У мiжнароднiй практицi визначення мовного режиму країни розглядається як її виключна прерогатива, як найбiльш внутрiшня з усiх внутрiшнiх справ. Втручання у цi питання з боку іноземної держави є надзвичайно рiдкiсним явищем.

Як правило, країна, що дбає про поширення своєї мови за власними межами робить це бiльш чи менш делiкатно у виглядi створення нацiонально-культурних центрiв, фiнансової пiдтримки програм вивчення мови і т. д. Випадкiв прямого політичного тиску на мовному грунтi в історiї мiжнародних вiдносин важко вiдшукати. Навіть коли йдеться про мiльйони ноciїв мови, котру держава пiдтримує, наприклад, про Францiю, що, проте, не дозволяє собі жодних спроб політичного примусу щодо Канади, де мешкають мiльйони т. зв. “франкофонiв”. Не зареестровано якогось втручання з боку Францiї у дуже складну мовну ситуацiю заокеанської країни.

Натомiсть на пострадянському просторi мовне питання є надзвичайно заполiтизованим. У Росiйськiй Федерацiї, про що свiдчить низка офiцiйних документiв (“Стратегiчний курс РФ у СНД”, “Державна програма розвитку росiйської мови” і т. д.), це питання є суттєвим елементом зовнiшньої полiтики вiдносно колишнiх республiк СРСР, предметом дипломатичних демаршiв і полiтичних ультиматумiв. Протягом кiлькох рокiв, вiд самого заснування СНД, не припинялися спроби змусити новостворенi держави надати росiйськiй мовi на своїх територiях особливого привiлейованого статусу.

Такi спроби, що стають вже традицiєю, є вагомим аргументом на користь тих сил в українському суспiльствi, що не втомлюються нагадувати про виняткову роль мови у нацiє- і державотвореннi.

Останнiм часом мовна ситуацiя в Українi все бiльше привертає увагу росiйських полiтикiв i державних дiячiв. Загальником багатьох виступiв з української проблематики представникiв росiйського істеблішменту стають драматичнi оповiдання про “утиски” росiйської мови в Українi.
Інколи це має цiлком кумедний характер, коли, наприклад, цi виступи вiдбуваються у тих регiонах України, де жодна найприскiпливiша мiжнародна комiсiя не знайде нaйменших ознак “украiнiзації”, як, наприклад, виступи московського мера Ю. Лужкова в Севастополi.

Не обтяжуючи себе нiякими доказами, росiйськi полiтики і аналi тики вважають правилом хорошого тону повторювати із впертiстю, гiдною кращого застосування, про існування мiфiчної полiтики української держави, що спрямована проти росiйської мови.

Так, наприклад, в статтi, присвяченiй ратифiкацiї Держдумою Росii договору з Україною (стаття має симптоматичну назву “Капiтуляцiя”), впливовий аналiтик В. Нiконов серед iнших “провин” України перед Росiєю назвав й таку: “...посилює обмеження на використання росiйської мови (? - I. Л.) “. В. Нiконов з гiркотою i обуренням пiдсумовує хибнi наслiдки цiєї ратифiкацiї і вказує, що росiяни даремно “...Погодились з тим, що росiйська мова в українських засобах інформацiї буде використовуватись в тому обсязi, що i українська мова в росiйських ЗМI. І це тодi, коли росiян в Українi куди бiльше i мешкають вони цiлком компактно”.

Iнший впливовий громадський дiяч сусiдньої держави Є. Кожокiн з жахом написав напередоднi вищеназваної ратифiкації: “Ратифiкує Рада Федерацiї “історичний документ” - і ми на найвищому рiвнi визнаємо, що українська мова в Росії і росiйська мова в Українi мають користуватися дзеркально рiвними правами,  хоча абсолютно очевидно, що ставлення до української мови в Росiї, в тому числi серед багатьох етнiчних українцiв, є зовсiм не аналогiчним ставленню до росiйської мови мiльйонiв громадян України”.
Таким чином, мовне питання, якщо вiрити росiйським полiтикам, є питанням доленосним, аж нiяк не маргiнальним i дрiб’язковим, не ознакою нацiонально-патрiотичної провiнцiйностi, як доводили нам деякi нашi лiберали.

Що ж саме зараз так стривожило полiтикiв сусiдньої держави?
Здавалося, чи не однаково їм, що вiдбувається в мовно-культурнiй сферi України? Проте росiйськi дiячi вперто, а інколи майже істерично, висувають мовне питання на перший план. На початку дев’яностих рокiв вони ставилися до цього значно спокiйнiше. Причиною такого ставлення майже десять рокiв тому були сподiвання, що усi мовнi вимоги нацiоналiв в Українi мають суто емоцiйний характер, протестний пiдтекст. Ущухне емоцiйний вибух, ущухне й саме питання, i все обмежиться декларацiями про вшанування декоративно-екзотичної мiсцевої мови, що внаслiдок своєї реальної необов’язковостi, факультативностi, швидко перетвориться на надбання безсилої мовної меншини, котра сама дедалi бiльш набуватиме рис iсторично приреченої секти.

