ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

ЧАС УТОЧНИТЬ ДІАГНОЗ
(Відповідь колишньому дисиденту-тичинолюбу)

У «Літературній Україні» нещодавно опубліковано відгук Василя Овсієнка на мою статтю «Лукавство екс-дисидента або за що Є. Сверстюк розлюбив П. Тичину», оприлюднену в «Українській газеті» від 15.04.2007 р. Названу свою статтю я спершу запропонував саме «Літ. Україні», але вона категорично відмовилася надрукувати, посилаючись на гостроту моїх суджень, а тепер подала критику на мою публікаціію та ще й у рубриці «Під гострим кутом».
Такий поворот справи нагадав мені про пригоду, яка трапилась із літературним Остапом Бендером. Коли великий комбінатор прочитав у місцевій газетці повідомлення про те, що він, потрапивши під конячину візника, відбувся легким переляком, спростував його так: «Клевета! Это лошадь отделалась легким испугом!».
Тож неодноразовий закид В. Овсієнка про те, що статтю мені замовив якийсь злостивець із газети «Персонал плюс» (плутає неуважний критик!) відпадає сам собою. Розчарую його ще більше: і гонорару за свій труд я від газети не отримав, якщо гонораром не вважати схвальні відгуки моїх читачів, в тому числі і поважних письменників. А зрештою, що в тім поганого, якби газета справді замовила матеріал? Це звична практика. І мене зовсім не бентежить питання, чи самому В. Овсієнку замовляв хтось відгук, чи ні. Я шаную критику, як одну із інтелектуальних ігор, але чесну,без пересмикування, чим грішить мій опонент.
Спростуємо і деякі інші вигадки та твердження В. Овсієнка. У своїй бездоказовій замітці він повчає нас, за що треба любити П. Тичину, долучаючи його до списку розстріляного в 1930-х роках покоління, посилаючись при тому на авторитет антології «Розстріляне відродження», виданої 1959 року за кордоном, у Мюнхені, здається. Навіщо ви, пане Овсієнко, нав’язуєте нам цю давню антологічну вигадку? Невже ми у себе вдома не знаємо тепер, хто насправді був розстріляний, а хто облудно оспівував той голодоморно-розстрільний час. «О, великий час! Неповторний час!» (П. Тичина, 1933 р.). Шануючи ранню творчість поета, ми не забуваємо того, що він сам же її перекреслив, ставши на службу більшовицькій диктатурі, якій він самовіддано служив до останніх своїх днів.
Якщо самого В. Овсієнка у радянські часи і надихала та антологія, привезена тайком із-за кордону, то комуністична влада десятиліттями змушувала мільйони людей змалечку заучувати політичні куплети Тичини во славу більшовицького кодла. В’їлись вони надовго у кров кількох поколінь наших людей, в тому числі і шанованих шістдесятників. А то чого б це дехто із них так ревно ставав на захист честі співця «комуністичних далей»?
Майже півстоліття тому (саме у рік виходу згаданої антології із віршами «розстріляного» Тичини) російськомовний тоді ще студент, а згодом видатний український письменник Григір Тютюнник писав у листі до дружини про те, яку перспективу мають «подхалимы, наподобие П. Г. Тычины, который недвусмысленно заявил на съезде, что, мол, зачем и что нам писателям искать, если у нас есть партия. Браво, П. Г., вы делаете еще один шаг к гибели вашей карьеры художника!» (Взято із книжки Олександера Шугая «Усе живе – тепле...», 2007 р.).
Яку прозірливість виявив юний Григір, і який прокислий духовний вінегрет нам досі підсовують поважні тичинолюби Сверстюк і Овсієнко! Не Тичину треба захищати, панове, від давньої нелюбові народу до нього, а народ слід захистити від колишніх і теперішніх пристосуванців-колабораціоністів тичинівського зразка.
Саме таку думку я грунтовніше обстоював у полеміці з Є. Сверстюком, і це не вимагало особливих зусиль, бо правду про Тичину знають всі люди старшого покоління, проте не всі (особливо вчені-літературознавці) наважуються її сказати вголос. Видається, що маємо справу не стільки із феноменом культури (літератури), як із проявом духовної патології суспільства, його інтелектуальних вершків.
