружини за¬аре¬штованих та дружини офіцерів, які виїхали, а також заручниці — брали список і ставили хрест проти прізвищ, які їм не подобалися. «Хрестики» уночі розстрілювалися...». 13 листопада червоні війська увійшли до Сімферополя, 14-го — до Феодосії, 15-го — до Севастополя, 16-го — до Керчі. З того часу 16 листопада 1920 р. офіційно вважалося днем завершення громадянської війни. Але війна продовжувалася — з беззбройними людьми. Виступаючи в Москві на зборах секретарів осередків Московської організації РКП(б) 26 листопада 1920 г., В.Ленін заявив: «Зараз у Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, переваримо».
З полоненими «розібралися» цілком у «більшовицькому дусі» — шляхом масових розстрілів. Для цього 21 листопада 1920 р. було утворено так звану кримську ударну групу на чолі із заступником начальника Особливого відділу Південного та Південно-Західного фронтів Ю.Євдокимовим. За результатами діяльності групи її керівника було представлено до нагороди. На нагородному листку командуючий Південним фронтом М.Фрунзе зазначив: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на заохочення. Через особливий характер цієї діяльності проводити нагородження в звичайному порядку не зовсім зручне» 74. А виконуючий обов’язки начальника Особливого відділу ВЧК С. Дукельський конкретизував: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб. З яких: до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полководців, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було попереджено можливість виникнення в Криму білих банд» .
14 листопада 1920 р. РВР Південного фронту ухвалила постанову, згідно з якою утворювався Кримський ревком «у складі: голови — члена РВР Південного фронту Бела Куна, членів: Лідє, Гавена, Меметова, Ідрісова, Давидова-Вульфсона». Кримревкому були надані необмежені повноваження. Однак, не всі його члени змогли виконувати свої обов’язки. Багатьом з них просто не дозволяли працювати, адже побоювалися їх «угодовської зіпсованості». Наприклад, діяльність Давидова та Гавена у цьому органі влади взагалі не простежується. Крим¬ськотатарські співробітники С. Меметов та С.Ідрісов також були фігурами випадковими, які не мали «всієї повноти влади» і перебували в ревкомі лише «для галочки». Незабаром Кримський ревком поповнила «більшовичка з немалим стажем» Розалія Землячка (Залкінд).
Отримавши телеграму від заступника Троцького по РВР Склянського, в якій говорилося: «Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоча б один білий офіцер», Бела Кун досить своєрідно на неї відреагував: «Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться у Криму. Крим це — пляшка, з котрої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії...».
Кримревком встановив на півострові режим надзвичайного стану, який супроводжувався жорстоким терором, що вражав навіть на тлі жахів громадянської війни. Про це свідчать скрупульозні звіти Землячки на ім’я секретаря ЦК РКП(б) М.Крестин¬ського. Наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав 16 листопада 1920 р. голова ВЧК Ф.Дзер¬жинський шифровкою на ім’я начальника Особливого відділу Пів¬ден¬ного фронту В.Ман¬цева. Для загального керівництва акцією до Криму прибув один з більшовицьких лідерів Г.П’я¬таков.
17 листопада Кримревком ухвалив наказ № 4, в якому зазначалося: всі іноземні піддані, всі особи, що прибули на територію Криму з червня 1919 р. (разом з Добровольчою армією), а також «всі офіцери, чиновники військового часу, робітники в установах Добрармії повинні з’явитися для реєстрації в триденний термін. Ті, хто не з’являться, будуть розглядатися як шпигуни, які підлягають вищій мірі покарання за всією суворістю воєнного часу» 80. Нагадаємо, що на той час бойові дії вже закінчилися.
Реєстрація, як незабаром виявилося, означала смерть. Тих, хто мав наївність повірити у доброзичливість радянської влади, після реєстрації вже додому не відпускали. Їх збирали спочатку в солдатських казармах, а потім перевозили до в’язниці. Через декілька днів їх усіх вбили. Вбивали в тюрмах, вішали на стовпах, розстрілювали в ярах під Сімферополем, топили у морі. Поранених вбивали просто у госпіталях.
