ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

ТЕРОРИЗМ У ЦЕНТРІ КИЄВА
(Варіант екскурсії)

Ви хотіли б прогулятися Києвом з пізнавальною метою? Тоді загляньте до Інтернету і виберіть собі платний екскурсійний маршрут. Їх перелік дивує розмаїттям назв: «Секретний Київ», «Сталінські тунелі під Дніпром», «Київ М. Булгакова, А. Ахматової», «Єврейський Київ» і т. д.
А я проведу для вас, якщо захочете, безкоштовну екскурсію під назвою, винесеною у заголовок статті. Погоджуйтесь! Маршрут цікавий, не дуже довгий, і моя розповідь буде насичена достовірними та утаємниченими фактами, навіть дуже і дуже.
Ми пройдемось історичним центром Києва (містом Ярослава) від колишньої Львівської брами аж до Володимирської гірки, оспіваної століття тому І. Нечуй-Левицьким у пейзажному оповіданні «Вечір на Владимирській горі». Там він писав: «Мабуть, були великі естети наші давні київські князі, коли вони вибрали це саме місце над горами для свого житла й для молитви перед тутечки ж поставленим Перуном. Не менші естети були й ті... українці, що обробляли ці кручі й обсаджували їх тополями та кленками з великою вподобою». Під час нашої екскурсії ми теж побачимо, як ушляхетнюють свою землю теперішні українці, які вже домоглися своєї державності, формальної поки-що.
Почнемо ми шлях від Сінного базару, точніше, від того, що від нього залишилось. А осталась від колишньої ще не старої і вельми великої будівлі тільки така ж велика купа поламаного залізобетону і цегли, що височіє, як єгипетська піраміда, обгороджена високою бетонною огорожею. Височіє вже десятиліття, навіть деревця між уламками повиростали. Що за диво Господнє?! Не допомогли протести мешканців мікрорайону, тисячі людей залишились без роботи, ще більше – без сільськогосподарських продуктів, роками не вводиться в дію станція метро «Львівська Брама». Зате біля руїни гордо височіє новозбудований із золотистої цегли елітний, тобто панський, 20-поверховий будинок, до якого примикає змурований із такої ж елітної цегли 7-поверховий офіс «Укрімпексбанку». (Зверніть увагу на ланцюжок: руїна – новобудова – банк!).
Таке руйновище не могло б так довго лежати в центрі жодної столиці світу, навіть там, де ведеться війна. (Згадаймо лише долю швидко відбудованого Хрещатика, підірваного радянськими диверсантами в роки війни, чи долю хмарочосів у Нью-Йорку, які рухнули в 2001 році!). А серед нашої столиці лежать наслідки дозволеного владою терористичного акту, як символ безсилля наших громадян-городян і одночасно, як символ влади грошовитих олігархів-терористів, які навіть своїх слідів не замітають. Якого великого пана очікують гектари огородженої навколо руйновища золотоносної землі? Хто на неї поклав своє несите око? І чому він так довго її не ковтає? ( Бодай би подавився!). І ніхто не кричить на весь світ, не бомбардує київські владні коридори ні протестами, ні рішучішими діями. Дивно байдужих людей зібрав ти у нашій столиці, Господи!
Але підемо далі. Метрів за двісті виходимо на Львівську площу. Одразу впадає в очі, а точніше, лякає недобудова іще з радянського часу – багатоповерховий і довгий корпус театрального інституту. Вже двадцятиліття, мабуть, стоїть він без даху, чорніє вікнами-печерами та іржавими залізними балками-ребрами і руйнується, так і не доживши до новосілля. Кому таки належить ця старо-ново-недо-будова? Чому вона тероризує киян видом чорнобильської руїни і безгосподарності? Під час виборів з’являються на ній величезні агітаційні «біґборди», демонструючи самовдоволені пики тих, хто винен у злочинній бездіяльності (не)української влади.