Деякі очевидні факти раніше і тепер підживлювали такі настрої. Адже на більшій частині України панує російська мова, панує реально, в мільйонах повсякденних ситуацій і подій. Українська є державною, себто панівною лише де-юре, на папері. Але це досить вагома заявка на майбутнє, коли фактичний статус прийде у вiдповiднiсть з юридичним. Такий юридичний статус дає українськiй мовi шанс i надiю, що згодом несталу рiвновагу фактичного панування росiйської i юридичного панування української буде порушено на користь останньої. Крiм того, незважаючи на саботаж значної частини бюрократичного апарату і згуртованого блоку  антидержавних полiтичних сил, українська почала дуже повiльно, але неухильно, крок у крок вiдвойовувати свою позицiю.

Настiльки повiльно, аби обурювати патрiотичне українське суспiльство, і настiльки швидко, аби перелякати антиукраїнську  опозицiю.  Адже збiльшується  кiлькiсть  українських шкiл, українськомовних вузiв, усе бiльше громадян України рiзних нацiональностей переконуються в необхiдностi  оволодiння державною мовою. Так, процес повiльний, але напрямок його  цiлком визначений.

Державнiсть української мови виявилась не черговою кампанiєю, а досить серйозною (за всiх хиб і недолiкiв) полiтикою України, що в історичнiй  перспективi  може зробити українську мову і культуру однозначно панiвними в Українi. Це наблизить Україну до тих країн Європи, де подiбне становище автохтонної культури i мови є нормою. Вiдповiдно, це природним  шляхом буде зменшувати  сферу панування  на українськiй територiї росiйської мови і культури. I тодi з країни лiмiтрофа (придатка) Україна поступово набуватиме  найважливiшої ознаки незалежностi - духовну, ментальну незалежнiсть. Скорочення сфери поширення росiйського мовно-культурного комплексу в Українi  означатиме водночас і зменшення полiтичного та ідеологiчного впливу на нашу державу. Саме ця перспектива викликала вiдкритий, демонстративний, з елементами психiчної атаки тиск із боку росiйського iстеблiшменту на українське полiтичне керiвництво. Головний об’єкт атаки - державнiсть української мови.

Оскiльки скасувати це завоювання української нацiї вiдкрито неможливо, то пропонується інший варiант -надання росiйськiй мовi статусу другої державної мови в Українi, що де-факто означатиме повернення у часи мовної полiтики Щербицького, Маланчука і К’ з аналогічним результатом. Адже в тi часи реальна двомовнiсть існувала лише для корiнного населення України як специфiчний шлях до росiйської одномовностi. Крiм того, в концепцiях прихильникiв українсько-росiйської двомовностi вона виступає як право громадянина володiти лише однiєю з двох мов (українськомовна людина реально, як і ранiше, скористатися цим правом не зможе), а не як обов’язок володiти двома.

Йдеться про прагнення антиукраїнського реваншу, про вiдновлення полiтики офiцiйної русифiкацiї, але вже у незалежнiй (? - І. Л.) Українi.

Надання росiйськiй мовi статусу другої державної означатиме увiчнення результатiв майже 350-рiчного етно-культурного панування росiян в Українi i легiтимiзацiю пiдлеглого, нерiвноправного щодо Росiї статусу нашої держави. Це означатиме також зведення свiдомого українства на становище мовно-культурної меншини в умовах бiльш чи менш захищеної державою “української резервацiї”. А Україна й далi залишатиметься культурною провiнцiєю пiвнiчно-схiдного сусiда, що значно полегшить її повернення на звичну роль провiнцiї полiтичної, економiчної, вiйськової. Неподiльне панування в Українi росiйської мови (що росiйськi дiячi активно захищають полiтичними, пропагандивними й дипломатичними методами) створює і створюватиме сприятливi можливостi експансiї росiйської культури як полiтичної сили, за допомогою котрої можна впливати на український електорат, активно втручатися у внутрiшнi справи України, володарювати над свiдомiстю мiльйонiв наших спiвгромадян.

Тому головна мета росiйських полiтикiв, котру вони й не приховують,- це не допустити, аби в Українi українська мова i культура мала такий же самий статус, який у Росії має росiйська, в Польщi - польська, в Болгарiї - болгарська.
Українська, на їх погляд, не повинна виходити у великий свiт зi свого обмеженого ареалу, не має права на бiльш високе становище, нiж становище релiктової мови, що якимсь дивом ще збереглася. Всi вислови, заяви, оцiнки росiйських полiтикiв дають пiдстави вважати, що в майбутньому вони бачать Україну суто росiйськомовним суспiльством.