Захищаючи Тичину, п. Овсієнко не послався на жоден його рядок, в якому б поет засумнівався у святості більшовицького режиму, не кажучи вже про його осудження. Не послався він, бо у Тичини, морально зламаного ще на початку 1920-х років, жодного такого рядка немає. Натомість мій критик для оправдання П.Тичини наводить чотиривірш з антирадянською спрямованістю, написаний бентежним В. Сосюрою, якого ми й любимо за його бунтівливу душу, за синівську любов до України, хоч і він грішив комуністичною риторикою, як грішили в тій чи іншій мірі майже всі літератори радянської доби, не виключаючи і автора цих рядків. Однак праведність за християнським та й за вселюдським поняттями полягає не в тому, щоб ніколи не согрішити, а в тому, щоб провину усвідомити і спокутувати доброчинством. А божевільно переляканий і одночасно самозакоханий Тичина так і не усвідомив свого великого гріха перед народом і помер без каяття.
Пригадується, як про стосунки між Тичиною і Сосюрою, про відмінність їхніх громадянських позицій недавно полемізував у пресі відомий письменник, колишній політв’язень Гриць Гайовий. Видно, літературознавець В. Овсієнко не читав його справедливих суджень. Чи, може, він і імені Гайового ніде в літературі не зустрічав? Запитання не зайве. Бо деякі простакуваті вислови В. Овсієнка свідчать про те, що він, вступаючи у публічну полеміку, лінується навіть хоч трохи познайомитись зі своїм опонентом, заглянувши до бібліотек і довідників, а натомість тиче йому пальцем межи очі: «Хто ти такий, що я тебе не знаю?!» Треба, треба знати, незнаючий літературознавцю, бо, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності за порушення закону!
Я, наприклад, прочитавши вашу замітку, не став відповідати просто якомусь там невідомому грубуватому дядькові, а довідався від колег-літераторів, про те, що ви – дипломований учитель-філолог, колишній політв’язень із двома судимостями. Із Інтернету я також довідався, що мій критик опублікував цілий ряд статей про свою правозахисну діяльність, є лауреатом премії імені В. Стуса, і аж тоді я взявся за перо, щоб дискутувати предметніше, а не задавати йому наївних запитань.
На перший погляд мій опонент – серйозний чоловік. Але з якого такого великого розуму він, ні сіло ні впало, піддав сумніву українськість мого прізвища, а отже, і моїх етнічних коренів та й самої моєї присутності на білому світі: «Не буває таких українських прізвищ, як Марсюк. Та ще й у літературознавстві»? Коли я зараз перечитую цей пасаж В. Овсієнка, мені і на думку не спадає, що такі дурниці він пише лише тому, що його прізвище (ім’я теж) має грецьке походження за свідченням етимологічного словника (Овсій – Євсей – Євсевій), а за іншим джерелом – єврейське походження. І все ж я спростовую його базарний випад: у моїх жилах немає крові ні грецької, ні турецької, ні семітської, ні хохляцької, а тече тільки українська кров моїх предків, які споконвіку жили на північних відрогах Волино-Подільської височини, доки більшовицькі опричники насильно не розкидали їх по різних закутках радянської імперії.
А пан Овсієнко знову тиче пальцем, спонукаючи дати відповідь: «Де він (себто я, В. М.), такий відважний був у часи Тичини або Сверстюка». Ну, по-перше, часів-епох із такими іменами (бодай і відомими) просто не існувало, а був один час р а д я н с ь к и й, «великий і неповторний», як ми вже відзначали.
А чим я займався? Виживав і розвивався зовсім не в тепличних умовах, із дворічного віку марно чекаючи повернення свого батька – донецького шахтаря, якого «за політику» сталінські костоломи кинули «до ‘дної ями». А ту довшу і глибшу за Дніпро яму для українського народу десятиліттями копав разом із чекістськими гробокопами і «серцем кучерявий» П. Тичина. Ще й як копав!
