Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Безпомильний індикатор національної самосвідомості

Михайло Лукінюк
"Росіяни повинні розмовляти російською":
про дивовижну вибірковість "блага двомовності"

Визначний знавець європейських - зокрема й російської - літератур Г. Брандес понад сто років тому підкреслював ([1], с. 164-165), що "Гоголь був малоросом", незважаючи на те, що писав не українською мовою, оскільки "майже всі народжені в Малоросії письменники писали мовою своїх найближчих сусідів, російською чи польською... - зважаючи на зневагу, в якій перебувала їхня мова... Бо, якого б сильного гноблення не зазнавала польська мова, все ж перетерплюваний нею утиск був зовсім мізерним порівняно з тим, якому піддавалася малоруська мова, відносно якої справа мало-помалу дійшла до справжньої винищувальної війни". Додамо, що ці слова визнаний метр в царині європейських літератур написав після тривалих відвідин імперії на запрошення російської сторони...
В умовах цієї війни навіть слово Боже українець мав слухати "мовою Імперії". Великий патріот України, видатний вчений (дійсний автор відкриття "рентгенівського" випромінювання) І. Пулюй писав до "Головного Управління у справах друку" в Петербурзі (цит. за кн.: [2], с. 390): "Переклади Св[ятого] Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки - 25?міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одновірний! Минуло вже 21 років (так у цитованому тексті - М.Л.) з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шановному "Управлению по делам печати", щоб дозволено на Україні український переклад "Нового Завіта", було признане "не подлежащим удовлетворению"...
Так само цілеспрямовано політика тотального зросійщення, за якої національні мови були просто приречені на вимирання, провадилась і в радянській імперії. І подібний висновок - зовсім не перебільшення. Це змушений був визнати й керівник колишнього Союзу М. Горбачов, який розповів у "Российской газете" [3], що, коли став Генсеком, то отримував від видатних діячів науки і культури Білорусії листи, в яких вони "криком кричали про загрозу зникення білоруської (читай: і української, бо нізащо не повірю, що такі ж діячі України мовчки споглядали на аналогічний загин - М.Л.) мови". Він розумів, що над національними мовами в СРСР нависла "реальна загроза!", оскільки в республіках "навчання поголовно йде російською мовою. Незабаром літературу, що виходить білоруською мовою, нiкому буде читати..." Це, одначе, зовсім не завадило останньому генсекові КПРС впроваджувати в життя заходи, спрямовані на подальше посилення позицій і так жодним чином не ослабленої російської мови, аби на неозорих просторах імперії дійсно, перефразовуючи великого Кобзаря, "від молдаванина до фінна на всіх язиках" все мовчало.
Ті, кому боліло за долю України, "криком кричали" і раніше. Навіть українські комуністи інколи насмілювалися виступати проти шовіністичного гноблення - це, наприклад, знайшло своє відображення у резолюції ХІІ-го республіканського партз'їзду, де зокрема наголошено ([4], с. 293): "Великодержавний руський шовінізм є як і раніш головна небезпека в масштабі всього Радянського Союзу". Та й самі російські більшовики попервах всіляко засуджували національну політику "царизму, поміщиків і буржуазії" щодо народів-невеликоросів, наголошуючи ([5], с. 334-336), що вона була спрямована на те, аби "убити серед них зачатки усякої державності, калічити їхню культуру, утискувати мову, тримати у невігластві й, нарешті, по можливості русифікувати їх".
Пізніше українська інтелігенція не раз довела, що є гідною свого високого призначення. Варто пригадати, скажімо, відомі праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби та "Собор у риштованні" Є. Сверстюка, що спричинили свого часу чималий галас. Особливо фундаментальне дослідження Дзюби, де в царині національної політики все було назване своїми іменами! Уявіть лише собі: "увесь радянський народ в єдиному трудовому піднесенні" готується за якихось рік-півтора зустріти найзнаменніше зі свят, піввіковий ювілей радянської влади, на парадному фасаді держави шпаклюються найменші шпаринки, наносяться нові яскраві барви небувалих успіхів і перемог, гордо, на увесь здивований світ лунають палкі запевнення про "остаточне вирішення національного питання в СРСР" і т. ін. Аж раптом якийсь там Дзюба наважується вголос заявити ([6], с. 24), що "з національною політикою на Україні не гаразд", і навіть висловлює сумнів у тому, чи взагалі "є перспективи в нинішньої національної політики" (там же, с. 254). Відтак, не кліпнувши оком, звинуватив уряд Української РСР у тому, що той, бачите, "не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого він діє і коштами якого диспонує..." А далі, буквально висмоктавши з пальця якесь міфічне "русифікаторське насильство", яке нібито "у нас є", він набрався нахабства ще й запропонувати "протиставити" цьому т. зв. "насильству" (там же, с. 260) "одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення". І це - в країні, керівництво якої упродовж ось уже півстоліття не жаліло ані зусиль, ані коштів, аби зобразити її перед усім світом самим втіленням свободи!
