ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

ЛУКАВСТВО ЕКС-ДИСИДЕНТА
або
ЗА ЩО Є. СВЕРСТЮК ВОЗЛЮБИВ П. ТИЧИНУ

У газеті «Літературна Україна» від 22 лютого ц.р. під самим логотипом із маленьким портретом Т. Шевченка подано статтю Євгена Сверстюка «Доля поета» із великим портретом П. Тичини, бо йдеться в ній саме про нього.
Свою коротку передовицю автор-філософ писав нібито граючись, із поблажливою усмішечкою архіпастиря, мовляв, навіщо довго і серйозно про Тичину говорити, і так все ясно, тільки телепень може в чомусь сумніватися. Але ми не перейдемо на його грайливий тон і поглянемо на проблему грунтовніше і принциповіше, як того заслуговує таке суперечливе явище як т и ч и н і з м. Відкидаючи поблажливість, ми однак не збираємось відкинути толерантність до опонента, адже особисто нам він дорогу не переходив, і наживати собі ворога не хочеться. (Бачите, як спрацьовує тичинівський інстинкт самозбереження!)
Пишучи про поета-комуніста, автор-редактор церковної газети так тлумачить його творчість і події, що з його судженнями неможливо погодитись. Суттєві речі він ставить з ніг на голову. Спробуємо розібратись і по можливості спростувати його химерні філософеми, бо видається, що п. Сверстюк обрав образ П. Тичини тільки приводом для афішування своїх євангельських поглядів, один із яких допускає можливість утверджувати добро шляхом схвалення зла.
Найперше Є. Сверстюк висловлює думку про ранговість суспільства і митців, про такий собі табель про ранги, який, за його словами, «примітивний чоловік не розрізняє і піддається обманові», а розумний чоловік розрізняє, що величини «є першорядні, є другорядні, є третьорядні».
До першого ряду-рангу п. Сверстюк включає П. Тичину, підкріпляючи це думкою академіка Сергія Єфремова про непересічність творчості раннього Тичини, чого ми теж не заперечуємо. Так, С. Єфремов говорив саме про раннього Тичину, а пізнішого йому не довелося ні читати, ні бачити, бо більшовицька влада розтерзала його саме в той час, коли співець «Сонячних кларнетів» якраз набирав оберти, як махове колесо, для прославляння комуністичного владного режиму. За словами Сверстюка важливо, щоб першорядних визнавали також першорядні, бо для широких верств суспільства об’єктивність недоступна. Ми могли б йому розлого заперечити, посилаючись на любов і розуміння народом творчості, наприклад, Тараса Шевченка, але підемо далі.
Що ж великого бачить в обдаруванні П.Тичини першорядний аналітик пан Сверстюк, він же й керівник української філії Пен-клубу? (У нас і така утаємничена іноземна компанія літераторів значиться). А те, що поет «прислухається до всього і до всіх», і що «в глибині він завжди багатозначний», і що «приховував іронію, а часом і правду ю р о д и в о г о». Зверніть увагу на останнє слово, ми до нього ще не раз повернемося!
А що бачив і чув сам Тичина, і що він оспівував, починаючи з 1930-х років, нам добре відомо. За свідченням очевидців, які добре знали Тичину, ним керував тваринний страх перед комуністичною інквізицією, і свій страх він гасив вірнопідданим служінням інквізиторам. Навіть у 1960-х роках, у часи хрущовської відлиги, сидячи в кабінеті Спілки письменників, він стривожено просив відвідувачів, щоб не зачиняли за собою двері: «Хай всі чують, про що ми говоримо!» Боячись стати жертвою, П.Тичина став співучасником нищення нашої нації і не простим виконавцем, який, наприклад, у чекістських підвалах стріляв в’язням у потилицю, ні, він ішов із червоним прапором в авангарді більшовицької зграї, кличучи її «до нових висот».
