Віктор КОРОЛЬ,
доктор історичних наук
Оборона Севастополя: міфи і правда

Вже багато десятиліть про героїчні і трагічні події навколо Севастополя ми говоримо напівправду і неправду.

29 жовтня 1941 р. Севастополь був оголошений у стані облоги. Бої йшли за 10 км від міста. Як вище керівництво країни «готувало» місто до оборони, свідчить той факт, що саме в ці трагічні дні з Севастополя в тил відправляють всі госпіталі! Чим це пояснити? Очевидно, тим, що вище командування і командування Чорноморським флотом навіть не думали, що Севастополь протримається хоча б декілька днів. 11-а німецька армія тоді ще генерал-полковника Манштейна прорвала нашу оборону на вузькому Перекопському перешийку і наприкінці жовтня 1941 р. армадою увірвалась в кримські степи. Сам Манштейн так описує ці події: «24 сентября 54-й ак был готов к наступлению на Перекопский перешеек. Несмотря на сильнейшую поддержку артиллерии, 46-й и 73-й пд, наступавшим по выжженной солнцем, безводной, совершенно лишенной укрытий солончаковой степи, приходилось очень трудно. Противник превратил перешеек на глубину до 15 км в сплошную, хорошо оборудованную полосу обороны, в которой он ожесточенно сражался за каждую траншею, за каждый опорный пункт. Все же корпусу удалось, отбивая сильные контратаки противника, 26 сентября взять Перекоп и преодолеть «Татарский ров». В три последующих дня труднейшего наступления корпус прорвал оборону противника на всю глубину, взял сильный укрепленный пункт Армянск и вышел на оперативный простор. Разбитый противник отошел к Ишуньскому перешейку с большими потерями. Нами было захвачено 10 000 пленных, 112 танков и 135 орудий».

Вище командування в Москві настільки розгубилося, що так і не вирішило, кому треба обороняти Севастополь. У самому місті гарнізон складався всього-на-всього із двох полків морської піхоти, стрілецького полку і кількох флотських екіпажів. 30-31 жовтня з Новоросійська терміново перекинули кораблями 8-у бригаду морської піхоти. Але і цього було замало. Всього сили, які обороняли Севастополь, нараховували близько 20 тис. чоловік.

Жодне радянське джерело ні словом не згадує, хто ж все-таки врятував місто на тому етапі оборони. Його врятував випадок і талант полководця, командуючого Приморською армією генерала І.Ю.Петрова. Після перекопської поразки його армія була просто кинута напризволяще в кримських степах. Зв’язок з Генеральним штабом, з Москвою в цілому, був відсутній. Не було його із командуючим військами Криму адміралом Г.Левченком, що в цей час разом зі своїм штабом відходив до Алушти. Не було і літаків для підтримування зв’язку. Відповідно, не було наказу відступати до Керчі чи Севастополя. А звідки такі накази могли надійти, коли Сталін розгубився, так само, як і Генштаб, Ставка і Політбюро? Війна показала невігластво і безвідповідальність вищого керівництва країни. Як могло бути інакше, коли один тільки Сталін примудрився особисто підписати 366 списків на розстріл 44 440 військових під час репресій 1937—1938 рр. А всього було репресовано 1800 вищих командирів. І.Ю.Петров дивом вижив в м’ясорубці репресій. Не маючи наказу, куди відступати, до Керчі, чи до Севастополя, командування армії з ініціативи І.Петрова провело військову нараду у маленькому татарському селі Екібаш і прийняло рішення обороняти Севастополь, що в майбутньому і дозволило стати місту-фортеці героєм. Але як це зробити? Дороги на Бахчисарай гітлерівці перехопили. З боями довелось добиратися через гори Південного Криму, що і було пізніше зроблено. Що ж робить командувач флотом П.Октябрьський? Є чимало свідчень, що до тривалої оборони він і не збирався готуватися. Більше того, коли почалися бої за місто, у П.Октябрьского начебто терміново виникла необхідність побувати на Кавказі — нібито перевірити місце базування ескадри, яку туди слід було перевести. Отже, судячи по всьому, він просто втік у більш безпечне місце. А коли, за наказом Москви, повернувся 10 листопада до Севастополя, то Ставка ще 7.11.1941 видала директиву, що місто не здавати за жодних обставин. І персональну відповідальність поклала на адмірала, якому нічого іншого не залишалось, як очолити оборону міста-фортеці. Однак чим пояснити те, що Сталін ще 6 листопада віддав наказ вивезти із Севастополя всі цінності, а також медперсонал всіх госпіталів, які були посаджені на теплохід «Вірменія», а потім нову директиву (7 листопада) — місто не здавати? Очевидно, тим, що невдовзі в Москві дізналися, що Севастополь буде захищати Приморська армія на чолі з генералом І.Петровим. Доля ж «Вірменії» — ще одна загадка війни, така сама, як і теплохода «Ленін». На перший корабель посадили до 7000 чол. Кого там тільки не було! Партійні працівники, поповнення і т.д. Були там і згадані медпрацівники. 6 листопада «Вірменія» вийшла із Севастополя. За першим наказом П.Октябрьського корабель мав евакуювати кримські госпіталі до Туапсе. Але раптово поступив наказ зайти на рейд Балаклави, щоб забрати співробітників НКВС і місцеві госпіталі. Чекісти мали дуже цінний вантаж. Після того, як «Вірменія» відчалила, надійшов новий наказ: з Ялти забрати партійне керівництво, евакуйоване туди із Сімферополя, а також місцеві госпіталі. 7 листопада вранці «Вірменія» вийшла в море, причому без прикриття. Об 11 годині 25 хвилин на траверзі Гурзуфу корабель торпедував «Хейнкель-111». Одна із торпед влучила в ніс корабля. Через лічені хвилини він пішов на дно разом із капітаном В.Плаушевським. Вдалося врятувати лише кілька чоловік. Люди, які загинули, а це близько 7 000 осіб, вкрай були потрібні для оборони Севастополя...

