Насамперед дякую С.Караванському за високу оцінку моєї студії "Забобон неперекладності", на яку він відгукнувся статтею "До питання про неперекладність" ("УМТЛ", ч. 2, 2000 р.). Навзаєм хочу підтримати колегу в тому, що суржик потребує пильнішого вивчення і що вичищення суржику слід починати зі словників. Власне, цілком зрозумілим і передбачуваним є те, що у проблемі перекладності віднайшов такі акценти відомий філолог, який звів у систему близько 15 тисяч синонімічних рядів калинової мови, оприлюднив чимало захоплюючих праць про секрети її самобутності, уклав перекладний словник на 35 тисяч складних випадків. За це йому низький уклін від усього цеху перекладачів. А особливо ж від тих, кому випало виводити зелених чомучок-початківців у дипломовані професіонали.

 Утім, стаття С.Караванського саме про суржик, а не про неперекладність як таку. Дослідник бо не стверджує, ніби щось у принципі не піддається перекладові, а, навпаки, переконує, що українська мова своїми органічними засобами, без позичок зі сторони здатна виразити будь-який відтінок почуття і думки. Однак неперекладність - це не просто буденна відсутність перекладу, коли той необхідний і можливий, це його принципова нездійсненність і немислимість, довкола яких наука наламала гору полемічних списів. Парадокс: ніхто не піддає сумніву той очевидний факт, що поступ цивілізації завдячує доланню мовних бар'єрів, зламуванню монополії окремої мови на ідеї і настрої, образи і стилі, на творчі осяяння і відкриття, але віра в те, що повноцінного перекладу взагалі не може бути, - віра затята й давня, як Вавилонська вежа, - ще панує. Надто поглибила її - всупереч олітературенню нових мов і набуттю ними сили - епоха Відродження: Данте писав, що музика поезії не надається іншій мові, Сервантес порівнював переклад з виворотом килима. З новітніх теорій мовної замкненості культур випливало, що різномовні люди й народи геть не годні порозумітися, навіть через перекладача. Сьогодні в Україні цей елітний песимізм, ця професійна релігія, цей масовий побутовий забобон проростають густим бур'яном на ниві духовності, даючи отруйні плоди.

 Мабуть, оборонець чистоти української мови віддалив заголовок від теми через те, що назва осоружної мішанки мов уже добре зав'язла йому в зубах і набила оскому, а поняття перекладності - хоча й ключове для давнього, як світ, фаху - у філології досить свіже і ще не вельми розроблене. Вочевидь, слід бодай розкрити зміст самого терміна, а заодно і засади, яка лежить в основі цілої професії і її теорії.

 Що ж таке перекладність?
 Коротко кажучи, це можливість відтворити щось засобами іншої мови. У широкому смислі - це здатність зрозуміти і втілити, тобто витлумачити чужий світ думок і почувань питомими для свого середовища формами вираження. Вона, ця здатність, залежить не тільки від ресурсів мови, якою робиться переклад і які цим та іншими перекладами розширюються, але й від дистанції між мовами, разом з тим і між культурами, від вивченості змісту джерела, що перекладається, від специфіки тексту, його жанру і стилю; нарешті, вона зумовлена тим, що наш читач (слухач, глядач) знає про чужомовний світ, які реалії йому відомі, як він їх сприймає й оцінює. Суб'єктом тлумачення виступає не тільки особа перекладача, а й уся спільнота з її духовною традицією. Вислів "Джон у котеджі грає на банджо" сто років тому передавали на взір "Іванко в хаті грає на кобзі". І така міра точності, що тепер смішна, для своєї доби була закономірною. У "Гамлеті" П.Куліша ми знайдемо гетьмана, постоли й тулумбаси, бо інше за його часів виглядало б НЕДОПЕРЕКЛАДОМ - суржиком. С.Руданський, перекладаючи "Іліаду" Гомера, назвав її "Омировою Ільйонянкою", Ахілла - Пільєнком, Афродиту - Вродою, Геракла - Іраклієм, жерців - попами, скіпетри - ціпками, хлайни й хітони - свитами та сорочками. Така "Іліада" захоплювала І.Франка, який писав: це "наш український Гомер, і то націоналізований так щасливо, що я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею".

