Олесь КОЗУЛЯ,
науковий співробітник Національної бібліотеки України ім. В. І.
Вернадського
Севастополь - місто
української слави і трагедії
У мідно-бронзову добу у Криму жили землеробсько-скотарські
племена ямної і катакомбної культури. До пізніх часів цієї доби
в гірській частині знайдено пам’ятники кизил-кобинської культури,
пов’язаної з племенем таврів, які переважно займалися землеробством,
а також скотарством і рибальством. Від них походить колишня назва
півострова — Таврика.
Глибини етнотаврійської культури засвідчують зародження її в Оріяні
(Україні).
Трагедія корінного праукраїнського Криму розпочинається з грецької
колонізації. Про це розповідає «Велесова книга»:
«Коли наші пращури Сураж творити почали, греки приходили купцями
до торжищ наших, прибутки шукали і, землю нашу розглядаючи, посилали
до нас багато своїх юнаків і будинки будували, і гради обміну
та торгівлі. І ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах
озброєних і скоро нашу землю прибрали до рук своїх. Отак наша
земля, яка чотири віки була наша, стала грецька».
Корінний етнонім на території Криму не сприймає грецького поневолення,
адже греки почали таврувати своїх рабів. Корінні мешканці Криму,
кіммерійці, що пішли від старовинного оріянського племени — айдайнлянців
(у перекладі — діти неба і гір), поступово стають рабами і змінюють
свою етнічну назву на таври. Для протистояння рабовласницькій
експансії племена оріянської галузі міцніше об’єднуються у Скіфську
державу. В VII ст. до Р. Х. частина Криму увійшла до складу Скіфської
держави, а політичним центром у III ст. до Р. Х. став Неаполь.
В об’єднання вступили скити, поляни, гали, борисфени, саги, роксоляни,
айдайнлянці та ін., що іменували себе сколотами, тобто об’єднаними
(сколотитися докупи).
Сколотська держава, яку Геродот назвав Скіфією, під час поневолення
греками кіммерійців роздрібнилася на невеликі царства. Роздроблення
далося взнаки. Греки почали зазіхати на міста Скіфії й захопили
скіфську твердиню Напіт. Завойовник насаджував аборигенам-айдайнлянцям
свою мову, культуру, державність. Айдайнлянці (вони ж кіммерійці
чи таври) дожили до нашого часу в асимільованому вигляді в корінній
українській, частково в кримськотатарській та грецькій народностях.
Клинописні ассирійські джерела згадують державу Скіфію з початку
VII ст. до Р. Х., а столицю айдайнлянців — Телепілу (нині Севастополь)
— на століття раніше грецького Херсонеса (VIII ст. до Р. Х.).
Про це пише і Гомер в «Одіссеї». Тож найстарішим є Сурож, створений
нашими пращурами на початку X ст. до Р. Х. Місто декілька разів
перейменовувалось. Греки називали його Cigazios, генуезці — Судак,
інші етноси — Сурдак, Судок, Сордая, Суренград.
Грецькі джерела II–I ст. до Р. Х. згадують кримські народності
роксолян і алян (аляни, можливо — айдайнлянці). Назву «роксоляни»
виводять, як «рокс-аляни», себто «білі-аляни, причому назву «рокс»
виводять як похідну від Рос чи Русь.
У Скіфському Неаполі царя Скилура проведеними розкопками 1946
року виявлено могильник із розписом, що нагадує сучасні українські
розписи хат, а на стінах типи автохтонних людей — роксолян (айдайнлян).
Сцени їхнього життя: полювання з собаками, гра на лірі. Це названі
греками таври, одне з колін давнього українського роду.
Роксоляни і айдайнлянці (таври) жили у своїх античних містах на
півострові до падіння їх під ударами готів, гунів, сарматів.
Називати таврів «русинами» (українцями) починають з часу перших
київських князів — Аскольда й Діра. А Чорне море назвали Морем
Русів після героїчних морських походів наших предків на Візантію.
У візантійських містах і в столиці Царгороді не раз звучав тривожний
голос дозорців із фортечних стін: «Руси йдуть!» І незабаром море
вкривалося кораблями. Судна приставали до берега, з них вискакували
в шоломах і зі щитами воїни руських дружин і йшли приступом на
фортецю. Славнозвісні морські походи наших пращурів назавжди лишилися
в історії яскравими сторінками військового мистецтва.
В Україні-Русі процвітало кораблебудування. Київські умільці винаходили
нові й нові типи суден. Від перших простих човнів руський флот
пройшов великий шлях розвитку.
Візантійські професіонали-мореплавці були вражені незвичайною
конструкцією кораблів русів. Вони являли собою човни зі збільшеною
висотою бортів, до яких кріпилися стояки, а вже до них нашивалися
декілька дощок «набою». Така конструкція підвищувала вантажопідйомність
судна, його розміри і стійкість на воді.
У цей же час з’явилися на українському князівському флоті перші
кільові судна, а також морські човни-трищогловики, які могли перевозити
близько 200 тонн. Проте основною бойовою одиницею на князівському
морському флоті залишався морський човен, прототип запорозької
козацької «чайки».
У човен сідало від 40 до 60 воїнів, які брали зброю, зйомну щоглу,
вітрила, запаси провіанту, питну воду. Воїни-матроси йшли за сонцем
і зірками, приходячи на місце бою без втрат. Фактично, за сучасними
військово-морськими критеріями, це були прекрасно сплановані військово-десантні
операції.
Однією із найбільших таких військово-десантних операцій був морський
похід київського князя Олега на Царгород у 907 році.
Флот князя перетнув Чорне море, і під стінами Царгорода з’явилося
2000 кораблів із 80 000 воїнів. Історики по-різному визначають
кількість морського експедиційного корпусу Олега. Візантійці вважають,
що було 40 000 воїнів на 1000 суден. Карл Маркс називає 88 000
чоловік. Але в даному разі важлива не кількість, а якість вдало
спланованої операції; саме тоді Олег прибив свого щита до воріт
цього міста. Візантійський імператор був змушений виплатити великий
викуп. 943 року князь Ігор також змусив імператора заплатити велику
суму. Відомий морський похід князя Володимира 969 року, коли він
взяв Херсонес. Такі походи тривали до XIII ст. Флот України-Руси
був грізним противником на Чорному морі.
945 року князь Ігор уклав з Візантією договір про захист Таврії
від чорних болгар Приазов’я, а 963 року таврійський правитель
просить великого київського князя Святослава захистити таврів-русинів
від хозарів. У його письмовому зверненні говориться: «Учасники
віча, як увесь народ півострова, прагнуть незалежности від кочівників-хозарів,
тому що не відрізняємося за звичками й побутом від жителів «північної
країни», де править північний князь Святослав».
