"ГАЛИЦЬКИЙ
МІФ”РОСІЙСЬКОЇ
СВІДОМОСТІ
Серед великої
кількості різноманітних інтелектуальних
фантомів, якими визначаються
сучасні уяви російської еліти і
посполитів про Україну, почесне місце посідає
так званий “міф Галичини”, або, як
прийнято в російських джерелах,”Галиции”.
Саме тому, що яке-небудь об'єктивне, чесне і науково
безстороннє вивчення України, її культурної
і історичної проблематики в Росії відсутнє, міфи охоче підносяться
до статусу позитивного знання і стають основою
формування політики. Росія вже ставала жертвою подібних
міфологій в своїх політичних і воєнних зусиллях.
Досить пригадати “японський міф” зразка 1905 року - про “желтых
макак”, яких “шапками закидаем”.
Або, наприклад,“афганський міф” - про жадаючих
соціалізму афганців, котрі чекають не дочекаються
братів з півночі, щоб зустріти їх квітами і
східними танцями, зняттям паранджі і втратою
інтересу до мечеті, бо їм побудують клуб.
Не будемо казати вже про останній
(на жаль, тільки за хронологією) “чеченський
міф”, за яким один із найвойовничіших
народів світу сприймався, як зграя чорномазих торгашів з московського
базару, яких доблесний десантний полк Паші Грачова
частково знищить, а частково заарештує протягом
двох днів. Цей міф вже коштував життя
тисячам російських хлопчиків.
Міфотворчість в політиці небезпечна для всіх,
але в першу чергу для самих міфотворців.
Стосовно України впродовж багатьох століть російська
свідомість живилась не реальними фактами, а
власними фантазіями на українську тему.
У кількох характерних рисах український міф російської свідомості
проявляється в наступному:
1) “не было, нет и быть не может” - Україна - це вигадка закордонних
і місцевих росієненависників;
2) українці - регіональна група російського народу з чисто обласними
особливостями;
3) ніякої української проблематики поза російським контекстом
бути не може;
4) існування України поза Росією і окремо від неї - абсурд, скандал
і щось протиприроднє.
Складовою (а де-не-де центральною) частиною цього міфа є галицький
міф, який тісно пов’язаний з ідеєю “всемирного заговора” проти
Росії, коли весь безлад в російській політиці і житті пояснюється
діяльністью зарубіжних ворожих сил. Галичани в межах цієї психополітичної
конструкції розглядаються як західні, католицькі, чужі решті України
“искусители” українського народу, “изобретатели” українського
націоналізму і навіть зовсім не українці, які на думку багатьох
росіян, мали бути налаштовані проросійськи за визначенням. У деяких
російських газетах націонал-патріотичного спрямування можна віднайти
“наукові” пошуки на предмет “неукраїнства” галичан, їх “непринадлежности”
до східного слов’янства.
Елементарна ж логіка свідчить(а факти підтверджують), що під час
перебування Галичини в складі Австро-Угорської імперії будь-які
прояви українського націоналізму на цій території і в Закарпатті
об’єктивно були б спрямовані проти австрійців, угорців і поляків,
проти цілісності Віденської імперії.
Перед тим, як розвалити Росію, Австро-Угорщина, підтримуючи український
націоналізм (як, між іншим, і польський, і чеський, і хорватський),
ризикнула б, в першу чергу, розвалити саму себе. Її лідери добре
пам’ятали уроки “весни народів” 1848 року, коли імперія висіла
на волосині і була врятована тільки російськими(!) багнетами фельдмаршала
Паскевича і хорватськими шаблями воєводи Єлашича. Якщо ж вважати
проявами підтримки українського націоналізму деякий (порівняно
з Російською імперією) лібералізм в національному питанні, то
з ним було покінчено в період окупації Галичини російською армією
під час першої світової війни.
Покінчено якраз тому, що вважалось: подібний лібералізм справляє
вкрай шкідливий вплив на підросійських українців. Галичину привели
до спільного знаменника Російської імперії.
В Галичині, післе вигнання австрійців:
“... йшло знищення всіх завоювань української культури. Палили
українські книги в Ставропігії, розоряли бібліотеки-читальні “Просвіти”.
У засланні опинився львівський митрополит Андрей Шептицький.У
Казань заслали Михайла Грушевського".
... Те, що десятиліттями зберігав і плекав народ на землі короля
Данила, зберігаючи в умовах цісарської влади від неприхильності
поляків, спалювалось і руйнувалось без всякого співчуття. Намісник
Галичини граф Георгій Бобринський під час свого тріумфаль-ного
приїзду в Росію після взяття росіянами Перемишля сказав:
“Здається, з українським питанням уже покінчено. Полякам повинні
бути визнані їх права, а для українців і євреїв повинні бути тільки
російська мова і культура”. Російський вандалізм в Галичині став
предметом уваги навіть в Державній думі:
“Мы оттолкнули от себя родной нам украинский народ и омрачили
ясный лик великой освободительной войны”, - сказав лідер конституційно-демократичної
партії Павло Мілюков на сесії думи, скликаної 1 серпня 1915 року.
