ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

СЛУЖІННЯ? ВИСЛУЖУВАННЯ? ПРИСЛУЖУВАННЯ?

 Запропонована журналом тема дискусії «Письменницька етика» досить багатогранна, але обмежені рамки статті спонукають і нас обмежитись висвітленням тільки однієї грані даної проблеми.
Новітня історія літературного конформізму (пристосовництва) і колабораціонізму (співробітництва з окупаційною владою) пишним квітом розквітла у більшовицьку добу. Всіх літераторів, які не пішли на службу до людожерної влади, було фізично знищено. У часи українського голодомору і політичних розправ у
1930-х роках одних тільки членів Спілки письменників України із 265 чоловік залишилось усього біля 60. Вижили тільки деморалізовані і залякані «інженери людських душ», за висловом Й. Сталіна. Їхнім прапороносцем був, як відомо, Павло Тичина, який під тиском тваринного страху за своє життя безсоромно виголошував свої заримовані агітки во славу сталінсько-кагановичівської банди. На нього, обласканого державними нагородами, чинами і званнями, рівнялась уся тодішня літературна рать.
Зрозуміло, яку мораль могла передати ця рота заляканих більшовицьких політруків наступним поколінням літераторів. Тільки з початком хрущовської відлиги стали пробиватися у літературі паростки письменницької відповідальності і чесності перед читачем. Література, хоч і зашорена соцреалізмом, все більше ставала носієм передового світогляду. Деякі літератори здобули визнання серед широкої читацької аудиторії. Це сприяло як відродженню творчих літературних традицій, так і модернізації літератури. Хоч влада обмежувала всяке мистецтво, як самодостатнє явище, однак феномен справжньої творчості пробивався крізь рогатки цензури і ставав визначальним, особливо в останні роки перед розвалом радянського режиму і в перші роки становлення української державності.
Деякі відомі письменники, маючи змогу тиражувати свої книжки десятками, а то й сотнями тисяч примірників, і повіривши у свою просвітницьку місію, стали проявляти громадянську активність, аж до спроб боротьби за зміну державних порядків. Окремі з них, потягнувшись у велику політику, добряче в ній притерлись в перші роки становлення незалежної української держави. Та за десяток останніх років ситуація різко змінилася. Українці при теперішній формальній державній самостійності, дещо здобувши в політичній галузі, багато втратили у галузі культури. Відбувся занепад українського книговидавництва, більшість засобів масової інформації, опинившись у руках розбагатілих гендлярів, стали неукраїнськими (і одночасно – антиукраїнськими), занепало кіномистецтво і художня самодіяльність у селах і містах.
Зменшення впливу літератури на суспільство спонукало багатьох письменників, починаючи від уславленої когорти шістдесятників і кінчаючи молодшими генераціями красного, так би мовити, письменства, відходити від художнього зображення дійсності і вдаватись до проголошення гасел і до голої пропаганди своїх політичних поглядів. Очевидний тичинівський комплекс навиворіт.
Ось найсвіжіший взірець творчих потуг Дмитра Павличка – лауреата всіх можливих радянських і всіх пострадянських премій і звань:

«Я знаю, панове, що партій нам т р а,
але як надходить перевертнів зграя,
в єдину когорту збиратись пора,
єдина програма – свобода святая!»
(Газ. «Літературна Україна» від 26.04.2007 р.)

Мені, колишньому простому видавничому редактору, хочеться порекомендувати панові Павличку вжити у його тексті замість слова «панове» слово «братове», адже він звертається до людей, близьких йому по духу і по політичних ігрищах. Це ж вони, брати-патріоти-демократи-ліберали, перебуваючи багато років в одній владній макітрі, ніяк не змогли у сметані зчепитись в одне державницьке ціле, а все ковзали одне повз одного то до верховної влади, то знову на дно у солодку масло-сметану. А політичну владу і економіку в державі тим часом прибрали до своїх рук неукраїнські злочинні сили, використавши слабкість і розкол у нашому патріотичному середовищі.
Та й палко пропагована поетом «є д и н а п р о г р а м а» так нагадує нам «Програму КПРС», за якою недавно мусили жити радянські громадяни і яку так славили придворні поети, отримуючи всілякі заохочення за свої політичні оди. Розуміємо, що компартійні слова солодко в’їлись у душу багатьох комуністичних солов’їв, викликаючи і тепер дуже приємні асоціації у декого із них. Але ж часи у нас вже не такі «програмні», на щастя більшості українців. А як вам подобається у Павличковому чотиривірші сусідство таких пишномовних слів як «когорта», «свобода святая» поряд із репаним «тра»? Але це дрібничка! Є й поважніші речі.