Всім відомо, як реагував поет на страшний голодомор українського народу у своєму погромно-програмному вірші «Партія веде», пишучи: «Будем, будем бить!» (1933 р.). Недарма цю агітку одразу надрукувала московська більшовицька газета «Правда», та ще й українською мовою. З якого дива? Знала кішка, чиє сало з’їла! Добре знав і автор П.Тичина.
А чого варте його майже месіанське: «За всіх скажу, за всіх переболію!». Лукавив Павло Григорович, бо говорив він тільки від імені тих, хто взяв на озброєння ленінську науку «перемагать і жить», і від тих, хто пуповиною зрісся з нею. Але він жодного слова не сказав на захист тих, кого сталінсько-кагановичівська банда мордувала голодом і мільйонами поклала до «‘дної ями». Яке божевільне роздвоєння і самовихваляння першорядного поета!
І тут Є. Сверстюк благодушно проголошує свій шедевр адвокатської казуїстики, мовляв, Тичина так несамовито вихваляє більшовицький терор, так кричить своє «з а», що «з а т и м «з а» а ж к р и ч и т ь п р и х о в а н е
«п р о т и».
Гай-гай! Лукавите ви, пане Сверстюк, захищаючи великого лукавця, а насправді юродивого, як ми з вами вже відзначали. Тільки біснуватий юродивий міг закликати до ще більших репресій і до ще більшої братської могили для висушених чи розпухлих від голоду людей-трупів:
«Будем домолочувать,
ворога докінчувать,
за проводом Партії
всі гайки загвинчувать! (1934 р.)
Повірити в те, що Тичина в умовах тотального терору свідомо прославляв людожерну владу, здоровій людині справді просто неможливо, розум не дозволяє. Але ж поет славословив. Та ще й як!
Мені пригадується такий випадок, що трапився у м. Черкасах під час мого проживання там у 1970-х роках. Один номенклатурний компартійний служака середнього віку К. з’їхав із глузду дивним чином. Будучи головою Обкому працівників культури, він одного робочого дня у своєму просторому кабінеті у багатоповерховому будинку профспілок скинув із себе весь одяг, взяв у руки червоний прапор, що традиційно бовванів тоді у кожному владному кабінеті біля великого сейфа, і зовсім голий, рішучим кроком почав марширувати довгими коридорами перед оторопілими службовцями, вигукуючи гасла: «Под руководством мудрой партии Ленина-Сталина – вперед к полной победе коммунизма!» і таке інше.
Знаєте, чим закінчилась справа? Люди поспівчували чоловікові, сміючись у душі і регочучи вдома на кухні, підлікували компартійного патріота і згодом дали йому нову відповідальну посаду голови Обласного фонду миру, правда, тепер уже у малолюдному будинку із невеликим коридором. Про всяк випадок!..
А Павло Григорович як вхопив замолоду окривавлений більшовицький прапор, так і розмахував ним аж до своїх останніх днів, і ніхто із сучасників не зупинив, не пожалів його, не допоміг отямитись. Нікому і тепер замовити молебень по ньому, щоб його душа заспокоїлась хоч на тому світі. Тож хай мої читачі сприймають мої рядки не як злісну критику, а як правдиву молитву за відпущення гріхів і упокій душі духовно зламаного поета.
Між іншим, божевілля співця «комуністичних далей» добре оплачувалося і винагороджувалося. Назвіть мені, хто ще, крім П. Тичини, на той час на всьому радянському просторі був кавалером аж п’яти орденів Леніна, депутатом Верховних республіканської і всесоюзної Рад, міністром, академіком, членом ЦК Компартії України, Героєм соціалістичної праці, лауреатом найвищих радянських премій і т. д. Ну, хіба що Олександр Корнійчук.
Дурним скоморохам чи справді юродивим комуністична влада, дуже пильна влада, такої честі просто не виявляла, а нагороджувала тільки за великі труди, і як правило, за неправедні. І український поет-златоуст виявився справжнім унікумом, славлячи нелюдську владу. Куди до нього тому черкаському біснуватому чиновнику! А великих маніяків суспільство не стільки любить, як остерігається, наче стихійного лиха, яке лютує, не зважаючи на усі людські норми і звичаї. Воно, бач, незвичайне, першорядне цабе!