 Перекладність, отже, - величина нестала, динамічна, її межі змінюються. Мета перекладу - бути відмінною подібністю, а не копією, не дублікатом, зміст якого так само треба перевиразити, щоб зробити прозорим для розуміння. Навіть двомовні словники корисні насамперед не списком транскрипцій власних назв, а поясненням значень. Узагалі перекладні словники наводять не тотожності, а відповідники - щораз інші для кожної пари мов та й у чималій кількості нові для кожної епохи. І при цьому вони здебільшого не одиничні, а множинні. Звідки ж і береться багато різних, але по-своєму вірних оригіналові тлумачень, як не з рідної синонімії, що може охопити безліч відтінків багатогранного, у вирі життя мінливого змісту, що його несе чуже слово? Тому говорити про цілковиту, "суцільну" перекладність, передумову якої С.Караванський вбачає у досконалості словників, нема жодних підстав: такої просто не буває. Перекладність - об'єктивний міжмовний параметр і від якості чи навіть наявності словників аж ніяк не залежить. Адже і вміст кисню в повітрі не залежить від чутливості приладів, якими він вимірюється. Хоча ніде правди діти: давно зашкалює на вміст сміття у мовному середовищі навіть наше недосконале лексикографічне приладдя.
 Межі перекладності словникарям вдається поворухнути хіба що впливаючи на мовну свідомість спільноти, тобто настільки, наскільки сама спільнота готова і здатна всотувати словники. Але то вже інше. Деякі майстри перекладу небияк розсовують рамки можливостей перевираження і тим полишають своєму цехові новий оперативний простір. Згадаймо досліди П.Куліша, М.Старицького, І.Франка, Лесі Українки, М.Зерова, М.Рильського, В.Мисика, М.Бажана, Бориса Тена, С.Ковганюка, О.Кундзіча, М.Лукаша, Г.Кочура, Д.Паламарчука, Д.Білоуса, Д.Павличка. Але ж арсенал повноцінних засобів тлумачення поповнюють навіть наївні буквалісти, бо щось із бездумно пересаджених ними культур чужого поля неодмінно приживається, сіється і буяє на новому ґрунті, зрештою перестає бути бур'яном, освоюється і стає нормою. Історія перекладу засвідчує, що коли питомі ресурси вираження нечутливі до різкого зростання потреби носія у чужому досвіді, його мова неминуче хворіє на різносортний буквалізм, кальки, варваризми, суржик. Усе це обертається мові хворобою росту, якщо не вражає генів її самобутності.

  Однак не випадково у статті С.Караванського немає жодного закиду перекладачам. Де ж основне джерело явища? Відтоді, як видавничі рецензенти й журнальна критика підняли в Україні вимоги до мовної культури перекладів дуже високо й утримали цю високу планку вимогливості протягом кількох десятиріч, уже минула ціла епоха занехаювання мистецтва українського перекладу взагалі (носієм традиції і щасливим винятком залишається тут хіба що видавництво "Основи"). Прикметним для перекладацького процесу в добу нашої державної незалежності є постання (а точніше, чиєсь турботливе плекання) на землі кобзарів такої Асоціації перекладачів України, яка навіть свій статут, кодекс честі й вісник полінувалася перекласти українською мовою (тел. для довідок у Києві 234-62-08). Отже, причина хвороб української мови - неоколоніальне російщення, насильна двомовність України.

