Хтось влучно визначив поняття "невдаха": це - категорія людей, які не досягають у своїй роботі жодного позитивного результату, але майстерно знаходять причини, чому їм не пощастило, і що саме стало їм на заваді. А головне, переконливо говорять про те, як добре нам усім жилося б, якби не ті зловорожі обставини.
Невдахи проголошують великі ідеї, але беруться не за їхню реалізацію, а за пошук причин, які пояснили б черговий провал.
Чи не з таких невдах складається сьогодні наше суспільство, аж до найвищих його керманичів на чолі з президентом?
Наслідки діяльності невдах - страшні. Адже вони не тільки роблять життя злиденним, але й компроментують у суспільній свідомості такі  поняття, як демократія, незалежність, ринкові перетворення. Девальвують такі святі слова, як народ, нація, мова.
Хіба ми жили б так, якби не кляті москалі? - кажуть одні. Якби не кляті націоналісти з їхньою незалежністю, то й життя було б іншим, стверджують другі.
Але ж причина - не в москалях, і не в незалежності. Причина в тому, що ми погодилися бути невдахами. Так - легше жити. Але тоді не варто й претендувати на щось велике, тоді треба змиритися з сірістю та злиднями.
Побороти засилля невдах може тільки сила духу. Не окремого вождя чи героя, а всього суспільства.
А що ж формує ту силу?
Чи не найголовнішим чинником є суспільна угода щодо побудови національної демократичної держави. Угода нації, що дала цій державі назву, з усіма без винятку етносами, які в цій державі живуть. Угода не формальна, а взаємовідповідальна, з гарантією рівних прав та рівних обов'язків тих, хто домовляється.
Іншого шляху - немає. Принаймні, європейська цивілізація його не винайшла.
Всі європейські імперії впали, і останнім серед них розвалився Радянський Союз. Це напріч розбиває аргументи сьогоднішніх шовіністів та "інтеграторів".
Звелися на ноги й домоглися успіху ті, хто пішов шляхом побудови національної демократичної держави. Підкреслюю - демократичної.
Аргумент про те, що Європа об'єднується, некоректний. Адже там інтегруються національні демократичні держави. А що пропонують об'єднувати нам? І що вийде з такого об'єднання строкатих різнорідних клаптів? Питання риторичне.
Ми повинні з розумінням ставитися до заяв Путіна про пріоритетність для нього національних інтересів Росії, про необхідність побудови сильної національної російської держави.
Але ж ми повинні насамперед прагнути побудувати сильну національну державу в Україні.
Саме ця теза повинна стати основою для порозуміння всіх нас, в Україні сущих.
Але як будувати таку державу? З чого слід розпочати?
Одним із найважливіших факторів у цьому процесі є мова.
В останню чергу хотів би говорити про мову як про засіб спілкування й передачі інформації. Якщо все зводити  виключно до цього, то всі "ковбасні" проблеми українці справді можуть сьогодні задовольнити з допомогою виключно російської, а "кока-кольні" - з допомогою англійської.
Але ж німецький філософ Вільгельм фон Гумбольдт стверджував: мова - це дух народу. Без мови окрема людина й увесь народ випадають з космічного ладу, перетворюються в населення споживачів, у неодухотворену сукупність автономних індивідів.
Саме мова є засобом формування суспільної свідомості. Засобом створення єдиної ментальності, єдиного духу суспільства. Спробуйте побудувати єдине суспільство з двома-трьома центрами ментальності...
Мова є водночас генетичним кодом суспільства. Саме мова дозволяє підтримати історичну тяглість поколінь. Саме мова дозволяє кожному новому поколінню спиратися на весь духовний набуток предків, а не щоразу розпочинати все з нуля.
Не можу оминути очевидної проблеми, яка тут виникає.
Безумовно, національні меншини по-інакшому сприймають мову нації, яка дала державі назву. Одна справа, коли мова пустила коріння на всю глибину тисячолітньої історії, виросла й визріла разом із народом. Зовсім інша - коли мова прийшла до тебе уже в готовому вигляді.
Це слід розуміти. І не потрібно - навіть шкідливо! - вимагати для представників національних меншин такого ж рівня сприйняття мови нації, що дала державі назву.
Представники меншин повинні оволодівати цією мовою насамперед для того,  щоб уникнути конфліктів нерозуміння  логіки розвитку й особливостей цієї держави, щоб мати змогу свідомо солідаризуватися в процесі державотворення.
Адже конфліктують не мови. Конфліктують носії мов - від нерозуміння вищесказаного.
Поки я не говорив, що мова, про яку йдеться - українська. Цей підхід - спільний для всіх мов і всіх держав. І проблему російської мови в Росії вирішують, спираючись на точнісінько такі ж теоретичні засади.