Ідемо далі. Метрів за п’ятдесят на тій же Львівській площі, не доходячи до Торгової палати, знову натикаємось на високу огорожу. Агітаційний плакат над нею промовляє до нас, що «Православна громада шукає меценатів для побудови храму». Що ж, справа богоугодна! Тільки б не перетворилася вона на театральний довгобуд, адже, крім виритого котловану, інші роботи за парканом не ведуться також дуже давно.
Саме тут перейдемо вулицю і вийдемо на Пейзажну алею через вузенький лаз, бо чимала частина вулиці теж закрита високою будівельною огорожею, за якою вже давно-давно нічого не будується. Напевно, хтось також «застовпив» цей ласий шматок золотоносної землі, а якісь конкуренти все не дають людині зводити скромну халупку поверхів на двадцять п’ять. Чи, може, якийсь високий чиновник ніяк не визначить, кому із претендентів продати цю земельку якнайвигідніше для своєї власної кишені? Поряд, на вулиці О. Гончара, так само вже давно «застовпило» посольство Словаччини чудовий сквер із дитячим майданчиком, про що свідчить високий металевий щит із урядовим дозволом на велике будівництво. Мешканцям навколишніх будинків, правда, поки-що вдавалось успішно відбивати це зазіхання братів-слов’ян, яким потурає високе українське чиновництво. Хай би у центрі Братислави українці спробували забудувати зелену оазу для дітей і дорослих!
А тепер кілька слів про Пейзажну алею, що є своєрідною пам’яткою культури, бо прокладена по трасі старовинного оборонного валу насипаного ще за часів княгині Ольги і Ярослава Мудрого. Радянські містобудівники, прокладаючи алею і охороняючи її законом, добре розуміли її історичну і духовно-оздоровчу цінність для киян, адже звідси відкривається чудовий вид на старі літописні гори, на Поділ, на Оболонь, на Троєщину, видно навіть верхівки Вишгорода.
Але спершу нам у вічі впадає старий напівзруйнований будинок - пустка, на стінах якого вже повиростали тополі та кленки. (Згадуєте слова Нечуй-Левицького?). В таких руїнах живуть тільки нічні привиди, бо їх навіть безпритульні бомжі обходять. Кому належить іще одна чорнобильська пустка, і чому вона десятиліттями лякає перехожих? Років з десять тому тут хотіли побудувати свій храм українські греко-католики, навіть місце освятили, але реалізувати добрий намір завадили попи московського патріархату разом зі своєю агресивною паствою. Греко-католики давно вже збудували собі храм в іншому місці, а руїна і досі темніє тут, як чийсь великий непростимий гріх.
Пройдемо ми далі алеєю ще метрів з двісті, обминемо постійну і широку калюжу в заглибині асфальту, яка нам нагадує бачену колись Миколою Гоголем на миргородській вулиці, а ця перегороджує алею якраз біля пам’ятника князю Святославу Великому, скромненькому і за розмірами, і за матеріалом виконання. Обійдемо тут же залізобетонні фундаментні блоки, які щільно перегороджують алею, але пройти можна. Це так з одного боку забарикадувався новоспечений ресторан «Монако», що своєю терасою аж нависає над алеєю, звуженою ще й огорожею із залізних стовпців, а над рестораном із такою претензійною назвою нависає новозбудований високий чи то дім, чи то буддійська пагода із багатьма архітектурними надмірностями у вигляді вежоподібних наростів і незрозумілих терас і терасочок.