 Звичайно, "двоязычіє" і суржик - це тільки пара ланок у логічному ланцюзі, де і причини глибші, і наслідки далекосяжніші. Корінь зла можна вбачати у кризі економіки, а плоди - у маргінальній невизначеності і роздвоєності душ, у хирлявості національної волі. Але не забуваймо і про зворотний вектор впливу. Наш добробут іде від якості мови - знаряддя, яким щодня творимо себе й довкілля. Слово формує свідомість, але й людина плекає слово. От тільки чи годні ми, живучи в клубку наших суперечностей, відновити, як чехи або ізраїльтяни, свій український "іврит", чи, навпаки, нас чекає доля Ірландії або корінної Прусії? Де знайти сили на те, щоб повернути народ до рідних джерел, до мови літературної, могутньої і споконвічної, коли повсюди насаджується й панує колоніальний гібрид, поіменований за назвою краю?
 С.Караванський подає захоплюючий екскурс в історію "нагромадження й легалізації" суржику за останні 200 років, ділячи її на сім етапів. При цьому в мовній мішанці вчений угледів чомусь тільки російські елементи, лише раз згадавши польські. А де ж англійські, що вал за валом накочуються сьогодні на українську мову? Досить пройтися Хрещатиком від Європейської площі до Бессарабки, щоб назбирати їх цілий словник. Чи усвідомлюємо ми, якою іржею невдовзі може обернутися для сприйняття нами своєї духовної спадщини засилля односкладових англіцизмів, зокрема з огляду на те, що довжина, кількість значень, частота вживання і вік слова взаємозалежні? Чи помічаємо, що іменникові варваризми тут майже виключно чоловічого роду і вихолощують граматичний рід узагалі? Чи розуміємо, яким вірусом вони можуть стати - спільно з синтаксичними кальками - для відмінків? Провідмінюймо-смо "мас-медіа", де рід причеплюється тільки тому, що його мають "ЗМІ"... Розвивалася наша мова під впливом інших і до І.Котляревського. Тих же полонізмів до гибелі було за Д.Вишневецького-Байди, П.Сагайдачного, Б.Хмельницького та І.Мазепи. У Києві на початку 19-го століття тон задавала мова польська - поміщицька, і першими студентами університету ім. Св.Володимира були здебільшого свідомі поляки, тож стіни закладу не могли не чути польсько-російського суржику на додачу до вченого російсько-німецького.

 Але копнімо глибше. "Борщ, що я його хвалив", - це приклад суржику українсько-скіфського. Адже "борщ" перекладається з перської як "кришанка" - і сьогодні іранці подають його з ложкою сметани. Так само іранські лексема "хвалити" і конструкція "що його" замість "який" - поцікавтеся, хто ще з слов'ян її має. До речі, і корінь прізвища нашого шановного словникаря - "караван" - того ж походження. Були суржики українсько-варязький і українсько-візантійський у добу постання й християнізації Русі. Були українсько-чудські та українсько-тюркські за руської колонізації і в час упокорення ордою. Один з таких навіть виріс у напоширенішу слов'янську мову. Коли підходити до неї з пуристською міркою С.Караванського, то що від неї залишиться? Як підрахував О.Трубачов (див. журнал "Вопросы языкознания", № 5, 1957, с.67), з 10779 слів (без 818 власних імен та етнонімів), що їх походження пояснено у 4-томному "Етимологічному словнику російської мови" М.Фасмера, тільки 93 (0,9%) трапляються виключно в російській мові. Решта 99,1% - запозичення. З них пізніх - 6304 (58,5%). Понад півмови! Слів експресивних, звуконаслідувальних, неясних за походженням - 1119 (10,3%). Загальнослов'янських (і ранніх запозичень) - 3191 (29,5%). Спільних тільки для східних слов'ян - 72 (0,8%). Як бачимо, замало для підтвердження теорії братньої триспальної колиски... Чи дочекаємося завершеного видання свого етимологічного словника, щоб пересвідчитися в тому, що "щирої" української мови ніколи не було? Бо тоді рідні "огірки в мисці", "лиман за левадою", "троянди й маки", "школа, пошта, церква" разом з "Петром Бандурою" виявляться щирою грекою. "Запропонуй Галушці келих оковитої і буде свиня в болоті" - незасміченою латиною1. "Собака під грушею" вкупі з "люлькою в кишені кумових шароварів" - чистою перською. "Чи є хосен від кави з цукром?" - тільки арабською. "Чубатий Карась чекав батька, де лопухів густо" - суцільною збірною волзько-фінською. "До козацького казана і куреня торбар з кобзою привів ватагу чумаків, чабанів і батраків безчобітних" - тюркською. "На ринку не потрап на гачок і купуй крам без ґвалту, бо муситимеш рятуватися на даху кухні" - рафінованою німецькою. І так далі. Ось ще вгадаймо, яка це мова, а за нею - період в історії: "Клишавий лайдак не відгилив свого ремесла й не кліпнув лупатою шкапою, хоч карався скабкою у кирпатій мармизі, тванню з гички в пельці й відлигою, ледве швендяючи повз скирту до клуні на толоку". Чи хоч одне з повнозначних слів тут незрозуміле? А всі 20 - литовські.