Через два роки Святослав розгромив Хозарський каганат. Згодом
для кращого захисту Таврії було засновано Тмутараканське князівство
зі столицею у місті Тмутаракань (теперішня станиця Тамань Краснодарського
краю), де правили українці: син Володимира князь Мстислав, за
ним — князі Гліб, Роман і Олег — сини чернігівського князя Святослава.
У билинах розповідається про південні міста України-Руси Сурож
(Судак), Тмутаракань, Корсунь на Чорному морі.
Наявність грецьких поселень сприяла утвердженню на півострові
вже в IV ст. християнства. Про спільність звичаїв і мови населення
Таврії і континентальної України-Руси свідчить і те, що саме в
Корсуні (українська назва Херсонеса, нині — Севастополь) 987 року
київський князь Володимир прийняв хрещення. Саме тут відбулося
утвердження християнства як релігії Київської Руси, а 1051 року
Ярослав Мудрий утвердив Київський патріархат.
***
Зовнішній вигляд київського князя Святослава
Ігоровича, описаний візантійським письменником другої половини
X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса,
оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від вигляду
пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна
верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській
Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні
богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських
князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які,
крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні
промисли в заплавах Дніпра та його приток. Такі ось вояки є пращурами
козаків. Адже козацтво продовжило військові сухопутні й морські
традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і
шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів — Святого
Юрія, Святої Покрови тощо. Знання мореплавства, залізну дисципліну,
організацію десантування, відсутність страху перед морською далиною
і стихією перейняли від дружинників-русів (українців) козаки-запорожці.
Зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році
ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії
України. Тут уже було не до морських походів. І без того гострі
проблеми ускладнилися появою на півдні нової загрози. Під час
повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари, що
заселили українське Причорноморське узбережжя, відокремилися,
утворивши Кримське ханство. А захоплення в 1453 році Константинополя
турками-османами, створення ними Оттоманської імперії — все це
знову закрило для українців Чорне море. У 1475 році оттоманські
ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст Кримського
півострова. Тепер могутня Оттоманська імперія мала свій плацдарм
в Україні, змусивши кримського хана Менглі Гірея прийняти верховенство
оттоманського султана. Серед найголовніших кроків Кримського ханства
були часті набіги на українські землі з метою захоплення невільників
(ясиру), яких потім продавали на ринках Кафи й Константинополя.
Грабіжницькі набіги на нашу землю, вигнання у
неволю тисяч і тисяч ні в чому не винних людей, наруга над вірою
батьків і дідів — все це змусило українців узятися за зброю. Зароджується
Запорозька Січ. Козаки були вмілими воїнами не тільки на суші,
а й на морі. Їхні славнозвісні човни — «чайки» — не боялися ні
бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких
вони сміливо підходили впритул і брали на абордаж. Човни «чайки»
були понад 12 метрів завдовжки й 3–5 — завширшки. У них вміщалося
близько 60 запорожців з усім військовим спорядженням, до якого
входило кілька легких гармат. При попутному вітрі на чайці напиналося
вітрило.
«Поява на морі чотирьох козацьких човнів наводила
на Константинополь більший жах, ніж поява чуми в Мореї», — писав
французькому королеві Людовіку XIII його посол у Константинополі.
Збереглися свідчення самовидців про загадкове
козацьке судно, яке було одним із перших варіантів підводного
човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення
у воду. А у висунуту над поверхнею моря трубу — прообраз майбутнього
перископа — стерновий вів спостереження, пильнував, чи не з’явиться
де турецька галера. Рухався човен за допомогою весел, умонтованих
у його борти так уміло, що в нього не протікала вода. При наближенні
до ворога баласт викидався, човен несподівано зринав, і козаки
з’являлися на поверхні води. Потім серед турків ходили легенди
про шайтанів у шароварах, які з’являлися з самісінького дна моря.
Перші згадки про морські походи запорожців припадають
на часи першого гетьмана Запорозької Січі Дмитра Вишневецького,
що ввійшов у народні думи під іменем Байди. Він походив з роду
давніх українських князів з Волині. Потім морські походи козаків
стали регулярними. І знову на просторах Чорного моря, яке стало
Козацьким, зазвучали українські пісні, заговорили українські самопали,
заметушилися работорговці у Кафі і Синопі, захвилювався сам султан
Оттоманської Порти, бачачи козацькі чайки на Босфорі.
Уславили Україну флотоводці Козацького флоту:
князь Богдан Глинський, князь гетьман Дмитро Байда-Вишневецький;
гетьмани і кошові: Самійло Кішка, Фока Покотило, Богдан Ружинський
(Богданко), Іван Підкова, Карпо Перебийніс, Богдан Микошинський,
Захарій Кулага, Григорій Лобода, Семен Скалозуб, Нечай, Григорій
Ізапович, Федір Полоус, Каспар Підвисоцький, Михайло Найманович,
Петро Конашевич-Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яків Нерода (Бородавка),
Богдан Хмельницький, Оліфер Голуб, Олексій Шафран, Михайло Дорошенко,
Григорій Чорний, Тарас Федорович (Трясило), Іван Сулима; полковники
і кошові отамани: Костянтин Вовк, Кіндрат Бурляй, Іван Сірко,
Іван Самойленко, Яким Чалий, Яків Мороз, Іван Малашевич, Пилип
Стягайло, Данило Третяк, Яків Сідловський, Мандра, Сидір Білий,
Антон Головатий.
Спливають на пам’ять рядки з романтичної поеми
«Іван Підкова» Тараса Шевченка:
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали...
Особливо морськими походами і битвами прославився
козацький гетьман Петро Сагайдачний (родом із Львівщини). На чайках
він не один раз перепливав Чорне море до Константинополя, раптовими
нападами нищив турецьку столицю, звільняючи багато козаків з неволі.
На початку 1516 року Сагайдачний з двома тисячами
запорожців на чайках спустився по Дніпру і, розгромивши турецьку
ескадру, вийшов на простори Чорного моря, направившись до центру
рабовласницького ринку Криму — міста Кафи. Взяття фортеці і міста
Кафи було вершиною досягнень у військово-морських операціях на
Чорному морі. Як повідомляють історичні джерела, у кінці бою Сагайдачний
наказав залишити в гавані цілими декілька турецьких галер для
транспортування у Січ колишніх бранців і здобичі. Коли зійшло
сонце, від міста залишились тільки розвалини, обгорілі стіни будинків
і багато трупів на вулицях, у гавані горіли турецькі бойові і
торгові кораблі.
Також уночі був захоплений запорожцями Синоп.
Про це свідчить турецький мандрівник XVII століття Евілія-ефенді,
який пише, що козаки взяли Синоп у темну ніч і що з цього приводу
великий візир Насир-паша був страчений за те, що приховав цей
факт перед султаном.