Про оборону Севастополя ще не було і мови, коли 27 липня 1941 р. загинув ще одне судно. Причому, на нашій міні. Адже пливли вночі по вузькому фарватеру, в оточенні мінних полів. Цивільне і військове керівництво, включаючи згаданого адмірала П.Октябрьського, свої дії не узгоджували. На «Леніні» загинуло близько 4000 людей. А винуватцем зробили молодого лоцмана І.Свистуна, якого розстріляли за вироком трибуналу. А у 1992 р., знову ж таки, за постановою трибуналу Чорноморського флоту, виправдали (посмертно).

А тим часом оборона Севастополя ставала все більш реальним фактом. Перший штурм Севастополя, який розпочався 11 листопада, закінчився для гітлерівської армії провалом. Наступала на місто-фортецю одна із найбільш підготовлених армій — 11-а, якою командував тоді ще генерал-полковник Е. Манштейн.

17 грудня частини цієї армії розпочали другий штурм міста. Ворог наблизився до міста на відстань до 7 км. Щоб відволікти сили ворога від Севастополя, радянське командування вирішило провести перед новим 1942 роком Керченсько-Феодосійську десантну операцію. Уявімо, в яких жахливих умовах вона проводилася. Крижана вода, шторм 9 балів. 4 000 десантників загинули, так і не досягши прибережної смуги, є і більші цифри. Це пекло тривало три дні і три ночі. 29 грудня в районі Керчі билося понад 11 тисяч солдатів 51-ї окремої армії.

Морський десант висадився біля Феодосії. Тут особливо прославились бійці 44-ї армії. Десант нараховував понад 23 тис. воїнів. В районі мису Зюк десантувалися частини 185-го стрілецького полку 83-ї бригади морської піхоти. Очолив їх старший політрук І.Тесленко. Ворогу так і не вдалося відтіснити їх, а вони захопили дві ворожі батареї.

Всього на Керченський півострів і в районі Феодосії з 26 по 31 грудня висадили понад 40 тис. чоловік, 236 гармат і мінометів і 43 танка. На світанку 30 грудня наші війська оволоділи Феодосією. Постає питання, а чи слід було цю операцію проводити в грудні 1941 рр, коли не вистачало озброєння, в страшних погодних умовах. Чи не краще було завчасно підготувати Севастополь до оборони?

Наші безповоротні втрати становили за вказаний вище період 32 453 чоловік. Насправді їх було набагато більше. Ніхто ніколи не порахував тисяч героїв, які потонули в грудневій крижаній воді.

Але командування Кавказького фронту запевнило вище командування в Москві, що Крим буде звільнено. Як, наприклад, міг брати у згаданих бойових діях гарнізон Севастополя згідно директиви, коли в достатній кількості не було набоїв, ручних кулеметів (чверть штатної норми)? Ніякі підземні заводи в місті не могли компенсувати брак зброї... Результат: наше десантування 5 січня 1942 р. в районі Євпаторії закінчилось катастрофою. Загинули всі десантники. А це — близько 1000 чоловік. Німці, перемігши, розстріляли всіх поранених і кілька сотень полонених, а потім ще 1400 мирних жителів.