А пан Сверстюк научає нас полюбити одного із них. Дякуючи за науку, ми все ж нагадаємо йому слова О. Пушкіна про те, що геніальність і злодійство несумісні. Якщо авторитету Пушкіна недостатньо, то хай Є. Сверстюк прочитає в газеті «Літературна Україна» дволітньої давності статтю Гриця Гайового «Відповідь корифеєві». Гриць – колишній дисидент, який із юних років відбув багаторічне ув’язнення у радянських таборах, відомий тепер письменник-сатирик, дуже предметно і доказово полемізував з приводу «пухнастості і чистоти» автора оди про Дзержинського, написаної 1937 року, тобто Тичини.
Гадаю, що двох авторитетів достатньо, не кажучи вже про головного – український народ, який із «великої» любові до поета, оспівав його не в одному дошкульному куплеті, відомому кожному школяреві. Бідний народ! Не доріс до розуміння тичинівської висоти. В якій ще країні світу є такий поет, котрого б так цінувала влада і так не поважав народ? Літературних снобів і армію тичинознавців до уваги не беремо. Відповідь для мене відома.
Немало уваги у своїй статті Є. Сверстюк приділив благодушному міркуванню про те, що Тичина і подібні до нього письменники страждали на умовній волі не менше, якщо не більше, ніж ті, хто «насолоджувався» у гулагівських концтаборах. Звісно, так розмірковувати вже не можуть тисячі замордованих сучасників Тичини. Про почування одного із них до болю правдиво розповів Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський». Невже Є. Сверстюк, колишній політв’язень, не читав цієї трагічної історії, котра нагадує про страсті Христові? Та євангельського Христа, пам’ятається, мучили всього один день, а в радянських тюрмах людей терзали десятками років. Оце вже страсті Господні!
Звісно, тут можна, теж виявивши юродство, перефразувати афоризм сталінських часів, що страждання одного (Тичини) – це трагедія, а муки і смерть мільйонів жертв – просто статистика. Невже відбування тюремного строку самим Євгеном Сверстюком було таким благополучним і приємним, що його можна ототожнити з «муками» існування приміром О. Корнійчука, М. Стельмаха, М. Бажана чи будь-якого іншого лауреата радянських премій? За сверстюковою логікою виходить, що перелічені письменники разом із П.Тичиною були не любимцями, не ідейними прислужниками, а жертвами комуністичного режиму, тому їх можна поставити в один трагічний ряд жертв поряд із такими людьми як Микола Скрипник, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Микола Куліш, як тисячі й тисячі інших убитих українців. Ні, в такій логіці проглядає диявольське лукавство, і вона для нас не прийнятна! Невже вона випливає із християнської філософії? Сумніваємося! Убита вовком вівця і тут же убитий мисливцем вовк – не рівнозначні жертви. І Павла Тичину, оспівувача комуністичного режиму, аж ніяк не можна класти до «‘дної ями» із тими замордованими людьми, яких незліченними штабелями уклали до неї «піонери збільшовиченої ери», возвеличені поетом.
Зрозуміло, що важко жити з нечистою совістю, будучи постійно заляканим і роздвоєним, проте люди призвичаюються до всякого становища, навіть до тюремної каторги, хоч в народі влучно кажуть: «Тюрма не страшна, та чорт їй рад!». І все ж пристосування нечестивця до важких умов життя не виправдовує його нечестивості і його нечестивих засобів до виживання. Тож не треба видавати активного прислужника кривавого режиму, навіть найгеніальнішого, за його жертву. Шляхом лукавої софістики можна виправдати будь-які вчинки і навіть злочини. Але людство за многі тисячоліття навчилося бачити різницю між добром і злом. Якраз на такому баченні і базується людська цивілізація та більшість світових релігійних вчень.