Цікаво, що, маючи майже 300-річну традицію боротьби з українським
“сепаратизмом” - мазепинством, національно-культурними рухами
кирило-мефодіївців, драгоманівців, радикалів початку ХХ століття,
самостійництвом Центральної Ради і Директорії, ОУН-УПА - російська
історична і політична думка виявилась неспроможною до якого-небудь
(принаймні на фактологічному рівні) серйозного вивчення цих історичних
явищ. Майже всі російські публікації на цю тему перебувають в
старих рамках “идеологической борьбы” Агітпропу, на рівні лайки
і наклеювання ярликів, що, безумовно, не сприяє такій об’єктивно
необхідній умові добросусідства у взаємовідносинах держав, як
розуміння одне одного.
Але більше всього в російському “украиноведении” не пощастило
Галичині. Складна, своєрідна і драматична історія цього куточка
української землі, історичний досвід і менталітет галичан, які
допомогли їм протягом довгого часу під владою багатьох окупантів
зберегти мову, культуру і національний дух, із глухої австрійської
провінції перетворитися в український П'ємонт, - все це залишається
для переважної більшості росіян (в тому числі й освічених) - землею
невідомою. Однак необізнаність в російській свідомості на українській
проблематиці (подібна необізнаність є переважно функцією своєрідної
закритості росіян відносно реальної історичної України) здатна
породжувати не тільки негативний, але й позитивний міф Галичини,
коли міфологема “галицкой заразы” тлумачиться вже з позицій доброзичливих
стосовно України.
Прикладом “проукраїнської” міфологеми Галичини є сприйняття цієї
проблеми росій-ським істориком Емілією Ільїною. Продемонструвавши
своє послідовно дружнє ставлення до України і обурення розповсюдженою
в різних колах російського суспільства українофобією, вона так
оцінила наслідки приєднання в 1939 р. Галичини до УССР:
“Этим безумным актом коммунисты разбавили украинский народ горячими
патриотами; западные украинцы в массе оказались людьми национально
сознательными, религиозными и шли на любые жертвы, подвиги, не
жалея жизни во имя свободной Украины” (Ильїна Е. Як підтинали
історичні корені: роздуми росіянки про Україну / “Вечірній Київ”,
N 234 від 31 жовтня 1997 р.).
Галичина дійсно відіграла величезну роль в справі визволення України,
становленні її державності.
У другій половині XIX ст., коли посилювались імперські репресії
проти національної культури на землях Великої України (так галичани
називали територію на схід від річки Збруч, по якій проходить
кордон між Галичиною і рештою України), якраз цей край став вогнищем
всього українського. Наукові і художні заклади, видання книг авторів
із Києва, Черкас, Чернігова, українські громадські організації
- все це пом’якшило удар, який зазнало українство в Російській
імперії. Під час визвольної війни 1918-1921 рр. галицькі січові
стрільці стали гвардією Української Народної Республіки.
Після поразки УНР і ЗУНР в основному галичани (передусім, тому,
що, незважаючи на польські утиски, уникли жахливого большевицького
етноциду і терору) створили в підпіллі українські державні організації
(УВО, ОУН), котрі переважно спирались на критично пережитий трагічний
досвід боротьби за українську державу на початку століття.
Під час другої світової війни якраз галичани першими вступили
в бій (разом із закарпатцями) з угорським фашизмом, відстоюючи
новопроголошену республіку Карпатська Україна. Українські хлопці
з Галичини і Закарпаття, сформувавши збройні сили маленької, але
своєї держави - Карпатську Січ, стояли на смерть, маючи 15 тисяч
багнетів проти 150-тисячного угруповання регулярної угорської
армії.
Якраз галичани створили армію без дер-жави (УПА) і багато років
вели відчайдушну боротьбу з Гітлером і Сталіним.
Саме вони виступили першими ентузіастами самостійної України в
епоху так званої “перестройки”. Коли на референдумі в березні
1991 р. майже 30% українців однозначно проголосували проти збереження
СССР, то не важко здогадатися, что більшість серед них складали
мешканці Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття. Це - правда.
Але це ще далеко не вся правда. Віддаючи належне галичанам, але
звертаючись до реалій української історії, слід нагадати, що в
Україні роль національного лідера брали на себе в різні історичні
періоди різні землі.
Всю складність і багатомірність українського визвольного процесу
демонструє і той факт, що в боротьбі за українську державність
брали участь не тільки етнічні українці.