Хто дозволив звести це «вавилонське» творіння біля самого крутосхилу глибокого урочища навпроти гори Дитинки? Хто – не знаємо, але на протилежному боці цієї багатоповерхової споруди-дикобраза можемо прочитати на табличці: «Банк Петрокоммерц». (Пригадуєте ланцюжок: руїна – новобудова – банк?). Це вже дещо прояснює, адже столичною мерією якраз керує зовні простакуватий, проте дуже грошовитий банкір, який повідкривав філії свого «Правекс-банку» мало не на кожному розі всіх київських вулиць, наче павук павутину розставив. Та й найвищу посаду в державі теж займає банкір. Золотий час банківських ґешефтів! Люди не орють, не сіють, не удобрюють землю, а тільки косять, сотні мільйонів «зелених» банкнотів косять. Хто і що може вплинути на таких скоробагатьків – господарів нашої землі і наших з вами доль?! Хіба що новий Святослав Великий…
Але пройдемо повз «Монако» із його підземним автопаркінгом і водограями, що вкрай звузили алею. (І не бояться бісові душі зсувів гори, що певною мірою вже дошкуляють старовинним будинкам на сусідній вулиці!). А пейзажну алею із обох боків тепер вже перекривають сотні і сотні припаркованих чиновницьких автомобілів. Пройти між ними можна, але щосекунди треба оглядатися і відскакувати вбік у тісні щілини між стоячими авто, щоб не роздавив якийсь «Мерседес» чи «Джип». Правда, можна вискочити на узбіччя алеї і йти вузенькою ґрунтовою стежкою над самим крутояром, але чатує інша небезпека: весь час вам треба сахатися і завмирати, коли проведуть свого бульдога чи вівчарку горді собакарі, які для вигулювання облюбували саме цю стежку-доріжку.
Хто влаштував киянам такий терор на історичній Пейзажній алеї? Агов! Відгукніться замасковані терористи хоча б у Київській мерії, в автоінспекції чи у Міністерстві культури! Бо у вищих владних кабінетах, знаємо, не почують нашого голосу. Там іде розподіл і перерозподіл (по їхньому – дерибан) народних цінностей у значно більших розмірах. Їм не до таких культурницьких дрібниць!
Наприкінці алеї, праворуч, вже багато років височіє довжелезний паркан (вкотре вже!), який часто хтось розмальовує написами: «Дави нацизм в зародыше», «Границы существуют только в головах людей», «ОУН – УПА – фашисты» і підпис «Антифа», що дає зрозуміти, хто їх пише, адже влітку тут люблять тічкуватися оброслі кучерявою щетиною молодики із хозарською зовнішністю. Час від часу комунальники зафарбовують написи, але вони так само знову з’являються. Теж терор. Але хитрий і обережний, як постріл із кривої рушниці із-за рогу будинку.
А що за парканом? Великий котлован, гори землі, пеньки від спиляних розкішних дерев та «битовки» будівельників і сторожів. Вже багато років свідомі українці і мешканці ближніх будинків воюють (начебто із Міністерством закордонних справ) проти будівництва тут, у заповідній зоні, висотки із підземними автогаражами. «Борітеся – поборете!». *
А тепер загляньмо з протилежного боку алеї (із собачої стежки) у глибину яру, де на старовинному урочищі Гончарі вже вишикувались довгими і тісними рядами (аж до Подолу) нові кількаповерхові палаци-особняки, один одного кращий і оригінальніший. Не будемо зараз розбиратись, яким товстосумам і за які заслуги вони належать і чи правильно вчинила влада, дозволивши знести геть усі старі будівлі на літописних Гончарах і Кожум’яках. Залишимо для іншої окремої розмови.
Аж ось і обійстя Національного історичного музею. Це місце – святая святих землі нашої, де законом заборонено вести будь-яку господарську діяльність, будівництво і навіть собак вигулювати. Але тут за високим парканом (!) вже давно ведуться якісь таємничі (бо ніякої вивіски немає) землерийні роботи, останнім часом вже під великим заскленим навісом. Заглядає туди багатовікова липа, що схилилась на залізну милицю, але про побачене нічого перехожим не розповідає. Засекречено!