У районі Судака ворог знищив протягом січня понад 3000 наших десантників-героїв, бійців і командирів 44-ї армії.

28 січня 1942 р. Ставка ВГК утворює Кримський фронт. Мета — визволити Крим. З самого початку наші війська змогли захопити першу лінію оборони німців. На цьому кровопролитні успіхи закінчились. Операція провалилась.

Черговий наступ тривав з 13 березня аж до 11 квітня. Мети, попри великі втрати і відволікаючі бої, війська Севастопольського оборонного району так і не досягли. Не допомогла належним чином і авіація, яка нараховувала всього 100 машин.

Головна риса цих боїв — це виключний героїзм солдатів сухопутних військ, матросів, бійців морської піхоти. Коли від ворожого снаряду в Стрілецькій бухті на борту катера з глибинними бомбами виникла пожежа, старший матрос Іван Голубець почав скидати бомби у воду. Він загинув смертю хоробрих. Посмертно був удостоєний звання Героя.

Головна надія героїчного гарнізону Севастополя була на Кримський фронт, війська якого, а це — 44-а, 47-а і 51-а окрема та Приморська армії, до початку квітня нараховували 308 тис. чоловік, набагато більше, ніж війська 11-ї армії Манштейна. Для координації їх дій ставка ВГК створила Головне командування Північно-Кавказького напряму, яке очолив С. Будьонний. Йому підлягали Кримський фронт, Севастопольський оборонний район та Чорноморський флот. Але Будьонний та його оточення не мали необхідного досвіду для реорганізації управління військами. Манштейн не дрімав і підготував план розгрому наших військ в районі Керчі під назвою «Полювання на дрохв». Німецький воєначальник планував розгромити наші війська і не дати їм можливості евакуюватися через Керченську протоку. Для головного удару було обрано узбережжя Феодосійської затоки, саме слабке місце в нашій обороні. Крім того, війська Кримського фронту не мали ешелонованої оборони, належних укріплень, надійного зв’язку. Цим і скористався Манштейн, який завдав відволікаючого удару на півдні Кримського півострова, вздовж Чорного моря. А слідом за тим силами однієї танкової дивізії, котра вдарила фактично вздовж фронту, пробив і пропоров всю лінію нашої оборони аж до Азовського узбережжя включно, відкривши шлях своїм піхотним дивізіям. Протягом десяти днів, з 8 по 18 травня, п’ять піхотних і одна танкова дивізія досягли своєї мети.

Про те, як невміло були організовані дії радянських військ, свідчив К. Симонов: «Все завязло в грязи, танки не шли, пушки застряли где-то сзади, машины тоже. Снаряды подносили на руках, людей на передовой было бессмысленно много. Ни раньше, ни позже я не видел такого количества людей, убитых не в бою, не в атаке, а при систематических артналетах... Кругом не было ни окопов, ни щелей — ничего. Все происходило на голом, грязном, абсолютно открытом со всех сторон поле. Трупы утопали в грязи...». І далі: «Слева и справа от дороги, на сколько хватал глаз, тянулось огромное грязное поле, истоптанное так, словно по нему долго ходил скот. На этом грязном поле... с бесчисленными мелкими минными воронками лежали трупы. Редко на войне я видел такое большое количество трупов... Это были румынские минные поля. Сначала, убегая с первой линии обороны, на эти собственные минные поля нарвались румыны. А потом, очевидно, на них нарвались и наши... Они бежали так густо, что на каждого человека, наступившего на мину и разорванного в клочья, приходилось еще по нескольку трупов, пораженных осколками...»

Розгром Кримського фронту був повний. К. Тіппельскірх писав: «Победители взяли в плен 150 тыс. чел., захватили... 255 танков и 323 самолета».