Звістка про взяття Кафи, Синопа, Трапезонта козаками
Сагайдачного обійшла також і Європу: італійський священик Оттавіо
Салієнція, мемуарист першої половини XVII століття, пише, що козаки
виставляли від 200 до 300 чайок, сміливо плавали по Чорному морю
і в 1616–1617 роках успішно нападали на міста Кафу, Синоп, Трапезонт.
У 1618 році український флот гетьмана Сагайдачного
увійшов у нинішню Північну бухту Севастополя. Тоді тут було татарське
селище Ак-Яр. А вперше запорозькі чайки з’явилися в цій бухті
ще 1585 року. І відтоді тут розвивається козацький флот, і запорожці
стають володарями Чорного моря.
***
Сучасний дослідник історії Чорноморського флоту
капітан I рангу Мирослав Мамчак пише: «У березні 1771 року до
Запорозького коша спеціальний кур’єр доставив листа від самої
імператриці Катерини II. У розпал російсько-турецької війни імператриця
запитувала запорожців, точніше, просила їх: «Не можно ли из Сечи
Запорожской, мимо Очакова и Кинбурна, пройти лодками в Черное
море и оттуда на Дунай или хотя бы до Аккермана?»
На той час російського флоту в Чорному морі ще
не було, існував лише український козацький флот, для якого шлях
із Січі на Дунай був традиційним напрямком його операцій. Лише
запорозькі козаки могли зібрати для російського командування інформацію,
яка була вкрай необхідна для планування подальших бойових дій
проти Туреччини. Тож заради цього цариця особисто звернулася до
Запорозького коша.
Рейд запорожці здійснили переможно і, як оповідає
письменник та історик Адріан Кащенко, «піднесли славу Війська
Запорозького на таку височінь, на якій вона вже давно не бувала».
Але через чотири роки та ж Катерина II знищила Січ, так «подякувавши»
запорожцям за перемоги, які вони здобували для російської корони.
Першого травня 1783 року 16 великих вітрильних
кораблів козацької Дніпровської флотилії увійшли в Ахтиярську
гавань і стали на якорях у теперішній головній Севастопольській
бухті. Наступного дня, 2 травня, в бухту ввійшла російська Азовська
флотилія віце-адмірала Ф. Клокачова.
Протягом тижня Сидір Білий ознайомлював Клокачова
з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтиярською
бухтою та Кримом взагалі.
Говорячи про цю подію, варто особливо зауважити,
що її старанно замовчували російські і радянські історики: намальована
велика картина, на якій не С. Білий, а генерал О. Суворов і адмірал
Ф. Ушаков з картами в руках зустрічають величезну армаду Клокачова.
Цю картину і сьогодні можна побачити в музеї Чорноморського флоту
Російської Федерації у Севастополі. А Сидір Білий мовби і зовсім
не існував.
Отже, на південному березі Криму, в Ахтиярській
бухті, на місці, де колись було місто Херсонес (Корсунь), узяте
князем Володимиром, 10 лютого 1784 року було закладено місто і
фортецю Севастополь. Це місто і Чорноморський флот будували на
податки, зібрані в Україні. У часи Російської імперії на Чорноморському
флоті служили переважно українці.
Перший пам’ятник у Севастополі встановлено українцю
— командирові брига «Меркурій» Олександру Козарському, котрий
у 1829 році виграв бій з двома турецькими кораблями, на яких було
вдесятеро більше гармат, ніж на «Меркурії».
Кримська війна 1853—1856 років була спричинена
боротьбою європейських монархів за території ослабленої Османської
імперії. Цар Микола I мріяв самостійно повністю розгромити Туреччину,
свідомо пішовши на загострення відносин з нею. Початок війни для
Росії склався дуже вдало. На Чорному морі ескадра адмірала Павла
Нахімова напала на турецький флот у Синопській бухті, майже повністю
знищила його і зруйнувала берегові укріплення.
Славетною перемогою у Синопській битві була вписана
героїчна сторінка в історію російського імперського флоту. Ім’я
видатного флотоводця Нахімова стало відомим далеко за межами Росії.
Українець адмірал Павло Нахімов був з роду козаків-запорожців,
чим завжди пишався. У дитинстві виховувався на Харківщині у свого
дядька Якима Нахімова — відомого українського поета-сатирика і
байкаря. Малий Павлусь розглядав на стінах картини-портрети українських
гетьманів і кошових отаманів Великого Війська Запорозького, пожовтілі,
вицвілі грамоти з восковими печатками, якими нагороджувалися козаки
Нахімови. Розповіді про героїчне минуле України, морські походи
запорожців під проводом Сагайдачного визначили подальший життєвий
шлях вразливого Павлуся.
Після Синопської битви план західноєвропейських
держав вести війну з Росією руками турків провалився. Новий етап
війни розпочався у вересні 1854 року, коли в Криму висадився англо-франко-турецький
десант. Головний удар спрямовувався на Севастополь — основну чорноморську
військово-морську базу, яку союзники планували захопити із суші.
У жовтні почалася героїчна оборона Севастополя, що тривала 11
місяців. Нею керував віце-адмірал Нахімов.
Сучасників вражала різнобічність здібностей Нахімова,
швидкість і логічність усіх його розпоряджень. Видатний флотоводець,
він виявився водночас ви-значним організатором бойових дій на
суші і видатним військовим адміністратором.
Як військовому керівникові й організаторові Нахімову
були притаманні та ж непримиренна боротьба зі всякою відсталістю
і рутиною, те ж сміливе новаторство, які втілювалися ним у сфері
військового і військово-морського мистецтва. В умовах миколаївської
Росії, де панувала система дріб’язкової регламентації і канцелярської
тяганини, адмірал не побоявся знехтувати численними «Правилами»
і «Уложеніями», які зв’язували захисників Севастополя. Як засвідчує
очевидець, Нахімов нещадно таврував всяке зловживання, особливо
таке, від якого могли постраждати його матроси».
На відміну від рутинерів-кріпосників, що бачили
у солдатові і матросові лише «сєрую скотінку», яку муштрою і побоями
привчали до автоматичного виконання команд начальства, Нахімов
намагався розвинути у солдатів і матросів почуття особистої гідности,
зробити їх свідомими, ініціативними воїнами. Тому адмірал мав
великий авторитет і популярність як серед офіцерів, так і серед
рядових солдатів і матросів. Його обожнювало цивільне населення
міста.
Російський цар і його оточення були дуже не задоволені
багатьма відступами Нахімова від букви і — головне — духу миколаївських
статутів, різкою прямолінійністю його висловлювань про грубі стратегічні
і тактичні помилки бездарних російських генералів, про хиби військової
системи царської Росії. Але при всьому цьому Петербургу невигідно
було відкрито висловлювати своє незадоволення поведінкою Нахімова,
бо ім’я його гриміло по всій Російській імперії і за її межами
і значення його як натхненника і організатора Севастопольської
оборони, яка привернула до себе основні сили ворога, було надто
очевидним.