А це ще раз доводить, що ідея державності не була в Україні вузькорегіональною
або вузькоетнічною. Під прапорами незалежної України 1918-1921
рр. стояли генерали Олексій Галкін, Сергій Дельвіг, Володимир
Сінклер, Всеволод Агапієв, Олександр Рябінін-Скляревський, Борис
Поджіо, Микола Іванов, Яків Сафонов, Павло Кудрявцев, Наум Ніконов,
Олександр Алмазов, Всеволод Петров, полковник Юрій Отмарштайн
та ін. Більшість з них загинули за українську справу. (Тинченко
Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи і забуття. 1917—1921
рр. Київ, 1995.)
Важливо відмітити дуже суттєвий факт: Галичина не мала в Україні
якогось помітного впливу тоді, коли вона виступала з регіональними
гаслами, про що яскраво свідчить досвід так званої Галицької асамблеї,
створеної в дні перебудови Вячеславом Чорноволом, і, напроти,
її статус різко підвищувався, коли вона ставала рупором всієї
України. Саме за таких обставин її голос чули на всіх українських
землях “від Сяну до Дону”. Тоді, коли в Галичині звучало щось
не чисто галицьке, а всеукраїнське, вона в черговий раз ставала
українським П’ємонтом.
Творцям міфу про “галицьку заразу” важко признатися самим собі,
що ніколи не проросло б галицьке зернятко по всій країні, якби
не було для цього благодатного грунту, психологічного, мовного,
політичного, культурного, якби Велика Україна не визнавала Галичину
своєю органічною частиною, не визнавала б такою на якомусь глибинному
підсвідомому рівні, незважаючи на навіювані (досить цілеспрямовано!)
побутові штампи - “бандерівці” і “западенці”. Російським дослідникам
властиво проектувати своє власне ставлення до галичан на всіх
східних українців. Дійсно, довгий час росіяни сприймали галичан
як “австрійський” народ, як щось чуже і екзотичне (за винятком
російської окупації Галичини в першу світову війну, коли з метою
виправдання прискореного російщення краю терміново згадали про
Галицьку Русь, ясна річ, як про невід’ємну частину “российского
исторического наследия”).
Втім підросійські українці не відчували такого високого бар’єра,
як росіяни, між собою і братами з-за Збруча. Солдати-українці
з російською кокардою на картузі швидко знаходили спільну мову
з галицкими селянами, а ті з приязню констатували: “Йой, а москалі
по нашому говорять!”.
Між тим, і до теперішнього часу в російській періодиці панує думка:
якби не галичани, то не було б проблем з Малоросією, чи з УССР,
чи з південно-західним краєм, чи “прекрасным югом России”. І чомусь
не згадують (якщо знають), що навіть тоді, коли Галичина перебу-вала
за межами Великої України, проблеми з українцями все одно були.
Якраз через ці про-блеми необхідно було організувати патологічний
терор в УССР в 20-і, 30-і роки, знищити голодом 6 млн. селян-”східняків”
(за деякими підрахунками більше 6 млн.), постійно тримати під
контролем українську інтелігенцію, вести цілеспрямовану політику
переселення в Україну людей інших національностей.
А якщо б вдумливий дослідник звернув увагу на український дисидентський
рух 60-х, 70-х років, то помітив би серед репресованих українських
громадських діячів, письменників, вчених, студентів дуже велику
кількість тих, хто народився і виховувався на сході України. Та
значно простіше і приємніше “списувати” все на Галичину, на цей
дошкульний виняток у взагалі то правильних результатах політики
відносно України.
В цьому сенсі Галичина піддається штучній“демонізації” і зображується
перед російсь-кою свідомістю як “коллективный змий-искуси-тель”
України.
Відмова від галицького міфу, від спроб “списати” на галицьке все
власне українське, примусив би російську громадськість критично
переглянути всю історію російсько-українських відносин і можливо
прийти до тих же висновків, які зробила Е. Ільїна. Повідомляючи
читачам про те, що в Москві видається “Библиотека литературы Древней
Руси” в 20 томах, російська дослідниця пише:
“Первый том “Библиотеки” открывает “Слово о законе и благодати”
митрополита Киевского Иллариона. Во вступительной статье академик
Д.С. Лихачев отмечает, что это произведение посвящено “сложнейшей
историко-философской проблеме”, оно “говорит о месте Руси во всемирной
истории, об исторической роли русского народа...”.
Извините, господа, Илларион жил в XI ст., тогда на месте русского
народа жили вятичи, меря, чудь и весь. Какое место во всемирной
истории может занимать такой конгломерат диких племен? Это мы
потом очень прославились. А Киев XI ст., где жил митрополит Илларион,
- это культура и место в истории украинского народа, скажем точнее,
предков украинского народа”. (“Вечірній Київ”, вказ. публ.)