Ми могли б прокоментувати темпераментну статтю-оду Дмитра Павличка в тій же не зовсім задавненій «Літ. Україні», де він узявся за реабілітацію президентської діяльності Л. Кучми, але причина вихваляння Леоніда Другого не являє для нас ніякої інтриги, бо саме він в останні місяці свого «ґеніального» правління вручив Павличкові п’ятикутну зірку Героя України, щоб той пишався в одному ряду з «геройськими» черевами всяких там зв’ягільських, які шахрайським шляхом загарбали наші шахти, заводи, фінансові установи, навіть футбольні клуби, одне слово, всю нашу найприбутковішу економіку.
Тому звернемо увагу на загадковішу статтю поета «Українські письменники і Михайло Горбачов», якою він нещодавно розродився у котре вже згаданій газеті, наче у своєму власному щоденнику (а скільки письменників стоять у черзі, щоб надрукувати щось вагоміше!). Ми не будемо переповідати ні «героїчних» зусиль поета, які він здійснив, щоб потрапити на зустріч із Генсеком, ні його не менш «героїчних» реплік під час загальної бесіди, хоч за його пафосом проглядається думка, що ті його скромні репліки змінили весь хід не тільки української, а й світової історії. Вдумливий читач побачить у спогадах Д.Павличка всю глибину підлабузництва і загравання цілої групи тодішніх привладних українських літераторів із керівником КПРС, їхню світоглядну обмеженість, яка спершу кинула в політику їх, як героїв, а згодом викинула із політики, як банкротів. А Дмитро Васильович намалював нам просто містичну картину бесіди українських письменників із компартійним вождем, зобразивши її мало не як євангельську «тайну вечерю», себто учту Ісуса зі своїми учнями-апостолами. Ось тільки із його розмови важко визначити, хто на тій зустрічі грав головну роль, тобто роль Спасителя. Звісно, нам догадатись не важко, яку мету ставив автор, хизуючись своєю участю у колективному дещо панібратському спілкуванні з Генсеком, але своєю гордою позою він викликає сміх, як відома унтер-офіцерська вдова, котра сама себе вишмагала.
На жаль, рамки статті не дозволяють мені наситити її іншими цікавими фактами та подіями із нашого літературного життя-буття. І нехай не ображаються інші
в і д о м і, яким я приділю менше уваги, акцентувавши її головним чином на Д. Павличкові. Така вже карта сьогодні випала. Проте нам ще трапиться нагода хоч побіжно згадати імена не менш іменитих діячів, щоб їм не було прикро, що їх не помічають. Помічаємо, панове, все помічаємо! Помітили також те, що багато хто із відомих українських літераторів-політиків і патріотів-демократів ось вже роками із усіх трибун голосно кричать про свою любов до Вітчизни, а відправляють своїх діток на навчання до західних країн і прилаштовують їх там на гарно оплачувану роботу, щоб їхні чада-емігранти не страждали у рідній державі, не по-людськи збудованій їхніми ж галасливими патріотами-батьками.
Який же висновок зробимо із наведених прикладів? Письменник має залишатись письменником, носієм духовності свого народу за всіх владних режимів і за всіх ситуацій, адже його звання одвіку було найвищим. А політика, як то кажуть, справа брудна. Обкалявся нею не один український літератор, починаючи від Володимира Винниченка і кінчаючи нинішніми літераторами-політиками, які вже десятками років труться біля олігархічних політичних зграй.
Коли нашим «видатним» вже не дуже пишеться, а щось робити хочеться, то краще б зайнялись якимись культурницькими заходами чи програмами в засобах масової інформації, роботи тут непочатий край. Невже вони не помічають неподобств, які творяться в українському інформаційному просторі за потуранням (не)української влади? Ось хоча б взяти теле-шоу «Честь імєю прігласіть», яке вже роками організовує для місцевого єврейства бізнесовий бос і заодно акордеоніст Ян Табачник . При своїй антиестетичній , м’яко кажучи, зовнішності і гаркавості він не соромиться годинами розсідатися-розлягатися перед телекамерою. Але ще більше дивує те, що перед ним не соромляться прилюдно сповідатись відомі артисти, письменники, політики і навіть якась церковна діячка в чернечому одязі (очевидно, диявольська спокуса виявилась сильнішою за чернече смирення і благочестя).