Подібне становище було на всій території півострова. Так, про події кінця 1920 р. у Феодосії очевидець розповідав: «Всі, хто з’явилися на реєстрацію, були відправлені під конвоєм у Віленські казарми і на колишню фабрику Криму, відкіля до 200 осіб щоночі виводилися на мис св. Іллі і розстрілювалися. Трупи кинули у глибокий яр і зверху прикрили землею, яка обвалилася. Доступ до балки довго охоронявся ланцюгом червоноармійців, але дружини декількох офіцерів... проникли до цього місця. Весь шлях до яру засипаний шматками одягу мучеників...Півтора місяці кожну ніч виводилося на Чумну гору в Карантині і мис св. Іллі по 300–400 душ, яких розстрілювали з кулеметів пачками. Нещасних роздягали при 20-градусному морозі. Одиницям пощастило втекти й укритися на горищах, у норах, сараях... Трупи страчених заривалися недбало, і ранком собаки розтаскували шматки м’яса. У грудні страти відбувалися на Лисій горі. Загальне число постраждалих — не менше 7000–8000 осіб».
Прізвища Б.Куна та Р.Землячки в ті часи у Криму стали синонімами терору. Поет М.Волошин розповідав про те, що Бела Кун демонстрував списки заарештованих, яких присудили до розстрілу, і дозволяв йому викреслювати кожне десяте прізвище, а одного разу, зі сміхом, викреслив з такого списку прізвище самого Волошина. На думку того ж М.Волошина, завдяки терору з кожних трьох кримських інтелігентів загинули двоє. Отже, Кун і Землячка зробили багато для розгортання червоного терору. Але не слід вважати, що лише вони винні в тому, що трапилося в Криму наприкінці 1920 — першій половині 1921 рр. Неабияку роль відіграла й Кримська надзвичайна комісія та особливі відділи Червоної армії.
У Державному архіві Служби безпеки України зберігаються опитувальні листи тих, хто був заарештований у перші місяці володарювання більшовиків у Криму. У графі «У чому обвинувачується?» слідчі Особливої трійки Міхельсон, Бистрих, Гусін, Брянцев, Чернабровський, Удріс та інші без вагань писали: «козак», «підпоручик», «чиновник військового часу», «юнкер», «марковець», «дроздовець», «штабс-капітан», «доброволець», «учасник армії Врангеля» і т.д. (див. документальні матеріали). Тобто інформація про саму людину, що містилася в анкетах, не мала для слідчих абсолютно ніякого значення. Доля «злочинця» була цілком передбачуваною.
Відомо, що в цей час на території Криму діяли різні органи ВЧК: особливі відділи, Транспортна ЧК, Морська ЧК і т.п., між якими існували серйозні протиріччя щодо «сфер впливу». Це пов’язане з тим, що Кримревком не був єдиним координуючим центром цих органів у Криму. Такий центр з’явився лише в квітні 1921 р. — Кримська обласна ЧК (КОЧК). Більш того, відомо, що особливі відділи, які проводили політику терору стосовно всіх «контрреволюціонерів», були практично безконтрольними. У діях органів ЧК принципи «революційної законності» часто межували із свавіллям. Була поширена система заручників, і донос, навіть і не підписаний автором, був цілком достатнім приводом для арешту як людини, на яку був написаний, так і всієї його родини.
Разом з ЧК у терорі брали участь й частини Червоної армії та її особливі відділи. Це виявилося у допомозі проведенню продрозкладки, у діяльності комендатур, які в ряді випадків могли застосовувати й позасудові розправи. Є факти прямого зіткнення між ЧК та Червоною армією на ґрунті «різного розуміння своїх владних повноважень».
Перед чекістами на півострові стояли масштабні задачі «у справі боротьби з контрреволюційним елементом». Умовно їхню діяльність можна поділити на 2 етапи. Перший — це період масового терору після перемоги над Врангелем, спрямований проти колишніх білих офіцерів та всіх інших «антибільшовицьких сил», які перебували в той час у Криму. Другий — це масова перевірка «сигналів» про антирадянську діяльність осіб після вигнання Врангеля. Сигнали відразу почали надходити до компетентних органів від «пильних товаришів». Під перевірку потрапляли особи різного віку, статі та соціальної приналежності.
Приміром, селянин з Ново-Іванівки Сімферопольського повіту Панков за службу в державній сторожі у Врангеля був присуджений до перебування в таборі примусових робіт терміном на 1 рік. Така ж доля спіткала його односельчанина Т. Федоряка. Іншу особу — поліцейського при білих В.Меще¬рякова — у лютому 1921 р. заслали до концентраційного табору «на час громадянської війни» (яка, до речі, начебто вже завершилася). Домогосподарка (з дворян) Лідія Тиха як неблагонадійна була вислана в Харків. Майно репресованих підлягало конфіскації.