Характерна помилка (якщо це просто помилка) російського погляду
на це питання полягає в тенденції ставити Галичину поза Україною,
мовляв, є Галичина, і є Україна, замість того, щоб розглядати
питання в при-родньому історичному контексті: була і є Україна,
а в ній була і є Галичина.
Що ж стосується того, що галичани дуже мало (за історичним мірилом)
побували під владою російсько-совєцької імперії, то це їм, очевидно,
й забезпечило певні чесноти. Якраз про ці чесноти написав у своєму
потаємному щоденнику уродженець українського сходу, учасник так
званого “золотого вересня” 1939 р. в Західній Україні Олександр
Довженко:
“Ми ніколи не зможем вибачити галичанам, що вони культурніші і
людяніші від нас”.
Після 1939 р. галичани переживали процеси дуже суперечливих совєцьких
перетво-рень: з одного боку, Совєти ліквідували на цій території
етнополітичне і етнокультурне верхо-венство поляків, якоюсь мірою
загравали з українцями, намагаючись продемонструвати, що ця влада
- національна за формою.
Однак масова навала совєцьких “ответст-венных работников”, ідеологів,
борців з контрою, спеців з колективізації, знавців анти-релігійної
пропаганди швидко звела нанівець всі реверанси такого роду. Дуже
швидко на повну силу запрацювали органи НКВД, були заборонені
всі українські політичні партії, громадські, жіночі, дитячі організації.
Почались масові розстріли галицької інтелігенції, депортація десятків
тисяч сімей у внутрішні райони СССР. Совєцьке ярмо виявилось жорстокішим
за польське. Поляки, при всій їх неприязні до українців (котра
в польському народі зберігається й сьогодні, незважаючи на в цілому
лояльне ставлення до України з боку польської політичної і культурної
еліти), в своїх репресіях, як народ європейський і цивілізований,
не переходили межу, за якою утиски ставали геноцидом. Наприклад,
розстрілюючи своїх політичних противників, учасників замахів на
польських чиновників, вони не чіпали їх сімей, не замірялись на
їх священну і недоторкану приватну власність, не здійснювали депортацій
(вони зроблять це вже в комуністичній Польщі, за порадою совєцьких
“товарищей”, - операція “Вісла”). Совєцький же терор обмежень
і кордонів не мав. 1941 р., покидаючи західноукраїнські землі,
НКВД організував масові страти в’язнів у тюрмах Львова, Івано-Франківська,
Луцька, Золочіва і т.д. Німці, що зайшли в ці міста, люб’язно
дозволили мешканцям опізнати і забрати тіла своїх забитих НКВД
родичів. Кращої агітації проти комунізму, совєцької влади і СССР/Росії
придумати було неможливо.
Про масштаби совєцьких репресій в західних регіонах України свідчить
той факт, що вже на листопад 1940 р. в ГУЛАГові перебувало 1 млн.
173 тисячі депортованих мешканців із новоприєднаних західних територій.
З одної тільки Галичини (без Волині і Буковини) було депортовано
400 тисяч українців. Це означає, що жителів регіону піддавали
децимації, коли кожного десятого було репресовано.
Якраз внаслідок цих обставин у 1944 р. галичани не мали щонайменших
ілюзій стосовно “визволителів”. Реальні події підтвердили їх найгірші
очікування. Сьогодні у дослідників з’явилась, нарешті, можливість
доступу до раніш секретних документів совєцьких архівів.
1944 р. формування Української Повстанськой Армії вступили в бій
переважно з військами НКВД і НКГБ. До того часу УПА вже мала багатий
досвід боротьби з регулярними частинами вермахту, угорською і
румунською арміями.
Після 30 червня 1941 р., коли було зроблено спробу проголошення
незалежності Украї-ни, керівництво ОУН(б) - бандерівців - було
разгромлено гестапом. Керівники організації - Сте-пан Бандера,
Ярослав Стецько і багато інших були кинуті в концтабір Заксенхаузен,
де знаходились до 1944 року. Однак ОУН зуміла висунути з своїх
рядів нове керівництво, перевести організацію на підпільне положення
і приступити до формування власних збройних сил, які з 1942 р.
в лісах Волині і Карпатських горах починають операції проти вермахту
і військ СС. Але до кінця 1941 року всі сили ОУН були кинуті на
те, щоб вистояти під зливою німецьких репресій і зберегти свої
структури. Перша, і найбільша, хвиля репресій мала місце 15 вересня
1941 р., коли органи німецької поліції (поліція безпеки, СД, гестапо,
воєнна секретна поліція, абвер) провели масові арешти членів ОУН
- Бандери - по всій окупованій Україні і на еміграції. Були схоплені
і відправлені в концтабори сотні людей. Німецька влада починає
арештовувати і розстрілювати членів так званих “похідних груп”
ОУН-Бандери, які пропагували незалежність України в її східних
землях.