Важко сказати, на що міг сподіватися український "камікадзе" І. Дзюба, направляючи своє дослідження у супроводі роз'яснювального листа на адресу найвищого керівництва УРСР. З такою ж проникливістю та переконливою аргументацією (в першу голову, зі спадку класиків марксизму-ленінізму) можна було б звертатися до кровожерного вовка, намагаючись переконати його перейти на вегетаріянський раціон. Звичайно, то був безнадійний крок. Думаю, що молодий Дзюба вповні усвідомлював це (як, поза сумнівом, розумів це й В. Короленко, намагаючись у своїх листах [7] "розкрити очі" на жахливі злочини комуно-більшовицького режиму одному із найбільш "гуманних" зверхників радянської Росії). Однак він здійснив цей одчайдушний кидок голіруч на смертоносну амбразуру страхітливого більшовицького дота з бажанням якщо не знешкодити його, то бодай привернути увагу до потворного монстра. І це не минулося безслідно - ні для самого Дзюби, ані для того режиму, до совісті якого він волав. Голос молодого дослідника-патріота - а то, як наголошує автор передмови, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашінгтоні С. Олійник ([6], с. 19), був не просто голос такого собі дивака-одинака, а "голос нового українського покоління, що виросло під радянським режимом, але не зазнало тиску сталінського режиму" - було почуто і в Україні, і за її межами. І хтозна, може, саме з цього започаткувався ще дуже сповільнений, однак невідворотний процес розпаду могутньої "імперії зла"...
Таким чином, неважко переконатися, що не мовчала українська інтелігенція. А ось, зокрема, що писав про мовний геноцид проти українського народу у своєму щоденнику О. Довженко ([8], с. 542): "На сороковому році будівництва соціалізму в столиці УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі... не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман..."
Між тим, не таке вже воно й безневинне - деформування рідної мови (не кажучи вже про повну відмову від її використання!), оскільки, за визначенням відомого німецького мовознавця і філософа В. Гумбольдта, "мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова". І, як наголошує знаний український фахівець з соціоніки І. Каганець [9], "з допомогою цілеспрямованих змін у мові... змінюється людська психіка". Саме з цією метою й здійснювалося в імперії неослабне піклування про посилення позицій "общерусского [це "зрадливе та підступне слово", наголошує Ю. Шевельов ([10], с. 24-25) завжди вірно служило ідеї "ідеї вищості російської мови" - М.Л.] языка" (на відміну від царської Росії, де не соромилися терміну "язык Империи", в російсько-більшовицькій імперії обидва ці терміни з часом замінили на менш шовіністично забарвлений - "общепонятный", що, певна річ, ніяк не вплинуло на його агресивно-шовіністичну суть). Апологети "общерусскости" добре розуміли, що сaме через російськомовність вони прищеплюють і російськомислення, і російське світосприйняття, що, зрештою, призводить до зросійщення нашої культури, духовності, психіки.
А ось і очікуваний результат: замість патріотів рідної землі, власне, українців, буйним пустоцвітом розрослися справжні малороси - саме в цьому і полягала мета такого "перековування". Тож, якщо хочеш знищити дух народу - доведи до згуби його мову. "Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, - наголошує Д. Павличко [11], - але найстрашніше вбивство народу - це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, - убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом'яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю". Саме недостатнє піклування з боку державного керівництва про зміцнення в Україні позицій державної мови, української культури, розвиток духовності при майже повній безпорадності в царині ринкового реформування української економіки й призвело до того, що нині маємо в нашій державі те, що... маємо.
З іншого боку, продовжує І. Каганець, "психіка народу впливає на його мову, формує її "за своїм образом і подобою". В результаті мова і етнопсихіка творять певну цілісність". А тому і людська спільнота, що є їх носієм, теж складає особливу етноцілісність, тобто є народом, а не населенням - тож К. Ушинський мав усі підстави стверджувати, що "коли щезне народня мова, народу більше нема". Зрештою, як наголошує доктор соціології Л. Аза ([12], с. 126), "МОВА - НАЙЧУТЛИВІШИЙ ІНДИКАТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ", цієї найважливішої з-поміж визначальних ознак етносу. Якраз через це "батько народів" так панічно боявся українського села, цього невичерпного джерела та оберега української культури і зокрема мови, самого духу українського народу, й саме проти нього раз за разом і спрямовував свої нищівні удари. Тож, як бачимо, не така вже воно й безневинна штука - понівечити й занапастити рідну мову.
