ВАСИЛЬ МАРСЮК
ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика і критика

СПІВЕЦЬ БОЖОЮ МИЛІСТЮ
(Спогад про Володимира Івасюка)

Доля подарувала мені радість творчого спілкування із юним композитором Володимиром Івасюком саме в той час, коли зірка його таланту тільки почала яскраво розгорятися на українському пісенному небі.
Навесні 1971 року, коли я викладав історію в Черкаському технікумі електрифікації, мене направили до Чернівецького університету на тримісячні курси підвищення кваліфікації. Тоді існувала така форма підживлення вчителів ідеями марксизму-ленінізму, щоб, не дай Боже, не збочили із єдино вірного ідейного шляху.
Тут, у Чернівцях, я близько познайомився з відомим літератором Михайлом Івасюком, якому привіз вітання від його давнього знайомого черкасця Андрія Хименка, мого друга, тоді ще невизнаного письменника.
Гай-гай! Скільки літ вже промайнуло з того часу, коли я мав можливість постійно спілкуватися з інтелігентною родиною Івасюків: з Михайлом Григоровичем, викладачем університету, і з його дружиною Софією Іванівною, викладачкою того ж вузу, і з їхніми дітьми — Володимиром і Галею, студентами медичного інституту, і з малою школяркою Оксаною. Михайло Григорович, врівноважений і по-юнацькому стрункий, бувало, годинами водив мене вулицями старовинного буковинського міста, показував визначні архітектурні пам’ятки, розповідав про видатних людей свого краю, а також розпитував мене про життя-буття черкасця Андрія Івановича Хименка. Обох їх доля звела колись ще в повоєнні роки у суворому Заполяр’ї, за колючим дротом концентраційного табору, і їм було що розповісти про своє колишнє лихоліття, хоч і сьогодення не балувало, бо за кожним їхнім кроком пильно стежило недремне око каральних органів влади. І тим притягальнішими були для людей і їхня висока культура спілкування, і духовна незламність, яка зовні ніби й не афішувалась, але вчувалась то в окремих словах, то в інтонації голосу, то в погляді очей. А мене тягло до цих людей, мабуть, і те, що вони нагадували мені мого батька, який так і не повернувся із-за тих колючих дротів сталінської каторги.
У той час я готував до друку свою першу збірку віршів і попросив Михайла Івасюка прочитати рукопис, висловити зауваження, і мав приємність почути похвалу із уст досвідченого літератора.
Моїми віршами зацікавився і Володимир, чиї пісні "Червона рута" і "Водограй" саме того року почали тріумфальну ходу, а точніше, лет Україною та й далеко за її межами. Особливо йому сподобалась моя "Баркарола", яка починається словами:

Ти любила бистру воду,
я ж — твою гарячу вроду.
Понесла нас течія,
не питав я: "Ти чия?"

