Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, “Флот України”
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО... РЕАЛЬНОСТІ!

Українське інформаційне поле і його безпека досі залишаються
поза серйозною увагою українських політиків та суспільства

Усі усіх не люблять. Це біда.
Ліна КОСТЕНКО.

Чи буде в своїй хаті своя воля?

Не є таємницею, що впливових власне українських засобів масової інформації не так вже й багато, і вони все ж поступаються газетам, телеканалам, Інтернет-ресурсам, які панують в нашій незалежній державі — панують ідеологічно, економічно, духовно. Відсутність власного кіновиробництва посилює залежність. Результат цього панування — наша реальність.
Та й квазітелешоу на кількох телеканалах зовсім не є всеукраїнськими форумами, на яких мусила б перемагати у конкуренції і за правилами чиясь думка чи ідея; там панують політики-інтелектофоби. На будь-якому базарі значно менше безладу і публічної аморальної поведінки, ніж на цих майданчиках для просто випадкових людей, коли йдеться про інтелектуальну роботу чи про роботу інтелекту. Але треба визнати, що ці шоу стали опіумом для народу.
Недооцінка ролі ЗМІ — це заздалегідь програшна позиція політика чи партії.
Ні, говорять вони все правильно, та нічого не роблять, а пожвавлюються лише перед виборами. Потім знову забувають, і процес цей перманентний.
Отже, перший висновок: погляди так званих українських політиків та їхні дії по захисту інформаційного простору держави знаходяться на початковому рівні і далекі від ідеалу чи норми.
Про те, яким незахищеним є інформаційне поле України, свідчать ще й факти інформаційних агресій міжнародного рівня. Згадати хоча б інформвійну з надуманим приводом про продаж “Кольчуг”. Зараз, може, мало хто про це пам’ятає, але, як кажуть в анекдоті, “виделки знайшлися, але осад залишився”. Ні якісно, ні кількісно поодинокі факти українського журналістського спротиву вимогливого патріота влаштувати не можуть.
Взяти хоча б нещодавній випадок такої агресії. Британська газета “The Daily Mail” 26 вересня 2010 р. вустами Пітера Гітченса (Peter Hitchens) в одній статті виплеснула стільки нісенітниць і дурниць про севастопольські реалії, що їх вистачило б на кілька місяців. Той британець потрапив у таку шалену залежність від певних осіб у Севастополі, що назвав свій текст приблизно так: “Тому що українці примушують росіян забути свою мову, і змінюють їхні імена, я питаю: “Чи це не є абсурдніше місто в світі?”. Здивування викликає твердження пихатого писаки: “Севастополь належить Україні, але важко віднайти тут українців”. Після цього можна було б далі і не читати.
У виразно замовній статті, схожій на вінегрет, змішано все: Британія, Балаклава, Східна війна, Горлівка, нещасний російський контр-адмірал у відставці Владімір Соловйов, “кремезного типу морський вовк”, який неймовірно страждає через те, що його в Україні записують “Володимир”. Соловйов каже, що любить багато чого українського: їжу, музику, культуру, літературу (а ми й не знали! — М.В.), але коли справа доходить до дублювання фільмів українською мовою, йому стає некомфортно. Повідомляється також про страждання невідомого Юрія через те, що “в ці дні ми не можемо навіть кинути виклик туркам щодо контролю над Чорним морем, вперше за 200 років”. Можете самі дати оцінку словосполученню британця: “Проект зі створення дивної країни на ймення Україна”...
Мазнув британець і Балаклаву, назвавши її позбавленим смаку морським курортом. Стаття прикрашена багатьма недоречними ілюстраціями, серед яких є й історична картина під назвою “Солдати спалюють публічну бібліотеку і Храм вітрів у Севастополі під час Кримської війни”. Може, якби тоді не зруйнували, то й історична пам’ятка була б збережена, задля “наявності смаку”?
Моє враження: повна нісенітниця, без представлення альтернативної точки зору. Зрозуміло, що переклад статті терміново з’являється в Москві і одночасно друкується в українській газеті “Сегодня”. Ось так воюють проти України.
Ілля Ільф і Євген Петров якось жартівливо зауважили: “Людей, що не читають газет, треба морально вбивати на місці”. Але дуже важливо розпізнавати, які газети можна читати, а які — не треба.

“Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся”

За таких умов набуває великого значення роль у суспільно-політичному житті українських інтелектуалів — людей з високо розвиненим інтелектом, які займаються вишуканою розумовою, духовною діяльністю. Правду кажучи, деякі з них відіграли негативну роль у формуванні громадської думки в подіях останнього часу. Кожен з них окремо у своїй галузі має поважні інтелектуальні досягнення – чи то в історичній науці, чи в філософії, чи в літературі і т. ін. Та, висловлюючи свої думки щодо українського державотворення, вони недооцінюють вагу свого слова (не припускаю навіть підозр у тому, що вони роблять свої заяви з чиєїсь злої волі чи через матеріальну мотивацію). Нещодавно, наприклад, відомий письменник Юрій Андрухович у кількох інтерв’ю твердо повторив свою думку про надання можливості самовизначення Донбасу та Криму за умови повернення до влади помаранчевих сил, що, на його ж думку, малоймовірно. Ці погляди отримали різку негативну оцінку багатьох по-державному думаючих людей.
Повертаючись до такої недооцінки ролі інформаційного простору, мушу повідомити про практичну відсутність у газетних кіосках цих регіонів київської преси, навіть російськомовної. Звичайно, сумні думки про автономію від Києва могли настигнути нашого інтелектуала після ознайомлення з цим фактом. Але, може, спочатку змінити інформаційну ситуацію у цих регіонах, яка теж формує суспільно-політичну думку? Може, тоді суттєва частка населення не буде вестись на сепаратистські заклики, і українці у цих місцинах матимуть повноцінне життя, про що мусила б потурбуватись держава? Тоді й такі думки поета і письменника стануть ще більш очевидним безглуздям і навіть не матеріалізуються на папері. Ще пропоную пану Андруховичу, коли він буде в Києві, поглянути на газети, що реалізуються хоча б на вокзалі столиці — він побачить там не більше 3 — 4 українських назв. Телеканали переважно російські. Отже, не треба недооцінювати вагу слова, як свого, так і чужого у справі формування суспільної думки, а отже й питання українського державотворення.

Потрапити в немилість

Окрім природних ворогів української незалежності — комуністів, нашу газету, яка послідовно захищає державницьку ідеологію, час від часу критикують і інші сили. Часто це виглядає як емоційна реакція. У цьому легко переконатись за допомогою Інтернету, набравши в пошуковому рядку назву газети.
Інтернет-ресурс “Телекритика” є одним із небагатьох майданчиків, де формується сучасна українська інтелектуальна думка. Зауважу — не пропагандистська і агітаційна, а саме інтелектуальна і демократична. Це є справжній форум для обговорення важливих проблем телевізійного простору і не лише (не плутати з ганебним станом форуму на сайті, де панує спам, а численні модератори та й, мабуть, керівники “Телекритики” не звертають на це уваги). Тут можна побачити дискусії і ознайомитись із альтернативними думками відомих журналістів, безперешкодно висловлюють свої думки й ті, що давно і навіки заплямували своє ім’я. Тобто, наявні ознаки демократії. Сподіваючись на продовження демократичних традицій, хочу висловити альтернативну думку щодо публікації Сергія Грабовського 27 вересня 2010 р. щодо ситуації з нещодавнім звільненням керівника телерадіокомпанії “Бриз”.
Загалом непогана оцінка інформаційного поля в Севастополі і Криму та суспільно-політичної ситуації має лише кілька неточностей, які, мабуть, пов’язані все-таки з тим, що історик і аналітик користується обмеженою кількістю джерел для створення своїх статей, і, мабуть, переважно Інтернетом, судячи з неодноразового цитування з вказанням посилань.
Найбільше претензій п. Грабовський висуває до назв друкованих матеріалів у газеті “Флот України”, вони йому здаються радянськими. Мабуть, бажання натякнути на проблему “свободи слова” (а ця тема актуальна, як з погляду суспільного резонансу, так й з погляду можливої матеріальної винагороди) переважило здоровий глузд. Журналісти флотської газети без будь-якої команди вже “оцінили” подібні сентенції п. Грабовського. “Флот України” не потребує послуг подібних захисників “свободи слова”.
У немилість потрапила і “Наука перемагати” Олександра Суворова, він наводить, на його погляд, найбільш невдалу цитату, розвиваючи її до фантастичних передбачень. А, пропонуючи читачам пересвідчитися у цікавості нашого видання, заглянувши до електронного архіву газети, наступним реченням висловлює глибоку переконаність у тому, що: “ТРК “Бриз” після звільнення керівника остаточно перетвориться на щось аморфно-мляве” (програми ТРК “Бриз” розповсюджуються в Севастополі, а автор — киянин). Ось так, просто одним мазком Грабовський спромігся принизити весь колектив флотської телерадіокомпанії. Слід зауважити, що патріотизм і професійність ще нікому не вдалося приватизувати.
Мені невідома мета таких критичних зауважень, бо виглядають вони надто емоційними.

“Флот України”, 2 жовтня 2010 p.