Зате поряд із самим музеєм біля стародавнього язичницького вівтаря, де колись Перун стояв, донедавна було нап’ято великий матерчатий намет із хрестом перед входом. У ньому російськомовні попи правили службу не так во славу Сина Божія, як во славу московського православія. А цього літа на місці церковного шатрища казково швидко з’явилась вже дерев’яна капличка із тими ж попами, які за благословіння нинішнього Київського митрополита, який підчиняється Московському патріархату, стали називати свою нову «ізбушку» Д е с я т и н н о ю церквою Пресвятої Богородиці, хоч вони з таким же успіхом могли б її назвати і Собором паризької Богоматері, і Храмом Василія Блаженного (на зразок московського), чи будь-яким іншим відомим храмом. А біля нової молельні поставили ще й халабуду для сторожів, почепили низку дзвонів із мотузками і все це обгородили парканчиком на зразок державного кордону, чи що. Постійно охороняють цю «святу обитель» якісь молодики в офіцерських шинелях радянського зразка, а нашивки на їхніх рукавах свідчать про належність до якогось таємничого «вірного козацтва». Для приваблювання людей до своєї каплички попи привозять із Москви (так рекламується!) то «мощи ясновидящей Матрёнушки», то «кровоточивую икону» ще якоїсь святої. І ці приманки досить дієві. Люди, здебільшого немолоді жінки, тягнуться сюди, щоб поклонитися «чудотворним» реліквіям. Свята простота! До церковці інколи зграєю навідуються огрядні і суворі з виду чоловіки, які прибувають на дорогих, схожих на броньовики, автомашинах і подовгу шушукаються із тутешніми «батюшками». А цими днями до округлої каплички таємничо швидко прибудували ще й довгий дерев’яний коридор, схожий на залізничний вагон, аж скіфські баби біля музею порозкривали від здивування свої кам’яні роти. Це вже схоже не на терористичний акт, а на агресивне захоплення нашої заповідної землі. Хто дозволив на благословенному місці, де Кий заснував свій город – нашу теперішню столицю, звести будівлю, підпорядковану чужоземній церкві, а отже, й державі?! Схоже, що Московський патріархат через своїх київських агентів із все більшим апетитом «застовплює» тут плацдарм для ще значніших загарбань. Схожі дерев’яні церквиці-каплиці останнім часом з’явились і на Сирці, і на Лук’янівці, і на Куренівці. Це ті, які я сам бачив. А люди кажуть, що у Києві їх значно більше, і що існує спеціальна російська будівельна організація по спорудженню їх не тільки у «святому» Києві.
З такою охороною наших святинь ми вже завтра на фундаментах літописної Десятинної церкви або Ольжиного палацу побачимо ще якусь єговістську молельню, юдейську синагогу чи християнсько-африканську церкву на зразок тієї, яку заснував у Києві нігерійський чорношкірий проповідник-комерсант Адаладжа. Досить того, що на умовно відновленому фундаменті Десятинної, який і так розбивається контрабандним потоком автомашин щоліта відкривається кафе, де із самого ранку аж до пізнього вечора молодь із бокалами поклоняється давньогрецькому богові Бахусу...
А зблизька на все це зверхньо поглядає щойно відреставрований тут високий будинок, на якому наростили аж два нові мансардові поверхи, а над ними ще й щось схоже на чималу засклену теплицю. (Хтось же дозволив!). Перед ним змаліла і Андріївська церква неподалік, і Історичний музей, і вся наша священна минувшина. Зате тут буде величатися із висоти свого становища господар величезного будинку. Ви не знаєте, хто він? Ми теж не знаємо. Багато чого ми не знаємо про глитаїв-олігархів, теперішніх господарів землі нашої.
Вийшовши із сумнівно заповідної території Музею історії перейдемо Андріївський узвіз, тісно заставлений із обох боків сувенірними ларками під загальною назвою «Український вернісаж», де переважають російські «матрьошки» і різний одяг із комуно-радянською символікою. Правда, на противагу цьому мотлоху виставлені також дерев’яні булави, тарелі, вишивані сорочки і навіть футболки з нагрудним написом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль!». Однак перетнемо мистецький базар без ширших коментарів, залишивши їх для іншого разу, і попрямуємо коротенькою Десятинною вулицею, щоб полюбуватися іншими дивними зразками новітньої столичної архітектури.
Ось над будинком-архітектурною пам’яткою, в якому розміщений «Музей коштовностей України», завис журавлем підйомний кран, подаючи на дах цеглу та інші будматеріали, бо якісь мудрагелі також нарощують один чи два нові поверхи. Ні, не простий чиновник надбудовує собі велике кубло на красивому високому будинку біля самої Андріївської церкви. Знай наших!