В згаданій книжці «Великая Отечественная без грифа секретно» є такі цифри про безповоротні втрати Кримського фронту за період з 28.01.42 по 08.05.42.: 15 тисяч 265 офіцерів, 29 тис. 993 сержанти, 149 тис. 459 солдатів, а всього 194 тисячі 807 чол. Тобто, безповоротні втрати Кримського фронту з 8 по 19 травня взагалі відсутні, для того, щоб не показувати справжні величезні втрати цього фронту. Більш об’єктивною є книга, написана ще за часів Хрущова, коли було відкрито доступ до всіх архівів, а саме: «Великая Отечественная война Советского Союза 1941—45. Краткая история». Там сказано: «В течение мая Крымский фронт потерял более 176 тыс. чел.» Ця цифра більш-менш підтверджується начальником Генерального Штабу Німеччини генерал-полковником Ф.Гальдером у своєму «Щоденнику»: «Обстановка: Керченскую операцию следует считать законченной. 150 тыс. пленных и большие трофеи».

Катастрофа Кримського фронту згадана в окремому наказі ставки.

Так, в згаданій книзі «Великая Отечественная война» йдеться про спеціальний наказ Ставки, де говориться: «...Командование его не сумело организовать взаимодействие между армиями и между наземными и воздушными силами. Утратив возможность управлять войсками при помощи проводной связи, командование фронта и армий, их штабы не смогли использовать радио и другие средства связи... Отдавая приказы, командование не знало действительной обстановки на фронте. Командующий генерал Д.Т.Козлов и член Военного совета дивизионный комиссар Ф.А.Шаманин в критические дни операции вместо конкретного руководства войсками тратили время на многочисленные и бесплодные заседания Военного совета. Большая вина на поражении в Крыму лежит на представителе Ставки армейском комиссаре I ранга Л.З.Мехлисе, который не справился со своими обязанностями. Он грубо вмешивался в функции командующего фронтом; подменял его, ставил войскам задания без учета конкретной боевой обстановки. За допущенные ошибки Ставка сняла Мехлиса с поста заместителя Наркома обороны и начальника Главного политического управления Красной Армии и понизила его в воинском звании. Козлов и Шаманин также были сняты с занимаемых постов и понижены в званиях».

Отже, Кримський фронт перестав існувати за 10 днів. Один із головних винуватців катастрофи Л. Мехліс, доповідні якого, за словами генерала Штеменка, були «чорні, як ніч», прибувши до Сталіна, ледь переступивши поріг кабінету, впав на коліна і, обливаючись сльозами, лаяв себе останніми словами. Після паузи, Сталін сказав: «Не варто так побиватись. На війні всяке буває». За іншою версією, коли Мехліс переступив поріг кабінету Сталіна, почув: «Будь ти проклятий». І вождь вийшов із кабінету.

Невелика частина розбитих вщент радянських військ перебралась в каменоломні Аджимушкая. Підземний гарнізон очолив полковник П. Ягунов. Настала черга Севастополя. Манштейн, отримавши від Гітлера Лівадійський палац в подарунок, почав готувати війська до останнього штурму Севастополя.

Після розгрому радянського фронту в Криму, німці вирішили остаточно ліквідувати останнє джерело опору — Севастополь. Загальна чисельність німецьких військ складала близько 200 тис. вояків. До того ж німецьке командування підтягнуло під місто 2045 гармат, зокрема дві батареї 625-мм мортир і гармату-гігант «Дора». Снаряд цього монстра важив 7 тон і пробивав шестиметрове залізобетонне перекриття. Обслуговували гармату 1,5 тисячі солдатів та офіцерів.

Сили Севастопольського оборонного району налічували 101 238 солдатів і офіцерів. За іншими даними, на той час у Севастополі знаходився штаб Приморської армії на чолі з І.Петровим. 2-а, 25-а, 95-а, 345-а, 388-а с.д., 40-а к.д. (спішена), 7-а, 8-а, 79-а бригади морської піхоти. Вони були поповнені особовим складом до штатного стану.

20 травня 1942 р. німці почали підготовку до третього штурму, який фактично почався 2 червня. За 5 днів німецькі літаки скинули 45 тис. авіабомб, гармати випустили 126 тис. снарядів великого калібру. 7 червня на штурм міста пішла ворожа піхота.

Страшні і кровопролитні бої відбулися на Макензієвих горах. Тут протистояли ворогу бійці 172-ї стрілецької дивізії полковника І.Ласкіна та 79-ї морської стрілецької бригади полковника А.Потапова. Навіть десятки танків не зламали опір наших бійців.