25 листопада 1941 р. айнзацкоманда С/5 (Ц/5), яка дислокувалась
в Києві, віддала наказ всім постам поліції безпеки і СД Райхс-комісаріату
України (Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця)
арештувати і таємно стратити без суду членів ОУН-Бандери. Ось
текст цього наказу:
“Безусловно установлено, что движение Бандеры готовит восстание
в Райхскомиссариате (Украина), цель которого - создание независимой
Украины. Все активисты дви-жения Бандеры должны быть немедленно
арестованы и после тщательного допроса тайно уничтожены, как грабители.
Протоколы допросов должны быть пересланы айнзацкоманде Ц/5.
Это письмо должно быть уничтожено командфюрером немедленно после
прочтения”. (Цей документ був пред’явлений серед звинувачувальних
документів під час процесу над нацистськими злочинцями в Нюрнберзі
під номером О-14-USSR (7). IMT, t. XXXIX, с. 269).
В німецькому донесенні від 31 грудня 1941 р. підкреслювалось,
що в ході розслідувань айнзацгрупи встановили, “что кроме группы
ОУН Бандеры на Украине не существует ни одной организации сопротивления,
которая была бы способна представлять серьезную опасность” (Bundesarchiv
Kodlenz (тут і далі скорочен ВА) — R 70 SU/31 f. 132).
Всі спроби нейтралізувати ОУН-Бандери виявляються невдалими, і
в німецьких донесеннях з’являються невтішні висновки:
“Отрывок из донесения о событиях в СССР № 164
Берлин, 4 февраля 1942 г.
Секретное дело Райха!
Начальник полиции безопасности СД(...)
Айнзацгруппа Ц
Пунт дислокации: Киев
В районе Киева охранная борьба против коммунистов все больше и
больше приобретала форму борьбы против национальных украинских
формирований...
Перехваченные документы, как и признания недавно арестованных
людей Бандеры, еще раз доказывают, что привлечь к какому-либо
позитивному сотрудничеству сторонников движения Бандеры невозможно.
Так что остается единственный путь — полное уничтожение этого
движения...” (1/R 58/220 ff. 292, 295—298).
В багатьох службових записках в Берлін інформатори підкреслюють
антинімецькі настрої українських націоналістів.
Ось одна з них:
“Отрывок из донесений из оккупированных районов Востока № 16.
Берлин, 14 августа 1942 г.
Секретно!
Начальник полиции безопасности и СД.
(...)
А. Противник и исполнительские вопросы.
Украинское движение сопротивления.
Констатации до настоящего времени показывают, что нелегальная
ОУН - дви-жение Бандеры - стремится чрезвычайно радикальными мерами
охватить активные круги молодежи и отвратить их от немец-кого
влияния. При этом используются все средства, чтобы через пропаганду
вызвать среди украинцев антипатию к немцам. О враждебном отношении
выразительно говорят все до настоящего времени пере-хваченные
указания. (...)”
1944 року УПА уявляла собою грізну силу, яка користалась масовою
підтримкою населення Галичини і Волині.
В одному з документів вказується, що "результаты по борьбе с бандитизмом
по западным областям Украинской ССР в период с февраля 1944 по
1 января 1946 года характеризуются следующими данными:
- проведено чекистско-войсковых операций — 39 773;
- убито бандитов — 103 313 (2,5% населения Галичины! - І.Л.);
- задержано бандитов -110 785;
- арестовано участников ОУН - 8370;
- арестовано активных повстанцев - 15 959;
- явилось с повинной бандитов — 50 058;
- задержано дезертиров — 13 704;
- задержано уклоняющихся — 83 284;
- явилось с повинной дезертиров — 58 488.
Всего: 443 960 (більше 10% населення Галичини! - І.Л.).
(Центральний державний архів Російської Федерації, Колекція документів,
лист 14).
Називалась і кількість трофеїв, взятих в боях з “бандитами”, зокрема:
- самолетов У-2 — 1;
- пушек — 46;
- огнеметов — 20;
- станковых пулеметов — 645;
- ручных пулеметов — 5367;
- минометов — 473;
- противотанковых ружей — 293;
- винтовок — 43 668;
- автоматов — 11 895;
- патронов — 7 млн. 775 тыс.
(там же, лист 17).
Звичайно, можна називати армію, котра мала власні штаб, офіцерські
і підофіцерські училища, артилерію, розвідку і контррозвідку,
форму і знаки відміни, органи військової юстиції і політроботи
“бандой”, до речі, так називали УПА і німці. Потім, у 1994 р.
бандформуваннями в російських офіційних джерелах будуть називати
чеченську армію і ополчення. Традиція... Якими ж методами велась
боротьба проти української державності на західних землях?