Про це, до речі, тобто про серйозну небезпеку, яку несе будь-якому народові чужомовна експансія, прекрасно знають усі ті, хто - і тут, і в Росії - всіляко намагається запевнити нас у тому, що поширення на українських теренах російської мови не становить, мовляв, аніяковісінької небезпеки для українського народу і не може мати жодних негативних наслідків для розвитку української культури, духовності. Навпаки, як застерігав академік Д. Лихачов, саме вихід України з-під "благотворного" впливу російської культури (а надто - "якщо Україна відділиться") "буде катастрофою для її культури" [13]. Така "теорія" настирливо вкладається у свідомість довірливих українців.
А ось якою щирою тривогою не лише за розвиток російської мови - навіть за долю російської нації в цілому [воно й не дивно, адже російські історики завжди вважали, що саме "мова є визначальною щодо етнічної приналежності" [14] - М.Л.] сповнилися голоси російських патріотів, як тільки на лінгвістичному виднокраї Росії замаячило усього лиш "засмічення російської мови іноземними словами". То ж не на жарт стривожена цим російська інтелігенція виступила із закликом, що "росіянам треба розмовляти по-російськи" [15]. І тут з'ясувалося, що навіть таке засмічення іномовними словами, на думку російських фахівців, "впливає негативно на національний дух народу, його психічний склад, трансформуючи закорінені в ньому традиційні духовно-моральні начала". Ба більше - ця "мовна агресія, що впливає на психіку", має "далекосяжні цілі" і навіть "являє серйозну небезпеку для нації". А от як застерігав своїх співвітчизників один із найталановитіших письменників-дисидентів, редактор відомого в Європі журналу "Континент" (Париж) В. Максимов на зустрічі "На захист російської мови", що відбулася з ініціативи Всесвітнього Російського Собору в Свято-Даниловому монастирі у 1994 р. [16]: "...Весь досвід світової історії свідчить, будь-яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця землі народів і держав завжди починалося із втрати мовної культури, із відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед лінгвістичною експансією... Кожна країна і будь-який народ мають право захищатися від будь-якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має (он, скажімо, благополучна й демократична Франція не посоромилась ухвалити спеціальний закон на захист французької мови, яким передбачено обкладання великими штрафами всіх, хто зловживатиме англійськими словами, і що ж - з боку Великобританії не чути жодних нарікань щодо "утисків" прихильників англомовності. Але то Франція. Україні ж, як запевняє, покликаючись на "добре обізнаного з українським життям... іноземного авторитета", П. Толочко [17], навпаки, сaме "двомовність, двокультурність" є "багатообіцяючим явищем". А тому, на переконання чергового обстоювача "рідності" російської мови для українців, лише використання російської мови "створює для нас, українців, сприятливі умови щодо нашого входження у світовий науковий і культурний простір". То ж, як і за Петра І, найкоротша путь у Європу для українців знову має пролягати через... Астрахань. Що й казати - дійсно, багатообіцяюче! - М.Л.). Мова - гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки батьківщину, а передовсім самих себе".
Між тим, російській мові, схоже, дійсно нездужається. Попри те, що її ніколи не переслідували, а тим паче не забороняли, не винищували її носіїв, не таврували "неперспективною" її літературу, навпаки - всіляко викохували та пестили, порошинці не давали впасти. Та все ж - занепадає. І справа тут зовсім не у згаданому "засміченні" чужомовними словами. Не маючи на меті піддавати детальному аналізові цю проблему, спрямуємо зацікавленого читача до компактного дослідження М. Жуйкової [18], яка доходить висновку, що "глибинним чинником занепаду російської мови стала тоталітарна система, що протягом семи десятиліть використовувала цю мову для дезінформації, обдурювання народу" (незнайомим із цією моторошною "системою" людям навіть важко усвідомити, скажімо, жахливе значення звороту "десять лет без права переписки", або зрозуміти, що приховувалось під виразом "выполнение интернационального долга", або уявити, як могло коротке слово "доставать" заміняти майже половину і так дуже вкороченого словника економічних термінів - пояснень цих евфімізмів не містив жоден словник радянських часів). Коротко ознайомимо читачів лише з однією специфічною ознакою недуги російської мови - її роздвоєністю (а врахувуючи існування ще одного відгалуження великої мови, знаменитого російського "мату", розповсюдження якого останнім часом суттєво зросло, то й розтроєністю). Ось що сказав про цю недугу кореспондент популярного московського журналу "Огонек" у своїй бесіді з композитором В. Артемовим [19]: "Сьогодні є дві мови: є російська і є радянська, схожа на російську, але примітивна, скорочена, з неправильним вживанням слів, викривленням чи підміною їх значення і змісту, з якимось глумливим акцентом, така собі своєрідна партійно-адміністративна "феня", на якій "ботає" все наше начальство". Тож одним із фантомів російської мови є мова "високого штилю", себто літературна, зараз практично мертва, другим - спрощена до неможливості, обмежена потребою задовольняти лише найпростіші споживацькі потреби, яка є таким собі "совковим" варіантом першої. Саме вона, завдяки відповідній мовній політиці радянського керівництва, набула широкого розповсюдження на неозорих просторах СРСР, зокрема й серед того ж таки керівництва. Та такого широкого, знову повертається до цієї теми "Огонек" [20], що уже "настала пора готувати для наших департаментів нижчого і середнього рівня дешифрувальників тих документів, що спускаються в народні маси. Адже партійно-бюрократична стилістика є заразливою..." На думку автора, "велика російська" обов'язково помститься за таку зневагу до нього відповідним спрощенням мислення. А котрий же з двох, власне, пропонується нам, "без'язиким", як перспективний? Достатньо бодай побіжно глянути на вал друкованої продукції, що брудним потоком затопив пресові кіоски та поріділі книжкові крамниці, т. зв. розкладки на базарах та на вулицях наших міст, аби переконатися - ні, зовсім не перший із них.