Боротьба з ворогом велась на всьому обводі Севастопольського оборонного району, починаючи від Бельбека і до Балаклави. Протягом 5 днів ворог так і не зламав опір бійців 109-ї і 388-ї стрілецьких дивізій і 7-ї бригади морської піхоти. Саме в ті дні, на ім’я адмірала П.Октябрьського прийшла вітальна телеграма від Сталіна, де було сказано: «...Впевнений, що славні захисники Севастополя з гідністю... виконають свій обов’язок перед Батьківщиною...». Дійсно, захисники міста-героя свій обов’язок виконали, а Сталін — ні. Замість вітальної телеграми він мав саме в ці дні, коли місто було приречене, прислати кораблі для евакуації його захисників...

За період з 7 по 12 червня в місто прибуло понад 5 тис. бійців поповнення, а із числа його захисників вибуло вдвічі більше. Сили танули. Замість близько 600 тон різних боєприпасів, які потрібні були щодня захисникам, надходила лише третина. Крім того, поповнення не завжди було належним чином озброєне. Навіть 2-й полк морської піхоти мав 1940 стрільців, а гвинтівок — 1289!

Важкі бої точилися на Сапун-горі, це при тому, що оборонний рубіж було зруйновано ворожою авіацією. Моряк А.Чикиренко підірвав одну із штолень арсеналу, загинув сам і з ним — 200 ворогів.

Але опір слабшав. Промовчала Ставка і 20 червня, коли остаточно стало ясно, що місто приречене. А треба було евакуювати захисників. У ніч на 27 червня лідер «Ташкент» доставив до Козачої бухти останнє поповнення — 944 воїнів 142-ї бригади морської піхоти. Намагався це зробити і есмінець «Безупречный». В цей час цей корабель доставляв у Севастополь близько 1000 воїнів — половину 142-ї бригади морської піхоти. Поблизу мису Ай-Тодор корабель атакували «юнкерси». Одна з бомб потрапила в середину корабля, внаслідок чого він переламався і за кілька хвилин пішов на дно — з усіма морськими піхотинцями й екіпажем на чолі з капітаном П.Буряком.

У дивізіях залишалось по 150—200 чоловік. Ворог невблаганно їх тіснив до моря. Стояла спека. Дим від пожеж не давав дихати. Десятки тисяч поранених лежали майже без допомоги, бо її нікому було надавати... Стогін і крики поранених малювали картину вже не уявного Апокаліпсису. В кінці червня ховати вбитих і померлих було нікому, їхні тіла вантажили на баржі, що відпливали подалі в море, а там скидали в воду. На позиціях оборонці задихалися від трупного сморіду і воювати доводилось в протигазах.

29 червня німецькі війська почали переправу в районі мису Фіолент. Берегова батарея №18 знищила 9 шхун. Особливо мужньо проявила себе 7-а бригада морської піхоти, яка втратила понад 80% особового складу. Особливий героїзм морські піхотинці проявили в бою за гору Суздальську. Німців скидали з гори багнетними контратаками.

Прикривати атаки і контратаки оборонців міста з повітря не було можливості, бо останні літаки перегнали до Анапи.

О 9 год. 50 хв. 30 червня радянське командування телеграмами ставить до відомаСталіна, наркома ВМФ М. Кузнецова та командувача Північно-Кавказьким фронтом С.Будьонного, що Севастополь може протриматися ще 2—3 дні. Увечері в розташуванні 35-ї берегової батареї, яка оборонялася до кінця і завдала ворогу дуже відчутних втрат, востаннє зібралися члени військової ради Чорноморського флоту та Приморської армії, бійці якої винесли на собі найбільший тягар оборони Севастополя. Було оголошено про припинення оборони міста, евакуацію командного складу і відповідальних працівників керівних органів міста, тобто, партійних працівників. Цікаво, що на цій нараді питання про врятування оборонців, які героїчно захищали місто, навіть не ставилося. Старшим у Севастополі було залишено командира 109-ї стрілецької дивізії П.Новикова.

1 липня на аеродромі біля Херсонеського маяка сіли 13 «дугласів» з авіагрупи особливого призначення, які повинні були забрати командний склад. Відлетіли, або фактично дезертирували, бо кинули захисників міста, 222 особи. Це були члени військової ради Приморської армії М.Кузнецов, начальник контррозвідки А.Кудрявцев, заступник начальника політуправління флоту І.Маслов та інші, причому першими тікали комісари, які за статутом повинні були заохочувати солдатів до стійкості в обороні.