Звернімося до деяких документів.
16 травня 1945 г. заступник начальника 1-го відділу Головного
управління по боротьбі з бандитизмом НКВД СССР підполковник держбезпеки
Константінов писав:
“...имеют место совершенно недопустимые случаи, когда отдельные
бойцы и офицеры органов НКВД и НКГБ, не разобравшись, применяют
репрессии - жгут хаты и убивают без суда отдельных граждан, которые
совершенно непричастны к бандитам, чем дискредитируют органы НКВД
- НКГБ и органы советской власти” (ЦДА РФ. Колекція документів,
лист 125).
Ще один документ:
“...21 октября 1944 г. в село Крывэнькэ Бережанского р-на Тернопольской
области прибыла группа в составе 15 человек для выселения семей
активных участников ОУН -УПА. В селе группа была обстреляна находившейся
там бандой. Потеряв трех человек убитыми, группа возвратилась
в районный центр.
Утром 22 октября 1944 г. для ликвидации банды в село из города
Черткова прибыли бойцы войск НКВД в количестве 60 человек во главе
с майором Полянским и представителем УНКВД младшим лейтенантом
Молдовановым. Однако банды в селе уже не было. Были расстреляны
десять жителей этого села в возрасте от 60 до 80 лет, сожжено
45 домов со всеми надворными постройками, домашним имуществом
и большим количеством намолоченного хлеба. В числе расстрелянных
- 5 человек являлись членами семей военнослужащих. Из 45 сожженных
хозяйств 20 являлись хозяйствами военнослужащих-красноармейцев.
Присутствовавшие при поджоге домов и расстреле мирных граждан
начальник РО НКГБ Беляев, начальник РО НКГБ Костин, районный военком
Кондрашкин не приняли никаких мер к прекращению провокационных
действий майора Полянского и младшего лейтенанта Молдованова”
(Центральний державний архів громадських об’єднань України - колишній
партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ. Фонд 1. Опис
30. Справа 183. Лист 4).
Підігріті повною безкарністю, криваві вакханалії не припинялись,
що породжувало ще більшу жорстокість:
“25 октября 1944 г. участковый уполномоченный Порицкого района
Волынской области Воротников получил задание от начальника районного
отдела НКВД задержать в селе Ляхово гражданина Парфенюка, якобы
дезертировавшего из Красной Армии. Взяв четырех бойцов из местной
охраны общественного порядка, Воротников в 20.00 окружил дом Парфенюка
и ворвался в него. В доме находилась семья Парфенюка: жена, два
сына, три дочери, из них одна трехмесячного возраста.
Не обнаружив Парфенюка, Воротников застрелил его жену, пятнадцатилетнего
сына, трех дочерей, в том числе трехмесячного ребенка (!). В живых
остался только младший сын, который спрятался на печке. Расстреляв
семью Парфенюка, Воротников с целью сокрытия своего преступления
поджег дом и сарай Парфенюка, однако после его отъезда дом был
спасен жителями села. Возвратившись в районный центр, Воротников
объяснил, что якобы “из дома Парфенюка в него стреляли бандиты”.
При расследовании Воротников был уличен оставшимся в живых сыном
Парфенюка, после чего он сознался в совершенном преступлении.
Впоследствии установлено, что гражданин Парфенюк находится в Красной
Армии и никогда из нее не дезертировал. (Центральний Державний
архів громадських об’єднань України. Фонд 1. Опис 30. Справа 183.
Лист 6).
Задамося питанням, які почуття мусив відчувати громадянин Парфенюк,
повернувшись з фронту і не заставши в живих своїх рідних?
Як міг він ставитися до влади, котра стверджувалась кров’ю невинних
людей?
А ось ще документ:
“...в ночь на 30 октября 1944 г. в село Смородовэ была направлена
группа работников Млиновского РО НКВД Тернопольской области под
руководством милиционера Шваба и участкового уполномоченного Клименко
с заданием установить, посещают ли бандиты дом священника Прибытовского.
Прибывшая группа, вместо продуманных действий по выполнению задания,
подошла к дому священника и открыла беспорядочную стрельбу, в
результате чего был зажжен сарай. Войдя в дом, прибывшие работники
НКВД нанесли несколько ударов Прибытовскому, разбили всю его мебель.
Не успокоившись на этом, участковый уполномоченный Клименко и
милиционер Шваб вывели на улицу священника Прибытовского, его
жену, одиннадцатилетнего сына, 70-летнего отца и дочь, всех их
поставили на колени перед горящим сараем, а в это время забрали
всю одежду и ценности, принадлежащие семье священника.
После совершенных издевательств участковый уполномоченный Клименко
отвел в сторону священника Прибытовского и расстрелял его” (там
же, лист 6).