І це — незважаючи на те, що захисники Севастополя
були в дуже скрутному становищі. Українці допомагали чим могли.
Наприклад, торговельний дім «Брати Яхненки і Симиренки» відомих
українських цукрозаводчиків і меценатів Яхненків і Симиренків
виділив севастопольцям 10 тис. крб. — як на той час, величезну
суму.
Союзники переважали чисельно. Для оборони Севастополя
були залучені моряки флотських екіпажів. Місто не мало укріплень
на суші, тому мешканці міста і солдати терміново звели оборонну
лінію. Кораблі-вітрильники, які не могли протистояти швидкохідному
паровому флоту союзників, довелося затопити в Севастопольській
бухті і таким чином закрити доступ у місто з моря.
Оборона Севастополя стала однією з найкровопролитніших
і найтяжчих битв Кримської війни. Захисники постійно відчували
нестачу боєприпасів, їхні гладкоствольні рушниці стріляли на 300
кроків, а нарізні рушниці противника — на 1200 кроків. Але місто
боролося мужньо: зруйновані вдень оборонні споруди відновлювали
за ніч, постійно здійснювалися успішні нічні вилазки на ворожі
позиції.
Імена багатьох учасників вилазок, які прославилися
відвагою і мистецтвом у бою, — Головинський, Даниленко, Сиробоярський,
Шевченко, Димченко, Заїка, Чумаченко, Кішка та інші — були широко
відомі не тільки захисникам міста, а й усій імперії.
Матрос Петро Кішка (родом з Вінниччини) багато
разів робив зухвалі вилазки у тил ворогів, наганяючи на них жах.
Не було у Севастополі солдата, який міг би так спритно, непомітно
підібратись до траншеї противника, знешкодити вартового, добути
«язика», заклепати гармату і т. ін. Одного разу в бою він змусив
скласти зброю відразу трьох французьких солдатів. Іншим разом
— повернувся з вилазки, несучи на собі з десяток англійських штуцерів:
йому одному вдалося змусити панічно тікати усю сторожу передової
ворожої траншеї. Багатьох ворожих солдатів Кішка вбивав. Завжди
витриманий і спокійний, своєю жорстокістю до ворогів дивував своїх
товаришів, які знали його ще з Кавказу як гуманного до горців.
Ці зміни в характері матроса адмірал Нахімов
якось пояснив захисникам міста, що на Кавказі Кішка був прибульцем,
а тут він захищає рідну землю.
Унтер-офіцер Зінченко у запеклій сутичці, не
зважаючи на рани, зумів урятувати полковий прапор і життя командира
свого батальйону. Він до останнього не полишав поля бою, продовжуючи
знищувати ворога.
Перший у Росії пам’ятник нижньому чину і кріпакові
встановлений Гнатові Шевченку, який врятував життя своєму командирові,
лейтенанту Бирульову, затуливши його власним тілом від французької
кулі. За наказом командувача ВМС України Гната Шевченка зараховано
навічно почесним членом екіпажу ракетного крейсера «Україна».
Організованістю, витримкою і сміливістю виділявся
Волинський полк генерал-майора Хрущова. Волинці несподіваними
контратаками сіяли страх і паніку серед французів, що спричиняло
серед них великі втрати. До сьогодні в Севастополі збереглися
вулиця Волинська і кладовище, на якому поховано 3600 волинян,
які загинули у цій війні.
В одязі кавказьких горців постали перед захисниками
Севастополя у 1854 році пластуни у складі двох українських чорноморських
козацьких батальйонів. Звідки вони з’явилися? Назва «пластуни»
з’явилася офіційно спочатку у Чорноморському козацькому війську
1842 року, а згодом — у Кубанському і Терському. Їх заснував генерал-фельдмаршал
Іван Паскевич, українець із стародавнього козацького роду. У пластуни
відбирали витривалих і кмітливих козаків, які найкраще стріляли
і відмінно володіли холодною зброєю. Як і їхні предки — запорожці,
вони могли тривалий час перебувати у воді, в очереті, серед полчищ
комарів, під дощем і на снігу.
Отже, говорячи сучасною мовою, це були загони
спецназу в козацьких військах. На французів і англійців вони наводили
жах. Про неймовірні подвиги пластунів серед севастопольців ходили
легенди.
Відвагу виявляли не тільки солдати, матроси,
офіцери, а й цивільне населення Севастополя, яке у переважній
більшості було українським. Яку витримку треба було мати, щоб
кожного дня, під градом ворожих снарядів сидіти за кермом баркаса,
доверху навантаженого барилами з порохом або йти поруч з підводою,
навантаженою боєприпасами, чекаючи кожної миті фатального вибуху.
Самовідданою працею прославилися лікарі, фельдшери,
сестри милосердя. У тяжких умовах, коли на кожного з них припадало
понад 300 поранених і хворих, коли не вистачало найпростіших медикаментів,
коли виділені на шпиталі кошти розкрадалися царськими інтендантами,
вони тижнями не залишали перев’язувальних пунктів чи лікарняних
палат. Особливо великою любов’ю серед захисників Севастополя користувалася
перша в імперії сестра милосердя — Дарина, прозвана Севастопольською.
Сотні воїнів зобов’язані були їй своїм життям.
У місті добре знали безстрашного і кмітливого десятирічного хлопчика
Трохима Тищенка. Він під масованим вогнем носив до гармат кашкети
з порохом.
«Не закликаючи в наказах ні до геройства, ні до мужности матросів,
— згадував учасник оборони міста капітан-лейтенант Стеценко, —
адмірал Нахімов підтримував у них останню енергію простим, але
найдієвішим способом — особистим прикладом». Він постійно бував
на бастіонах, з’являвся в найнебезпечніших місцях і довго стояв
під кулями противника, спостерігаючи за обстановкою і віддаючи
розпорядження.
28 червня 1855 року Нахімов об’їздив, як завжди, бастіони захисної
лінії і робив потрібні розпорядження. Прибувши на Малахів курган,
який у той день особливо запекло обстрілювався, він піднявся на
земляний насип і почав розглядати у підзорну трубу дії французів.
У цей момент він був поранений у висок, а через день, не приходячи
до тями, помер.
Біля труни з тілом народного героя зібрався увесь севастопольський
люд. Як пише очевидець, йшли каліки на милицях, декого несли на
схрещених руках, дехто просто повз по сухій кам’янистій землі,
підтягуючись на руках. Безрукі й обгорілі, з пов’язками, в латаних
мундирах і в білих сорочках, у лікарняних халатах ішли солдати
і матроси. Були тут і жінки, зовсім бабусі і здорові молодиці,
які допомагали ослаблим чоловікам, інші на плечах несли малих
дітей.