 Отже, згідно з житловим кодексом мови бородатий суржик за вислугу літ перестає бути квартирантом в оселі і стає господарем. До  чужинця звикають і з ним зріднюються тим швидше, чим нав'язливіше й частіше він сунеться в діло. Він зухвало конкурує, штурхається, бешкетує і заважає, але зрештою знаходить свою нішу на загальній службі, доводить свою користь і лояльність і натуралізується так, що його не впізнають. Тому я не поспішав би викидати із словників чимало давніх нововведень, хай би їх і можна було перекласти старшими синонімами, як це робить С.Караванський. Та й свіжих, коли вони незамінні при ділі і не руйнують мови, а збагачують її. Адже і сам С.Караванський у словнику синонімів подає новітні запозичення "адекватний" та "еквівалент" до гнізда "відповідний (переклад), відповідник (мовний)"... Звичайно, "міроприємство" - какофонічний варвар і не суперник "заходові". Але навіть свіжоспечене слівце "спротив", що його так само ще нема у словниках, скоріше приживеться поряд з "опором", ніж "маргінальний" (чи "марґінальний", як пропонує О.Пономарів) поступиться "загумінковому", котре вже очуднене і ріже слух. Це не рецепт, а оцінка шансів, і взагалі мета цієї статті - бодай трохи розібратися в суперечливій природі явища, що тінню супроводить мову крізь віки. Тоді можна було б підступитися і до засад, полемізувати щодо несталості й нерозробленості НОРМИ. Чи посувати її назад у минуле? Чи наближати до живого мовлення? Виважуючи опірність мови до запозичень на тлі протилежної тенденції до змін, доходиш думки, що прискорене оновлення лексики, особливо штучне, таїть загрозу неабияких духовних втрат, бо мова - це пам'ять, спадок, саме її єство - гнучка стійкість (про це див. у студії "Мова в Україні: стан, функції, перспективи", "УМТЛ", ч. 6, 2000 р.). Ясно, що треба реабілітувати в словниках списки репресованих самобутніх українських слів. Але чи вдасться оживити їх на вулиці, не скидаючись при цьому на Кундзічеву Нафталінічну?..

 Cуржик - багатоликий і різнокаліберний, тож прокрустове ложе тут не мірило. Тільки реалії як повпреди культури (бард, віґвам, сомбреро, ікебана) набувають прав в іншій мові саме тому, що вони чужі. Спробуймо описати казахську юрту, коли жодного із слів на позначення її 150 деталей у нас нема. Частіше ж лексичний зайда сіє сум'яття: навіщо мові "сендвіч", "офіс" і "шоп", коли вже є раніші запозичення - "бутерброд", "контора" і "магазин" з "крамницею"? Добре ще, коли новий синонім розгалужує відтінки значень, хоч би стилістичні чи ужиткові: тоді забороняти його - все одно що воювати проти вітряків. Містке слово "виражальний" (за С.Караванським, легалізоване, тобто, даруйте, узаконене після 1933 р.) - значно ширше за змістом, ніж "образний", і означає не те саме, що "описовий". Інша справа, коли мова попросту невдало передражнює іншу. Мало нам було "прес-конференції", що ми спокусилися на туманний "брифінг"? Тепер попадаємо пальцем у небо чи на слизьке, бо у своїй рідній стихії briefing - це короткий інструктаж. А наш "брифінг", виходить, треба тлумачити англійською як press-conference. От тільки не завадить при цьому бути очевидцем події, щоб не ввести нікого в оману, а коли ти ще й перекладач - не зажити слави перебріхувача.

 До речі, про фахову правдивість.
 С.Караванський кільканадцять абзаців присвятив доведенню того, що Загальну декларацію прав людини слід називати Всесвітньою декларацією людських прав. І тим пролив мені бальзам на душу, бо саме так цю назву мені доводиться щороку виправляти своїм студентам. Перекладаючи всю Декларацію, вони мають завдання обґрунтувати перед судом аудиторії кожний свій творчий хід, своє розуміння тексту чи вибір слова. Собі на втіху ми не лише звіряємося з офіційним українським текстом Декларації, а й нещадно редагуємо його, знаходячи вислови точніші, виразніші, концептуально й стилістично доречніші і, чого гріха таїти, просто грамотніші. Звичайно, у розпалі творчої полеміки кожний обстоює свій варіант тлумачення, бо на те має своє людське право. Виходить, отже, ціла колекція перекладів, за кожним з яких - своя система роботи, своє професійне кредо, своє розуміння загальнолюдських цінностей, словом, професійна особистість. Зібрані докупи, ці спроби потім служать благодатним матеріалом для написання бакалаврських і магістерських студій. Всесвітня декларація людських прав стоїть у ряду величних і непроминальних поєднань Слова і Духу і тим дає майбутньому перекладачеві неабияку школу. Між іншим, університетське Товариство української мови готує для МЗС проект нового українського тексту Декларації разом з обґрунтуванням виправлень. Тож запрошуємо всіх (зокрема й С.Караванського) до співпраці у цій ділянці.