Всі ці знущання над населенням Західної України викликали неоднозначне
відношення і з боку частини особового складу війск МВД, особливо
серед тих із них, хто стикався з місцевими мешканцями впритул,
своїми очима бачив трагедію народу. 18 липня 1946 р. тодішній
начальник відділу контррозвідки “Смерш” внутрішніх війск МВД полковник
Павлов відправив для наркома Т. Строкача доповідну за № 5694/30
“Об отрицательных настроениях среди личного состава частей и соединений
ВВ МВД Украинского округа”, в якій відзначав:
“...на протяжении II квартала 1946 г. среди личного состава оперативных
войск МВД Украинского округа зарегистрировано ряд случаев, когда
отдельные военнослужащие войск МВД, имея широкое общение с окружением
в районах западных областей Украины, подвергаются влиянию враждебной
среды и ОУНовского подполья, скатываются не только на путь преступлений,
но и являются носителями разных антисоветских настроений.
Причем по своему содержанию нездоровые высказывания распространяются
по двум основным направлениям: во-первых, в направлении клеветы
на колхозное строи-тельство и восхваление единоличной жизни крестьян
в западных областях УССР и за границей; во-вторых, нежелание вести
борьбу с украинско-немецкими(!) националистами.
Об этом свидетельствуют следующие факты:
- рядовой взвода связи третьего стрелкового батальона 332-го стрелкового
полка Захаров в беседе среди бойцов на тему борьбы с ОУНовским
подпольем 2 мая 1946 г. заявил: “Самостийники живут лучше, чем
наш народ. Поэтому они и борются за свои интересы и борьбы не
прекращают, а наоборот, ушли в глубокое подполье, и все же ведут
борьбу с советской властью”;
- рядовой второго стрелкового батальона 332-го стрелкового полка
ВВМВД Ушаков, будучи недовольным службой в войсках МВД по поводу
проводящихся операций с бандитами в начале июля 1946 г. в присутствии
старшего сержанта Сулейманова заявил: “Разве в этом доме мы найдем
врагов советской власти, тогда как население сел отдает нам все
до последнего куска хлеба?
Зачем нас гонять по селам и заставлять наводить страх на этих
людей?”.
А між тем терор проти галичан і волиняків ставав правилом.
Звернемося до доповідної полковника Павлова:
"...командир 3-го взвода первой
стрел-ковой роты 86-го стрелкового полка млад-ший
лейтенант Н. Казаков, участвуя со
своими подразделениями в проводимых операциях по борьбе
с бандами УПА, систематически нарушает революционную
законность: производит незаконные
задержания местных жителей, подвергает
задержанных во время допросов нечеловеческим
пыткам (і це пише не якийсь інтелігент,
а полковник контррозвідки, який в житті бачив чимало!
- І.Л.), в результате чего одна из задержанных,
гражданка Дума, будучи на допросе, умерла...
...практика нарушений советской закон-ности и допросов
задержанных лиц, в том числе и женщин,
с применением избиений и прочих
пыток в первом батальоне 86-го стрелкового полка
вошла в систему, и командованием батальона
такая практика поощряется.
Больше того, заместитель командира батальона
капитан Шашин лично сам неоднократно
участвовал в подобных “допросах”
задержанных и применял к ним пытки.
... Такая практика избиения задержанных
и применения к ним пыток введена работниками
местных органов МВД в ли-це
начальника Подгаецкого РО МВД лейтенанта
Юрьева и его заместителя старше-го лейтенанта
Рылова” (ЦГА РФ, лист 200).
Безліч таких казакових, рилових і
юр'євих сьогодні виступають у ролі
найнатхненніших популяризаторів пліток
про “зверства бандеровцев”.
Про масштаби грабунків населення Західної України свідчить невеликий,
але дуже красномовний факт:
“Помощник начальника школы младшего начсостава по снабжению старший
лейтенант Толстов в июле 1946 г. для отправки своей семье в город
Кузнецк Пензенской области приобрел за наличный расчет железнодорожный
вагон, в который погрузил много мебели и хозяйственных вещей...”
(ЦДА РФ, лист 289).
А в цей же час на схід відправлялись інші вагони з людьми, сотні
тисяч були депортовані. В дорозі більшість українців помирали
(особливо діти) від жахливих умов утримання.
Ось совєцька відомча статистика.
Тольки в період з 1944 по 1949 рік (в цьому році депортації не
закінчились) було депорто-вано:
1944 р. - 4724 сім’ї в складі 12 762 чоловік;
1945 р. - 3739 сімей в складі 17 497 чоловік;
1946 р. - 261 сім’я в складі 6350 чоловік;
1947р.- 26 612сімей в складі 76 586 чоловік;
1948 р. - 2623 сім’ї в складі 8274 чоловік;
1949 р. - 6489 сімей в складі 21 672 чоловік.
