I

Ми переконуємось: і для російського обивателя, і для російських політиків, незалежно від кольорів їхніх політичних прапорів, Україна - лaсий шматок. І, без перебільшення, якби котрийсь із претендентів на президентський престол Росії міг гарантувати приєднання України, то він би і виграв вибори. Це, певно, ще до кінця не вивчений феномен:  російський обиватель ладен по півроку не отримувати зарплати, а приєднай Україну - і він задоволений. Ну замало їм своїх просторів, і край.

Це, так би мовити, загальна «установка».
А якщо все ж спробувати її вивчити, то зустрiнемося з... міфами. Звернімо увагу хоча б на один з них - міф про Севастополь. Його, цей міф, дуже полюбляють сам Борис Миколайович. Як і товариш Зюганов, та інші товариші й панове. Тому й не їдуть до нас пан Єльцин: чекають, коли Севастополем поступимося як базою і заберемо звідти свій флот, бо Севастополь - «город русской славы».
Як там співається у відомій пісні? Ага:

Легендарный Севастополь,
неприступный для врагов.
Севастополь, Севастополь -
гордость русских моряков!

Отже, неприступний для ворогів. А звідси - і слава, і гордість, і російське (і лише російське) місто. Проаналізуємо? Давайте.

Богдан сподівався, що союз із царем московським допоможе його народові. А царі, звісно, думали про своє царство. І завдяки Україні (стала ж їхня) вийшли до Чорного моря. До того самого моря і того самого Криму, які до цього бачили з півночі тільки лодії великих князів київських та чайки запорозького козацтва. Та інколи - «челні» козацтва донського, коли запорожці запрошували і їх у похід. Власне, запорожці й породили донське козаче військо, та згодом те забулося.
І ось Росія, завдяки приєднанню України, поступово, у ХVІІІ столітті, стає суперницею Туреччини на Чорному морі. І навчається лупцювати турецький флот. Це - правда. Бо ж Оттоманська імперія тоді вже почала занепадати. Апофеозом цієї боротьби були Кримська війна 1854 - 1856 років і пізніша російсько-турецька.

Пригадуєте, як вам у школі розказували про Кримську війну? Так-так, згадайте, згадайте. А розказували так, що нічого не було зрозуміло. Тобто, якось можна було пояснити, чому Туреччина поперла на Росію, на Севастополь. Але чому раптом Англія, Франція, Сардинське королівство аж сюди направили колосальну на ті часи кількість військ і спорядження? Що їм було тут робити?

У школі, і середній і вищій, не говорили одної речі. Російській імператор Микола І так знахабнів, що зажадав від турецького султана, аби той передав під його зверхність усіх християн, які мешкали в Туреччині. Тобто, хоч би де вони жили у Туреччині, мали б вважатися підданими російського царя. Ця «скромна» пропозиція означала, що і турки, і їхній султан - не господарі не те що на Балканах, а й на своїй землі. Погодитися на це означало фактично передати владу над Туреччиною російському цареві, який фактично контролював би і Стамбул, і протоки, і значну частину Середземного моря. А цього вже не могли стерпіти ні Туреччина, ні Англія, ні Франція. От вони й поперли. На Крим. На Севастополь. Аби провчити нахабного царя, щоб він і думати про таке забув.

Чим же відповів російський флот і Севастополь, «неприступный для врагов»? Для чого, перш за все, створюється військово-морський флот? Насамперед, щоб у разі війни громити флот ворога. На морі громити, не допускати до своїх берегів. Що ж зробили доблесні російські адмірали? Ворожа морська армада суне через Чорне море, а «славний флот» імперії... заховався у Севастополі. А він мав, повторюю, громити ворога на морських комунікаціях. І навіть ціною власної загибелі завдати йому максимальної шкоди, деморалізувати нападників, йти на абордажі, зубами трощити, якщо заліза бракувало.

