Райнер Марія РІЛЬКЕ СПОГЛЯДАЮЧИ

Дерева гнуться на порiг, 
iз днiв пронизливих несуться, 
в холоднi шиби лячно пнуться, 
щось виповiсти далi рвуться, 
вони без друга не назвуться, 
не стануть милi без сестри. 

Крiзь лiс, крiзь час i крiзь вiки – 
все мiнить буря в чистiм вирi. 
Усе тут часу не спiвмiрне, 
тут краєвид – рядок псалтирний 
високий, вiчний i важкий: 

Мiзерне все, з чим ми воюєм, 
велике ж завше боре нас. 
Зрiдняймось з свiтом – то не всує, 
ми й переможенi вiдчуєм, 
як станем вiчними – без назв. 

Нам свiт лиш малiстю пiдвладний, 
наш успiх пiзнає малих, 
бо вiчне все i нерозгадне 
не може гнутися до нiг. 
Отак суперниковi ангел 
заповiдає, наче бог: 
як тятиву противник зiгне, 
мiж пальцями вiдчути встигне 
металу виспiваний пагiн, 
так, як мелодiю смичок. 

Кого ж той ангел перемiг, 
хай часом сам борнi зрікався, 
той возвеличений вертався, 
змужнiлий, бiльшав i прямiв, 
бо i долаючи пiдносить 
шлях без трiумфiв i звитяг, 
i суть його: не в перемозi, 
в поразцi вивершить життя. 

Переклав Василь СТУС 
кінець 1960-х років

Райнер Марія РІЛЬКЕ СПОГЛЯДАЮЧИ СВІТ

Докучливi гудуть вiтри, 
дерева женучи в аллюрi, 
i шиби торготять понурi, 
надокрай дорiкає бурі, 
тож як не ‘ддатися зажурi, 
коли нi друга, нi сестри. 

Цей вихор творить свiт iзнову, 
коли долає вперебрiд 
i вiк, i роки, i дiброву. 
Тривкiше за псаломну мову 
постав суворий краєвид. 

Якi намарнi нашi чвари! 
Опроти ж нас – така могуть! 
О щоб то, свiтовi до пари, 
i нам пiдпасти пiд удари, 
котрi, впотужнюючи, гнуть! 

Звитяги нашi – надто вбогi 
І кожна з перемог – дрiбнить. 
Лиш непiдвладнi перемоги 
недовiдомих прастолiть. 
Так янгол був перед віками 
бiблiйним воям появив, 
коли суперники волiли 
у герцi висталити сили, 
вiн вiдчував їх пiд пучками, 
як струни вiдчувають спiв. 

Кого ж той янгол був долав, 
хто й сам не раз борнi зрікався, 
той рiс i в правдi покрiплявся, 
бо длань владущу запiзнав, 
що дужче гне, то радше взори 
знiмає з тих, кому рости 
лише безмежнiстю покори 
перед огромом тяготи. 
 
Переклав Василь СТУС 
1973