Схоже, що пан Сверстюк – проповідник християнських заповідей, черпає мудрість не стільки з Євангелія і Біблії (Тори), як із Талмуду, в якому дається тлумачення Тори пізнішими іудейськими мудрагелями, за повчаннями котрих «богообраним» дозволяється лицемірити, обдурювати і визискувати всіх, хто позбавлений «богообраності». Бачите, як це нагадує вже згаданий табель про ранги, тільки вже у світовому вимірі! Але такий підхід не дає повної відповіді на запитання, що ж подвигає п. Сверстюка захищати лицемірство і дворушництво заляканого Тичини. Навіщо колишньому радянському політв’язню, а тепер редактору церковної газети «Наша віра», так ревно засвічувати свічі перед образом співучого колабораціоніста? Що таке вагоме стоїть за тими сумнівними цінностями християнського філософа, котрі він доносить до читачів письменницької газети, сподіваючись на їхню прихильність? (Так, пане Сверстюк, дехто із них ще й аплодуватиме вам! У комуністичному інкубаторі було вилуплено немало безпам’ятних манкуртів). Щоб обґрунтувати відповідь, маємо звернути увагу на деякі тенденції у теперішньому суспільно-політичному житті, ідейно пов’язані із темою нашої розмови.
Зовсім недавно у невимушеній розмові зі мною один теж відомий колишній дисидент і політик (М. Г.) із поблажливою усмішкою осудив Ліну Костенко за відмову від найвищої державної нагороди «із рук новообраного Президента – справжнього українця», за його словами. Мій немолодий співрозмовник, обізнаний зі всіма обставинами і деталями відмови, як свідок і учасник дійства, напевно, навіть не допускає думки, що можна відмахнутися від такого високого дарунку, коли довкола всі вдовольняються церковним правилом: «всякоє даяніє – благо». Йому не зрозуміло, що безкомпромісному митцеві було б незручно і тісно стояти в одній шерензі Героїв України поряд із десятипудовою «геройською» фігурою Єфіма Зв’ягільського, українського(?!) екс-Прем’єр-міністра, який після сумнівного урядування довго переховувався в Ізраїлі, будучи звинуваченим у розкраданні державної власності в особливо великих розмірах, висловлюючись мовою карного кодексу, а потім за пережиті страхи нагороджений по іронії долі геройським званням. Воістину незбагненні шахрайсько-героїчні шляхи у нашому королівстві!
А ось у «Літературній Україні» від 1 березня ц. р. читаємо: «Учора усі майдани України ревіли: «Ю-щен-ко!», а сьогодні його вже проклинають поперед своїх ворогів, за яких готові оддати всі зуздром свої недоумкувато-електоральні голоси. З ваших же рук наріжний камінь видирають!».
Так картає українців за недоумкуватість ще один екс-дисидент-політв’язень Василь Захарченко, письменник із Черкас, який постійно і оперативно просвіщає читачів своїми найсвіжішими щоденниковими записами. (І куди так поспішати із недоношеними думками!?). Невже він не розуміє істинності запитання: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
А улюблений ним «наріжний камінь», на котрий і народ покладав великі надії, виявився таким невдалим, легкодухотілим, що вже сам розхитує основу всієї державної будови. І не треба свою сліпоту видавати за сліпоту суспільства. Його біда – недоумкуваті поводирі.
Я, можливо, не зачепився б за цей «наріжний камінь», якби він не нагадав мені про інший щоденниковий запис В. Захарченка, опублікований у журналі «Дзвін», №9 за 2005 рік щодо виборів попереднього «наріжного каменя». Ось він: «Слава тобі, Господи! Наша перемога в Кучми в кишені… Україна житиме!». Чи варто письменникові, лауреатові Шевченківської премії, з такою легкістю кидати на читачів вподобані ним політичні «камені»?