Розуміючи й поділяючи цю щиру стурбованість росіян щодо власної мови та нації (а для відродження першої, як слушно наголошує та ж М. Жуйкова, друга "мусить звільнити свою ментальність від імперської ідеології, навчитися шанувати інші народи та їхню свободу"), не розумію однак, чому ж вони такі нечутливі до тієї небезпеки і тих негативних наслідків, які, за їх же тлумаченням, не може не нести українській нації не якесь-то там "засмічення" української мови російськими словами, а повномасштабна російськомовна агресія? Адже саме з повсякчасної мовної дискримінації починаються душевний дискомфорт та приниження українців. І це - на рідній землі, у такій омріяній незалежній українській державі! Дійсно, нечувана аморальність і жорстокий обман...

1. Брандес Г. Собрание сочинений: В 20-ти тт. / Пер. с датского. Т. 19: Россия. Наблюдения и размышления. - Литературные впечатления. - СПб., 1911.
2. Стус В. Твори у чотирьох томах, шести книгах. Т. 4. - Львів, 1994.
3. Горбачев М.: "Нет иного выхода, как поменять власть" // Российская газета. - 1993. - 19 серпня.
4. ХІІ з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України: Доповіді і резолюції. - К., 1934.
5. Х съезд Российской Коммунистической Партии (большевиков): Отчеты о съезде, материалы, резолюции, постановления и статьи. - Ташкент, 1921.
6. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? (Ксерокопія) // Суспільно-політична бібліотека. Ч. 2 (21). - "Сучасність", 1968.
7. Короленко В. Письма к Луначарскому // Новый мир. - 1988. - №10. - С. 198-218.
8. Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник (1941-1956). - К., 1995,
9. Каганець І. Що каже мова про народ // Вечірній Київ. - 1993. - 24 червня.
10. Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східнослов'янської глотогонії: Дві статті про постання української мови. - К., 1994.
11. Захарченко В. ...Навіть імені нашого не лишать // Літературна Україна. - 1996. - 4 січня.
12. Аза Л. Національна самосвідомість: особливості розвитку // "Політичний портрет України", бюлетень дослідно-навчального центру "Демократичні ініціативи". - 1995. - Ч. 14.
13. Коваленко В. Грозит ли русским обрезание? // Столица. - 1992. - № 20. - С. 1, 3.
14. В институте истории Академии наук СССР // Вопросы истории. - 1951. - № 5. - С. 137?139.
15. Русские должны говорить по-русски: Ученые выступают против языковой агрессии, которая, по их мнению, представляет серьезную опасность для нации // Известия. - 1996. - 16 марта.
16. Пастушенко Л. Як росіяни захищають мову // Кримська світлиця. - 1998. - 8 травня.
17. Толочко П. Що або хто загрожує українській мові? - К., 1998.
18. Жуйкова М. Чи потрібна українцям "русскоязычная" мова? // Кримська світлиця. - 1998. - 22 травня.
19. Чернов В. Вячеслав Артемов: "Мое слово - здесь" // Огонек. - 1991. - № 15. - С. 28?30.
20. Полянский Э. Державная "феня" // Огонек. - 1991. - № 17. - С. 14.

Надруковано:
Літературно-художній альманах "КРИЛА". - К., 2001. - С. 189-198.

 

До розділу "Бібліотека"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