Між тим ворог спокійно, як на навчаннях, практично без перешкод висаджується в Криму, а російський флот славні адмірали самі втопили у Севастопольській бухті. Буцімто для того, щоб ворог не пройшов до міста з моря. Наче нічого іншого не було під руками, аби перекрити бухту! І почали матроси разом із солдатами виконувати роботу солдатську - захищати місто з суходолу. Славні адмірали загинули і, вибачте, не дуже розумно. Особливо Нахімов. Не хотів, бачте, кулям кланятись, а обов’язково мав стояти на бруствері на повен зріст. Юному гардемарину таке ще якось прощається...

І врешті-решт Севастополь здали. «Неприступный для врагов» ліг до ніг ворога. І здали його, треба сказати, бездарно. Місто ще могло захищатись і захищатись. І невідомо, чим би ще це закінчилося для супротивників, для яких та війна влетіла в копієчку. Але здали, бо Росія була деморалізована тією війною. Імперія і її володар збагнули, що роззявили рота надто широко і отримали по щелепах. І володар не витримав - врізав дуба.

Але я про інше: де ж, скажіть, у цій війні слава російського флоту, де неприступність Севастополя?! Перед ослабленими турками сила, а перед не турками що? Отож. Флот не виконав свого обовязку в тій війні, бо фактично здався одразу, раніше Севастополя. Ото й уся «слава» його тодішня.

II

На жаль, подібний «подвиг» повторила ескадра Тихого океану в Порт-Артурі у 1904 році. Вийшли в море, побачили японський флот і замість бою на морі - назад, у бухту. Японці підтягли берегову артилерію і спокійно розстріляли російську ескадру в бухті Порт-Артура, а потім і місто взяли. Навіть вимоги царя Миколи ІІ не змогли змусити російську ескадру вийти в море і прорватися до Владивостока. Отака «доблесть»! А далі була й Цусіма - могила другої Тихоокеанської ескадри Росії.

У першу світову, до речі, вже Балтійський флот Росії практично не воював з ворогом. Союзники-англійці такого чосу дали флотові кайзера, що його залишки ледь висовувалися на Балтику з своїх портів. Російські матроси Балтики, практично не зайняті у війні, були зате зайняті іншим - революційною пропагандою. І вже після Лютневої революції винищили цвіт російського морського офіцерства. А перший «червоний адмірал» Балтики, кадровий морский офіцер Щастний, який урятував Балтійський флот - привів його до Кронштадта із зарубіжніх портів після ганебного Брестського миру, був застрелений у кабінеті Троцького.

Всі ці факти - ілюстрація до слави російського флоту, який перемагав тільки флот маленької Швеції та ще турецький, а перед іншими - пасував або й сам топився. Нагадую про це тому, що деякі сили у братній державі до безмірності роздувають славу свого флоту з нагоди його 300-річчя і цим теж зумовлюють свої претензії, зокрема, на Севастополь як на свою гордість, а отже, базу.