Під гарматний багаторазовий салют труна повільно опускалася новими
східцями униз — у склеп. Лунка незвичайна тиша нависла над містом.
Ворог також припинив стрілянину, віддаючи шану прославленому адміралу.
Світ дізнався з телеграфних повідомлень, що героїчний Севастополь
втратив свого батька.
Микола I програв Кримську війну, незважаючи на героїзм солдатів,
матросів і цивільних, які на своїх плечах винесли весь тягар війни,
особливо в Севастополі. Він став містом української слави і місцем
російської самодержавної ганебности. У 1856 році був підписаний
Паризький мирний договір, за яким царю заборонили будувати на
Чорному морі великі кораблі і фортеці.
У 1871 році ця заборона була знята, і царський уряд почав будувати
новий, уже паровий, панцирний Чорноморський флот. Науково-технічний
прогрес, хоч і запізніло, торкнувся і самодержавної Росії, яка
лишалася «в’язницею народів». Пригноблені народи були позбавлені
освіти рідною мовою, царський уряд активно проводив політику зросійщення.
Наростання революційного вибуху прискорила поразка Росії в російсько-японській
війні.
Особливо розгорілися пристрасті на Чорноморському флоті. На панцирнику
«Князь Потёмкин Таврический» спалахнуло повстання. Безпосередньою
його причиною стало стихійне заворушення серед команди корабля
через недоброякісну їжу та вбивство російським офіцером унтер-офіцера
Григорія Вакуленчука (родом із Житомирщини), який виступив поборником
прав матросів.
Очолив повстання унтер-офіцер Панас Матюшенко (родом із Харківщини),
до нього приєднався офіцер Олександр Коваленко (родом із Сумщини).
Обоє товаришували з українським ученим і письменником Гнатом Хоткевичем.
Панас Матюшенко очолив суднову комісію для керівництва панцирником.
Повсталі ухвалили два звернення: «До гнобителів народу» і «До
всіх поневолених народів Росії», що свідчить про національно-визвольну
спрямованість повстання на панцирнику. 20 червня (3.07) 1905 року
суднова комісія передала іноземним консулам відозви: «До всього
цивілізованого світу» та «До всіх європейських держав», у яких
роз’яснила мету своєї боротьби.
Одинадцять днів — з 14 до 25 червня 1905 року — панцирник під
малиновим козацьким прапором борознив Чорне море, залишаючись
непереможним острівцем української революції. «Кобзар» був настільною
книгою повсталих чорноморців, багато творів з нього моряки знали
напам’ять, уривки з них використовували у виступах, гаслах, летучках,
а Панас Матюшенко навіть своє звернення «До гнобителів народу»
розпочав дещо перефразованими Шевченковими словами: «Схаменіться,
будьте люде!».
Повстання на «Потьомкіні» викликало великий резонанс на флоті.
До повсталого панцирника приєднався міноносець № 267.
На придушення повстання командування Чорноморського флоту 16 (29)
червня 1905 року послало 2 ескадри (5 панцирників, 1 крейсер,
7 міноносців). Але моряки ескадри відмовилися стріляти по кораблю.
Мало того, панцирник «Георгій Побєдоносєц» приєднався до повсталого
«Потьомкіна» До його команди з палкою промовою звернувся Олександр
Коваленко: «...Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу
стоїмо за одне і вимагаємо своє, і доб’ємося того, що потрібно
не тільки нам, а й нашим дітям та внукам. Хай живе Свобода!»
Після кількох переходів в Одесу—Констанцу—Феодосію в пошуках запасів
прісної води, вугілля та продовольства, і не отримавши бажаного,
революційний «Потьомкін» вимушений був 25 червня 1905 року здатися
румунській владі у Констанці. Повстала команда зійшла на берег,
як політичні емігранти.
Панас Матюшенко нелегально повернувся в Україну. Царська охранка
вистежила його і заарештувала. Після слідства 20 жовтня 1907 року
за вироком військово-морського суду Матюшенко був страчений (повішений)
у Севастополі.
Панцирник «Потьомкін» у 1917 році у Севастополі підніме жовтоблакитний
прапор і ввійде у 1918 році до складу Українського військово-морського
флоту. Носитиме іншу назву: «Борець за свободу». Підірваний у
квітні 1919 року.
З вибухом лютневої революції в Російській імперії у березні 1917
року українці, яких дуже багато служило в Російському флоті, почали
об’єднуватися. Найсприятливіші щодо цього умови склалися на Чорноморському
військовому флоті, який за традицією комплектувався переважно
вихідцями з України. Це було доцільно економічно і з погляду якісного
поповнення особовим складом, адже відомо, що українці — великі
романтики, в яких глибоко в душі закладена козацька любов до водної
стихії та до морських походів.
Це підтверджував і командувач Чорноморського флоту адмірал Олександр
Колчак: «...офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському
флоті розподілялися головним чином за місцем народження: ті, що
жили на півдні, йшли на південь, ті ж, які були з півночі, йшли
на Балтику».
Об’єднання українців на Чорноморському флоті вилилося у повстання
майже на всіх кораблях ескадри. Очолила його Рада Української
Чорноморської Громади, ядром якої став український гурток «Кобзар»,
що існував у Севастополі ще з 1905 року. На всіх кораблях почалася
культурно-просвітницька робота, особливо з тією меншістю байдужих,
малосвідомих матросів українського походження, а також із зросійщеними
офіцерами, які забули свої корені.
Відбулися аж три — у квітні, травні й червні 1917 року — величезні
українські маніфестації в Севастополі, що продемонстрували українську
силу Чорноморського флоту. Далі почали піднімати українські національні
прапори окремі кораблі. А вже у листопаді жовтоблакитні прапори
майоріли більш як над половиною кораблів.
Командував Чорноморським флотом тоді віце-адмірал Олександр Колчак
— полярний досліджувач і учений, герой російсько-японської і Першої
світової воєн, відомий не тільки в російській імперії, а й за
її межами. Серед офіцерів і матросів він швидко завоював популярність
і авторитет. Адмірал прихильно поставився до українського руху
на флоті. Йому імпонувало те, що українізація сприяла свідомій
дисципліні, поставивши заслін анархії і вседозволеності, що насувалися
з Півночі. Та й сам Колчак був українського походження. Його родослівне
коріння в Україні започатковане в Галичині, згодом предки переселилися
на Херсонщину. Прадід адмірала — Лук’ян Колчак — був сотником
Бузького козацького війська. Дружина адмірала — інтелігентна і
вольова Софія Федорівна була родом із Кам’янця-Подільського. Знала
сім іноземних мов, із яких французькою, англійською і німецькою
володіла досконало. Була обрана почесним головою Ради Української
Чорноморської Громади.