Я розумію, що В. Захарченко (чи хтось інший, кого я зачепив) може і мене зачепити: «Добре тобі було пописувати ліричні віршики, а окремі з них – із комуністичним душком, в той час, коли я «сидів» за національну ідею».
Що було, Василю, то було. Так довго нас учили на тичинівсько-бажанівських зразках, що ми не могли не прокукурікати колись на їхній лад і якийсь свій вірш-паровоз. Але хоч під старість нам не варто робити дурниць, а говорити правду і ворогам, і друзям, як це часом не боляче для них і для нас самих. Правда потрібна нам не стільки для самоочищення від гріхів молодості, а насамперед для того, щоб нова чиясь молодість не спіткалась об пеньки нашої нерозумності. На жаль, правду кожний розуміє по-своєму. Розум часом підказує: помовч – все влаштується і без твого втручання. Але душа не витримує і бунтує, як тепер, коли читаю інтелектуальні нісенітниці, точніше, химери людей досить поважних, першорядних, так би мовити.
Ну, як не обуритись, читаючи вульгарні вірші Івана Драча, начинені грубою матюкнею, що недавно щедро надрукувала «Літературна Україна», така по-дівочому сором’язлива і одночасно по-чернечому сувора до менш впливових авторів? Голова ілюзорного Конгресу української інтелігенції дозволив собі з олімпійською зверхністю зневажити не тільки освічених читачів газети, а й нашу мову. Чи не хоче він таким недостойним способом підживити підупалу читацьку увагу до своєї творчості? Чи він захотів доказати, давно увійшовши в роль авангардиста, що теж може утяти так, як ті сьогоднішні молоді авангардисти-матюшники, які тарганами повилазили із закамарків сучасної літератури (сучліту – на їхньому жаргоні)? То що ж сталося із уславленим «сідовласим» поетом-політиком? Проте ми не будемо далі забивати голови наших читачів своїми прискіпливими запитаннями. Може, тут справа пов’язана з тією аномалією, яка потребує діагнозу не мистецького, а медичного.
Що ж об’єднує наведені факти, взяті із літературного процесу? Що їх пов’язує із об’єктом нашої розмови? Найперше, в них ясно і чітко простежується суперечлива тенденція до викривлення дійсності людьми одного кола. І названого мною екс-дисидента М. Г., і екс-дисидента прозаїка В. Захарченка, і «головного інтелігента країни» І. Драча, і редактора-публіциста Є. Сверстюка, виходячи із їхніх намагань впливати на хід подій, об’єднує самоусвідомлення своєї першорядності і значимості у суспільстві, а також бажання постійно бути у центрі його уваги. І ми зовсім не заперечуємо їхніх колишніх заслуг. Але є ще друга сторона медалі, яка нам пояснює причину викривленого сприймання дійсності цими людьми і відображення її у їхніх писаннях.
Історія була дала шанс патріотичним і дисидентським колам творчої і білятворчої інтелігенції очолити народ на початку 1990-х років для утвердження його самостійності і державності, але вони, потрапивши у владні коридори, не справились із обов’язками будівничих держави для українців, здали позиції грошовим мішкам-ґендлярам і відійшли у їхню тінь, а своє безсилля тепер прикривають захмарним ідеалізмом чи політичними збоченнями. Звісно, прикро для них, але ще більше для всіх нас.
Дехто із націонал-демократів-лібералів втомився від вічного дисидентства і потихеньку зійшов зі сцени. А декого із них поступово прикормили посадами, депутатськими мандатами (один із екс-дисидентів (Л. Т.) цими днями гордо похвалився на телепередачі, що він депутатствує вже 18 років!), пенсіями, преміями, вченими званнями, спецлікарнею для вищого чиновництва «Феофанія». (І як тут знову не згадати про привілеї Павла Григоровича?! Правда, в нинішніх не ті масштаби, не той розмах). Ще одні присмоктались, як діти до маминої циці, до соросівських та інших зарубіжних фондів і грантів.