А вже говорити про засновника того флоту проти ночі просто небезпечно. То був вовкулака. Першу дружину - в монастир. Не така. І знайшов собі обозну шлюху. А сина від тої, першої дружини, мало того ще виховував, але потім і винуватив: не такий. Ну і вискочки на кшталт Меншикова теж під’юджували: не такий.
А Олексій Петрович любив книжки, тишу, ненавидів вульгарних батькових наближених з манерами казарми і борделю. І, зрештою, втік за кордон. Тепер не відомо, хто той крок спровокував, чи не наближені Петра. У всякому разі, саме їм було вигідне усунення Олексія. Татусь пообіцяв не карати, аби лиш повернувся і визнав свою провину. Олексій повірив. І повернувся, і провину визнав, і навіть зрікся престолу, аби лиш дали йому спокій.
Та батечко не вгомонився й не вдовольнився. А зламав своє слово і повелів провести слідство у справі сина. Той щиросердечно у всьому зізнався. Оточення його вже страчували.
І царевича теж почали катувати. 19 червня 1718 року - перше катування. Били батогами. І питали: чи правда те, що він казав раніше? Олексій підтвердив. 22 червня - друге катування. Признався уже й у тому, про що зроду не думав. Що вершителі тортур приписували, в тому й признавався. Кати, чисто як пізніше у сталінські часи, накручували справу, аби виставити сина перед батьком страшним зловмисником, що вже й на батька «злокозненно умышлял». Бо раптом простить - що тоді з катами буде після смерті Петра? Цар став засліпленою злобою маріонеткою у справі сина. Отакий премудрий і великий!
24 червня - третє жахливе катування.
І вирок - смерть.
25 червня - знову допит: що означають знайдені у Олексія Петровича виписки з праць римського історика Варрона? А він робив ті виписки для себе. Як освічена людина.
26 червня вранці до нещасного Олексія приперся сам татусь із девятьма поплічниками. У присутності батька дитину катували три години. Ще якійсь подробиці начебто були потрібні.
Після того батькового візиту о 6-й вечора царевич помер. Прочитали? Тепер маєте уявлення про головного ката Росії ХУІІІ століття. І України - теж.Таких виродків у всій світовій історії небагато знайдеться... (Дані про смерть Олексія Романова - з книжки Лавріна «1001 смерть», виданий у Москві у 1991 році).
Сконав татусь через шість років у тяжких муках. А дехто каже: Бога нема. І династія фактично сконала у тому ж ХVІІІ столітті. Втім, що то були за монархи - племінниці й племінники Петра, якщо права на трон будь-кого з них не були беззаперечними. Останнього на троні непрямого нащадка Петра «великого» задушили доблесні гвардійці, нещасного Іоанна Антоновича зарізали, а те, що започаткувала Катерина І, вже не мало й краплини романовської крові.

Кому тільки не присягала Росія: з тринадцяти володарів, що займали трон від Петра І до Миколи ІІ, четверо отримали владу шляхом перевороту, а шестеро загинули насильницькою смертю. Правда, традиції ті закладено не у ХУІІІ столітті. Московські бояри, стрільці, жильці й попи і лжедмитріям присягали, а князі й княжата московські запросто учиняли доноси золотоординським ханам на володарів тверських та інших. Сьогодні хреста цілує, клянеться у братній любові, а завтра - ніж у спину або донос. Тож не дивно, що й Переяславські статті з Україною, березневі статті 1654 року, Петрів батечко почав зраджуватиодразу, а року 1667, уклавши мир з Польщею, за яким віддав їй цсю Правобережну Україну, зрадив остаточно.
Маючи уявлення про справжнього Петра, нема чого дивуватися, що він і його поплічник Меншиков залили Батурин кров’ю немовлят, що він стратив десятки тисяч людей в Росії і Україні, що кожний п’ятий мешканець його імперії згинув унаслідок дій «царя-реформатора», що народ назвав того царя антихристом. Бо безліч його вчинків були за межею загальнолюдського етичного мінімуму для всіх часів.
Та російські історики дуже полюбляють цього діяча, бо хоч турки і відлупцювали його на Пруті, але ж таки невелику Швецію за двадцять років спромігся перемогти і вийшов до Балтики, збудувавши Петербург на кістках своїх підданих. Ті історики, як і генерали, не рахуються з жертвами. Підхід у них єдиний: «Чего мужиков-то жалеть - бабы еще нарожают».