Траплялися і цілком абсурдні підстави для арешту. Лимарю Піастро ставили за провину те, що він постачав армію Врангеля сідлами й іншими «шкіряними товарами». Однак, на відміну від багатьох інших, йому досить пощастило, і Піастро звільнили зі стандартним формулюванням «за недоведеністю обвинувачень».
У документі, підписаним Р.Землячкою на початку грудня 1920 р., зазначалося: «Шляхом реєстрацій, облав і т.п. було проведено вилучення офіцерів та солдат, які служили у військах Врангеля. Більша кількість врангелівців та буржуазії була розстріляна. Наприклад, у Севастополі із затриманих під час обшуків 6 тис. осіб відпущено 700, розстріляно 2 тис. осіб, решта знаходяться в концентраційних таборах (родини тих, кого було розстріляно, висилалися з Криму. — Авт.). Дії особливих відділів спричинили масу клопотань з боку місцевих комуністів — завдяки їхньому зв’язку з дрібною буржуазією — за тих або інших заарештованих. Облавком вказав на неприпустимість масових клопотань та запропонував партійним бюро в жодному разі не давати санкції на подібні клопотання, а, навпаки, надати дійову допомогу особливим відділам в їх роботі з остаточного викоренення контрреволюції».
Звичайно, не всі в Криму підтримували цю спрямованість на масовий терор. Так, про невдоволення та розгубленість свідчить, наприклад, протокол № 1 засідання бюро Севастопольської парторганізації, датований груднем 1920 р. Серед питань, які розглядалися на цьому засіданні, є й таке: «Про ставлення організації РКП до становища, яке склалося в місті в зв’язку із арештами та обшуками». В ході довгих дебатів та суперечок було прийняте рішення «провести агітацію серед робітничих мас про необхідність викорінення контрреволюціонерів».
Кун та Землячка продовжували надсилати реляції до ЦК РКП(б), в яких наполягали на тому, щоб «убрати з Криму всіх «м’якотілих» — Ю.Гавена («через його недостатню твердість та стійкість» 90), С.Бабахана, І.Фірдевса, першого редактора газети «Красный Крым», колишнього меншовика П.Но¬вицького, Л.Немченка та багатьох інших, а замість них прислати з Москви «перевірених» товаришів. У керівництві Криму розпочався конфлікт, який закінчився відозвою Куна та Землячки. Важливу роль у цьому відіграв відомий діяч більшовицької партії М.Султан-Галієв.
Ім’я татарського революціонера, більшовика М.Султан-Галієва на довгі десятиліття було викреслене з історії. Повна реабілітація відбулася лише наприкінці 80-их років (посмертно). Більша частина революційної діяльності Султан-Галієва пов’язана з роботою в Казані та в Москві: у Центральному бю¬ро комуністичних організацій народів Сходу при ЦК РКП(б), Центральній мусульманській військовій колегії, Народному комісаріаті у справах національностей. У Криму М.Сул¬тан-Галієв був лише один раз, але його приїзд мав далекосяжні наслідки. Незручний та різкий у судженнях (особливо з національного питання), Султан-Галієв давно викликав роздратування у вищих колах більшовицького керівництва. Незважаючи на високі посади, він з кінця 1918 р. знаходився під негласним наглядом ВЧК. Під зручним приводом «вивчити стан справ в Криму», напередодні Х з’їзду РКП(б) (що відбувся 8–16 березня 1921р.) Султан-Галієв з мандатом ЦК та Наркомнацу був «висланий» з Москви. Дозвіл повернутися він отримав вже після закінчення партійного з’їзду, де серед основних розглядалося й національне питання.
За півтора місяця роботи в Криму М.Султан-Галієв не тільки детально вивчив стан справ, але й налагодив роботу татарського бюро обкому партії, сміливо порушив питання про припинення червоного терору. Так, у своїй доповіді «Про становище в Криму» він зазначав: «...В розвитку радянської роботи... були ще інші специфічні умови, які породили ненормальність її постановки. Першою і дуже великою помилкою щодо цього є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20–25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч... Найгірше, що було в цьому терорі, так це те, що серед розстріляних потрапляло дуже багато робітничих елементів та осіб, які залишилися після Врангеля з щирим та твердим рішенням чесно служити Радянській владі. Особливо велику невибагливість в цьому відношенні виявили надзвичайні органи на місцях. Майже немає родини, де б хто-небудь не постраждав від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього брат, у третього син і т.д.».
