ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ
Публіцистика і критика
ДИМОВА ЗАВІСА НАД 1937-м
Газета «Літературна Україна» від 6.09.2007 р., друкуючи статтю Євгена Сверстюка «1937. Що то було?», запросила своїх читачів підключитись до розмови, тобто дискусії, «про трагічні сторінки життя українського народу під жорстоким гнітом імперського тоталітаризму». Але судячи із заспівної публікації Є. Сверстюка і розставлених у ній акцентів, розмова не піде далі вже відомих фактів і запліснявілих висновків. Принаймні, моєї статті письменницька газета не надрукує ні за які гроші. Можу будь із ким побитись об заклад на такі самі гроші! Там редакційна цензура щодо порушених мною питань здавна знаходиться у надійних руках. Маю сумний досвід. Отож, авторе, шукай собі правдивіших видавців!
А які історичні відкриття зробив Є. Сверстюк у своїй статті? Адже вже її заголовок настроює нас на їх очікування. Однак Є. Сверстюк у дещо містичному дусі, згадуючи і Бога, і диявола, переказав загальновідомі речі про комуністичний терор і особисту роль Іосіфа Сталіна у ньому. Правда, він висловив і деякі слушні, хоч і загальні, думки про живучість більшовицьких ідей в українському суспільстві, про те, що «старий вірус адаптувався до нових умов і терзає свою жертву», що «нині навіть дрібний тиран стає сильним». А на своє інтригуюче запитання п. Сверстюк по суті не відповів. Не захотів, чи на зміг? Мабуть, і перше, і друге.
То чим же насправді був 1937 рік? І чому саме він найбільше фігурував і на з’їздах КПРС, і у підручниках з історії, і в засобах масової інформації, ставши в наш час символом більшовицьких репресій? Невже за часів комуністичної диктатури не було ще більших суспільних катастроф із численними людськими жертвами, які заслуговують на пильну увагу? Згадаймо лиш криваву Громадянську війну 1918-1921 років, чи голодомор українців у 1932-33 роках, чи убивчі депортації цілих народів! Чому ж і тепер так наполегливо підігрівається інтерес саме до репресій 1937 року?
А тому, що він найперше був роком єврейського погрому. Щоправда, не всього єврейства, а того єврейського чиновництва, яке реально і безпосередньо здійснювало диктаторську владу в СРСР у всіх сферах життя: політичній, ідеологічній, економічній, військовій, науковій, медичній, в органах управління різних рівнів. Ця розгалужена і міцна єврейська корпорація-мафія була перешкодою для установлення особистої влади Сталіна, без її знешкодження він не міг мати повного контролю над державою. І в 1937-38 роках він пішов на рішучий крок, влаштувавши криваву чистку кадрів на всіх рівнях, по суті поваливши другий Хозарський каганат.
Не виключено, що комуністичний вождь скористався досвідом свого червонопрапорного колеги А. Гітлера (Шікльгрубера), який прийшов до влади таким же чином кількома роками раніше. Звісно, німецький вплив був. Але вся практика марксистського комунізму якраз і передбачає установлення в державах особистої диктатури. Після смерті Ульянова-Леніна (Бланка), родоначальника більшовизму, Сталін став правофланговим у цілому ряду комуністичних диктаторів. Згадаймо Мао Цзе-Дуна в Китаї, Кім Ір Сена у Північній Кореї, Пол Пота у Камбоджі, Й. Тіто в Югославії, Хо Ші Міна у В’єтнамі, Ф. Кастро на Кубі і т. д. Отож диктаторство Сталіна визначалося самою природою комуністичного режиму, і 1937-й рік був тільки одним із кроків до одноосібної влади вождя.
Кожний із комуністичних лідерів був жорстоким тираном, і кожний народ може виставити кривавий рахунок «своєму» вождеві. Але правильніше буде виставляти рахунки комуністичним режимам та ідеології, які забезпечували панування кланів на чолі із вождями. Без такого підходу непереконливим є висновок, зроблений у сверстюковій статті на підставі слів М. Джілоса (югославсього комуніста – єврея) про те, що Сталіну «буде належати слава найбільшого злочинця в історії». А чому не віддати пальму першості, наприклад, Леніну, організатору більшовицької диктатури, чи тому ж Пол Поту, під керівництвом якого «червоні», будуючи «комуністичний рай», знищили третину населення своєї країни?
Звісно, від репресій кінця 1930-х років постраждали, крім можновладного єврейства, ще багато людей інших національностей. А для України 1937-й рік був просто остаточною «зачисткою», висловлюючись теперішнім терміном російських спецназівців. Головне знищення українства можновладні юдо-більшовики здійснили ще до 1937 року, застосувавши масові репресії з 1920-х років і здійснивши потім погромну колективізацію та голодоморний геноцид. Щоправда, репресії проти українського народу за комуністичної доби ніколи не припинялися. Вони і тепер ведуться, тільки іншими способами, адже не від добра населення України за останні 15 років скоротилося на 6 мільйонів чоловік. Весь великий капітал і промисловість, засоби масової інформації, значною мірою законодавча і виконавча влади в Україні знаходяться не в руках українців і спрямовані на все більше ослаблення української нації. Так тільки 35 % депутатів Верховної Ради останнього скликання визнали себе українцями. «Доборолась Україна до самого краю...»
Здійснивши у комуністичній імперії наприкінці 1930-х років своєрідний державний переворот, Сталін замінив єврейську диктатуру під хитрою вивіскою «диктатури пролетаріату» на свою особисту. Тепер йому не заважали здійснювати владу всілякі сховані і не сховані під псевдонімами троцькі, камєнєви, зінов’єви, тухачевські, блюхери, якіри, косіори... Якщо в його оточенні ще знаходились окремі кагановичі, то вони вже не являли великої загрози для вождя, а були більше для остраху інших, наприклад, українців. (Дивно, як це ще досі у Києві не поставили пам’ятник Кагановичу, україножеру із півстолітнім стажем, адже в Одесі щойно возвели на постамент царственну україноненависницю Катерину ІІ, а на Донеччині вже давно бовваніє пам’ятник ще живому московському мафіозі і «українолюбу» Йосі Кобзону, який своїм співом ностальгує за радянськими часами).