Духовним нащадкам тих «стратегів» потрібен не лише «легендарний Севастополь». Їм потрібна вся Україна. І справа не тільки у нашій території. З проголошенням незалежності України «старший брат» позбувся генетичної підтримки, колосального генетичного резервуару роботящого люду для освоєння території Росії, для чеченської й інших авантюр, для забезпечення слов’янської (зрусифікованої, бо хохлів же легше русифікувати, мови близькі) переваги над іншими, неслов’янськими народами Росії. Бо «мужиков не жалели», і тепер на весь гігантський простір від Уралу до Сахаліну залишилася «жменька» народу, явно недостатня, не кажучи вже про Нечорноземя і простори на північ від Москви.
Великий Ломоносов, виходець не з жалюгідних рабів і привілейованих лакеїв, а з гордих і вільних поморів, тобто з кращої генерації тодішнього російського народонаселення, по-справжньому турбувався про російський народ, подавав правителям проект про його примноження, вчив їх берегти людей, створювати, як сказали б тепер, відповідні умови для збільшення генофонду. Не почули. «Что он там мудрствует, бабы и так нарожают». Ні в царські часи не почули, ні в часи комуністичних царів. Проблеми, звісно, накопичилися. А тут ще й «хохли» вирішили самі порядкувати у своїй хаті. І чого б це?! «Мы же их так любим, что хотим сделать настоящими российскими людьми. А они не хотят, не понимают». От біда...

Без перебільшення, російський солдат і російський матрос - з найкращих у світі. На миру і смерть красна. З подиву гідною відвагою вони ходили у бій. Але імперії, і царська, і пізніша, продукували надто мало генералів і адміралів, які б уміли перемагати з допомогою військового мистецтва, а не річок крові своїх підлеглих. Суворов, Багратіон, Кутузов, Ушаков - і список тих, хто не числом, а вмінням, майже вичерпується. Те, як американці практично безкровно для себе витурили іракські війська з Кувейту і як російська армія «замирює» Чеченію (десятки тисяч російських солдатів і офіцерів там полягли, а скільки загинуло мирних жителів!), наочно ілюструє два кардинально протилежні підходи до життя своїх солдатів, не кажучи вже про супротивника і мирне населення.

ІІІ

Велика Вітчизняна війна. Так, Велика Вітчизняна. Хоча дехто вже користується лише словосполученням «друга світова», а дехто й зовсім вважає її лише війною двох тоталітарних режимів. Цьому таки треба заперечити. Дійсно, в широкому понятті - то була друга світова. Але для нас перш за все - Вітчизняна. Бо йшла боротьба за саме право наше на існування, за право українців, росіян, білорусів і інших жити. Як жити - то вже наша внутрішня справа. Але ворог заперечував саме право східних словян на життя. Хто читав книжки й накази біснуватого - той знає, про що йдеться. Хто вивчав історію не однобоко - знає, про що мова.

Не режим відстоювали люди, а життя своє і землю свою. Бездарно велася війна під керівництвом вождя, який з поплічниками винищив командний склад, - це правда. Кровю спливав радянський солдат. А все ж він переміг. Попри все. Не забуваймо й того, кому хочеться забути, що на боці цього солдата тоді було все цивілізоване людство. Інша справа, що правляча партія собі привласнила Перемогу.

Та закінчимо цей необхідний екскурс і повернімося до Севастополя. Він героїчно захищався у Велику Вітчизняну. Але - не міг вистояти. Не став «неприступным для врагов». Бо країна, попри високу й жорстку організацію оборонної роботи, ще не встигла тоді, у другій половині 1941-го і першій половині 1942-го, налагодити достатнє виробництво озброєнь на нових уральських, сибірських та інших базах. І Севастополь мусив упасти. Чи применшує це доблесть його захисників? Ні. Вона трималися 256 днів.

Але чутки про «неприступность для врагов» все ж виявилися дещо перебільшеними. Двічі, у ХІХ і ХХ століттях, ворог підходив під стіни Севастополя. І обидва рази місто, врешті-решт, здавали. Куди ж подітися від цих фактів? Отож розмови і російських лівих, і російських правих про Севастополь як «город русской славы», і «обоснованные» в такий спосіб претензії на нього як на -надцяту префектуру Москви, критичного аналізу не витримують. Вони майже не різняться від логіки Миколи І, який, розмріявшись, вже й у Стамбулі себе бачив. Поки не вдавився.