А за все треба віддячувати. Крім тичинівського способу віддяки є багато інших, що роз’їдають душу і тіло нації. Одні платять повною лояльністю до нинішньої олігархічно-злочинної влади, інші обпльовують світочів нашої культури і наші святині, а дехто філософською жуйкою стирає грані між добром і злом. Знаємо таких, знаємо!
Замість вивчення і виправлення своїх помилок частина патріотів, які трансформувалися в пристосуванців під модною вивіскою «демократи», для оправдання своєї неспроможності і свого колабораціонізму, шукають собі алібі найчастіше у подіях минулих днів чи у суперечливих особистостях, трактуючи їх на свій копил.
Одні містечкові анархісти-охлократи почали голосно реанімувати образ Нестора Махна, мало як не головного борця за українську державність, хоч українством і державністю від махновців і не пахло.
Інші – імпотентні монархісти – намагаються канонізувати гетьмана Павла Скоропадського, ще одні – партійно-комсомольський клан – освячують В. Щербицького, чи гордо іменують себе «православними комуністами».
А деякі екс-дисиденти християнського складу мислення почали захищати і возвеличувати своїх недавніх духовних ворогів, бо, розгубивши свої первинні ідеї, вони проходять свій шлях до кінця не так твердо, як його пройшли Олена Теліга, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, як його тепер незалежно проходить Ліна Костенко. Отож різні лукавці вчать нас чорне називати білим, юродство – божим даром, а зраду – замаскованим подвигом. У картярів така підміна називається махлюванням. А як вона називається у філософів, зокрема, біблійних?
Під кінець, знову повертаючись до Тичини, процитуємо ще одну майже детективну заяву Є. Сверстюка: «Він (Тичина) займає місце, як видатний поет. Саме тому його хотіли у нас з а б р а т и». Вона спантеличує і викликає зливу запитань.
Хто хотів з а б р а т и? (Росіяни? Китайці? Ескімоси? КПУ? ГПУ? ЦРУ?).
Навіщо з а б и р а т и? (Щоб учитися в нього славити компартію? Для психіатричного обстеження?).
Яким чином хотіли з а б р а т и? (Вивезти за кордон всі його книжки? Поставити поетові найвищий пам’ятник не у нас, а на острові Пасхи?).
О, Боже, допоможи розкумекати! І нікому не дозволь, Всемилостивий, забрати у нас першорядного юродивого, хоч і богохульника, прости йому, Господи!
Я взявся за перо, пане Сверстюк, не для того, щоб зловтішатися над недолугістю окремих людей чи груп народу. За всіх нас боляче і страшно. Колись чудового молодого поета, який прокладав своїми «Сонячними кларнетами» нові шляхи у поезії, чекісти із числа містечкових ґендлярів перетворили на залякане посміховисько, а нам сердобольним і гордим важко тепер у таке повірити і змиритися із суворою правдою. Це трагедія не стільки самого П. Тичини, як всього народу. І якщо ми плачемо чи сміємось над долею Тичини, то оберігаймо весь народ від його жорстокої помилки, його долі. Можна простити і помилувати одного. А хто помилує всіх нас, об’єднаних словом «нація»? Не видно таких доброзичливців ні близько, ні поза обрієм не видно.
Ні, порятують нас не християнські чесноти рабовласницьких часів – поблажливість і всепрощення, нав’язувані нам чужинцями уже ціле тисячоліття, а тільки твердість духу і ясна ідея: ми є і будемо, доки й світ стоятиме! А ідеї мають здатність матеріалізуватися.
Якщо ж і надалі будемо керуватися лукавими філософемами і не будемо давати їм відсіч, то скоро всі ми, «недобитки православні», дружно заспіваємо замість теперішнього гімну «Ще не вмерла Україна» трохи вже призабутий: «Союз нерушимый республик свободных…». Амінь!

5 березня 2007 р. *

*Опубліковано зі значними скороченнями і зміненим заголовком в «Українській газеті плюс» від 5 – 11 квітня 2007 р.

До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.