Так зав’язалася моя творча дружба із яснооким і бадьорим юнаком середнього зросту, приязним і щирим співрозмовником. Тоді ж ми і створили разом пісню "Балада про дві скрипки". А сталося це дещо несподівано, прислужився незвичайний випадок.
Володя вів дуже напружене трудове життя. Будучи студентом 4-го курсу медичного інституту, він не поривав зв’язку із музичним училищем, в якому раніше вчився, і продовжував грати у студентському симфонічному оркестрі. Брав участь і в репетиціях вокально-інструментальних ансамблів, які виконували його пісні, і, звичайно ж, займався музичною творчістю та самоосвітою.
Одного разу Володимир запросив мене на концерт до свого рідного музичного училища. Здається, був традиційний звіт студентської виконавської майстерності. Я сидів у переповненій залі і чекав виступу симфонічного оркестру, в якому мав грати мій товариш.
Нараз мою увагу привернули двійко дівчаток із ансамблю скрипалів, вродливі і дуже схожі між собою, хоч одна з них була чорнява, мов циганка, а друга — білява, мов кульбабка.
Я тихо спитав у свого сусіда-бороданя, напевно, педагога:
— Чи не рідні сестри?
Той одразу зрозумів, про кого йдеться:
— Сестри. Але двоюрідні. — І шепнув тихіше, мабуть, ще раніше помітивши, з ким я зайшов до зали. — І обоє страшенно закохані у Володю Івасюка!
Я, в свою чергу, пошепки запитав у бороданя за інерцією:
— А він, як же?
Той з усмішкою тільки розвів руками. Але мене охопило бентежне почуття радості і смутку одночасно.
Із концерту поверталися пішки, нам було по дорозі: мій гуртожиток і стара квартира Івасюків на вулиці Богдана Хмельницького були майже поряд. Володимир дорогою, пам’ятаю, говорив:
— Не розумію тих чоловіків, які, вибившись на вищий суспільний щабель, відразу розлучаються зі своїми дружинами, бо вони, бач, не відповідають вже їхнім духовним запитам.
Здається, ми перед цим вели розмову про котрогось із знайомих поетів, бо Володя продовжив:
— Хіба жінка повинна за нього вірші писати, чи що?!
А мої думки крутилися навколо отих двох дівчат-скрипалів. Хотів було я дізнатися від Володимира про них ще дещо, але утримався. Подумалось тоді, що мені, старшому на десяток років чоловікові, не годиться виявляти посиленої цікавості до такої інтимної справи.
Вночі не спалося. Я сидів у напівтемному вестибюлі гуртожитку, щоб не заважати спати своїм сусідам по спільній кімнаті, римував:

Ой, зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
поділив надвоє снів своїх красу:
що перша скрипка — біла лебідка,
а друга скрипка — вечірній сум.
Закохались в нього дві сестри весною,
одна — мов та нічка, друга — мов той день,
перша просила грати сумної,
друга бажала веселих пісень.
Одна сміялась — плакала друга.
Гей, поєднались радість і туга!..

При наступній зустрічі я вручив Володі свою баладу із присвятою. Він уважно прочитав і, подякувавши, сказав, що слова аж просяться на музику. З тиждень ми не бачились. А якось пізнього вечора Володимир зайшов до мене і розповів, що їздив до друзів у Коломию і що у тамтешній музичній школі сидів за тим самим роялем, який був колись куплений коломийцями з нагоди приїзду до їхнього міста славетного композитора Миколи Лисенка. І не просто сидів, а варіював мелодію до слів моєї балади, йому присвяченої.
— І, знаєте, мелодія вже є! І та, що треба! — сказав він захоплено і білозубо.
— Мабуть, буде у супроводі ансамблю скрипалів? — висловив я припущення.
— Е, ні! — мрійливо примружив очі юний музика. — Гратимуть цимбали!
Я щиро здивувався. Мовляв, нелогічно, щоб супровід для пісні про скрипки і скрипалів виконувався на цимбалах.
— Якої логіки ви хочете у музиці?! — палко заперечив Володимир. — Я хочу в цій пісні поєднати два мелоси — східноукраїнський і західноукраїнський. Мелодія для голосу буде східняцька, а супровід — гуцульський, на цимбалах. Ось побачите, як вийде!
Ми домовилися зустрітися завтра. Я почую мелодію до балади, та й слова її в деяких місцях пристосую до ритму мелодії.
— Тато з мамою завтра будуть весь день на роботі. Тож приходьте з самого ранку! Наваримо кави... — білозубо усміхнувся Володя на прощання, вже спускаючись скрипучими сходами старого студентського гуртожитку.
Другого дня ми таки частенько бралися до кави, сидячи у тісній, як на таку чималу сім’ю, квартирі. Дві суміжні кімнати на першому поверсі. За вікнами близько — стіна сусіднього будинку. У прохідній, більшій кімнаті — гарний, брунатного кольору, рояль. Біля нього ми з Володимиром провели цілий день. Він музикував, я читав вірші, сперечалися, погоджувалися, знову сперечалися. Кілька разів додому навідувалася сестра Галя, пригощала нас шоколадними цукерками, які так смакували до кави, теж сідала за рояль і грала чудово, незважаючи на те, що у музичному училищі спеціалізувалась у грі на віолончелі...
Присвячуючи Володимирові свою баладу, я наче передчував його трагічну долю. Похмура дійсність завжди намагається погасити, зламати яскравий талант, адже його сяйво загрожує самому існуванню духовних сутінків і нудьги.
...Перед моїм від’їздом із Чернівців Івасюки саме отримали нову квартиру. Я приєднався до їхньої родини, яка майже у повному складі вирушила готувати нове житло до переїзду. З відрами, шваброю та іншими необхідними у такому випадку знаряддями праці ми рухалися через центр міста на вулицю Маяковського. Під парасольками. Під рясним дощем, одним із тих, на які були багаті тодішні весна і літо. Прут неодноразово виходив із усталених берегів, заливав пониззя міста, затоплював навіть залізничний вокзал.
Тоді ж я написав ще одного вірша, присвяченого Володі Івасюку і досі ще неопублікованого. Ось він:

Чернівці дощів червневих
наточили повну душу,
мокне галич на деревах,
задивившись у калюжу.

Я ішов до тебе, друже,
повз міські високі мури,
чув, як скрипка тонко тужить,
чув, як Прут шумить похмуро.

Він розливсь аж до вокзалу,
всі стежки залити хоче,
де з тобою ми блукали
у травневі світлі ночі,
де співали юним хором
нам гуцулочки-русалі
про далекі сині гори,
про кохання у печалі.

Я ішов від тебе, друже,
і побачив зорі в небі,
в кожній вуличній калюжі
плавав місяць – білий лебідь.

Ні дощами, ні літами
ще душа моя не скута:
над літами, над світами
розцвіла червона рута.

Треба було бачити, з якою радістю Володимир планував, де і що поставити у новій великій світлиці! Звичайно, перш за все визначили місце для рояля, загального улюбленця сім’ї, бо майже всі грали на ньому. Взагалі ж, нова чотирикімнатна квартира і розмірами, і гарним освітленням вигідно відрізнялась від старої.
— Тепер частіше наїздіть гостювати! — із задоволеним виглядом запрошував мене Михайло Григорович. — По готелях шукати місця не доведеться!
Я подякував за запрошення. І наступного-таки літа скористався ним. Їздив я тоді до Снятина на республіканський педагогічний семінар. Завітав на кілька днів і до Чернівців, до нової оселі Івасюків. Довідався, що Володимир вже готується вилітати із родинного гнізда до Львова, де мав намір вчитися у консерваторії. Галя теж хотіла продовжити навчання у Львові.
У гарно умебльованій світлиці, сидячи біля широкого світлого вікна. Володя віртуозно награвав вже відому мені мелодію "Балади про дві скрипки", розповідав про те, що її включила до свого репертуару Софія Ротару, нова яскрава зірка естради. Тоді ж Володимир програв також магнітофонний запис балади, яку він співав сам у супроводі ансамблю, і подарував мені.
І тоді-таки я із великим задоволенням пересвідчився в тому, що мій друг блискуче справився із висловленим торік задумом: гармонійно сполучити в одній пісні мелос східноукраїнський із гуцульським. Експеримент удався! У виконанні Софії Ротару пісня часто звучала на концертах, по радіо та по телебаченню. Звучала, доки несподівано, як струна, обірвалося життя композитора. Її перестали виконувати, мабуть, через відверто виявлений у ній трагізм.
... Була ще одна зустріч. Остання. Не радісна. І про неї не можу не розповісти. Вона відбулася через десять років. У Львові вже. На Личаківському кладовищі.
Скромний обеліск Володиної могили заливало ціле озеро квітів. Квітів, принесених людьми. Вони стояли у вазончиках, у скляних банках, а то й просто лежали букетами, покриваючи всю могилу і обочини дороги, яка вела сюди. Ця довга ріка квітів просто вражала!
Я попросив присутнього зі мною сина львівського поета Володимира Лучука сфотографувати мене біля могили дорогого друга. І Тарас вже налаштував фотоапарат, як звідкись виринули кілька похмурих чоловіків із червоними пов’язками народних дружинників і з притиском повідомили:
— Тут знімати не дозволено!
Я від несподіванки тільки й зміг вимовити:
— А лежати тут Й о м у дозволено?!
Старенька жінка, яка в той час порядкувала біля квітів, скрушно похитала головою. Вже йдучи від могили, я дізнався, що вона — Володимирова тітка, принаймні, так вона назвалася. Придивившись пильніше, я за зморшками і сумом на обличчі помітив таки ледве вловиму івасюківську довірливість і вдумливість у ясних очах. Вона світиться і на Володиній фотографії, яку мені невдовзі після трагічної смерті сина прислав Михайло Григорович «на добру пам’ять». Пам’ять добра, світла і довічна… На жаль, її завжди проймає глибокий сум за такою ранньою і невимірною втратою.
3 повною самовідданістю творив Володимир Івасюк. Тому заключні слова моєї балади про Марусю Чурай, яку я написав на його прохання, можуть стосуватися і пісенної долі нашого талановитого музики-сучасника:

По степах, по широких степах
полетіла та пісня, як птах.
Хто почує, кохатиме знов,
оживе в його серці любов.

Кожній людині випадає за життя випити свою міру радості і туги. Незабутній Володимир Івасюк зазнав того й іншого сповна.

21.04. 1999 р.*

*Вперше статтю опубліковано у газеті «Черкаський край» від 31 липня 2002 р. із такою передмовою:

 «Ні, нам, студентам філфаку Черкаського педінсти­туту 60-70 років минулого століття, таки пощастило. Звичайно, усвідомили це згодом. Що мали за щастя спілкуватися з Ольгою Авенірівною Троцюк, яка "запросто" розповідала, коли попросять, про зустрічі з Сергієм Єсеніним, Володимиром Маяковським, навча­ла самого Михайла Стельмаха. А Михайло Федорович Кашуба, усі знали, був щирим другом Володимира Сосюри, який час від часу приїздив до нашого улюбленого викладача поспілкуватися, угамувати роз’ятрену і зболену душу.
Серед молодих викладачів виділявся Василь Андрі­йович Марсюк, який вів семінарські заняття з якоїсь суспільно-політичної дисципліни. Сама вона, зрозумі­ло, забулася. А от відверті розмови і диспути — аж ніяк. Бо Василь Андрійович, як і решта наших кращих викладачів, намагався збудити в нас потяг до творчо­го осмислення життя — не брати на віру все побачене й почуте, а думати, аналізувати і робити власні висно­вки. А головне — намагатися жити по совісті.
Нам, яких нехай хоч трохи зачепила своїм весняним подихом хрущовська відлига, була симпатичною абсо­лютна байдужість Василя Марсюка, як і Ольги Авенірівни, до якихось регалій і звань, хоч від цього в стінах вузу залежало їхнє матеріальне благополуччя. На їх прикладі ми бачили, що головне — бути Людиною і цим залишити свій слід на землі.
Трохи згодом дізналися, що Василь Марсюк пише вірші, і неабиякі. А якогось дня радіо з Києва переда­вало пісні у виконанні Софії Ротару. І диктор оголосив: "Балада про дві скрипки" — музика Володимира Івасюка на вірші Василя Марсюка".
Через кілька років Івасюка не стало. Ми, група тури­стів з Черкас, благали гіда на Личаківському кладовищі показати могилу співця України. Відмовив, опустивши очі, сказав, що це не входить у план відвідання цвинта­ря. Львів’яни пошепки переповідали, в яку акцію про­будженої національної самосвідомості вилилося похо­вання композитора, про якого ходили чутки, що нібито його замордовано і повішено у Брюховичах.
"Червона рута" в репертуарі відомої співачки залишилась, а ось "Балади про дві скрипки" останнім часом щось не чути. Чи не її відверто прочитуваний трагізм цьому причиною?
А мені дуже кортіло дізнатися, як тоді відбулося знайомство двох митців - поета з Черкащини і карпатського легеня, яким ми уявляли Івасюка. З проханням згадати про це і подзвонила у Київ, де тепер живе Василь Марсюк. Як він сказав, той дзвінок пробудив у нього, звичайно ж, спогади про Черкаси, увесь наш край, з яким стільки пов’язано. Тож відгукнувся віршами, а згодом надіслав спогади про "Баладу..." та її автора. Їх ми вам і пропонуємо.

До змісту Василь Марсюк. Голос волаючого на майдані.