Було, пане Овсієнко, що й мене тягали на допити до КДБ, зокрема, і за поширення творів Івана Дзюби, за що тягали і вас, як свідчить ваша автобіографія в Інтернеті, і залякували мене, і на роботі я мав неприємності, бо я нікого не видав операм, ні на кого не переклав провину. Але то все «дела давно минувших дней», тільки штрих моєї не зовсім героїчної біографії. І тепер не стільки відвага, як совість і обов’язок, змушують мене говорити всю правду про душителів мого народу і їхніх пособників, під якою б личиною чи тичиною вони не ховалися. А якщо моя правда не сподобалась В. Овсієнку, то хай би він доказово переконав мене у своїй правоті. Тим паче, що ми із ним не вороги, а в дечому суттєвому є, напевно, спільниками. Але на мою давню біду (а може, й не біду), я не визнаю правди корпоративної, тобто групової, якою попахує писанина В. Овсієнка. І неозброєним оком видно: він намагається з’ясувати не істину, а те, що його опонент «не наш», а раз так, то він не сміє критикувати «наших».
Такий підхід В. Овсієнка до «наших» і «не наших» видається нам зовсім неприпустимим, коли ми довідались, що він тепер готує до видання енциклопедію про недавній дисидентський рух на Україні. Неупереджена людина відзначить, що не всі «наші», тобто ті інакодумці, які зазнали від радянської влади тюремних репресій (хоч усі ми ходили під її пресом), зробили для української громади щось таке вагоме, щоб тепер так гордо пишатись перед нею на високих котурнах. Разом з тим на тисячах «не наших», тобто на тих малопомітних патріотах, яких репресії зачепили не так жорстоко, трималась і тримається досі українська справа. Наведу тільки один приклад.
В середині 1960-х років у Мар’їнську районну газету на Донеччині прийшов працювати перспективний молодий журналіст, автор прозової книжки, і безперервно пропрацював у ній більше 40 років. Протягом цих довгих років і багатьох політичних змін у суспільстві він разом із редактором газети, чоловіком дуже дипломатичним і лояльним до влади, наполегливо відстоювали український статус своєї районки, яка під самим боком мільйонного Донецька була чи не єдиною україномовною у всьому Донбасі. І тільки в теперішні наші «незалежні» дні, відправивши на пенсію і старого редактора газети, і «не нашого» тихого патріота, районне начальство зробило газету російськомовною і відповідно спрямованою. Я сумніваюсь у тому, що до овсієнкової дисидентської енциклопедії потрапить ім’я цього донецького журналіста українця Миколи Хижняка, з недавнього часу члена Спілки письменників України.
Звісно, Вітчизна має знати своїх справжніх героїв, які відкрито боролися за її утвердження у світі, а не за своє власне утвердження в ній. Вони наші без лапок, і багатьох ми знаємо. Тож порадимо п.Овсієнку надалі вдумливіше і переконливіше обстоювати честь небагатьох «наших», щоб і його енциклопедія не перетворилася на демонстрацію хвалькуватого донкіхотства, яке аж випирає із його критичної замітки, спрямованої на захист Є. Сверстюка, а разом із ним і П. Тичини.
І якщо глянути на корінь проблеми, відкинувши всі політичні амбіції та ідеологеми, то що виходить? Увесь мій рід і по батьківській, і по материнській лініях більшовицька влада намагалась знищити і нищила ще на початку 1930-х років. Ще тоді НКВД-исти вбили мого дядька Антона за активний опір колективізації, мого батька Андрія закатували на каторзі на початку 1940-х років, дядько Микита загинув на світовій війні, захищаючи СРСР від німців. Багатодітні родини обох моїх дідів, які мали всього по 2 га землі, були більшовицькою владою пограбовані до нитки, виселені із своїх осель, одні – вислані на Кавказ, інші опинились у Донбасі.
І ось я, дивом уцілілий нащадок мого понищеного роду, вже у формально незалежній Україні насмілився виступити у пресі із критикою позиції екс-дисидента Є. Сверстюка за те, що він освячує П. Тичину, який своєю творчістю славив губителів мого роду, потурав тій кровожерній владі і був фактично співучасником її злочинів. На захист п.Сверстюка одразу вискочив із оголеною шаблею, як той козак із конопель, інший екс-дисидент В.Овсієнко. І обом їм люб’язно надала свою трибуну письменницька газета «Літературна Україна», очолювана П.Перебийносом, колишнім чиновником ЦК Компартії України. А мені, письменнику, редактор-колишній цековець опублікуватись у «своїй» газеті відмовив і навіть із притиском порадив, щоб я свою статтю, взагалі, ніде не публікував, якщо не хочу мати великих неприємностей.