Чесна та смілива доповідь М.Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Султан-Галієв порушив неписаний партійний етикет, різко викрив свавілля, яке творилося у Криму, назвав прізвища, конкретні факти. Ні про що подібне не згадували М.Фру¬нзе, М.Бухарін, М.Ульянова, Д.Ульянов, які вже побували в Криму. Про становище в Криму у весь голос заговорили в Наркомнаці та Раді національностей. Таємне ставало явним. Вже у 1923 р., під час обговорення вищими політичними керівниками рукопису роману «В тупике» Маркс Тартаковський намагався отримати пояснення щодо подій в Криму у Дзержинського: «...Офіцери з’явилися на перереєстрацію. І почалася кривава бійня без будь-якого сенсу. Всіх, хто з’явився, заарештовували, ночами виводили за місто і там розстрілювали. Я спитав Дзержинського, для чого все це було зроблено? Він відповів: — Бачите, отут було зроблено велику помилку. Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів із цілком винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони ТАК використають ці повноваження».
У травні 1921 р. у Москві нарешті усвідомили серйозність ситуації. До Криму була надіслана повноважна комісія ВЦВК, РНК та ЦК РКП(б) на чолі з Ш.Ібрагімовим. Вивчивши стан справ, він на засіданні обласного комітету РКП(б) 16 червня 1921р. сказав: «...У Криму не все йде нормальним шляхом. По-перше, залишки червоного терору, який провадився надзвичайно жорстоко. Надзвичайний перебір в Криму надзвичайних органів, які діють порізно, і від цього потерпало населення. А Велі Ібраїмов, виступаючи на пленумі обласного комітету 22 серпня 1921 р., сказав ще більш відкрито: «...Уся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК та Червону Армію, чим остаточно тероризувалося робітниче та татарське населення».
Дані про масштаби червоного терору та кількість його жертв дуже різняться. Першим газетні повідомлення про жахи кримського терору 1920–1921 рр. зібрав та систематизував у 1923–1924 рр. С.Мельгунов. У своїй книзі він наводить цифру в 56 тис. осіб. Кримський історик В.Петров прийшов до висновку, що мінімальна кількість загиблих складає 20 тис. осіб. М. Султан-Галієв назвав цифру в 70 тис., І.Шмельов — 120 тис. загиблих.
Можна цілком погодитися з В.Петровим у тому, що «репресивні заходи не дали бажаних результатів, а навпаки, загострили політичні умови в Криму». У травні-червні 1921 р. сплеск антибільшовицького збройного руху досяг таких розмірів, що майже цілком припинилося автогужове сполучення між повітами. За словами історика С. Усова, усі «спроби особливого відділу ВЧК, Чорноморського флоту, червоних частин під командуванням Якіра нейтралізувати дії банд «зелених» закінчувалися провалом. Дійшло до того, що в Ялту з Сімферополя доводилося добиратися через Севастополь, морем». Подолати цей рух лише збройним шляхом більшовицька влада не змогла. І останнє. В радянській історіографії багато писалося про розгул білого терору на півострові, внаслідок чого більшовики, начебто, були вимушені реагувати адекватно. Проведені дослідження не дозволяють погодитись з цим. Відповідно до розрізнених і уривчастих свідчень, зібраних, наприклад, кримським істориком В. Брошеваном у фондах Державного архіву Автономної Республіки Крим, у 1918–1920 рр. у Криму білими й інтервентами було заарештовано 1428 осіб, із них членів РКП(б) — 289, членів інших партій — 7; за соціальною ознакою: робітників — 135, селян — 32. Засуджено до страти 281особу. Зрозуміло, навіть якщо ці дані й не досить вірні та деякою мірою занижені, все ж таки вони не йдуть ні в яке порівняння з кількістю вбитих більшовиками у Криму під час червоного терору. Надзвичайний стан залишався в Криму фактично до листопада 1921р., а попереду була вже наступна трагедія: голод 1921– 1923 рр.

Тетяна БИКОВА

Джерело