У громадській думці протягом XX ст. поняття "міф" було дискредитовано насамперед через утілення в життя двох тоталітарних проектів, що мали своєю основою політичну міфотворчість: фашизму й комунізму.
Перший із них ґрунтувався на містичності (найяскравіший приклад - праця германського ідеолога Альфреда Розенберґа "Міф XX століття"), другий - на науковоподібних, хоча в основі своїй також містичних, писаннях Маркса, Енгельса, Леніна.

Однак і до цих ґлобальних звершень, і після них міф залишається синонімом негативної ідеології, елементарної вигадки, хибної інтелектуальної форми.

Хоча протягом тисячоліть саме міфологічна свідомість більш чи менш вдало слугувала народам як дороговказ до майбутнього. Міф - не вигадка, він, радше, сукупність уявлень про можливу ідеальну ситуацію, можливу ідеальну країну й народ. Ба, більше - це ідеальний проект ідеальної нації, це те, що у психології особистості дослідники воліють називати "ідеал-я". Це не те, якою особистість є, а якою вона хоче, може й повинна бути. Національний міф говорить про той ідеальний образ нації, якого треба прагнути, до якого треба наближатися. Причому, це ідеал не лише майбутнього, а й минулого, котре постає в національному міфі очищеним від усього несуттєвого, випадкового, "неправильного", непритаманного нації за її суттю. Таким чином, створюється своєрідний національно-історичний "фонд героїчності", з котрого нація в тяжкі моменти свого розвитку може черпати мобілізуючі сюжети минулого, надихаючі на героїчні вчинки в сучасності. Це героїчне ідеальне минуле для кожної нації є запорукою гідного майбутнього, котре повинно орієнтуватися на високі моральні вимоги та уявлення про норму національного буття "славних прадідів великих", котрі виступають для актуальних поколінь часом як приклад, а часом як докір. Такий "фонд героїчності" створюється зусиллями й жертвами багатьох генерацій народу, і тут не спрацьовує поняття "даремної загибелі", тут ніщо не пропадає даремно й не зникає без сліду... Всі ці жертви й зусилля нагромаджуються й перетворюються на потужну силу, що століттями забезпечує нації належні орієнтири розвитку, рятує від помилок і манівців.

Суттєвою ознакою всякої здорової нації є її колективна причетність до свого героїчного минулого, до національного міфу, що сягає своїм корінням глибини віків. Адже спільне майбутнє є лише тоді, коли є і спільне минуле, причому таке минуле, котре надихає, наповнює свідомість гордістю й самоповагою. А сучасне в національному міфі потрапляє до складної системи координат подвійної відповідальності: перед минулим (предками) і майбутнім (нащадками), що цілком укладається в Шевченкову поетичну схему: "І мертвим, і живим, і ненарожденним...".

У національному "міфі" нація розповідає собі про саму себе. І якщо національний міф є свідомість про себе, то його доречно ототожнити із самосвідомістю. Коли національний міф перетворюється на самосвідомість мільйонів людей, цілої нації, він, власне, й перетворюється на національну ідею. Конкретно в наших умовах національна ідея виступає як спільна мрія про нову, вільну, заможну, цивілізовану, шановану у світі Україну, європейську правову державу.

Національний міф не є суто абстрактним, теоретичним утворенням, він впливає не лише, і навіть не в першу чергу - на структури інтелекту, розуму, а й, насамперед, на сферу людських почуттів, емоційне та несвідоме. Національний міф - не стільки колективна думка, скільки спільна віра й надія, спільне переживання.
Кожна нація у процесі свого становлення неминуче витворює свій власний національний міф, свою героїчну леґенду, котра живить патріотизм мільйонів людей. У кожній державі ми знайдемо свої ритуальне важливі події: битви, повстання, загибель героїв і т. ін. Скрізь ми помітимо і уявлення про ідеальні кордони батьківщини, найкращі періоди її історії ("золотий вік"), символи як її слави ("лицарі без страху та докору"), так і її ганьби: зрадники, відступники. У боротьбі нації за її буття, за її гідне місце поміж інших національний міф набуває виняткового значення, перетворюючись на потужну ідейну зброю. Адже він виправдовує націю в її власних очах, збагачує її життя надособистісним сенсом, пов'язує її минуле, сучасне й майбутнє в певну цілісність. Саме національний міф об'єднує діячів далекого минулого з нині діючими.

Часто національний міф утілюється в одну ґеніальну особистість, яка стає символом. Саме вона незрідка витворює цей національний міф чи закладає його найважливіші засади. Таку особистість, без перебільшення, можна вважати батьком нації. Для українців це, безперечно, Тарас Шевченко, котрий у своїй творчості синтезував Україну з Київської Русі, козацтва, селянських повстань, націонал-демократизму XIX ст., українського християнства й культури бароко, романтизму і просвітництва.

Цей синтез, цей "образ-ідеал" України був глибоко етнічним. Ба, більше - це була своєрідна етнічно забарвлена знакова система у вигляді загальновідчутних (а вже потім - загальнозрозумілих!) символів, загальновідомих сюжетів, переказів, історичних аналогій тощо. "Шевченків міф України" (за визначенням сучасних українських дослідників) виступав "євангельським посланням" ("Блага вість") до народу, таким посланням, що мусило дати цьому народові нове духовне життя й усвідомлення власної людської та національної унікальності

Колись німецький мислитель фон Ранке сказав, що "кожний народ перебуває в безпосередньому відношенні до Бога", себто не потребує  посередників у своєму спілкуванні з матеріальним і духовним світом, є самодостатнім і самоцінним.

"Шевченків   міф України" вперше виразно й чітко проголосив духовний суверенітет  українства, що проявляється в культурній самостійності етносу та її усвідомленні широкими масами; в емоційно забарвленому переживанні власного бачення світу й почутті національної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу; комплексі етнокультурної повновартості.
Крім того, цей міф однозначно протиставив українців неукраїнцям, звичайно ж, не в аспекті примітивної ворожнечі, а в аспекті самоусвідомлення власних відмінностей, що дають підстави вважати себе окремим, самостійним народом.

Бо без такого протиставлення є неможливим акт духовно-національного самовизначення. Як зазначав відомий російський учений Л. Гумільов, "...етнос - це колектив, що відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і протиставляє себе всім іншим".

Духовний суверенітет етнічної культури - це не бар'єр, що відділяє її від інших, а спосіб засвоєння конкретною людською спільністю загальнолюдської духовності; це форма буття етносу в просторі світової культури. Духовний   суверенітет потребує   наявності власного погляду етносу на світ, мораль, політику, економіку, всесвітню історію, мистецтво тощо.

Етнос має право й повинен дивитися на світ власними очима, а не очима нехай навіть етнічно близької культури - посередника.

Утрата  духовного суверенітету етносу, що має своїм підґрунтям колективно вироблений і актуально пережитий міф нації, є прологом, як свідчить історія, до втрати суверенітету політичного, бо неможливий суверенітет країни без суверенітету її культури, позаяк саме вона формує той чи інший тип особистості, тип світогляду, тип цінностей, а зрештою, і тип самої нації.

Однак сьогодні наш народ   іще   живе енергією того національного міфу, що склався 150-200 років тому.

Він сприяв збереженню української самобутності й спричинився до утворення української держави. Він виявився фантастично могутнім і потужним у найнесприятливіших для українців умовах.

Але XXI ст. віщує нам нові виклики, що потребують і нових відповідей, себто модерного українського міфу зразка третього тисячоліття від народження Христа.