Всього - 50 453 сім’ї в складі 143 141 чоловіка (ЦДА РФ,
листи 128-130).
І за все це галичани мусять дякувати?! Їх почуття досить природні
і зрозумілі. Вкрай гнітюче враження на галичан справила антирелігійна
політика “освободителей”. Натовпи войовничих безбожників хлинули
на захід України, закриваючи церкви, знищуючи ікони, гадячи у
вівтарях.
Галичина навіть в СССР залишалась однією із найбільш релігійних
територій, і подібний антихристиянський погром не міг не викликати
потрясіння в душах мільйонів людей. Після цього більшість галичан
уже не сумнівались, що вони мають справу з сатанинською владою.
1946 р. під контролем спецслужб і особисто Л.П. Берія відбувся
так званий Львівський собор, який оголосив про ліквідацію Української
греко-католицької церкви. Ця церква за 400 років (з 1596 р.) стала
центром всього духовного і культурного життя галицьких українців.
Часто тольки вона виступала на захист національної самобутності
українців на західних землях.
Населення не прийняло рішень Львівського псевдособору. До речі,
тоді нікого не цікавили питання”канонічності” цих подій. Єпископів
греко-католицької церкви піддали насиллю, залякуванню, депортації.
Не гребували і підкупом. Дещо пізніше подібну операцію “провернули”
в Закарпатті. Церква пішла в підпілля, літургії (як в часи перших
християн) здійс-нювались в горах, лісах, ночами - на конспіративних
квартирах. Діяли підпільні духовні семінарії.
Після 1985 р. греко-католики виходять із підпілля і вимагають
у московського керівництва (вони явно не помилились адресою) легалізації
своєї церкви, повернення забраних в 1946 р. храмів, інших споруд
і майна. Звичайно, мова вже не йшла про повернення життя сотням
замучених священиків, десятиліть, вирваних із доль тисяч людей,
вивезених за віру з рідної землі.
Глибока і щира віра в Бога (не плутати з обрядовіруванням, відбиванням
поклонів і проведенням ритуалів при холодній душі) була і залишається
характерною рисою більшості галичан. Тому політика СССР в сфері
релігії до цієї пори живе в їх пам’яті як жах і шок. Чого варте
хоч би перетворення одного з най-більших львівських храмів на
музей атеїзму?
Ну, а взагалі, галичани - це просто українці, які зберегли мову,
культуру і своє національне “я”. Автору цих рядків довелось чимало
поїздити по Львівській і Івано-Франківській областях, спілкуватися
з різними людьми. І в більшості випадків враження було приємним,
і навіть дуже. Гостинні, хлібосільні, які люблять і вміють приймати
гостей(за умови елементарної вихо-ваності і порядності гостя),
доброзичливі, церемонно-ввічливі, симпатичні люди. Люди, у яких
болить душа за свою країну. Люди релігійні. Пригадую, як часто
підходили до мене незнайомі люди і, бачачи в мені християнина,
вітали словами: “Слава Iсусу Христу!”. Слід було відповідати:
“Навiки слава!”. Це означало, що зустрілись люди добропорядні,
які ніколи не завдадуть одне одному шкоди. Але галичани не дарують
там, де мова йде про їх національну самоповагу і гідність України.
Може комусь ця риса здасться неприємною, але особисто у мене вона
викликає повагу. Хоча, Все, що російська свідомість схильна кваліфікувати
як галицьке, по суті є просто українським. В цьому - розгадка
галицького міфу, який стараннями багатьох російських мас-медіа
з впертістю, гідною кращого застосування, методично упроваджується
в свідомість російських людей як простих, так і “непростих”.
Останнє особливо небезпечно, оскільки цим людям суджено визначати
політику своєї країни, а значить - майбутнє як своєї держави,
так і її сусідів. люди з почуттям власної і національної
гідності (незалежно від їхнього етнічного походження) завжди викликали
повагу.
Галичину неможливо відділити від України, як і Україну від Галичини.
Навіть якби подібне і трапилось, то вплив її міг би стати ще більш
глибоким, всепроникаючим. Згадайте, як впливала ФРН на НДР, як
зараз впливає Південна Корея на Північну, маленький Тайвань на
величезний Китай...
Все, що російська свідомість схильна кваліфікувати як галицьке,
по суті є просто українським. В цьому - розгадка галицького міфу,
який стараннями багатьох російських масс-медіа з впертістю, гідною
кращого застосування, методично упроваджується в свідомість російських
людей як простих, так і “непростих”. Останнє особливо небезпечно,
оскільки цим людям суджено визначати політику своєї країни, а
значить - майбутнє як своєї держави, так і її сусідів.
Ігор
ЛОСІВ,
кандидат філософських наук
Надруковано в газеті “Дзвін
Севастополя”
№3 грудень 1998 р
Просвіта