Культурне панування Росії над Україною є запорукою панування полiтичного i економiчного. Тому з росiйського боку виявляють такий iнтерес до тих процесiв, що вiдбуваються в гуманiтарнiй сферi України.

В основi поглядiв росiйських полiтичних кiл лежить переконання (сформоване ще за часiв Росiйської iмперiї i Радянського Союзу), що росiйська мова i культура є не лише нацiональною ознакою росiян, але виступає й наднацiональною мовою і культурою всього імперськoго, радянського, а тепер пострадянського простору i уже тому не може перебувати на одному щаблі з мовами і культурами “вузьконаціональними”, місцевими. Себто, на їх думку, все російське вiд самого початку повинно мати бiльш високий статус і тому будь-якi спроби вирiвняти становище в колишнiх республiках сприймається як русофобiя, антиросiйська полiтика, утиски і т. д.

Це породжує пекучi проблеми саме для росiйської свiдомостi, котрiй необхiдно зректися глибинного переконання у власнiй мовно-культурнiй винятковостi і перевагах над неросiянами.

Росiйськiй свiдомостi страшенно важко визнати росiян рiвними серед рiвних, такими як всi, адже комплекс зверхностi “старшого” брата багато столiть був альфою i омегою росiйського  культурно-iсторичного свiтовiдчуття. Цю ситуацiю досить влучно визначив американський дослiдник Р. Шпорлюк: “Перетворення Росiї в одну з багатьох рiвноправних держав на мiсцi колишнього СРСР, що не посiдає виняткового, привiлейованого мiсця, є викликом, який багатьом росiянам навiть важко усвiдомити, не те що прийняти. Бо це означає, перш за все, рiзке територiальне зменшення Росії і її пониження до рiвня однiєї з держав у цiй частинi свiту. По-друге, це викликало б перехiд росiйської культури, науки та мистецтва вiд статусу наднацiональної, “спiльної культури” всього Радянського Союзу до рiвня однiєї з багатьох “нацiональних культур”.

Але втрачаючи винятковість культурну, Росiя неминуче втрачатиме і свою полiтичну, економiчну, iдеологiчну винятковiсть на просторах колишнього Радянського Союзу, що аж нiяк не влаштовує полiтичну елiту цiєї країни.
Насамперед не влаштовує деколонiзацiя нацiональних мов, зокрема, української. Бо якщо культурнi процеси в нових державах вiдбуватимуться переважно в нацiональному мовному середовищi, можливостi контролю i впливу з боку РФ суттєво обмежуються,  знижується потенцiйний культурний  резонанс на експансiю росiйського культурно-пропагандивного комплексу.
Адже у людей поступово формуватиметься основа нацiонального духовного суверенiтету, а саме - здатнiсть  усвiдомлювати  культурну межу мiж “моїми” і “не моїми” культурними надбаннями.

Подiбна диференцiацiя є ознакою нормального духовного буття нації та її культури, її самостiйності, що обов’язково формується в свiтi, де поруч спiвiснують найрїзноманiтнiшi людськi спiльноти, на основi протиставлення понять “ми” i “вони”.

Духовний суверенітет, природно, не означає національної замкнутості  i зовсiм не передбачає вiдмови вiд мiжкультурного спiлкування, запозичень, впливiв. Iдеться тут тiльки про те, якi саме впливи та запозичення сприяють  збереженню власних духовних надбань нації, а якi вiдiграють роль своєрiдного “троянського  коня”, спрямовуючи процес спочатку до згладжування рис нацiональної самобутностi, а потiм і до цiлковитого розчинення нації в i ншiй людськiй спiльнотi.
Найбiльш легко цей процес вiдбувається в умовах т. зв. “ірландизації”, себто перетворення рiдної мови народу на експонат етнографiчного музею, витiснення її з усiх соцiально важливих сфер функцiонування без формального позбавлення нацiї її державностi.

Це дозволяє колишнiй метрополії зберегти свiй вплив протягом тривалого iсторичного перiоду, накидаючи номiнально  незалежнiй нації свої форми мислення, поведiнки, свiтосприйняття і себе як вiчний вищий зразок. Навiть не дуже реальна сьогоднi (але цiлком імовiрна в недалекому майбутньому) можливiсть для українцiв вирватися з цих тенет, серйозно стурбувала росiйських полiтикiв і викликала їх справдi непiдробний iнтерес до статусу української мови в Українi. Хотiлося б сподiватися, що це фундаментальне для нашого народу питання викличе не менш жвавий інтерес й українських можновладцiв, якi нарештi зрозумiють: доля української мови - то є водночас й доля української держави і нацiї.

Ігор ЛОСЄВ,
доцент, кандидат філософських наук,
Почесний член севастопольського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка