Севастополь: погляд в майбутнє, або лакована фальсифікація

Справа автор книги Куликов І. І. на презентації книги, зліва від нього заступник голови МДА Ірина Заєць та голова міської Ради Юрій Дойников.

Нещодавно до 229-ї річниці міста у Севастопольській міській державній адміністрації відбулася презентація чергової науково-популярної книги Івана Куликова «Севастополь: сторінки історії і погляд у майбутнє», яка висвітлює історію міста-героя з часів заснування Херсонесу й до наших днів. Автор і керівник цього проекту Іван Іванович Куликов являється головою благодійного фонду «Сприяння духовному розвитку Севастополя» та академіком московської Міжнародної академії інформатизації, колишній заступник голови Севастопольської міськдержадміністрації з питань регіональної політики. «Нема сумніву в тому, що книга залишить у зацікавленого читача добру пам’ять про Севастополь. …Вона написана відомими політиками, істориками, краєзнавцями, а тому являється достовірною» — написали у спільному привітанні до видання голова міськдержадміністрації і голова міської ради Володимир Яцуба і Юрій Дойников. Ця ж думка прозвучала і на презентації. Заступник голови — начальник управління освіти і науки СМДА Ірина Заєць зазначила, що «книга — це велика праця цілого ряду авторів, фотографів, працівників бібліотек, архівів, музеїв міста. На її сторінках представлена славна історія нашого міста і погляд в майбутнє розвитку регіону. Впевнена, книга буде цікава, як для самих севастопольців, так і затребувана за його межами і сприятиме пропаганді героїчної історії Севастополя. І залишить у читача добру пам’ять про місто». У свою чергу Іван Куликов зазначив, що «свій вклад у підготовку книги внесли керівники міста, суднобудівники, рибалки, поети, військові, художники, скульптори, які своїми звершеннями і справами створювали і створюють історію Севастополя», і розповів, що робота над книгою тривала близько 3 років, та що видання вийде ще англійською мовою.

Як це вже увійшло у традицію СМДА, на презентацію запросили лише «шанованих» журналістів. Однак книгу можна почитати у міських бібліотеках, забезпечили ними й школи.

Зацікавився виданням і я, бо люблю і вивчаю історію рідного міста. Справді, презентоване видання являється фоліантом, є чим похвалитися! 470 великоформатних сторінок крейдового паперу, високоякісні кольорові фотоілюстрації прикрашають майже кожну сторінку, дорога обкладинка і комп’ютерний дизайн роблять видання чи не кращим з останніх поліграфічних видань Севастополя. Про вартість цього художньо-мистецького твору не повідомлялося, але по всьому видно, що грошей на видання не пожалкували. Здається, що далеко не кожний «зацікавлений читач» зможе це видання собі придбати особисто.

Як зазначалося автором, презентоване видання являється продовженням раніше виданих книг цього ж проекту: «Севастополь на рубеже тысячелетий» та «История Севастополя в лицах». Як на мене, воно скоріше стало їх повторенням. Але й є певні доповнення. Ось вперше у офіційні літературі з історії міста появилося прізвище запорозького полковника Олексія Шафрана, який весною 1625 року підняв повстання полонених запорожців у Балаклаві, розгромив турецький гарнізон і на захопленому судні дістався Дону. Правда, Куликов пише, що він просто «утік на Дон». Треба було вже б дописати, що по дорозі з Дону до Києва, у Валуйках, Шафрана, як «литовського злодєя» — шпигуна «московські люди» закували у кайдани і повезли у Москву на допит. Треба було б академіку розтлумачити й чому. Та тому, що у ті часи московський цар і кримський хан оголосили себе «братами», вічна дружба була між ними, а Литва і Україна відповідно — ворогом. Натомість академік під заголовком «Как это было на самом деле» пише (стор. 82), що «с отражением ежегодных татарских нападений происходит процесс формирования Русского государства». Дивно це якось читати, бо у ті часи за саме за приналежність до Русі у Москві у найкращому разі можна було «сісти на кіл». У академіка виходить, що кримські татари були собі такими споконвічними грабіжниками то Московської держави, то «Российского государства», якого на той час фізично не існувало в світі. Для автора з високим науковим званням рубрики «Как это было на самом деле», виходить є невідомим, що спопеління Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм у 1482 році відбулося лише після довгого умовляння того великим московським князем Іваном ІІІ і, що награбоване золото з Київських соборів хан надіслав «брату» — московському князю у дарунок.