IV

... У військовій історії кожного народу,. Зокрема й російського, є сторінки слави і сторінки поразок. Ратна слава Севастополя, як мінімум, скромна. Як і зірки Керчі, Новоросійська, Києва, Мінська, які давалися з політичних міркувань, або й заради віншування подвигів видатного стратега полковника Брежнєва. Бо ці міста топтав чобіт ворога. Інша річ - Москва, Тула, Сталінград, Ленінград.

Сьогодні велич країни визначає вже не тільки і не стільки бряжчання зброєю, скільки те, що країна продукує і що вона пропонує світовому ринкові. Німеччина і Японія після другої світової добре це засвоїли і відтоді зміцнюють свій вплив маркою та ієною, тобто своїми товарами. Москва ж і наприкінці ХХ століття сповідує аргументацію грубої сили. Угорщина 56-го, Прага 68-го, далі Афганістан, тепер - Чеченська Республіка... Хто наступний? Хто ще «взбунтуется в порыве благодарности»?!

Побажаймо ж Росії не будувати фетиші про «города русской славы» на чужій території, а доброї праці з хорошою її організацією на всіх неосяжних російських просторах.
А поки що... Поки що пан Єльцин не їдуть до нас. І справа тут не в Єльцині, а в згаданому на початку статті менталітету російського обивателя, менталітеті, який формувався сотні років. Нічого дивного тут нема - всі імперії важко розлучалися з не своїми територіями.

Сьогодні світ, який прийнято називати цивілізованим (певно, за те, що вміє і в себе порядкувати, і іншим допомагати під проценти), поплескує Росію по плечу: «Верной дорогой идете, господа». І заплющує очі на Чеченію, аби лиш не вислизнула Росія із сфери його впливу. Ну що ж, нехай цивілізований світ старається. А Росії переживати складні часи - не первина. І вона стане на ноги. І слід сподіватися, не з допомогою грубої сили.

А якщо до влади в Росії знову прийдуть червоні? На чому вони грають? Та знову ж таки - спекулюють на ідеї російського месіанізму, що культивується в ній ще з часів монаха Філофея: «Москва есть третий Рим, а четвертому не быти». Тобто, розігрують стару націонал-шовіністичну карту, яку і царі розігрували, і більшовики. Тільки останні - в упаковці Комінтерну, а потім - прихованого патронажу над так званим світовим комуністичним рухом. І догралися були до того, що ледь-ледь третя світова, та ще й ядерна, не розпочалася. Бо поперли славні більшовики зі своїми ракетами аж у Карибський басейн. Іншого товару не мали. Дехто й досі не збагне, що більшовицька імперія була вже тому приречена, що могла конкурувати лише на ринку озброєнь. І не мала навіть скромного переліку товарів для людей, для життя, які б могли гідно суперничати на світовому ринку. Зюганов - це повернення саме до отієї Росії, непередбачуваної для світу, це гра на найгірших почуттях: «Я - ста, да мы - ста, всех могем в бараний рог», ну а в середині потенційно багатющої країни - безпросвітні злидні.

Нова ж Росія - це шанс для неї зайняти не надуто величне, а справді гідне місце. І чи не першим справжнім підтвердженням, що Росії обрала саме цивілізований шлях розвитку, може стати її неімперське ставлення до України.
Знову ж таки - велич країни не і її території (Росія за площею є найбільшою в світі) і не в територіальних претензіях до сусідів, а в товарах.
Якщо говорити про справжні, а не фальшиві інтереси східного слов’янства, то нам потрібні економічно сильна Україна, економічно сильна Росія, економічно сильна Білорусь. З цивілізованими і по-справжньому братерськими стосунками між ними. Із взаємною підтримкою. Невже це неможливо?

Сергій ПРАВДЕНКО,
Газета «Голос України»
1 червня 1996 року