Вражають останні трагічні сцени втечі командування. Коли адмірал П.Октябрьський сідав в останній «дуглас», солдати впізнали його, зчинився шум, стрілянина в повітря. Всі обурювалися. Але тут полковий комісар авіагрупи Михайлов почав пояснювати оборонцям, які навіть слова не сказали про власний порятунок, що командування відбуває для організації евакуації захисників Севастополя. Солдатам і матросам, виснаженим, голодним, пораненим, прямо брехали в обличчя. І солдати в черговий раз повірили комісарській брехні, як вірили і раніше, що на СРСР ніхто не нападе, а якщо і буде війна, то на «ворожій території» і «малою кров’ю», що розстріляні військові в 1937—1938 рр. — це «вороги народу» тощо. До речі, на початку статті вже йшла мова про спробу П.Октябрьського втекти на Кавказ.

Сам Б.Михайлов цим літаком не втік, як збирався. В ньому заговорила совість. Він очолив оборону аеродрому і загинув смертю героя, але не зганьбив офіцерської честі, як Октябрьський, та інші, яких в цілому набралося навіть не 600, як було сказано, а 1228 військових і партійних працівників.

У ніч на 1 липня із штабу флоту в Севастополь передали, що Будьонний дав розпорядження направити всі плавзасоби на евакуацію «поранених бійців і начскладу». Але в Севастополі це зрозуміли по-своєму. Новиков, командир 109-ї дивізії, який залишився старшим, але таж був не проти втекти (чим він гірший від Октябрьського та інших дезертирів і втікачів), відповів Будьонному телеграмою: «20.45. начсостава в составе 2000 человек в готовности транспортировки...». Але плавзасоби так і не прибули. Тоді Новиков вирішив використати свій варіант втечі — катер №112. Туди з ним сіло 70 вищих чинів. Біля другої ночі 2 липня катер вийшов в море, а потім його виявили італійські торпедні катери і взяли в полон всіх, хто перебував на борту. Отже, керувати обороною було нікому. Пізніше в звіті Октябрьського та інших від 9 липня 1942 р. Генштабу загальна чисельність Севастопольського оборонного району на 1 червня визначалась у 130 125 чол., безповоротні втрати складали 31 068 чол.; 17894 чол. до 28 червня були евакуйовані, 1207 померло в польових госпіталях. Отже, число захисників міста — 79 956 [18]. Звичайно, ці цифри не повні. Точної статистики втрат ніхто в тих екстремальних умовах не вів. А те, що в полон за іншими, зокрема іноземними джерелами, потрапило близько 100 тис. солдатів і матросів, то ця цифра свідчить сама за себе. Адже багатотисячне поповнення до оборонців прибувало протягом всього червня, останнє — на згаданому лідері «Ташкент» і есмінці «Безупречный». Однак, як уже говорилося, на «Безупречному» всі воїни пішли на дно. До якої категорії віднесли ці втрати? І чи взагалі віднесли? Але цифра навіть близько 80 тисяч також вражає. Кинути таку кількість солдатів і матросів напризволяще — ганьба нашого командування.

А тим часом адмірал П.Октябрьський та інші втікачі благополучно приземлилися в Краснограді. У своїх мемуарах він згодом жодним чином не торкався своєї втечі.

Вночі із міста-героя на двох підводних човнах відплив командний склад Приморської армії, а саме: 88 старших командирів на чолі з І.Петровим (на одному підводному човні) і 117 чоловік політпрацівників та відповідальних працівників міськкому партії, яких очолював перший секретар міськкому партії Б.Борисов (втік у натовпі дезертирів). А воїни продовжували битися з ворогом, не думаючи, що їх списали... Сам генерал І.Петров пізніше згадував, що коли він із сином Юрієм увечері йшов берегом моря до човна, то солдати і матроси, стоячи біля води, дивилися йому у вічі. А він, опустивши голову, намагався поглядів цих уникнути. Такого сорому і ганьби він у житті більше не зустрічав. (Його дійсно слід було вивезти, бо він, як талановитий полководець, міг принести ще багато користі на інших фронтах). Між іншим, у ворога таких випадків було вкрай мало. Фельдмаршал Паулюс під Сталінградом не кинув солдатів, генерал СС Беккер перебував кілька місяців в оточенні під Дем’янськом, генерал Штеммерман під Корсунь-Шевченківським не втік на літаку, а загинув у солдатських шеренгах на вістрі прориву.

Продовжуючи тему дезертирства радянського командування з-під Севастополя, слід зазначити і таке, що за довгі місяці блокади міста в ньому не побував жоден з вищих воєначальників...

Жорстокість і черствість по відношенню до своїх солдатів вразила навіть ворогів. Генерал Е.Манштейн свідчить: «Рано утром 29 июня должно было, начаться генеральное наступление на внутреннюю часть крепости в полосе 54 ак. — через бухту Северная, в полосе 30 ак. — на Сапунские высоты. Уже 28 июня 50 дивизии удалось форсировать реку Черная в нижнем течении и занять Инкерман. Здесь произошла трагедия, показавшая, с каким фанатизмом боролись большевики. Высоко над Инкерманом поднималась длинная, уходящая на юг скалистая стена. В этой стене находились огромные галереи, служившими в Крыму винными погребами для заводов шампанских вин. Наряду с большими запасами этого напитка большевики здесь создали склады боеприпасов; кроме того, эти помещения использовались ими для размещения тысяч раненых и бежавшего гражданского населения. Когда наши войска ворвались в населенный пункт Инкерман, вся скала за населенным пунктом задрожала от чудовищной силы взрыва. Стена высотой примерно 30 м обрушилась примерно на протяжении 300 м». Цей безпрецедентний випадок вимагає коментарів. Навіть німці провели своє розслідування. Один із свідків, військовий лікар І.Ябманов згадував, що силами Приморської армії в Інкерманських штольнях були розгорнуті 2 великих медсанбати №47 і №427. Ще один свідок Г.Чумаков, тоді поранений лейтенант, згадував, що палатою називалось величезне приміщення, видовбане в скелі. Стіни зникали в напівтемряві. По обом бокам проходу — ліжка в два ряди. Все було переповнено. Разом з бійцями і командирами тут лежали і постраждалі жителі міста: жінки, діти, старі люди. Тут були їх здорові родичі. І якщо 47-й медсанбат якусь частину поранених вивіз в район Комишевої бухти, то 427-й повністю залишався в штольнях. Німцями було встановлено числозагиблих — 3000 людей. Вдалось вияснити, що наказ про підрив госпіталю віддав начальник тилу контр-адмірал Заєць. Саме ж завдання по підриву 11 штолень Інкерману виконали воєнтехнік 2-го рангу П.Савченко і лейтенант Ф.Зудін. Ніби вони разом з адміралом не знали, що там поранені бійці! Вони свідомо пішли на злочин.

1 липня ворог оволодів бухтами Стрілецька та Омега і підійшов до аеродрому та 35-ї батареї. Оборонці міста-героя відбили 10 атак в районі цієї батареї. 3 липня на причали доставили важкопоранених, які з надією дивилися на море і чекали кораблі для евакуації. Але із запізненням прибуло лише кілька катерів. Всі, хто був на крутому березі, кинулися на причали. Давка, паніка, а катери відійшли в море. Люди кинулися у воду, але до катерів допливли одиниці, більшість потонула, волаючи про допомогу. А катери відпливли і розтанули в тумані. А потім фінал — останні сутички ще 5 липня тривали на берегах Карантинної та Стрілецької бухт.

Колишній начальник артилерії 95-ї стрілецької дивізії полковник Д.Піскунов, що намагався з бійцями прорватися в гори, згадував у післявоєнні роки: «В ніч на шосте липня з метою розвідки ми пішли в Херсонеську бухту. І тут перед нашими очима постала жахлива картина. Берег бухти був завалений трупами. Вони лежали купами і просто в ряд так, що не було де поставити ногу. Це був результат розправи ... ворога під час очищення цієї бухти від залишків військ Приморської армії четвертого липня...»

Перестрілка в місті тривала до 12 липня, і до останнього моменту оборонці чекали, що будуть вивезені морем. І досвід такий у нас був. 9 місяців тому евакуювали із Одеси Приморську армію. А це — не мало, не багато — 80 тис. солдатів і командирів, 15 тис. жителів міста. У випадку з обороною Севастополя все було навпаки. Ще 28 травня 1942 р. військова рада Північно-Кавказького фронту затвердила секретну директиву 00201/ОП, де прямо було сказано: «Севастополь повинен бути утриманий за будь-яку ціну. Переправи на Кавказький берег не буде». Тобто, цим наказом сталінський режим прирік тисячі і тисячі захисників міста на смерть у полоні, або зарахував у графу тих, хто пропав безвісти. А у цю графу списували і полонених, яких вважали зрадниками. За словами К. Тіппельскірха: «Общие трофеи 100 тыс. пленных...» Їх доля страшна. Жахливими були табори у с. Нова Земля, де 2—3 липня 1942 р. німці розстріляли 300 осіб, і в приміщенні колишнього полу-екіпажу Чорномор­ського флоту, де загинуло 2 тисячі осіб. Крім того, були табори на Куликовому полі, на Рудольфовій горі, біля підніжжя монастиря в селищі Інкерман по вул. Пирогова, 1, на північному боці (із вересня по жовтень було розстріляно 200 осіб). А в лазареті для військовополонених при Севастопольській в’язниці з 1 липня 1942 р. по лютий 1943 р. нацистами було знищено до 2500 поранених і хворих воїнів.

