Російські офіцери готові порубати нас на шматки

01:12 / Четверг, 24 июля 2008 г.

Богдана Процак, голова Союзу українок в Севастополі.

27 липня в Севастополі заплановано святкування Дня Військово-морських сил РФ.

Ми вже звикли до таких святкувань. Я проживаю в Севастополі 44 роки. За часів Радянського Союзу остання неділя липня була Днем флоту, так і продовжується далі.

Кожного року Чорноморський флот проводить військовий парад. Навіть за часів СРСР були великі стрільбища. А наш флот святкує благородно — концертом, добрим настроєм. Ось цього року на концерт були запрошені сестри-монахині з Ірваниці, то вони після концерту говорили: «Яке благородне українське офіцерство». Я не пам’ятаю, щоб російський флот, крім святкових парадів, проводив якісь святкові заходи.

У принципі в місті росіяни, напевно, задоволені подібними заходами. А українці ведуть себе благородно, нападників серед нас немає, так, як то є серед росіян. Якщо ми щось хочемо відзначати, то вони в наш бік роблять нападки. Я особисто таке пережила. Це було, коли наше студентство робило пікет біля російського штабу. Тоді було дуже холодно, це був день Стрітення, я організувала людей з церкви, щоб принести їсти пікетникам, засвітити свічки і помолитися. І от ми молимося, а вони на нас кричать, говорять неприємні речі. А до мене підійшов російський офіцер і каже: «Вам осталось недолго, самое большее — месяц. Изрубим вас на мелкие куски». Коли б наш український офіцер таке міг сказати людині іншої національності? Ніколи. Наші офіцери благородні.

У Севастополі говорять, що Чорноморський флот багато робить для міста і його жителів. Я скажу, як це в моїй сім’ї. У мене зять — офіцер російського флоту. Десь шість років тому він заборонив моїй доньці зустрічатися зі мною, з моїм чоловіком, зі своїми сестрами. «Твоя мать любит Украину, но не любит тебя», — так він їй сказав. Я вже свою онучку не бачила шість років. Він не дозволяє мені телефонувати. Це гріховно, бо це четверта заповідь Божа: шануй батька і матір свою і будеш щасливо жити. То я молюсь за них. А ми всього-на-всього три зупинки тролейбусних одне від одного проживаємо. І дочкам моїм тяжко, неприємно, що їхня старша сестра — найдобріша, найкраща — і відреклася від сім’ї.

«Дело»