Певна річ, стихійний розвиток українського руху на Чорноморському
флоті не подобався росіянам іншої політичної орієнтації, особливо
більшовикам. Та все ж Чорноморський флот був винятком серед інших
російських флотів. Його українська ментальність ще більше виявилася
після більшовицького перевороту у жовтні 1917 року. Флотами прокотилася
страшна хвиля роззброєнь, знущань і масових розстрілів заслужених
офіцерів і навіть молодших офіцерських чинів. У життя втілювалися
ідеї натхненника російського більшовизму С. Нечаєва, який проголосив:
«Ми об’єднуємося з крутим розбійницьким світом, цим справжнім
і єдиним революціонером у Росії».
Однак чорноморці вистояли.
І ось тоді, у кінці травня, на Чорноморському флоті з’явилися
«депутати Балтики» із Кронштадта та інших північних місць. «Вигляд
у них був розбійницький, — згадував пізніше начальник штабу флоту
контр-адмірал М. Смирнов, — з патлатим волоссям, картузами набакир,
— всі вони чомусь носили темні окуляри».
Поселилися «депутати Балтики» у добрих готелях, витрачали багато
грошей. Тоді ж приїхали у Севастополь і направлені із центру російські
більшовики. «Севастополь повинен стати Кронштадтом Півдня», —
напучував Я. Свердлов свого соратника Ю. Гавена, який очолить
більшовицьку організацію у Севастополі.
Почалися непідконтрольні севастопольській владі мітинги, на яких
велася відкрита пропаганда проти адмірала Колчака і офіцерів.
І перші наслідки — роззброєння морських офіцерів, яких згодом
просто потопили у Корабельній та Стрілецькій бухтах Севастопольського
порту. А в них були і матері, і дружини, і діти. Були то переважно
українські сім’ї. До речі, велика поетеса Анна Ахматова у дитинстві
всі літні дні проводила на березі Стрілецької бухти. Українка.
Її дівоче прізвище — Горенко. Згодом її, як і її улюблену бухту,
огорнуть темні сутінки. Російські більшовики знищать її чоловіка,
а вона сама з сином буде приречена на безкінечні поневіряння.
Вважаючи, що командувати флотом у таких умовах неможливо, адмірал
Колчак зібрав усю команду флагманського броненосця «Георгій Побєдоносєц»
і сказав команді корабля все, що вважав за потрібне, про становище
флоту і ставлення на ньому до офіцерського складу: «... з цього
моменту я командувати більше не хочу, і зараз про це телеграфую
уряду».
Колчак узяв шаблю і кинув її у воду (адмірал був нагороджений
золотою зброєю). Після цього він трапом спустився вниз. Водолази
з власної ініціативи дістали шаблю з дна моря і повернули опальному
адміралові.
Так Український флот утратив талановитого адмірала, а білі у Росії
отримали одного із своїх керівників.
Олександр Колчак 18 листопада 1918 року в Омську проголосив себе
верховним правителем Росії. Невдовзі його влада поширилась на
велетенську територію від Волги до Далекого Сходу. Як главу Російської
держави його визнала Антанта. Коли ж відмовився стати в її руках
маріонетковим правителем, французька та англійська допомога припинилася.
Згодом перестала допомагати і Японія, переконавшись, що Колчак
не подарує їй частину Далекого Сходу.
Тоді ж з населення Зеленого Клину було сформовано два ударні українські
полки: імени Б. Хмельницького та імени Т. Шевченка. Під командою
генерала Горвата вони брали участь у проголошенні Зеленої України
(Далекосхідної Української Народної Республіки) з центром у Владивостоці.
У 1920 році Колчак був схоплений більшовиками. Ленін телеграфував,
щоб його доправили у Москву. У Кремлі планували використати високу
професійність адмірала. Місцева більшовицька влада не виконала
наказу вождя пролетарської революції. Великий авторитет Колчака
лякав її. Він був розстріляний за постановою Сибірського військово-революційного
комітету № 27 від 6 листопада 1920 року. Не виключено, що місцевих
більшовиків підтримав Лев Троцький, який категорично не сприймав
ані найменших проявів українського духу. Російські більшовики
після захоплення Далекого Сходу відразу знищили Зелену Україну.
Так сталося, що за незалежну Україну вирішили боротися українці
— колишні російські адмірали, генерали, полковники, а долю України
вирішувало соціалістичне керівництво Центральної Ради. Відповідно
збройними силами відроджуваної держави «командували» дилетанти-демагоги,
а нерідко соціалісти-авантюристи, які ніколи не служили в регулярному
війську.
Як наслідок — генерал Васильченко, що командував Катеринославським
корпусом, втомлений і знервований діями непослідовної і популістської
української влади, змушений був перейти до білогвардійців (до
речі, фактично на основі цього корпусу виникла білогвардійська
Кримська армія).
Полковник Петро Болбочан — один із небагатьох полководців часів
української революції, хто мав на своєму рахунку блискучі військові
перемоги. Так, на початку 1918 року вся Україна була очищена від
російських більшовицьких військ. Харків вітав Запорозький корпус
Болбочана. Потім був переможний Кримський похід, за результатами
якого Центральна Рада проголосила весь Чорноморський флот власністю
УНР, а на кораблях піднято синьо-жовті прапори.
Як згадував учасник цього легендарного походу українського війська
у Крим прапорщик Монкевич у спогадах «Слідами новітніх запорожців»,
ніде українських військовиків місцеве населення не зустрічало
так радісно, як у Криму. Але 1 травня 1918 року німецькі війська
під оркестр увійшли до Севастополя, змусивши Київ дати наказ запорожцям
Болбочана покинути півострів. Новий уряд гетьмана Скоропадського,
більш залежний від Німеччини, ніж ЦР, дав такий наказ.
Відхід запорожців Болбочана з Криму, навіть більше — відверто
запізнілий прихід туди українського війська, був не єдиною помилкою
Києва. Так само було знехтувано великим історичним досвідом українсько-татарських
відносин та їхнього союзу. Згідно з документом про перепис населення
в Кримському ханстві (ханські татарські архіви Криму), у Криму
мешкало 180 000 татар, 120 000 українських дівчат у гаремах, 200
000 дітей від них, майже 600 000 українських невільників обох
статей на різних працях та майже 90 000 представників інших національностей.
Тож нащадки кримських татар — це значною мірою симбіоз татар-воїнів
та українських бранок. Тому найправильніше називати їх просто
українськими татарами.
Відомо, що прізвища доброї чверти етнічних українців спираються
на тюркську мовну основу, що в Україні канонічним є зовсім не
слов’янський тип жіночої вроди, тобто блакитно- чи зеленоока білявка
або шатенка, а зовсім інший, ніж у білорусів чи поляків, — «карії
очі, чорнії брови», — та й з чоловічим взірцем складно (згадаймо
«Наталку Полтавку» Котляревського і її головного героя Петруся:
лице біле, чорний вус — абсолютно той самий тип гарного хлопця,
що і в сучасній Котляревському кримськотатарській поезії).
