ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Три перші сторінки газети «Слово Просвіти» від 9-15 грудня 2004 року відведено для інтерв’ю із поетом Іваном Драчем та для двох його звернень: перше – до діючого поки що Президента Л.Кучми, друге – до групи московських літераторів і правозахисників.
Я не торкатимусь ні довгих ностальгійних роздумів І. Драча про свій творчий шлях, ні його благальних упрохувань «гаранта конституції» здійснити благородні вчинки хоч під кінець свого, м’яко кажучи, не дуже доброчесного президентського правління. Обидва матеріали стосуються суто української дійсності, тож не викликають особливої цікавості.
Більший інтерес викликає, так би мовити, зовнішній чинник, тобто звернення голови Конгресу української інтелігенції І.Драча 28 листопада 2004 року із революційного наметового містечка на Хрещатику (так поетично він зазначив свої координати!) до відомих у Росії особистостей, зокрема, до Є.Євтушенка, А.Вознесенського, Юнни Моріц, Д.Граніна, Олени Бонер та інших. Наш поет спрагло просить їх приїхати до Києва (наче це ще й досі російська провінція!) і сказати своє слово на захист нашої Помаранчевої революції.
Звичайно, долучення кількох зовсім немолодих голосів до мільйонного хору нашого юного Майдану не було б зайвим. Але… Поряд зі зверненням І.Драча є коротенька відповідь Олени Бонер зі словами солідарності, а також скрушна примітка про те, що більшість російських адресатів відмовились підтримати заклик українського діяча.
Виникає запитання: що нового хотів І.Драч почути від запрошених московських чи то варягів, чи то космополітів? Яких одкровень він чекав від того самого А.Вознесенського, котрий колись нагидив у Києві біля пам’ятника Тарасові Шевченку? Невже наш Ваня такий безпам’ятний та інфантильний?
А ми дещо пам’ятаємо. Добре пам’ятаємо, як І.Драч у чині керівника фракції Народного Руху у Верховній Раді України виступив (мабуть, це був його єдиний виступ за всі довгі роки депутатства!) із ініціативою ракетно – атомного роззброєння України. Відтак наші плаксиві патріоти-демократи-ліберали віддали тоді найкращу нашу зброю нашій же віковічній гнобительці Росії, обеззброївши народ, який ще не повністю вирвався із ведмежих московських обіймів. Один урок такої м’якотілості ми вже колись мали від соціал-демократів М.Грушевського і В.Винниченка, які повірили у соціалістичну солідарність із більшовицькою Росією, розпустили українську армію, що привело тоді до загибелі нашої державності. І ось нове покладання надій на російську демократію збоку наших інтелігентствуючих політиків, які волею долі спливли на поверхню політичного річища.
Чи не краще було б голові Конгресу української інтелігенції закликати до Києва на Помаранчевий Майдан тисячі саме українських інтелігентів із Харкова, Одеси, Донецька чи Дніпропетровська? Чи керівник Конгресу не здогадується про їхнє існування? Інтелігент – це не обов’язково літератор, а й лікар, учитель, вчений, інженер, артист і т. д.
Присутність на Майдані «отцов русской демократии» (за висловом Ільфа і Петрова) тільки принизила б революційне піднесення багатотисячної (мільйонної!) української громади, як його принижувала метушня деяких наших доморощених літературних авторитетів і по сумісництву політиків – демократів, зокрема Д. Павличка і Р.Лубківського, які на сцені Майдану постійно терлися, як сіамські близнюки, за спиною Віктора Ющенка, кандидата на посаду Президента. Так само терлися вони колись і біля комуністичної влади, і біля кучмівської, отримуючи від кожної високі пости і хрести. На Павличковій догідливій долоні ще, мабуть, не прохолов потиск долоньки Л.Кучми, який недавно вручав поетові зірку Героя України, вручав уже в розпалі нинішньої передвиборчої президентської кампанії. Воістину, зірка Героя не пахне, як не пахнуть і гроші, на погляд людей безпринципних і користолюбних.
Слово «конгрес», згідно зі словником, означає збори, засідання. Однак мені щось не пригадується жодного такого зібрання інтелігенції від часу, коли було задекларовано заснування цієї організації, не пригадується на протязі довгих років ніяких її конкретних дій, корисних справ, окрім випадкових і гучних заяв її керівника з того чи іншого приводу. Я вже не кажу про випуск свого періодичного видання, хоча б такого, яке видає товариство «Просвіта». Тому І.Драч, голова ілюзорного Конгресу інтелігенції, мабуть, і викликає, як медіум на спіритичному сеансі, тіні московських «прорабов перестройки», тіні минулих часів. Однак він забуває, що будь-яка тінь опівдні скорочується, а то й зовсім зникає. І не слід Іванові Федоровичу, як і усім нам, сумувати чи ремствувати, що деякі духовні авторитети сусідньої держави не підтримали нашої національно-визвольної революції. А вона ж тільки починається!..
Не забуваймо відому істину, що байка про російську демократію закінчується там, де починається розмова про долю України. Не забуваймо також істинних слів, з якими не так давно ішли на смертельну боротьбу з німецько-гітлерівськими та з московсько-сталінськими окупантами наші справжні герої-патріоти, а попереду них інтелігенти: «Здобуду волю Україні, або загину!»

В.Марсюк, член неіснуючого Конгресу української інтелігенції.

3 грудня 2004 р. *

Р.S.
А ось газета «Літературна Україна» від 16. 04. 2009 р. опублікувала репортаж-панегірик із пишномовною назвою «Слово» з очима сонця і місяця» про недавнє вшанування у столичному Будинку кіно творчості Івана Драча. Приводом для цього гучного дійства став вихід його нової огрядної книжки віршів у російських перекладах «Слово», виданої фондом екс-Президента Леоніда Кучми «Україна», завдяки якому «книжка ся потрапить у найвіддаленіші сільські книгозбірні», за словами газетного репортера. (Ура! Ура! Драчеві с т і х і так піднімуть патріотичний дух дідусів і бабусь у наших вимираючих селах!).
Дивні речі відбуваються у нашому політикумі. Ми досі ще не забули політичних нападок І. Драча на Л. Кучму, який тоді відбував останні місяці свого панування і який сьогодні, забувши про Драчеві наскоки, вже видає йому книжку за кошти свого фонду (чиїми потом і кров’ю зароблені?). А поет і екс-політик І. Драч, забувши свою недавню «помаранчеву» революційність, дозволяє собі видати свою російськомовну книжку за гроші, можливо, награбовані командою Л. Кучми саме в той час, коли він, «головний інтелігент», намагався прикликати до Києва на допомогу московських варягів-демократів. Чи не здається Вам, мої шановні читачі, що такі політичні реверанси дуже вже схожі на гешефтні оборудки? Тоді навіщо їх виставляти на люди із такою помпезністю? («Слово» з очима сонця і місяця». Отак! І не менше!)
На бенефісі поета-Героя гаряче привітали його соратники Дмитро Павличко і Борис Олійник – теж Герої України, а також низка інших літераторів. Невже всім їм теж закортіло видатися російською мовою коштом фонду Л. Кучми, щоб і їхні твори дійшли «до найвіддаленіших сільських книгозбірень»? Ох же і капосна річ – літературна слава - «п’яне бабисько», за вдалим висловом самого ж І.Драча, колишнього, молодого!

17.04. 2009 р.

*Опубліковано в «Українській газеті плюс» від 23 грудня 2004 р.

До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.