Аж ось цю дуже респектабельну вуличку перегороджує шлагбаум, біля якого темніє міліцейська будка, звична біля посольських резиденцій. Так і є! Вивіска на будинку вказує на перебування тут посольства дуже поважної острівної держави, яка веде активну боротьбу із так званим міжнародним тероризмом у світовому масштабі. А чому весь тротуар перед будинком посольства так заставлений великими залізобетонними кубами, зверху замаскованими під квітники, та пірамідальними бетонними надовбами, схожими на протитанкові і зчепленими між собою залізними ланцюгами? Бракує тут хіба-що протитанкового рову. Невже мешканці посольства Великобританії так бояться вибухових терористичних актів? Від кого? Від нас – мешканців Києва? А хіба такі архітектурні споруди на тротуарі не є актом терору проти киян і гостей столиці, які потоком, але бочком і з певною осторогою проходять бетонним лабіринтом, рухаючись до мистецького Андріївського узвозу?
А через вузьку дорогу навпроти височіє Міністерство закордонних справ України. Йдучи за прикладом іноземних дипломатів, наша поважна установа мала б про всяк випадок зайняти ще потужнішу кругову оборону, включаючи танки, доти, гармати... А за кілька десятків метрів від посольства золотисто поблискує відшліфованими гранітними плитами теж не простий високий будинок без вивіски на фасаді і також без оборонних рубежів. Тільки у просторому вестибюлі із блискучими металевими колонами і можна прочитати позолочену назву фірми «СИСТЕМ КАПИТАЛ МЕНЕДЖМЕНТ», яка належить, кажуть, найбагатшому «українцеві» і некоронованому королю Донбасу Рінату Ахметову. Ну, все ясно! Свою контору мільярдер міг би обкласти і плитами із щирого золота. Але тоді вже без кругової оборони будівлі було б справді не обійтися. І за досвідом ходити не далеко: посольські редути поряд.
І все ж українцям треба повчитись у завбачливих іноземців, які навіть у такому надто вже миролюбному місті бояться тероризму і убезпечують себе, як можуть і як ми те їм дозволяємо. Нам би хоч трохи їхньої самодостатності і рішучості себе захистити! Україна, як васал міжнародних політичних структур, посилає батальйони своїх вояків на боротьбу із тероризмом то в Косово, то в Ірак, то ще кудись в Африку. Далеко, панове урядовці, посилаєте наших хлопців! Поближче б! Наприклад, хоча б один антитерористичний батальйон слід увести до Києва, і хоч по одній роті – до обласних центрів, та спрямувати їх у найглибше русло боротьби із фінансово-мафіозними угрупуваннями, які шахрайськими оборудками тероризують і знекровлюють український народ. Як би одразу ожила та помолоділа Україна! Швидко посходили б старі виразки на тілі цілої нації, до яких ми частково доторкнулись у самому серці нашої преславної столиці.
А далі ми з екскурсією не підемо, бо за вулицею Десятинною вже починається Володимирська гірка , на якій сяють бані відновленої церкви Михайлівського золотоверхого монастиря. Про її принади я розповідати не буду, а відправлю читачів до вже згаданого оповідання Нечуй-Левицького. Хай відпочинуть від вражень, навіяних недовгою мандрівкою сучасним Києвом! А я щиро заздрю ідилічному настрою Івана Семеновича, з яким він споглядав київські красоти на початку минулого століття, неймовірно смертоносного для нас потім. Хочеться, щоб нове століття, на початку якого ми тепер оглядаємо не зовсім ідилічні київські картини, було для українців щасливішим, а ці теперішні потворні реальності видавались нашим нащадкам, як страшний сон.

24. 10. 2007 р. *

*Опубліковано в «Українській газеті плюс» від 1 – 7  листопада 2007 р.

* Десь через місяць після опублікування даної статті численний загін організованої молоді за два-три дні знищив огорожу навколо майбутньої будови (автор статті теж брав посильну участь), навесні було засипано котлован, посаджено молоді деревця, розбито клумби… Чи надовго? Побачимо!

До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.