Подібними до татар грабіжниками на сторінках історії виводяться і запорозькі козаки, аналізу і причин їх нападів на турецькі фортеці в Криму автор не приводить. Як і обходить глибокою мовчанкою участь кримських татар з території нинішнього севастопольського регіону у Визвольних війнах українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, чи у битві під Конотопом. А така поміч мусила бути і була, бо на підмогу українцям хани проголошували загальну мобілізацію в Криму. І не один раз. Але московський академік і український держчиновник вдає, що цього не знає. Ось що мали би дослідити історики незалежної України і особливо у Криму, але натомість вимальовують зовсім іншу, спотворену, картину минулого, спрямовану не сприянню духовному розвитку, а запалюванню багаття етнічного протистояння на півострові.

Уже стали тривіальними давно заперечені істориками твердження, що Севастополь (стор. 47) є колискою християнства Східної Європи у формі православ’я, що у Херсонесі святий Кирило у 863 році створив «русскую грамоту и буквы», та винайшов якийсь «славянский язык», та що у Криму в часи Кримського ханства поряд з татарами жили не українці, а якісь «славянє» (стор. 80) — теорія сучасного Русского міра, направлена на виховання не українського, а містечкового проросійського патріотизму.

Не вирізняється новиною і погляд на Кримську війну 1854—56 рр. Тут все як і у попередніх двох виданнях — «сплошной» героїзм російських адміралів, солдатів і матросів, ганебна поразка у війні і здача флотської столиці ворогу видається доблестю і великим військовим мистецтвом, про вклад і жертви у цій війні мешканців Криму і України — ні слова.

Окремо слід зупинитися на «погляді» на революційні події 1917—1921 років. Тут, на відміну від попередніх видань, проявляється спроба вживити ростки правди в усталені радянські стереотипи. Після багатьох публікацій в пресі вже неможливо приховати направлення з Севастополя до Києва на захист Центральної Ради у листопаді 1917 року чорноморського матроського загону в 600 бійців, тож вперше офіційне видання, хоч і другорядним фактом, але інформацію про цю подію подає. І за це дякуємо. Але далі автор за подіями не йде і повністю приховує ситуацію на флоті і Севастополі другої половини 1917 року, як і замовчує масове підняття Українських прапорів на кораблях та телеграму командувача ЧФ контр-адмірала Нємітца від 23 листопада 1917 року про визнання флотом влади УНР. І це друкується у флотській столиці незалежної України. Браво, академіки!

Ірина Заєць презентує видання.

Як відреагував Севастополь на більшовицький переворот у Петрограді та на ультиматум Леніна-Троцького Центральній раді свідчить резолюція об’єднаного засідання Севастопольської ради військових, робочих і селянських депутатів, Центрофлоту, Міської Думи, представників всіх соціалістичних і національних організацій міста та представників судових і берегових комітетів від 6 грудня 1917 року. Її текст зберігся у севастопольському архіві, але чомусь не зацікавив історика. А її було би варто привести повністю, бо вона прямо засуджується злочинний переворот і насильницьке захоплення влади, висловлює протест проти ультиматуму УНР і наголошує, що чорноморці ідуть за Петлюрою.

Є у виданні, я б сказав, і наукове історичне відкриття. Робить його автор на стор. 198, де заявляє, що 10 січня 1918 року «у Севастополь пришла Гражданская война». І розпочали її, звісно, кримські татари, ескадронці штабу кримських військ Таврійської губернської ради народних представників, які намірилися захопити Севастополь, але на Комишівському шосе були розбиті загонами Військово-революційного комітету.

Дозвольте не погодитися, шановний академіку! Громадянську війну, я б сказав криваву різню у Севастополі розпочали не кримські татари. У Севастополі громадянську війну розпочав більшовицький переворот, здійснений у ніч з 15 на 16 грудня 1917 року під керівництвом присланих Троцьким до Севастополя Гавеном, Кожановим і Ніною Островською, цих «кронштадтських м’ясників», любовно описаних вами, та анархіста Басова. У ту ніч було безпідставно і підступно арештовано і розстріляно десятки флотських офіцерів, матросів та мешканців міста і у першу чергу з числа українських активістів, у тому числі і ряд депутатів Севради та небажаних РВК членів Центрофлоту. Місто ціпеніло від жаху, згадували в еміграції ті, кому вдалося тоді вижити. «Известия Севастопольского Ревкома» 28 листопада за ст. ст. подали перший, далеко не повний, список тодішніх більшовицьких жертв — 1634 розстріляних і утоплених в морі з каменем на шиї, з них 278 були жінками. 30 листопада була продовжена публікація списку жертв — ще 1202 розстріляних, з яких 88 жінки. Що це як не громадянська війна? Чому ці страхіття більшовицького перевороту не видаються осуду сьогоднішнього Севастополя, нинішньої української влади, а й далі приховуються від мешканців міста? У цьому духовність сьогоднішнього Севастополя? Чому й досі у місті немає хоча би пам’ятного знака цим жертвам більшовицького свавілля! І чому шановний академік беручись за оприлюднення історичного минулого міста приховує цю криваву сторінку його історії?