 Тут проте слід пояснити ще одну з засад професійного кодексу перекладача, а заодно й розкрити ключове поняття, що лежить в її основі. Тоді стане зрозумілим, чому в статті "Забобон неперекладності" поряд з виразом "людські права" вжито чинну офіційну назву Декларації. Заторкуємо знову-таки людське право - мати авторство на свій текст.

 Що таке автентичний переклад?
 Це текст іншою мовою, який має таку саму юридичну силу і не допускає відмінного (подвійного) тлумачення у жодній з мовних іпостасей, скільки б їх не було. Угоди між державами підписуюються і оприлюднюються як такі, що написані паралельно двома чи більше мовами. У цьому разі кожна офіційна мова, опріч іншого, виступає у своїй представницькій функції. Тут зовсім не важить, хто і якою мовою складав, хто перекладав і правив початковий проект угоди, - усе це перекреслюється підписами сторін, хоча всякому ясно, що урочистій миті передує ретельна редакційна підготовка. Щоправда, деякі міжнародні пакти, конвенції, статути тощо (надто при їх багатомовності, тобто коли автентичних текстів багато) містять істотне застереження, що у випадку розбіжності тлумачень слід звертатися до такого-то тексту, як до першоджерела. Але й така обмовка ще не означає, що він був оригіналом або є взірцем для поправок у суверенних паралелях.

 Так-от, перекладач не має права змінювати жодної букви чи коми в автентичному або в канонічному тексті, яким би сирим, неоковирним чи застарілим він йому не здавався. Витяг з чужомовного документа можна замінити тільки витягом з офіційно затвердженого перекладу. Посилання на чужомовну Біблію - готовим відповідником з української Біблії. Коли перекладаєш працю зарубіжного автора, а той своєю мовою цитує якогось з українських недорік, робити зворотний переклад, гармонізуючи при цьому зміст і вираження, було б неабияким зухвальством - мусиш знайти і списати первісний текст. Це - правило. Якби було інакше, ми мали б в одній мові дві чи 22 версії кожної міжнародної угоди на будь-який смак і плутали б не тільки придумані нові назви. Хай би нам послужив уроком і такий факт: І.Тургенєв колись обурювався тим, що в Росії перекладали й видавали його французькомовні твори раніше, ніж він устигав опублікувати власний російський текст.

 Мій давній друг і колега С.Ткаченко, що вже кільканадцять років працює перекладачем в ООН у Нью-Йорку, якось жалівся мені, що в нього мало не половина робочого часу йде не на саме перекладання, а на пошук у довідниках, службових теках і книгозбірнях справжніх назв організацій і автентичних текстів промов та документів, на які треба точно послатися. Легше було б не переписувати, а перекласти назви й цитати, ще й увиразнити суть, але в ООН такий непрофесіоналізм з рук не сходить.

 До речі, С.Караванський у своєму тлумаченні спирається на англійську назву Universal Declaration of Human Rights як на оригінал, проте наш аудиторний аналіз показав, що англійський текст Декларації в окремих статтях відхиляється від французького нюансами змісту і при цьому значно програє йому стилістично. В кількох місцях його не раз поліпшували і мої студенти, коли їм випадало перекладати Декларацію англійською мовою з французької чи української. Втім, зачеплена тема варта окремої розмови, бо хоч традиційний стиль франкомовної дипломатії і позначився на англійському тексті Декларації, серед слабкостей останнього годі шукати таку недолугість, як англо-французька мішанка на ймення Franglais, - лише подекуди він справляє враження перекладного.