4 грудня 1943 р. на станцію Севастополь із Керчі прибули три ешелони з пораненими військовополоненими. Завантаживши ними баржу місткістю 2,5 тис. тон, яка стояла в Південній бухті, німці підпалили її. Іншу баржу з 2 тис. поранених наступного дня вони затопили в морі.

Після війни в радянській історіографії все це було замовчано, перекручено, оббріхано. Правда схована в «спецхранах» (Комуністи волають про «переписування історії»! Помилуйте, товариші, вона ще і не писалася по-справжньому...)

Справжні захисники Севастополя покояться в каменистій землі і нікому, крім Бога, правду не розкажуть. Від спогадів наших супротивників ми узнаємо більше правди, ніж від наших генералів і адміралів. Е. Манштейн був дуже здібним полководцем і недарма Гітлер 1 липня 1942 р. надіслав йому телеграму: «С благодарностью отмечая Ваши особые заслуги в победоносно проведенных боях в Крыму, увенчавшихся разгромом противника в Керченском сражении и захватом мощной Севастопольской крепости, славящейся своими естественными препятствиями и искусственными укреплениями, я присваиваю Вам чин генерал-фельдмаршала...»

Радянським полководцям Верховний головнокомандуючий ніяких звань не присвоював з приводу оборони Севастополя, а знімав існуючі (Мехлісу, Козлову, Шаманіну та ін.). Бо не було за що (крім Петрова). Хіба за те, що втекло з міста понад 600 чоловік: військових, партпрацівників та дезертирів іншого рангу. Це в 2,5 рази більше, ніж дозволила Ставка ВГК.

Проте, дезертирство і панічна втеча більшої частини командного складу аж ніяк не принижує подвиг рядових захисників міста-фортеці: солдатів, матросів, молодшого офіцерського складу.

Вони свій обов’язок виконали ціною власного життя — затримали літній наступ ворога на Кавказ, нанесли йому великі втрати. І закінчити цю статтю слід тим, із чого почали. Останки воїна-героя з-під Севастополя, які автор тримав в руках, нагадують нам: війна вважається закінченою, коли похований останній солдат. А воїни, які загинули під Севастополем, в своїй більшості так і не поховані за православним звичаєм і залишаються безіменними, а воєначальники і командири, які їх кинули, вважаються героями.

Більше того, вони без вагань і сорому начепили на себе ще одну нагороду медаль — «За оборону Севастополя». Першими її отримали Октябрьський, Заєць (дав команду підірвати госпіталь в Інкерманських штольнях) і всі ті, хто втік із Севастополя замість того, щоб разом із бійцями обороняти його до останнього. А це — не мало, не багато — 1228 командирів-дезертирів.

Але не довго раділи гітлерівці. Уже в травні 1944 р. із Севастополя втікали вони після повного розгрому. А наступ там почався 8 квітня 1944 р. Уже 15 квітня частини 4-го Українського фронту, а наступного дня — і Окремої Приморської армії вийшли до зовнішнього оборонного обводу Севастополя. Першими 5 травня у напрямку Північної бухти пішли в атаку частини 2-ї гвардійської армії. Потім, 7-го травня, перейшли в наступ війська 51-ї та Приморської армій. Особливо запеклі бої за’вязались на Сапун-горі, в битві за яку відзначилися рядові Д. Бабажанов, С. Євглевський, І. Яцуненко та інші. А 9 травня Севастополь був вільним від гітлерівців. Якщо в 1941—1942 рр. ворогу знадобилося 250 днів і ночей, щоб оволодіти містом, то у 1944 р. нашим війська знадобилось всього 15 днів для визволення легендарної морської фортеці. Але і втрати були значними: 84819 чоловік. Стільки втратили наші війська під час Кримської стратегічної наступальної операції з 8 квітня по 12 травня 1944 р. [25].

Отже, вкрай трагічна і героїчна оборона Севастополя назавжди залишиться в серці кожного патріота, а це значить, що душі їх безсмертні.

http://personal-plus.net/