Але ж повернімося до нашої рідної української мови.
Немає потреби докладно переповідати, як ретельно нищилася вона за імперських часів - і давніх, і новітніх. Не хочу ще раз таврувати Росію чи СРСР. Така політика була природною для імперії. Адже саме так - трохи ліберальніше, чи, навпаки, ще нещадніше - чинили всі імперії щодо мов своїх меншин.
Але хочу наголосити на іншому. В таких умовах, у які було поставлено українців, не здатне було б вижити жодне "наріччя". У таких умовах неминуче загинула б і мова нації слабкої, щойно народженої, ще недостатньо сформованої.
Не тільки вистояти, а ще й розвиватися під страшним гнітом здатна була тільки мова народу з дуже древнім і дуже потужним корінням. Цей висновок роблю, опонуючи всіляким шовіністам і невігласам, які прагнуть переконати нас у протилежному. Як це, скажімо, робити редактор газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв (цитую мовою оригіналу його слова з газети з 13 грудня 1997 року): "Нет никакого украинского языка. Это придуманный язык, язык черни. ...то, что сегодня считают украинским языком, - это язык, искусственно придуманный Шевченко и другими авантюристами. Так запомните: нет такой нации - украинцы, как нет никакого будущего и у обреченного украинского государства".
Не знаю, хто за національністю  пан Бахарєв. Але, говорячи так, він ганьбить насамперед свою власну націю.
Але якою є мовна політика сучасної незалежної України? І чи існує така політика взагалі?
На жаль, мусимо визнати: вона є такою ж сірою і невизначеною, як і та влада, що її здійснює. В кращому разі, маємо погану мову політиків, і зовсім не маємо політики мови.
Вважаємо, що в мовній політиці не маємо права на головну помилку: на приниження за будь-яких обставин будь-чиєї гідності. Хоча й розуміємо: агресивність в утвердженні раніше принижуваної мови - це зворотній бік колишнього приниження.
Але не можемо заплющувати очі й на те, що за рядом показників (книговидання, преса тощо) становище з українською мовою стало гіршим, аніж за колоніальних часів. Більше того, українська мова активно перестає бути розмовною мовою молоді.
Час кричати "SOS" і бити на сполох!
Відомий мовознавець Борис Парін стверджує, що долю мови визначають три чинники: культурна її вага, характер соціальної бази, та втручання політичних сил. З першим чинником українська мова не має проблем з огляду на величезний масив культурних скарбів, створених на її основі. З другим - ситуація гірша, з огляду на те, що вона так і не стала повсякденною мовою еліти держави (тут вона використовується в суто ритуальних моментах спілкування на людях, і то не завжди). І, нарешті, третій фактор вимагає від партії "СОБОР" як від активної політичної сили включення в підготовку виважених, взорованих на демократичні світові стандарти проектів законів "Про державну українську мову" та "Про мови національних меншин".
І не треба боятися слів "національні меншини". Українці теж є національною меншиною в будь-якій державі, окрім самої України. І для всіх них Україна є колискою їхнього етносу. І те ж саме можна сказати і про росіян поза межами Росії.
Контури концепції нової мовної політики, яку ми могли б запропонувати, накреслено в програмі УНП "СОБОР" (розділ "Світоглядні принципи"):
"Людство втілює своє право на історичне існування й поступ лише через розмаїття  націй. Українська держава зобов`язана дбати про відродження й розвиток української нації - унікальної складової загальнолюдської спільноти націй.
Водночас держава разом з суспільними інститутами відповідальна за формування в Україні політичної нації. Її ми розуміємо як сукупність  повноправних активних громадян нашої країни, незалежно від їхньої етнічної та конфесійної належності, соціального стану тощо, об`єднаних почуттям українського патріотизму та спільністю історичної долі.
Українська політична нація, як і інші національні спільноти в Європі, постає на основі цінностей корінної української нації, української мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Її формування органічно поєднується з розбудовою громадянського суспільства, заснованого на засадах ринкової економіки, демократичного ладу,  забезпечення прав людини та умов збереження культурної ідентичності етнічних спільнот в Україні".
 Вважаю, що це положення нашої програми буде колись покладено в основу мовної політики нашої держави.
Великий Кобзар прагнув возвеличити "малих отих рабів німих", на сторожі коло них поставивши СЛОВО. І сьогодні народ наш, що досі лишається рабом сірості і нікчем, має шанс возвеличитися тільки тоді, коли поверне собі МОВУ, Наш обов'язок - допомогти йому в цьому.

Анатолій Матвієнко, народний депутат України,
Голова Української Народної Партії "СОБОР",
Президент Інституту Відкритої політики.
 

До розділу "Вільна Трибуна"