Ось цими днями телебесідою з оброслим до очей сивою щетиною і замаскованим темними окулярами Я. Табачником, власником невідомо чиєї честі, була ощасливлена Ніна Карпачова, уповноважена Верховної Ради України з прав людини. Ледве поміщаючи своє черево у широкому кріслі, цей чи то нардеп, чи то акордеоніст, чи то землевласник (кажуть, що він за тата-президента Кучми привласнив чимало гектарів землі у Києві біля самісінького Дніпра), постійно спрямовував бесіду у таке русло: «Вы, што не видите?! На Укг’аине быстг’о г’астут фашизм, нацизм, г’асизм, национализм!». Мовляв, бачте, які зловредні українці! Самі по своїй простоті віддали «честь имеющим» всі свої засоби виробництва та інформації, всі грошові потоки і навіть найвищі органи влади, а тепер тишком-нишком фашизуються, капосні, не даючи новим господарям в Україні почуватися спокійно на всі сто процентів і безкарно плювати на все українське. Мовляв, вимирали б вони тихенько собі у своїй резервації в центрі Європи, так ні! – намагаються чинити опір своїм визискувачам, нової хмельниччини їм, мабуть, закортіло. Але доки «честь и власть имеющие» мають надійну опору серед своїх прихвостнів – балакучих українських демократів-лібералів-пристосуванців, їм особливо боятись нічого. Але про фашистську небезпеку голосно каркати вони мусять постійно, щоб український курник знав, хто в домі господар.
Своїми телешоу також заполоняє кілька телеканалів інший бізнес-комбінатор Дмитро Гордон, до якого «у гості» роєм злітаються найчастіше єдинокровні з ним трутні та інші відомі шершні, прописані переважно у столиці російської імперії, хоча і наші бджоли зрідка залітають, як ось днями довго розбалакував Іван Драч (цікаво, чи він читав перед Гордоном свої вірші, начинені грубою матюкнею? Мабуть, перед ним посоромився, а ось у письменницькій газеті розперезався перед нами всіма... Тому я не став додивлятися передачу до кінця).
До речі, в Україну останнім часом почав учащати московський поет Євгеній Євтушенко, якого наввипередки запрошують на свої телебесіди і Гордон, і Табачник, і який залюбки веде кількагодинні теревені з кожним із них. Про спрямованість їхньої зовні нібито культурницької «болтовні» може свідчити навіть ось одне таке задане Табачником запитання: «А как вы, выдающийся миг’овой поэт и гг’ажданин миг’а, относитесь к г’аспаду Советского Союза? Вам ЕГО по-человечески не жаль?». І ось відповідь Євтушенка, «гражданина мира» ( по грецьки це означає космополіт, по українськи – пройдисвіт): «Конечно, жаль! Был такой огромный культурный простор! Грузинского поэта или аварского в русских переводах читали даже на Камчатке…». Сумно дивитись на цього вічно епатажного поета в барвистому піджаку, розцяцькованому великими квітками, і в широкій краватці з яскравими птахами-папугами, який останнім часом перед українською публікою повідомляє про своє українське походження. Але він не повідомляє, чого так запопадливо і давно вислужується перед «честь имеющими»? Невже нема за що жити? Невже нема за що купити авіаквиток в Америку, де він (за його словами) читає лекції про російську літературу в якомусь університеті?
Та хоч би один із наших солодкомовних завсідників радіо і телебачення чи тієї ж «Літ. України» дав гідну відсіч антиукраїнським силам, які ведуть масовану пропаганду, спрямовану на дезорієнтацію і деморалізацію української людності! Зараз наш телеефір засмічений програмами, які ведуть не тільки вже відзначені нами «українці», а й десантовані із Москви варяги, зокрема, Савік Шустер, Віталій Портніков, Владімір Кісільов, Саша Масляков – ведучий-динозавр молодіжних клоунад «КВН» ще з комуністичних часів, і іже з ними. Хоч свої спритно законспіровані теле-шоу вони ведуть під привабливами гаслами: «Свобода», «Правда», «Життя - Live», але співають на наших екранах не на наш мотив і не нашим голосом.