Між Україною і Кримським ханством були не тільки ясир, не тільки
взаємні набіги, коли кочовики палили українські села, а козаки
— кримськотатарські, але були і братання, були і державні союзи
гетьманів — від Богдана Хмельницького і до Пилипа Орлика. Кримські
хани та їхні підручні вчили українську мову, а знання татарської
мови було звичаєм у середовищі українського козацтва. І про цю
сторінку минулого не слід би забувати. Адже не випадково український
і кримськотатарський прапори мають схожі кольори.
Та повернімося до подій у Севастополі, що його змушений був покинути
адмірал Колчак.
Хто з людей середнього віку не вивчав у шкільному курсі української
літератури вигаданий твір О. Корнійчука «Загибель ескадри». З
цього брехливого тексту люди дізнавалися про те, як 1918 року
в Севастополі українські націоналісти намагалися віддати Чорноморський
флот німцям, а «героїчні» більшовики того не допустили, втопивши
військові кораблі в морі коло порту Новоросійськ на узбережжі
Кавказу.
Головним героєм радянської п’єси є незламний комісар Оксана, яка
навіть відчайдушних матросів присмиряла. В одному з радянських
посібників для вчителя йшлося: «За принциповість і доброзичливість,
риси справжнього більшовика Оксана користується великим авторитетом
і любов’ю в моряків ескадри. В її особі вітають «всіх революційних
женщин» знамениті кочегари Фрегат і Паллада... Зовсім не випадкове
таке ставлення до цієї жінки, адже вона — представниця народних
інтересів, уособлення революційного духу, більшовицької витримки».
І далі: «Вона, як і весь комітет, не знає виходу зі скрутного
становища. Їй також, як і всім, неймовірним здається запропонований
Москвою захід — топити бойові кораблі, щоб їх не захопили німці.
Але ж вона вміє підпорядковувати свої емоції і дії партійній дисципліні
й готова виконати наказ партії. Революційна витримка, партійна
дисципліна і організованість — ось які риси характеризують Оксану».
А як насправді розгорталися події? Ленін, Троцький та іже з ними
панічно боялися, що Чорноморський флот стане власністю молодої
Української держави, а зовсім не того, що він потрапить до рук
німців. І для цього були підстави.
У кінці 1917 року Центральна Рада України створила Генеральний
морський Секретаріат. Він провів і затвердив Закон «Про Український
Державний флот», об’явив Чорноморський військово-морський флот
власністю Республіки; був розроблений і затверджений військово-морський
прапор Української Народної Республіки.
У розбудові українського Чорноморського флоту проявили себе флотоводці
УНР: міністри морських справ Д. Б. Антонович, адмірал А. Г. Покровський,
контр-адмірали М. С. Білинський і С. О. Шрамченко, капітан I рангу
Микола Злобін, головний начальник ЧФ УНР контр-адмірал М. М. Остроградський,
командувач морськими силами контр-адмірал В. Є. Клочковський.
Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися
за допомогою до галичан. «Формування першого морського полку було
розпочато у Вінниці, а потім, у зв’язку із відступом армії УНР,
перенесено у Коломию, а далі у Броди, на Львівщину. Комплектування
полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному
флоті колишньої Австро-Угорщини. Ще сьогодні можна почути розповіді
літніх людей у селах Снятинського, Коломийського, Косівського
районів Івано-Франківської области, як мешканці Покуття збирали
по селах чорні кожухи для своєї морської піхоти.
Але в той далекий для нас 1919 рік досвідчених моряків у Галичині
виявилося замало. Тоді М. Білинський вирішив комплектувати морську
піхоту сплавниками лісу ріками з Карпат. Він особисто об’їхав
райони Покуття і Гуцульщини, і незабаром таких «гуцульських моряків»
у полку виявилася значна більшість, а полк дістав назву «Перший
Гуцульський полк морської піхоти».
Був реальний прототип образу більшовички Оксани у п’єси «Загибель
ескадри». У листі до учнів і вчителів середньої школи робітничої
молоді м. Кривого Рогу Корнійчук писав: «Мені розповіли, що вчителька-комуністка
була одним з керівників більшовицької організації у Севастополі.
Вона загинула від рук білогвардійців. На жаль, ніхто мені більше
про неї не міг розповісти. Я створив образ Оксани, щоб хоч в якійсь
мірі показати велич душі безстрашних революціонерок-комуністок,
які боролися за Радянську владу в найскладніших умовах. І хоч
її ім’я справжнє не збереглося у пам’яті тих, хто мені розповідав,
вона житиме як Оксана. А не збереглося тому, що у вирі боротьби
вчителька ї її друзі-комітетчики усі загинули». Пізніше ім’я і
прізвище більшовички стало відомим. В іншому листі драматург повідомляв:
«В основу образу Оксани я взяв бойову революціонерку-комуністку
т. Островську Н.» Звісно, вона не була українкою.
Інша більшовичка, Землячка (Залкінд Розалія Самійлівна), очолювала
політвідділ Південного фронту, займала високу партійну посаду
в Криму. Одна з головних ініціаторів фізичного винищення офіцерського
і молодшого командного складу армії Врангеля, який повірив обіцянкам
більшовицького керівництва про помилування і здався у полон.
Усе почалося з реєстрації офіцерів, яким М. Фрунзе урочисто гарантував
амністію. Негайно розпочалися розстріли, які швидко перетворилися
в масову бойню. Убитих кидали в старі криниці, а коли вони вже
були повні, примушували приречених копати собі братські могили.
Переповнені баржі виводили в море і топили. Сім’ї також знищували.
Нещадно розстрілювали навіть жінок з немовлятами. Озвірілі червоні
вривалися в госпіталі і лікарні, розстрілюючи всіх підряд, не
звертаючи ніякої уваги на прапори Міжнародного Хреста, під захистом
яких Врангель залишив у Криму своїх поранених.
Потім був наказ: усім жителям Криму під страхом розстрілу заповнити
анкети і здати їх у місцеві ЧК. Ленін, консультуючи Троцького
щодо проведення «необхідних заходів» у Криму, наголошував, що
український Крим відстав на три роки у своєму революційному русі.
Його потрібно якнайшвидше «підтягнути» до загального революційного
рівня Росії.
У Севастополі розстріляли понад 500 портових робітників за те,
що вони працювали на завантаженні транспортів генерала Врангеля.
Списки розстріляних публікували у пресі. Вже 28 листопада був
опублікований перший список розстріляних у Севастополі: 1634 душі,
з них 278 — жінки. 30 листопада з’явився наступний список жертв
—1202 душі, серед них — 88 жінок. Українське населення знищувалося
планомірно.