Пізніше у післясталінській історіографії відбулося засудження культу особи Сталіна у потрібних для компартії рамках, тобто відбулося переведення стрілок: всі злочини більшовицького режиму були приписані йому одному. Радянська пропаганда довго і голосно, але без суттєвого обґрунтування, звинувачувала комуністичного вождя в тому, що він фізично знищив майже всю «ленінську гвардію». Ось і Є. Сверстюк у своїй теперішній статті невпевнено намагався пояснити чистки керівних більшовицьких кадрів то психологічними чинниками, то навіть механістичними, пропонуючи «розглядати 1937 як капітальний ремонт і масове викидання «амортизованих гвинтиків». Але всі дослідники тих подій послідовно випускають із поля зору етнічний фактор і, опустивши очі, мовчать, що і та «гвардія», і ті «кадри» майже поголовно були євреями, які, установивши свою диктатуру, розпоряджалися долями мільйонів людей, як різники на бойні.
Виникла парадоксальна ситуація. Сталінська пропаганда називала жертв великого погрому 1937 року в о р о г а м и н а р о д у, уникаючи всяких згадок про їхню національність, бо і в самого Сталіна (Джугашвілі), подейкують, простежуються єврейські корені, а антисталіністи-євреї свій погром називали необґрунтованими с т а л і н с ь к и м и р е п р е с і я м и, щоб не оголяти суть конфлікту між ними і вождем. Так і досі гуляє світом: необґрунтовані репресії, репресії... (Ще й як обґрунтовані у голові вождя! Просто речі треба називати своїми іменами). Між іншим, комуністична влада пізніше реабілітувала всіх «ворогів народу» того періоду, таким чином освятивши всі їхні попередні діяння по виморюванню трудящого і всього національно свідомого люду.
Зробимо ліричний відступ. І мого батька – простого шахтаря «за політику» теж згноїли у тюрмі сталінські опричники, примусивши мою матір тягати під землею шахтарську лямку, щоб не померли з голоду її малолітні діти. За таку нашу долю найпростіше було б і мені покласти всю вину на Сталіна, що я довго й робив, доки не зрозумів увесь механізм більшовицького панування. І тепер ні розум, ні серце не дозволяють мені звинувачувати тільки вожака цілої вовчої зграї, яка дорвалася до беззахисної поживи. І коли вожак у боротьбі за владу перегризає горлянки своїм суперникам, то мені жаль не їх, а беззахисної овечої отари. Жаль нас усіх, нездатних до самооборони.
Між іншим, мого батька так і не реабілітували (і досі формально я – «син ворога народу»), бо мій рід активно боровся проти більшовицької колективізації. А це прощенню, бачте, не підлягає. Та я ніколи й не домагався офіційної реабілітації батька. Господи, перед ким і заради чого виправдовувати невинно убитого?! У синівському серці пам’ять про нього чиста.
Про національне забарвлення сталінських чисток 1937 року, як і про безприкладний голодомор на Україні, мовчали раніш, мовчать і тепер такі всезнаючі засоби масової інформації на Заході (ви знаєте, в чиїх вони руках). І Алєксандр Солженіцин у своїй крупнокаліберній трилогії «Архіпелаг ГУЛАГ» теж оминув тему національної приналежності репресивного більшовицього апарату. А для нього не було, напевно, таємницею, що в 1930 – роках більше 90% вищого і середнього командного складу органів держбезпеки і внутрішніх справ, яким підчинялись мільйонні військові армії, були євреями. Чого боявся письменник-правозахисник, перебуваючи у комфортній еміграції у США і маючи доступ до численних архівних матеріалів? Чи не того, що сталось за кордоном із Симоном Петлюрою, із Степаном Бандерою, чи з тим же Лейбою Троцьким та іншими політичними емігрантами?
І наш автор Є. Сверстюк у той час, коли почалося розсекречення архівних документів КДБ, пов’язаних із репресіями на Україні, не покопався в них, не розкрив суті подій 1937 року. Ми із розумінням ставимося до того, що йому, редактору церковної газети, важко піднятись до викриття злочинної діяльності мафіозних структур «богообраного народу» (за біблійними, щоправда, байками). Але якщо вже він береться за таку болючу для українського народу тему, то має говорити всю доступну правду і виходити із інтересів нашого народу, якщо він його вважає своїм. А багатослівне, хоч і гучне, «сотрясєніє воздуха» створює над історичними подіями лише димову завісу, яка служить явно не нам.
Насамкінець іще один ліричний відступ. Один мій колега недавно зауважив мені, що виступати проти сильних світу цього – все одно, що гребти голими руками проти сильної річкової течії. Я відповів, що якби жив за часів хана Батия, то боровся б проти монгольського іга, а якби на Україні надовше зостались гітлерівські окупанти, то я, підрісши, боровся б проти них, і будь-який поневолювач мого народу за минулих, теперішніх і майбутніх часів є і буде моїм особистим ворогом. Мій знайомий лише співчутливо посміхнувся, а мені подумалось: як в українців ослаб дух опору тим, хто віками паразитує на їхній шиї. І як важливо зміцнювати той дух правдивим словом і розвіювати димові завіси над нашою історією!
15.09.2007 р. *
*Опубліковано в «Українській газеті плюс», №33 від 4 – 10 жовтня 2007 р.
До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.