Невже в Росії, яка витурила із свого дому названих свободо-правдо-життє-борців, не актуальні ці гасла? Звісно, актуальні і необхідні. Але Москва розкусила цих пропагандистів-інтернаціоналістів, які, прикриваючись красивими вивісками, покликані розкладати суспільні і державні основи, щоб світовим пройдисвітам було легше грабувати місцевий люд.
Звісно, більшість українських (тільки за назвою) телеканалів та масових газет знаходяться в руках олігархів-космополітів, тому українському правдивому слову важко туди пробитися. Та й автори українських культурологічних програм не поспішають туди пробитися, якщо у них, взагалі, є з чим туди потикатися, крім реклами своєї бездіяльності. А патріотична українська преса така малотиражна, що до широкого читача не доходить , до того ж ще й побоюється зачіпати масові видання, де українофоби почуваються, як риба у воді. Про зарубіжні (російські) засоби масової інформації в нашому окупованому інформаційному просторі ми вже мову навіть не ведемо. З ними і так все ясно!
А наші телеканали державно-культурницького спрямування «Культура» та «УТР», роблячи дещо для пропаганди сучасної музики і театру, так заклопотані передачами про писанкарство, вишивання, допотопне ткацтво, в’язання гобеленів, про малювання ікон, архітектуру старих церков, про різні церковні обряди і так захаращені авторськими марнославними передачами, що наче й не помічають, як сучасну культуру і духовність народу нищать всілякі приховані і неприховані україноненависники на українських же телеканалах. Чи це не їхній обов’язок – давати їм достойну оцінку і належну відсіч?
Конкретна робота для наших м е т р і в у засобах масової інформації була б суспільно значимішою, ніж очолювання ними різних мертвонароджених конгресів, спілок, комітетів чи таких бутафорських організацій, як теперішнє козацтво. Звісно, виходити на арену радіо чи телебачення вони мають не для самореклами і самовихваляння та й не з такими політичними гаслами, як «Я знаю, панове, що партій нам тра…» Однак рідко хто із наших митців протиставляє своє щось вагоме чужому «Честь імєю».
Намагається протистояти в ефірі дехто із наших поетів-піснярів, зокрема, Микола Луків, Вадим Крищенко. На радіо вже роками привертає увагу програма «20 хвилин із Володимиром Яворівським», в якій автор торкається деяких болючих тем нашої минувшини, зокрема, Голодомору, політичних репресій. На жаль, він постійно уникає сьогоднішніх гострих проблем у нашому культурному житті, не дає належної відповіді українофобам, які заполонили українське (тільки за назвою) телебачення. А кому ж, як не пану Яворівському, голові Комісії з культури при Верховній Раді України, голові Спілки письменників України належить очолити захист наших культурних надбань від навали чужої псевдокультури, яка роз’їдає суспільство!? (А він більше зайнятий комерційними справами, пов’язаними із спілчанським майном, із продажем письменницької поліклініки, за виручені гроші від продажу якої він провів у Києві кілька галасливих зібрань маловідомих нам письменників з різних країн під гучною назвою «Слово без кордонів»). Ба, відомий кінорежисер Іван Іллєнко недавно виступив було із гарним закликом: створити Українську повстанську армію для захисту нашого інформаційного простору, але ідея так і зависла у повітрі, як кукурікання півня у сільській ранковій тиші. Звісно, для реалізації ідей потрібні люди і гроші. Люди у нас начебто ще зовсім не перевелися. А ось наші гроші опинилися в чужих руках, і попробуйте їх тепер видерти, спробуйте!
Однак я не генератор революційних ідей, а такий собі шукач моральності у нашому деморалізованому суспільстві, зокрема, у письменницькому середовищі, безправному, безгонорарному, залежному від милостині багатих спонсорів-олігархів. А здеморалізована цивілізація (згадаймо пишний Стародавні Рим!), щоб вижити, мусить опертись на суворі моральні принципи, інакше буде поглинута прийшлими варварами. Щоправда, для нас небезпеку становлять не так закордонні зайди-варяги, як свої доморощені, що виросли на українських бульварах і скверах і виховані на російсько-більшовицькій історії та на талмудичній філософії «богообраності». Дуже вже різні у нас з ними філософії і моралі! Питання стоїть одне: хто кого?