 Справді, суржик інтересний тим, що по ньому вгадуєш, з якої мови робився переклад. А краще б сказати, з якої мови переклад недороблено. Межа між суржиком і нормою, надто між варваризмами і узаконеними запозиченнями, хистка й непостійна. І за відсутності належної лексикографії та освіти кожен проводить її на свій розсуд. А проте навіть нечіткої межі часом досить, щоб угледіти вторинність тексту і безпомильно визначити мову, з якої здійснено недопереклад. Та навіть у рамках загальноприйнятої норми для діагностики перекладу на мову джерела годі буде елементарної пильності: перекладача видають чужі реалії і відсутність реалій рідних, асимільовані кальки й ужиткові запозичення (особливо своєю частотою), легкі смислові зсуви, синтаксичний і фразеологічний арсенал, скутість у виборі синоніма, стилістичні акценти тощо. Коли 1991 року президенти Л.Кравчук, Б.Єльцин і С.Шушкевич підписали Угоду про СНД, у ній твердилося, що три її слов'янські тексти "мають однакову силу". Проте в "Молоді України" (від 12 грудня 1999 р.) на підставі рецидивів суржику в українській паралелі було обґрунтовано думку, яку досі ніхто не спростував, що первісно угода писалася російською мовою. Коли 1994 року британська преса жахала світ розколом України на кілька ядерних державок, аналіз стилю одного такого вибрику в газеті "Таймс" так само допоміг виявити, що це поспішний переказ із російської. Факти були цікаві, а головне - неспростовні, бо складалися в систему, в метод, у почерк. Українська служба радіо "Бі-бі-сі" в Лондоні навіть записала діалог про заячі вуха й ведмежу лапу Москви, однак, щоб не спричиняти міжнародного скандалу, так і не зважилася випустити коментар промовистих взірців недоперекладу в ефір.

 Я високо ставлю містку й аргументовану розвідку С.Караванського "Про мову Конституції" (газ. "Час", 1 листопада 1996 р.), яка також утверджує людське право кожного українця мати людську мову. І коли вже С.Караванський вважає, що міністерство інформації нормальної держави на підставі статті "Забобон неперекладності" повинне зобов'язати всю пресу, радіо і телебачення перекладати всі цитати з інших мов своєю, бо без цього немислима мовна культура, то скажу, що, на моє глибоке переконання, Верховна Рада України після проникливої публікації С.Караванського мусила б спеціально зібратися для виправлення мовних огріхів в Основному Законі і в такий спосіб одержати нарешті свій атестат зрілості.

 А поки цього не зроблено, хто зважиться посилатися на текст, якого не існує? Ким визначено повноваження вносити в нього зміни, як не ним самим, і в порядку, ним установленим? Розумію, що тут філологія хапається за хустинку, щоб утерти сирітську сльозу. Нема у нас державної концепції мовного будівництва!.. Спитайте в юристів: чи може бути чинним неграмотний закон? Чи має силу правовий акт, який порушує закони, що діють у Державі Слова? Саме життя доводить, що ні. Доказом тут є не лише потоптана Конституція з її 10-ю статтею, котра править то своєму владному гарантові, то грошовитому зайді за дишло, але й Закон про мови. Мовні покручі в ньому (як-от "вправі") не раз давали мені привід через пресу дорікати законодавцям їхньою недосяжністю, адже цей закон погрожує карою за спотворення й приниження мови, тож мав би зачепити і своїх авторів. Однак не зачепив: годі чекати правових наслідків від прийнятої про людське око декларації. Це ж істина абеткова: коли в такому законі не розписано санкцій проти порушників того чи іншого положення за ступенем провини, він узагалі не має сили і не є законом.

 Звідки береться цей дурисвітський фальш? Чому оживає знову і знову ця біда? Хіба не тому, що українському суспільству накинено зневажливе ставлення до свого верховного творця і найціннішого знаряддя - слова? Словом прийнято легковажити, кривити, його можна пускати на вітер, ламати, зраджувати і т.д. Оскільки слово - не особиста власність, а найтонший зв'язківець між людьми, кожен з нас через масове словоблуддя втрачає щастя бути зрозумілим у злеті своєї думки, тобто стає самотнім глухарем, який, співаючи своєї, не чує інших. А всю громаду охоплює стан напівнімотності, розпорошеності, безпорадності, пригніченості, скиглійства, в'ялості, піддатливості й налаштованості на сплески агресії, нарешті самоїдства, самоприниження, покори, догідливого плазування на колінах перед сильним, благального жебрання і моління на ярмо. До речі, це добре знають специ з промивання мізків, що обплутали Україну густою мережею чужомовних брудних газеток, радіоталалайок і телебалабонів.
 Вища культура мови - це краща доля народу. Цінності взаємозалежні.