Ось ви, мої читачі, і розберіться: на чиєму боці правда, хто тут із нас дисидент і хто скривджений! А головне, що тісно пов’язує цих трьох людей: колишніх двох дисидентів і компартійного чиновника? Любов до Тичини? Можливо. Але частково. Найвірогідніше – кругова порука, як це не парадоксально. Є.Сверстюк і В.Овсієнко нині увійшли в роль авторитетних правозахисників, таких собі ідейно-літературних суддів, і П.Перебийніс їх боїться, не зважується зачепити, йому хочеться, очевидно, пошвидше Шевченківську премію дістати, – не не зашкодили б часом! А екс-дисидентам він потрібний, як власник газетної трибуни і мимовільний їхній захисник. Як це тепер називається? Корупція! Політична. І П.Тичина при цьому, здається, далеченько збоку.
Скажу відверто: я трохи вагався, чи варто із-за Тичини вступати у гостру полеміку спершу із Є. Сверстюком, а тепер із В. Овсієнком, колишніми політв’язнями, адже вони певним чином вибороли право виголошувати перед громадою свої ідейні і політичні орієнтири. Але який орієнтир в образі П. Тичини вони нам нав’язують? А якими методами? Ні, такий духовний орієнтир для нас неприйнятний! І ніякі вигадки чи олімпійська зверхність моїх опонентів не змусять мене називати зло добром, а дворушництво, в тому числі і тичинівське – доблестю. Не можна мазати одним і тим же християнським єлеєм творчість і Г. Сковороди, і П. Тичини, і В.Сосюри, і В. Симоненка, як це робить літературознавець і одночасно церковний ідеолог Є. Сверстюк на сторінках письменницької газети, увійшовши в роль літературного судді і законодавця. А Тараса Шевченка він у своїх проповідях останнім часом у тій же «Літ. Україні» та в телепередачах виставляє таким вже боголюбивим та доброчесним християнином, наче він був не поетом-бунтарем, а таким собі благочестивим церковним батюшкою, який пописував вірші про любов до України. Хіба за такі духовні якості наш народ визнав би Тараса своїм пророком? Ні, люди цінують у ньому незламний цареборчий і богоборчий дух! І цей дух не варто міряти коротеньким аршином християнської етики, яким постійно користується колишній дисидент, увірувавши у непогрішність своїх суджень. А літературна братія мовчить, як загіпнозована, та тільки кліпає очима.
Дисидентство – це стан душі, а не довічний привілей за колишні страждання від влади. Воно, як і всякий рух, має постійно розвиватися, вирізнятись гостротою бачення і дії. А дехто із колишніх інакодумців зупинився на державному роздоріжжі, задовольняючись новими зручнішими для себе умовами життя і уникаючи конфліктів із теперішньою антиукраїнською владою, яка являє собою гібрид старої компартійної верхівки із великим капіталом злочинного походження. (Ось на кого усім нам слід би гострити пера, і не тільки пера!). Звісно, ці «дехто» можуть спокійно жити у полоні своїх зачерствілих уявлень, створювати нових ідолів, писати красномовні спогади про свої скромні подвиги, однак вони мають поважати право інших рухатись вперед, інакше думати і по-своєму дисидентствувати в сьогоднішніх умовах. Адже «дух, що тіло рве до бою», є вічнооновлюваний і нікому не підвладний. Чи не так, пане Овсієнко?
А найповніша оцінка П. Тичини і духовного тичинізму відбудеться тоді, коли перед вселюдським судом постане вся ідеологія і практика комуністичного режиму, який знекровив українську націю, лишивши тільки «недобитків православних», що ніяк не можуть отямитись навіть у часи формально незалежної держави. І неморально чинять ті сьогоднішні правдолюби, які, гостро засуджуючи комуністичний геноцид над українцями, разом з тим поблажливо звеличують найактивніших «солов’їв» комунізму. Така разюча непослідовність може походити або від духовного надлому, або від християнського лицемірства. Час уточнить діагноз.

12.08.2007 р. *

*Опубліковано зі значними скороченнями в «Українській газеті плюс», № 9 від 6 – 12 вересня 2007 р.

До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.