Окрім розстрілів, мали місце масові страти через повішання. «Нахімовський
проспект, — згадує очевидець, — ряснів трупами офіцерів, солдатів
і цивільних осіб, арештованих на вулиці і тут же страчених без
суду. Офіцерів вішали обов’язково у формі з погонами. Невійськові
звисали напівроздягнені. Були використані всі стовпи, дерева,
навіть пам’ятники. Історичний бульвар увесь «красувався» трупами,
що погойдувалися у повітрі. Така ж картина була на Великій Морській,
Катериновській, на Приморському бульварі».
Землячка іноді особисто брала участь у розстрілах і катуваннях,
але це було тільки її «хобі», а не виконання посадових обов’язків.
Вона впродовж ночей займалася збиранням, обліком і транспортуванням
золота та інших цінностей, награбованих у Криму. Цінності йшли
на північ — у Москву.
Отже, до реального втілення в життя заходів українського уряду
щодо остаточного підпорядкування Чорноморського флоту колишньої
російської імперії Українській Народній Республіці справа не дійшла.
Внаслідок російської інтервенції (червоної і білої) загинула Українська
держава і загинув Український Чорноморський військово-морський
флот.
У часи Радянського Союзу проводилася політика змішування матросів
і офіцерів із різних регіонів. Так, у Севастополі учився, закінчив
спеціальні курси командного складу одесит Олександр Маринеско
(його мати-українка одружилася з румуном). Молодий офіцер одержав
направлення на Балтику. З першого ж бойового походу — у серпні
1942 року — підводний човен, яким командував Маринеско, повернувся
героєм. Підводники потопили німецький транспорт «Гелене» водотоннажністю
7000 тонн.
У січні 1945 року Маринеско здійснив похід, який увійшов до всіх
підручників історії Другої світової війни під назвою «атака століття».
Його субмарина трьома торпедами потопила гігантський (довжина
208 метрів) дев’ятипалубний океанський лайнер «Вільгельм Густлоф»,
який був навчальною базою вищої школи підводників Німеччини і
виконував у тому рейсі спеціальний наказ Гітлера. 6470 пасажирів
було тоді на його борту. Більшу частину — 3700 чоловік — становили
екіпажі підводних човнів, яких терміново доправляли до західного
узбережжя, жіночий спецбатальйон есесівок-наглядачок концтаборів,
22 вищих офіцери-намісники польських і східно-пруських земель
(гауляйтерів) і багато інших високопоставлених чиновників і офіцерів.
Через кілька днів субмарина Маринеско знову потопила великий ворожий
крейсер «Генерал фон Штойбен» з 3600 гітлерівськими солдатами
і офіцерами на борту, військовою технікою та боєприпасами.
Німеччина була три дні у траурі. Гітлер оголосив Маринеско особистим
ворогом. Водночас Вінстон Черчілль за зрив блокади Великої Британії
поставив легендарному підводникові прижиттєвий пам’ятник у Портсмуті.
Командир підводного човна «С-13» був не тільки сміливим до відчайдушности
і високопрофесійним підводником, а й мав незалежний характер і
був великим правдолюбцем. Це не подобалося московському керівництву.
Помер Олександр Маринеско у 1963 році у 50-річному віці у забутті
і злиднях. Звання Героя Радянського Союзу йому присвоять лише
у 1990 році, посмертно.
У роки Другої світової війни Севастополь був рясно политий кров’ю
українців. За свідченнями учасників оборони міста, вода була червоною
од крови. Усі полки, що прикривали відхід військ і чорноморців,
— полягли.
Багато українців прославилися як герої. Сьомого листопада 1941
року п’ять морських піхотинців зупинили 22 фашистські танки біля
села Дуванкой. Очолював цю групу Микола Фільченко, чиї предки
були перейменовані царськими русифікаторами на Фільченкових.
Єфрейтор Іван Богатир якось із розвідки притяг «язика» — німецького
офіцера, який був чемпіоном Німеччини з боксу у важкій вазі.
Лідером есмінців «Ташкент», останнім великим кораблем, що залишив
Севастополь наприкінці червня 1942 року, командував контр-адмірал
Василь Ярошенко, родом із Кубані.
Снайпером 54-го стрілецького полку Приморської армії була Людмила
Павліченко. До війни вона працювала на київському заводі «Арсенал»,
навчалась на історичному факультеті Київського державного університету.
З перших днів війни добровільно пішла на фронт. Протягом двомісячної
оборони Одеси Людмила знищила 187 окупантів. Особливо відзначилася
у боях під Севастополем, де її бойовий рахунок зріс до 309 вбитих
ворогів.
Ще під час війни двадцятичотирирічна Герой Радянського Союзу Людмила
Павліченко у складі радянської делегації відвідала США, Канаду
і Англію. Іноземці з великим подивом і захопленням зустрічали
героїню-українку. Особливою популярністю Людмила користувалася
серед молоді. На мітингу в Торонто студенти подарували їй гарно
оздоблену гвинтівку з оптичним прицілом.
Сьомого травня 1944 року Іван Яцуненко встановив червоний прапор
на Сапун-горі.
Можна назвати ще багато українців, які здійснювали подвиги і проливали
свою кров у боях за Севастополь.
У вересні 1991 року незалежна Україна офіційно підтвердила свою
рішучість будувати власні збройні сили. Верховна Рада України
затвердила Міністром оборони Костянтина Морозова. Почали міняти
командувачів, які були проти Незалежної України. Можна було призначенням
українського командувача замість російського шовініста адмірала
Касатонова підпорядкувати Україні і Чорноморський флот. На той
час Росія була зайнята своїми внутрішніми політичними справами,
і їй було не до Києва.
Але цього не сталося. Як і в 1917 році, ЧФ не підпорядкували,
час було втрачено. І винний у цьому передусім Леонід Кравчук,
як у минулому Володимир Винниченко.
Пізніше довелося ділити флот і здавати Севастополь в оренду, що
не відповідає інтересам і законам України, оскільки, згідно зі
статусом без’ядерної позаблокової держави, Україна не повинна
мати іноземних військових баз.
Адже упродовж своєї історії Україна завжди прагнула створити власний
флот, який був би надійним захисником її морських інтересів. Сьогодні,
коли в Україні з’явилася найреальніша в історичному аспекті можливість
створити саме такі ВМС, вона не повинна втратити свого шансу стати
однією з найсильніших чорноморських держав.
Але для цього потрібні дві умови.
Перша: влада в Україні має бути українською.
Друга: коли це станеться, нове керівництво повинне усвідомити:
хто володіє Севастополем — той володіє Кримом, а хто володіє Кримом
— володіє Чорним морем.
"Українське Слово"
Просвіта