Приховує історик і причини появи татарського батальйону під Севастополем. А він появився на Комишівському шосе лише після того, як у Євпаторії два севастопольських есмінці з Ніною Островською на борту вирізали, замордували і спалили у топках корабельних котлів місцеву інтелігенцію, активістів євпаторійського Меджлісу і Українського військового комітету, а з ними і прихильників «російської демократії».

Факти, на відміну від «погляду» на історію Івана Куликова, однозначно стверджують, що лише після скоєної різні у Севастополі остатки Центрофлоту «більшовизувалися» і виступили проти українізації флоту. Дальше було ще страшніше — «Варфоломіївська ніч», вірніше ночі з 21 на 22 та з 22 на 23 лютого 1918 року — у дні так званого народження Червоної армії. Цю страшну різню, коли місто було оточене матроським загоном під командуванням спільника Гавена, члена РВК анархіста Басова, коли було вбито чи замордовано мало не кожного третього севастопольця, зараз вже не приховати, тож інформація про неї вперше досить скромно оприлюднюється в історичному нарисі. Однак вина за кровавий терор висувається автором анархістам, хоча ініціював і керував погромом більшовицький Військово-революційний комітет, захопивший владу у місті.

Академік Іван Куликов виставляє у своїй книзі кривавих Гавена, Пожарова і Островську героями та видними державними і партійними діячами. У Севастополі, як би на посміховисько над їхніми жертвам, вулиці носять їхні імена. От нема поки що вулиці імені найактивнішого виконавця кривавого дійства — Басова, думаю, ще одну книгу група московських академіків видасть — і буде.

Нема у виданні і згадки про захоплення вночі 24 грудня 1917 року силою зброї більшовицького загону флагмана Чорноморського флоту дредноута «Воля» та спуску з нього жовто-блакитного українського прапора. При такому підході до історичного минулого міста і флоту, звичайно, у авторів вже немає місця для Державного флоту Української Держави, що існував у Севастополі з квітня до кінця грудня 1918 року, як нема згадки про їх командувачів контр-адміралів М. Остроградського та В. Клочковського. Останній побіжно згадується лише як представник Гетьмана Скоропадського. Одним словом автор так підбирав історичні факти, щоб читач зробив єдиний висновок: у ті буремні часи до України ніхто не стримів! Ну так хочеться видати місто «ісконно русской слави», що вже не гребують нічим — все Росія, і все ради Росії.

У такому ж стилі автор продовжує описувати і інші сторінки історії міста. Наприклад, оборону міста у 1941-1942 роках здійснювали виключно радянські і російські воїни, про вклад українців і УРСР в оборону міста та у забезпечення флоту — ні слова, майже повторюється експозиція з музею Чорноморського флоту РФ.

Досить оригінально, на думку автора книги, поданий факт перепідпорядкування міста УРСР. На стор. 293 читаємо: «19. 02. 1954 г. Указом Президиума Верховного Совета СССР Крымская область была передана из состава РСФСР в состав Украинской ССР. На административных картах СССР Севастополь стал обозначаться как часть УССР». Хочете вірте, хочете ні, але картографи, виявляється, винні в тому, що Севастополь став частиною України. Отака лакована фальсифікація історичної правди.

Отак який вже рік коштом українських платників податків продукується історія… яка відцентровує мешканців і історію міста від історії народу, зусиллями якого Севастополь поставав з попелища не один раз, від українського національного простору — у книзі ілюстрацій з російськими прапорами у кілька раз більше, чим з українськими. І продемонстрований «погляд в майбутнє», на мою думку, направлений на протидію кристалізації у Севастополі модерної української ідентичності, яка, між іншим, не виникає з нічого, не виникне вона і з подібних «поглядів» на історію.

Про те як нове видання під покровом фонду «Сприяння духовному розвитку Севастополя» та місцевої влади відмежовує історію Севастополя від історії України можна ще писати багато. Але найбільш колоритними і значимими мені видалися ілюстрації, на яких глава української виконавчої влади у Севастополі Володимир Яцуба зображений під російським державним прапором (стор. 409), а Президент України Віктор Янукович — аж (стор. 340) під двома російськими прапорами зразу!

Оце і є погляд в майбутнє?

Мирослав МАМЧАК,
капітан 1 рангу запасу,
заслужений журналіст України